|
    Прочтений: 0 Посещений: 1248 Дата публикации: 11.2.2010 Червоні повні троянди Автобусна зупинка була переповнена звуками полудня. Гуркотіли машини, буркотіли голуби, стукотіли трамваї, гомоніли люди. Я чекала на свій автобус. Думала, що світ навкруги все ж таки цікавий, голосний, кольоровий. І люди в ньому існують кольорові: добрі і злі, красиві і не дуже, високі і малі, товсті і худі, чорняві і біляві, волохаті і лисі, голодні і ситі, багаті і бідні, здорові і хворі…і всі вони різні, і всі вони або закохані або ні. Я стояла з квітами, були то троянди, червоні повні троянди, звичайні собі такі квіти, куплені у квіткарки на алеї привокзального парку, ті, що стоять у великих круглих відрах і їх хочеться схопити одразу всі в оберемок і дарувати найріднішим. То були квіти для бабусі на честь її дня народження. Кремезний чоловік у спортивних синіх штанях з білими лампасами, у сорочці на розмах з ґудзиками для краси, пильно оглядав мої червоні повні троянди. Нічого в них не було надзвичайного, чи занадто красивого, щоб так на них задивлятись. Я поглядом захисника свого майна зиркнула на нього – ніякої реакції. Я – тільки тримач його об’єкта цікавості. Він повільно курив. Недбало викинув недопалок, випустив останню порцію диму з легенів. Різко повернувся до жінки, що сиділа поряд. Різко запитав. -Ви які квіти любите? Жінка мовчала. Трохи посунулась далі. -Отакі як у неї? При цьому він зовсім безпардонно тицьнув пальцем у мої червоні повні троянди. -Чи якісь інші? Жінка мовчала. Чолов’яга запитально глянув ій в обличчя. І, щоб хоч щось відповісти, ну щоб відчепився, жінка бовкнула: «Вообщє-то, мені наравяться полєвыє, ну чі ромашкі, чі там васількі.» Він попрямував у бік тієї квіткової алеї, до тих же квіткарок з великими, круглими відрами. Повернувся через хвилину, і, проходячи повз мене випалив глухим згрубілим басом: -Нема там таких,- і знову впився очима в мої червоні повні троянди. Уже я не боялася втратити свій букет, він зробив мене німою співучасницею чужого проекту. Я повернулася до жінки спиною і мовчки простягла руку у напрямку площі, де теж часто продають квіти. Лицар у спортивних штанях теж мовчки кивнув мені у відповідь, мовляв, дякую, і пішов, знову закуривши. Місто, моє рідне місто, а відчуваю себе тут не комфортно, якось ніяково. Місто, моє рідне місто, звичайне як і звичайні мої червоні троянди. Брудне тільки. Таке, де вітер виводить на прогулянку цілу юрбу сміття. Ганяє попід ногами обгортки з морозива, цукерок, цигарок. Таке, де урна для сміття дизайну пінгвіна з роззявленим дзьобом, часто випускає тонку лінійку диму. Полюбляють наші українські курці жбурнути «пінгвіну» в рота недопалок, щоб став він Змієм Гориничем. І котиться аромат гарячого пластику. Запашне місто, моє рідне місто. На асфальті – розплющені взуттям перехожих жувальні гумки, - маленькі чорні пласкі плями. На них відбитки підошв кросівок, маленькі круглі дірочки від жіночих підборів, пташине пір’я… Брудне місто, гумово-пластикове. Брудне і запашне. Я припинила досить безглузде вивчення асфальтних плям…. Крокував він повільно і якось безсоромно тріпотіла на ньому розстібнута сорочка, наче підняті вітрила корабля, а він безстрашний Ясон з золотим руном. Так, руно справді було. Він таки надибав оті «полєвыє, ну там ромашкі чі васількі.» В руках – букет білих крупних ромашок. Я посміхнулась губами, зубами, гландами навіть. І здалося, що зараз для мене немає нічого важливішого за цих людей і цей білий букет. І все решта, то дрібниці: і мої троянди, і місто моє, і гумки на асфальті, і я сама дрібниця порівняно з дійством між цими трьома: чоловіком, жінкою і ромашками. І стало тепло мені, стало добре, так добре, що я і дихати забула, щоб почути її, щоб побачити очі її. -Ой!!! Я і нє помню, хто мені послідній раз даріл цвєты! Спасібо! Вона тримала букет і хитала ногами, сидячи на високій лавці. Мило, дуже мило. Я вже приготувалась почути: «Давай я понесу твой портфель.» Автобус під’їхав. Шкода. Я зайшла в салон. Вільних місць було не багато, три всього. Я вмостилася на подвійному, біля вікна прямо на колесі, щоб підскакувати і міркувати. І, ого!!! Ці троє - він, вона і ромашки виявляється теж прямують моїм маршрутом! А я безсоромна, одна займаю подвійне місце. Фу, як не гарно. Жінка вже почала вмощуватися на вільне одинарне місце десь попереду, чолов’яга безпомічно оглядався. Ну як я могла всидіти!? Блискавкою, одним страусячим кроком подолала я всю довжину салону і плюхнулась перед жінкою так, що та мало не всілася мені на коліна. Я дивилась їй в очі, намагалась вичавити з себе посмішку, мовляв: -Вибачте, це моє місце. Уявляю, яка пришелепкувата і дурнувата була моя пика. Вони сиділи поряд. Я їх не чула. Бачила, що розмовляють. Вона! Він! І ромашки! Він динамічно жестикулював, вона дивилась на ромашки, ромашки на них. На вихід я поперлася через задні двері навмисно. Він: «А може завтра зуст-р-і…..» І ляснули двері автобуса. І так мені хотілося побачити через віконне скло її потилицю і ствердний кивок. Та я більше нічого не бачила. І більше ніколи їх не бачила. Та тепер знаю, що люди різні, а почуття у них одні і всі вони або закохані або ні. 13.09.2009. Vetka Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Ветка - Червоні повні троянди
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |