|
    Прочтений: 0 Посещений: 2245 Дата публикации: 8.9.2006 (малореалістична повістина про пізнання Миті, знайомство з Часом і Простором, пошук справжнього кохання, уривок) ...І ми пішли пустими вулицями. Час – трохи попереду, я за ним. Йшов і не бачив дороги. Я не міг повірити, що бачитиму Її, а якщо не Її, то принаймні плити тротуару, де Вона ходить щодня, Її вікно! Чи ж існує в світі більше щастя? Мабуть, ні. А зорі моргали мені з неба крізь фіалковий міський дим. Я знов і знов дивувався – яке порожнє, виявляється, це місто! Але пусті вулички скоро скінчились і ми вийшли на шосе, де, не зважаючи на пізню годину, було повно авт. Їх рев долітав до мене, наче крізь пухову подушку. Ми трохи пройшли вздовж шосе, а тоді повернули на тиху вуличку, яка впиралася просто в синій сосновий ліс. Я зауважив, що зорі сховалися і почав накрапати дрібний дощик. Ми стояли перед високим жовтим будинком. В ньому саме догорали останні вікна. Ще мить – і лишилось лише одне: високо-високо, на одинадцятому поверсі, маленький світлий квадратик Її вікна. А це було саме Її вікно, я це чув усім серцем. Хмари все темнішали і скоро будинок з жовтого став сірим, а потім і зовсім розтанув, злившись із нічним небом. Лише високо-високо, здавалось, із самого неба виривалось квадратиком Її вікно. „Часе, ви можете зупинитися?” „Ні, я маю йти.” „Тоді йдіть, а я на вас тут зачекаю, добре?” – я благально звів очі на Часа, адже мені було так необхідно якнайдовше побути тут і милуватися цим таким хорошим маленьким квадратиком Її вікна. І Час пішов, а лишився сам. І ось я стою, лишившись поза часом, і вдивляюсь, високо задерши голову, в нічне небо, де її вікно. Я відчуваю Її присутність. Я щасливий. Крапельки дощу збігають моїм лицем і зникають на губах. Займається світанок, крізь мене повзуть перші люди. Вони не бачать мене, бо я далеко позаду часу, я і моє Її вікно, яке дивовижним чином вихоплюється вже зі світлого неба... На плече мені лягла чиясь рука. „Часе” – запитую я, не обертаючись. „Так.” „Чому Її вікно не гасне?” „Їй здалося, що ти поруч, біля Її вікна. І Їй схотілось, щоб я зупинився. Для Неї. Чи ж міг я відмовити?” – так просто... „Невже це правда?!” – очі мені застилає радість, що наповнює мене і кличе полетіти десь високо-високо і припасти крилами до скла, за яким я Їй наснився, бачити Її очі... Час стенув плечима, мовляв, а ти ще сумніваєшся! Я відчув. Що зараз він скаже, що пора йти, але ж так хочеться лишитись! „Часе!” – я придумав щось неймовірне: „Адже колись тут, на місці цього будинку, був ліс?” Час кивнув, не розуміючи, куди я хилю, і трохи скривився: „Але ж, любий друже. Ти пам’ятаєш, що я казав тобі про мандрівки в часі – це неможливо.” „Ні, ви не зрозуміли! Я лишуся на місці, а ви – повернетесь трохи назад, адже це цілком реально, правда?” Я благально дивився на Часа. А він аж рота відкрив з подиву. Так, це було можливе! Я зрозумів це з часового обличчя. Він посміхнувся і раптом зник. А будинок почав танути. Ось вже від нього лишився лише бетонний кістяк, а цегла сповзла, наче шкіра якоїсь рептилії і, облущившись, впала вниз. Асфальт почав тріскатись і його уламки змітали хвилі гарячого повітря, а із землі, що оголилась під ним, потяглися до неба дерева; вивершуючи колонами, вони вибухали вгорі навсібіч зеленим верховіттям, утворюючи зелене склепіння. Від землі відділилося колись торішнє листя і острівці молодої трави розтікались від мене навсібіч широкими жовто-зеленими смугами. Повітря стало таке чисте, що важко було дихати, а може то просто мені перехопило подих від захоплення. Між дерев на галявині стояла Вона, по коліна втонувши у заростях папороті, кутаючись у стареньку ковдру, яку накинула собі на плечі. Мені на мить здалося, що то саме Вона, а не місяць, що так непомітно виповз на небо, освітлює все довкруг. Позад мене хруснула суха гілка – то з’явився Час. „Спасибі, Часе.” – сказав я: „Спасибі і... йди геть! Я так багато всього маю Їй сказати!” „Ти хочеш, щоб я лишив вас тут самих?” – спитав Час. „Так!” – десь підсвідомо я розумів, що так не буває. Адже якщо повернеться назад Час – повернемось і ми. І казка зникне. Але з останніх сил хотілось вірити, що ось зараз я підійду, візьму Її за руку і зазирну в очі, а Вона посміхнеться мені так, як вміє лише Вона. а потім ми, взявшись за руки, підемо кудись світ за очі, байдуже куди, головне, щоб разом. „Надовго?” – невблаганний Часе, як можна руйнувати таку мить? „Назавжди!” – все в мені співало і слова так давно приготовані для Неї рвалися мені на губи задиханим шепотом. „На все життя...” „Ти дійсно цього хочеш?” „Понад усе!” – як він може питати таке? Тепер, коли моя мрія так близько. Я мріяв про цю мить все життя, навіть не знаючи про Неї (про Неї – тобто про мрію, бо Вона – мрія!) „А Вона?” – запитав Час. „Вона?” – я відчув, що земля йде мені з під ніг. „Вона хоче лишитися тут з тобою назавжди?” Ніколи ще я не замислювався, чого ж насправді може хотіти Вона. Ніколи не запитував себе, а чи потрібен я Їй так, як Вона мені. Але ж Вона чекала на мене, хотіла, щоб я їй наснився, просила час зупинитись, щоб довше бути зі мною – кричало щось в мені. Так, але лишатись тут зі мною на все життя, це ж зовсім інше! Чи не скаже Вона потім, що я Її занапастив? Я злякався. Злякався так, як ніколи раніше. Мої плечі опустились, а очі згасли. Час вичікувально і з видимою цікавістю спостерігав за тим, що відбувається в мені, а потім його обличчя згасло і ніби закам’яніло. Я почув свій власний хрипкий голос: „Ви праві, Часе. Хай все лишається , як є. Так буде краще...” Я бачив, як вмирали дерева, земля вкривалась потрісканим асфальтом і виростав із землі будинок, що закривав Її від мене, підіймаючи все вище й вище, до рівню вікна на одинадцятому поверсі... „Ходімо!” – сказав мені Час. Я плівся за Часом, втупивши погляд у його широку спину, а в очах знову стояли вже вкотре непрохані сльози. Так буде краще – пульсувало у скронях. Так буде краще – відлунювали Часові кроки. Для кого? – думав я. (за повним текстом звертайтеся за адресою: bio.cherv@gmail.com) Ваше мнение:
Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
||||||||||||||||||||||||||||
Зелений Лис - ЯЛИНКА
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |