Жанр: Лирика: Стихи, не вошедшие в рубрики Прочтений: 0 Посещений: 1992 Дата публикации: 13.9.2006
Я йшов по вулицях один,
Дивився на будинки.
Був ясний день і разом з тим
Збиралися хмаринки.
І милувався небом я.
Людей ніби не бачив
(Хіба що тільки немовля,
Що у колясці плаче).
Хмаринки бігли-бігли, гоп,
Все стали темним-темним.
Вода із неба ллє – потоп.
Та теплий дощ – приємно.
Я біг, як з психлікарні біг,
Розмахував руками.
І дощ підтримував мій сміх…
Та тут… побачив даму.
То все ж не дама – дівчина,
Але така гарнюня.
Та чімсь була пригнічена
І розпустила нюні.
Я підійшов, присів, сказав:
«Привіт, мене звуть Владом…»
«Ти б іще паспорт показав.?»
А дощ пішов із градом.
«Не плач очей таких, повір
Не красять гіркі сльози…»
«А коли життя – сартир
Й згина в незручну позу?»
«Треба розвіятись пішли..»
«Куди пішли чуваче?»
Поки що згоди не дійшли
Та хоч уже не плаче.
Я б певно сам злякавсь іти
Із мокрим брудним хлопцем.
З таким хіба чекай біди –
Ґвалт… Допоміг би хто б це?
«Пішли, бо дощ, я покажу,
Гоїть сердечні рани!»
«Я ліпше тут от посиджу…»
«Повір, та легше стане!»
«Ну добре…»- і у зливу вдвох
Ввійшли як в щось чарівне,
Неначе тут щедріший Бог,
Чи інше щось, все рівно.
І по калюжах ляп та ляп
То бігли, то ішли ми.
У неї з роту випав кляп
Приколами смішними.
А люди наче на дурних
Дивилися із вікон.
Уваги не звертав на них
«…на даний момент Віка.
А потім час покаже як
Мене звати насправді…»
«Тоді скажи, а як же я
Тебе зможу дістати?»
«Тож: вісім-нуль дев’яносто сім-
Шість-вісімдесят вісім-
Дванадцять-сорок два. Просив?
Дзвони, пиши всі вісті..!»
І посміхнулась. Я узяв
В свої її долоні.
Притиснувся… Поцілував…
«Бувай!» «Хай! Передзвониш..!»
Ваше мнение: