|
    Прочтений: 0 Посещений: 2575 Дата публикации: 15.12.2007 Пробач, міль на вечерю схрумала пів твого капелюха… Пробач, я мала б заздалегідь передбачити, що капелюх – надто смачний, аби лежати у шафі ціле літо… «І що тепер? І хто ти після цього?» - запитуєш, дивлячись через проїдену діру на мене. Я намагаюсь взяти тебе за руку (бо знаю, що тільки-но візьму – ти заспокоїшся), але ти пручаєшся і ховаєш пальці до рукавів (ти також знаєш те, що знаю я, і тому волієш не піддаватися). - Я ж ненавмисне… Звідки я могла знати про ту голодну міль? - Чому ти не поклала до шафи каштанів? Моя бабуся завжди кладе між речей каштани… - Пробач, пробач, що я – не твоя бабуся. Ти супиш брови і тягнешся за цигаркою, і я справді жалкую, що не можу стати твоєю бабусею, яка завжди знає вихід із ситуації. Хоча тоді мені довелося б жити із твоїм дідусем, що цілими днями мовчить і сидить у кріслі, мов мумія… - Ти розумієш, у чому твоя провина? - Не дуже, Ромочко. Пускаєш кільця диму. Мружиш свої і без того котячі очі – так, що я не бачу, куди ти дивишся. - Справа не в капелюсі. Справа в тобі. - Пробач, любий, що засміялася, коли побачила тебе в місті… - Ти, чомусь, не сказала нічого про мій новий шалик… - Я неправа. Дірка і справді не дуже помітна… - …І про блискучі носики моїх мештів не сказала… - Треба було зачекати, коли опинимось наодинці… - Хай йому грець, ти ніколи ні при кому не захоплюєшся мною!.. - Я захоплююсь про себе… - Про себе треба було, коли про дірку, чорт! Відкидуєшся на спинку крісла і тарабаниш пальцями по дерев’яних бильцях. Мені ніяково. Мені справді ніяково, і тому я длубаю нігтем стіл. - Ну на ось лінійку. На ось пальці… Ну! Я неправа... - Там стільки людей було! І кожен другий: «Романе, який у вас смішний капелюх! Хо-хо!». І тут ти так весело: «Та ще й дірявий!» - Я ж думала, ти також засмієшся… - Думала… Та про що ти думала? - Пробач-пробач-пробач, - гамселю себе лінійкою по пальцях. – Я колюча, Ромочко. Ромочко, я кактус. - Молодець! – гасиш цигарку і плескаєш у долоні. - Приз в студію! Візьми собі із холодильника пряник! Насміхаєшся, але я усе ж плетусь до холодильника, дістаю пряника і кладу його на батарею… Ти підходиш до шафи і скидаєш із полиці на підлогу усі свої численні головні убори… - Все. Не буду більше ніколи носити капелюхів! Ні-ко-ли! Здались мені! - Ромочко, носи, носи… - вони так тобі личать! Подумаєш, якийсь там один із діркою… Злісно кидаєш у мене капелюхом. - Я сказав, що не буду – значить не буду!!! Відтепер буду лише дивитися, як носять капелюхи інші! А сам – не буду! Шукаю рукою стільця, аби сісти. Від хвилювання сідаю повз нього. - Ромочко… Але ж стільки років… Така колекція… Власний дизайн… Присідаєш і сіпаєш себе за чуба. Напівбожевільним, смиренним голосом, скривившись, ніби ось-ось заплачеш, тихо скиглиш. - Я зрозумів тепер, що милуватися – також мистецтво… Я більше не модель... Буду глядачем… Проходячи повз дзеркало, помічаю, що очі у мене надто круглі. Намагаюсь приховати подив. Несміливо порушую півхвилинну мовчанку: - Пряник уже розмерзся, Ромочко. Будеш? Відвертаєшся: - Ноу. Ти, здається, не зрозуміла: я не бавлюся в маленьку ображену дівчинку. «Ще б пак – ти великий ображений дядько», - думаю про себе, а уголос кажу ніжно «Ро-о-о-омочко» і роблю спробу тебе обійняти. - Ліля. Припини. – викручуєшся і виходиш геть із кімнати, бурмочучи. – Ти кинула в мене камінець за компанію із натовпом. Це дуже красномовно характеризує тебе. - Ро-о-о-омочко… - Деякі речі, між іншим, прояснюються зі світанком. - Ну через таку дурницю супитися… - Це не дурниця. Це лакмусовий папірець, який відкрив мені очі на твою сутність. - Пробач… - Я знаю, хто такий друг. - Ромочко... - Друг так не чинить. Взуваєшся і одягаєш пальто. Відчиняєш двері в коридор… - Ромочко… Куди ж ти… без шалика?... Без… капелюха... ____________ … Не пам’ятаю, скільки часу минуло. Здається, відколи ти пішов, світало двічі. А може я просто вмикала і вимикала лампу… Я зібрала порозкидувані капелюхи, зробила лад у шафі… Поклала мило на кожній полиці, аби міль не нахабніла. Відчуваю себе працівницею музею. «Проходьте будь ласка… Ось усе, що дійшло до наших днів. Експонатів прохання не торкатись. Буде прикро, якщо пошкодите. Нових… більше… не буде»… Чи… буде? …Кішка зістрибує із моїх колін і біжить до дверей. Прислухаюсь. - Ромочко?.. Ваше мнение:
Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
||||||||||||||||||||||||||||
Босоногая Сказочница - Дірявий капелюх
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |