|
    Прочтений: 0 Посещений: 1078 Дата публикации: 20.7.2010 Частина І “Мене звати Вишеслава.” Ні, так не добре. “Моє ім’я – Вишеслава.” Знов не гарно. “Мої батьки назвали мене Вишеславою.” Тьху! Не вмію я гарно говорити. Вишеслава я. Це ім’я мені ніколи не подобалось, але змінити – дуже дорого, та й мороки забагато. Я хотіла б, аби мене звали Алісою. В дитинстві навіть не відгукалася на “Вишеславу”, та все одно ніхто не схотів звати мене інакше. А коли кликали їсти, то мені було вже все одно, чи “Аліса”, чи “Вишеслава”, бо поїсти я любила. Та що там – і зараз люблю. Бабуся розповідала, що коли я була ще маленькою, то прийшла одного разу на кухню. Діло було саме перед авансом, і всі припаси скінчилися. –Бабусю, дай мені котлетку! –Нема в нас, Вишеслава, котлет. –То дай хліба! –Нема в нас, – каже бабуся, – хліба. Я сумно подивилась на неї. –То дай хоч курячу ніжку! В дитинстві бути товстішою за інших дітей не так вже і погано. Справжні проблеми почалися в підлітковому віці. Я була в шостому класі, тоді модно було закохуватися. Всі були закохані. А я ж чим гірша? Закохалася і я. Та не просто так, а з розумом (до речі, я дуже розумна). Всім дівчатам подобався один і той самий хлопчик. Я так собі вирішила, що такої жахливої конкуренції мені не треба, і закохалася у найнепримітнішого. Вочевидь, він не був таким розумним, як я, бо упадав за визнаною “королевою краси” класу. Мені це не сподобалося. Тверезо оцінивши свої шанси, я вирішила побути Сніжною королевою, яка поки що нікому не віддала свого серця, бо не знайшла достойного. Через рік я зрозуміла, що настав час змінити імідж. По-перше, мої однокласники були не дурніші за мене і швидко зрозуміли б, що я ні з ким не зустрічаюсь не через гордовитість. По-друге, мені набридло відрізнятись від інших. Я хотіла бути “як всі”. Тому я сіла на дієту. Місяць сиділа на капусті з морквою. Потім я згадала, що я хоч і не красуня, але розумниця, яких мало, і покинула цю дурну справу. На дієті з гімнастикою я скинула півтора кілограма, а через місяць набрала вдвічі більше. І тоді я заприсяглась собі, що більше – ніколи. Такою я народилася, такою і буду все життя, якщо вчені в майбутньому не зможуть змінювати гени. А що до дієти… Як казала моя прабабка ще моїй мамі, “тобі і вода на користь піде”. Зараз мені двадцять два роки, я середнього зросту, важу сто кілограмів і маю талію сто сантиметрів. І мене це зовсім не дратує. Про що це я? А, так. Я саме намагалася написати автобіографію, та ви бачили, що в мене не дуже виходить. Не можу зробити навіть такої дурної формальності. Адже туди можна написати що завгодно, все одно перевірити буде дуже важко – село, де я, можливо, працюватиму, давно забуте Богом і людьми. Далеко не всі мешканці мають телефони, що там казати про комп’ютери! Але писати цю дурнувату біографію треба. І її обов’язково прочитають всі, кому треба і не треба. Бо тут, в Хрестинках, всі прагнуть знати все про всіх. Особливо якщо мова йде про молоду вчительку. Хіба ж можна довірити своїх діточок абикому? Я не маю жодного сумніву, що за годину зміст цього тексту (якщо, звісно, я примушу себе написати його) знатимуть всі мешканці Хрестинок. Нарешті я відклала наливну ручку. Волію не писати кульковими, бо вони мають погану звичку закінчуватися найнедоречнішої миті. Тому я завжди ношу з собою чорнила. Ви спитаєте, чому б мені не взяти з собою дві кулькові ручки? По-перше, вони можуть виявитися різнокольоровими, по-друге, я обов’язково одну загублю. Ну і, звичайно, чорнилами писати значно дешевше. Починалося літо. Школа просто тонула в зелені дерев. Мої улюблені клени і горіхи закривали своїм листям яскраві квіти від палючого сонця. Судячи з усього, діти тут працелюбні. На превеликий жаль, школа була закрита. –Канікули почалися, от вчителі і вирішили трохи перепочити, – пояснив старенький сторож. Він був кремезним дідуганом з білою бородою і засмаглим обличчям, звали його Ілля Петрович. –А чергових нема? – запитала я. Ілля Петрович посміхнувся. –Ти, дівчино, мабуть, з міста? Всі на прополці картоплі: бур’ян чекати не буде. Ще рік тому ти й мене не побачила б тут… Я співчутливо поглянула на нього, подумавши про себе, що старість таки не радість. Старий, мабуть, зрозумів мій погляд правильно і посміхнувся. –Я б і цього року пішов в поле, якби не директор: ніяк не погоджується залишати школу без сторожа. Скільки я йому казав, що в селі на моїй пам’яті злочинців не було, а він знай своє! Приїхав ото з Семигорок, воно й зрозуміло, що всього боїться: там злочинець на злочинці сидить. “От і добре, – подумала я. – Директор теж нова людина в селі, він зрозуміє мої труднощі”. –І давно приїхав новий директор? – запитала я. Ілля Петрович потер підборіддя. На кілька секунд замислився. –Не так давно це було. Почекай… Скирта згоріла, здається, в дев’яносто першому… Авжеж, тоді саме незалежність оголосили! Значить, Павло Семенович приїхав десь у вісімдесятому або сімдесят дев’ятому, не пам’ятаю точно. Я зрозуміла, що “недавно” для мене і “недавно” для Іллі Петровича це дещо різні часи. Я попрощалася зі старим і почимчикувала додому, там на мене вже давно чекала сестра. По дорозі зірвала кілька квітів (звичайно, не на клумбі) і вставила в волосся. В місті я нізащо не наважилася б таке зробити, а тут здавалося, що просто не можна пройти повз ці білі ромашки. Школа стояла не в центрі села, як воно буває зазвичай, а на околиці. Колись планували розбудувати Хрестинки, то й школа була б посередині, але гроші в уряду скінчилися ще до побудови самої школи. Її з гріхом навпіл добудували самі селяни, за свій кошт. Село так і не розрослося. Молодь переїжджала до міста, дітей було мало. Так би мовити, велика демографічна криза в межах одного села. Якщо це було погано для села взагалі, то для школи зокрема було справжнім лихом. Мало дітей – мало годин у вчителів, а з такою зарплатою і за великої кількості годин було не дуже, що ж говорити про теперішні часи? Мало хто з Хрестинок вирішував стати вчителем, ще менше дійсно ними ставали. Таким чином в Хрестинках було мало грошей, мало дітей і мало справжніх вчителів. З міста сюди їхати ніхто не хотів. Чому ж я приїхала? Щоб це зрозуміти, треба хоч трохи знати мою родину. В мого батька була двоюрідна сестра, тітка Муся. Ії чоловік, дядько Тарас, або Тася, як ми його називали, був завзятим п’яницею. Пив він професійно та натхненно. У вільний від горілки час стояв на ринку. Хочу зауважити, що альтернативне пенсійне забезпечення, про яке так багато говорять як про якусь перспективу, наше населення вже давно ввело в дію. Наприклад, дядько Тася продає якісь гвинтики, що накопичив під час своєї трудової діяльності на заводі. Мені здається, що його фонд недержавного пенсійного страхування – просто бездонна бочка з гвинтиками. Продає він також і старі речі, що йому потрохи видає тітка Муся. Їй ці речі перепадають від нашої великої родини, якій шкода викинути щось, на чому немає великих дірок. Або є лише одна дірка. Сама тітка Муся, наче електровіник, встигає займатися кількома основними роботами. Частково це пояснюється бажанням мати профіцитний сімейний бюджет, частково небажанням сидіти вдома на лавочці. Муся прибирає в якомусь офісі далеких родичів, доглядає онуків і жене самогон, який продає сусідам. Остання її діяльність не сприяє лікуванню Тасі від алкоголізму, але дає значний прибуток. Муся переконана, що кожен в своєму житті має нести хрест, а своїм хрестом вона вважає Тасю. Я б ніколи не змогла так жити з чоловіком. По-перше, Муся вже давно не лише завела, але й покинула коханця. Вона часто казала, що роги в Тасі довгі, гарні і ніколи не відпадуть. По-друге, вони з чоловіком постійно сваряться, бо Тася – страшенний ледащо, а Муся, хоча і скаредна, але працьовита жінка. При їх сварках не можна залишати присутніми дітей до шістнадцяти років, але коли моя мама сказала татові, що він мав думати головою, а не дупою, коли купував якусь дриль з рук, тітка Муся зобразила на обличчі ображену невинність і, піджавши губки, процідила мамі: “Ти так грубо з ним розмовляєш!”. Це було тим більше смішно, що сама вона не раз казала, що бажає Тасі смерті. –Купила я в Люськи засіб сильний, на спирту. Його по ложці треба раз в три дні пити, а ця скотина (дядько Тася) прийшла ввечері і всю пляшку вижерла. Ну, думаю, вранці нарешті до моргу повезу, а йому хоч би що! Будь-хто помер би вже, а в цього як завжди все не як у людей. Або: –Взяла в Ольги Павлівни ліки для Тасі. Виліковують алкоголізм так, що пияка і не знає. Вона чоловікові доливає у їжу, і йому так погано, що він весь зеленіє. Мабуть, вже не жилець, точно кажу. Він помітив, що як вип’є, так йому і погано, і перестав пити. І я давай Тасі доливати в їжу. А цей боров їсть та хвалить! Моя тітка Муся живе разом з дядьком Тасею у непоганій двокімнатній квартирі в центрі міста. Всього начебто вистачає, але коли на горизонті замаячив спадок, то хто ж відмовиться? Принаймні, не Муся. Коли в Тасі помер дід, стара хата в Хрестинках дісталася у спадок його старенькій дружині та двом дочкам – Пульхерії та Тасиній матері Зої. Пульхерія залишилася жити у селі і доглядала матір, а Зоя вийшла заміж і переїхала до Миколаєва. Коли в цю історію увійшла я, Тасині батьки вже давно померли, незабаром після них померла Тасина бабця, і на стару хатку залишилося двоє спадкоємців: стара Пульхерія і Тася, теж немолодий. Пульхерія продовжувала жити в батьківській хаті. Колись в молодості вона вийшла заміж, але дітей не було, через що тітка дуже страждала. Чоловік її (навіть і не знаю, як його звали) через кілька років після весілля помер, і вона на все життя залишилась самою. Не знаю, скільки їй було років, але бідненька мучилася від стількох хвороб, що було дивно, як вона взагалі жива. Доходів у неї, крім пенсії, не було, і оформити належним чином спадщину вона не могла. Тітка Муся, поскрипівши, виділила Тасі гроші з сімейного бюджету і відправила у район за свідоцтвом про право на спадщину. Тася, роздай-біда, із задоволенням оформив би усе на свою тітку, але Муся свято пам’ятала, що в них самих є двоє дочок, яким гроші не завадять, в той час як в Пульхерії нікого не залишилось. Тася з Мусею поїхали у те село і вмовили Пульхерію переїхати до них у місто, тим більш, що в місті є лікарі і всякі зручності, а у селі в Пульхерії були дуже натягнуті стосунки з односельцями. Постала проблема продажу хатки. Оформлення спадщини виявилося значно довшим і дорожчим, ніж очікувала Муся. Воно з’їло купу грошей, але вона все ще мала надію, що хата не буде зайвою. Принаймні, її завжди можна буде продати. На Тасю надії було мало, і тітка Муся всюди ходила разом з ним, ретельно все підраховуючи, аби не переплатити. Одного разу я пішла з ними в якості групи підтримки. Муся уважно стежила за тим, як нотаріус виставляє рахунок. –Значить так. Консультація – п’ять гривень… –Ми вже платили за консультацію, – заперечила Муся. Стара жінка почесала за вухом. –Тоді ви консультувалися без документів, а тепер з документами. Консультація – п’ять гривень… Список наданих послуг все продовжувався і раптом десь всередині чутке Мусине вухо почуло: –Консультація – п’ять гривень… –Ви вже порахували консультацію! – обурено зауважила тітка. Нотаріус, спустивши окуляри майже на самий кінчик носа, поглянула на початок списку. –Дійсно, порахувала, – сказала вона і важко зітхнула. Повернути витрачені на консультації гроші Муся планувала за рахунок продажу хатини. Як на гріх, охочих купити не дуже нову хату в селі виявилося дуже мало. Серед бажаючих хоча б подивитися хату були самі лише маклери, що займалися відселенням якихось алкоголіків з великих квартир у місті. Їм було потрібне дешеве житло, причому негайно, поки п’яниці не проспалися, а в Тасі ще не було потрібних документів. Муся вже пожалкувала, що затіяла все це, бо Тася нічого не робив, аби прискорити процес. Більше всього він хвилювався, аби не померти, бо хто ж тоді тітоньці гроші віддасть? Про Мусю він так добре не думав. Тася турбувався дарма. Старенька Пульхерія скоро померла. Тепер треба було чекати ще півроку, поки оформиться спадок після Пульхерії. Тася пішов уже знайомою дорогою до нотаріальної контори, але там на нього чекав сюрприз. Пульхерія не дуже любила Мусю, хоча і поважала за працьовитість і господарність. Ледачого Тасю і поважати не було чого, хоча він був єдиним її родичем, що дбав про неї. За кілька місяців, що Пульхерія жила в Мусі, вона прикипіла душею до мене. Треба сказати, що я взагалі улюблениця усіх бабок на лавочках і усіх дідів, що грають в доміно у дворі. Мабуть, я уособлюю в собі все, що вони мріяли побачити в своїх онуках і якими пам’ятали себе в молоді роки. Я не лаялася матом, не гуляла, не носила коротких спідниць. Такий спосіб життя призвів до сумного факту: зі сторонніх людей мене люблять всі, кому час подумати про Бога, але крім них – ніхто. Та з Пульхерією і мені було цікаво. Вона знала багато казок і часто розповідала їх Мусиним внукам, коли та була зайнята або на роботі. Послухати ці казки і я була не проти. Ми також часто грали в карти і розкладали пасьянси. Коли вона вирішила повернутися у своє село, я скучала за нею. Вона запросила мене влітку в неї погостювати, але коли я садовила її з Мусею на автобус, то був останній раз, коли я побачила стару. Я вже сказала, що Мусю Пульхерія не любила. І ось одного дня Пульхерія подумала: “Чому б не показати Мусі задницю?” Не знайшовши нікого кращого, тітка Пульхерія заповіла свою частину хатки мені, бо “треба ж дівчині десь жити”, ніби до цього я під мостом жила. Вона знала, що Муся не відбере в мене мою частку, бо я ж її улюблена племінниця. Оформлення спадщини після Пульхерії затягувало всю справу з продажем ще як мінімум на півроку. Тим часом хата, закрита на замок, припадала пилом. І ми всією сім’єю вирішили, що хтось має хату доглядати. На початок цієї історії я, молода дівчина двадцяти двох років, щойно закінчила педагогічний університет. Мені не вдалося одразу влаштуватися працювати вчителькою, тому я перебувала в стані жорстокої апатії. Все навкруги здавалося затьмареним, і я геть нічого не хотіла, тим більш спадкувати за Пульхерією її хату в якомусь селі. Але одного ранку все змінилося. Я прокинулася з чітким передчуттям дива, що має ось-ось статися. У вас не буває так? В мене також не часто, але того єдиного разу передчуття дива було таким сильним, і спогади про сон додавали впевненості. Мені наснилося кохання. Так, мені наснилася не подія, не людина, не звір і не якась річ, а саме кохання. Я не знаю, як передати вам відчуття, що охопили мене уві сні. Я раптом зрозуміла, що ніколи не кохала. В двадцять три роки це важко визнати, але, мабуть, це правда. Ніколи до цієї ночі я не відчувала… можливо, по-справжньому не відчувала нічого. Це було надзвичайне світло, яке пронизувало мене, і одночасно це була найчорніша з усіх ночей, в оксамиті якої я розчинялася. Я гостро відчувала пахощі акацій і моря. Хвилі цього моря набігали на мене і, розбиваючись у моїх ніг, наповнювали мене якоюсь надзвичайною силою… Я прокинулася від криків птахів за моїм вікном і вже, зрозуміло, не змогла повернути видіння. Я встала, відкрила вікно, відчуваючи прохолоду літнього ранку, і повернулася до ліжка. Деякий час я валялася під теплою ковдрою, намагаючись подовжити всі відтінки та ноти своїх почуттів, але вони йшли від мене, згасали, як ранішні зорі. Того ранку, довірившись своїм передчуттям, я вирішила круто змінити своє життя і виявила бажання оселитися в Хрестинках, поки не знайдеться добрий покупець. А якщо мені раптом сподобається, то ми з батьками сплатимо Тасі його частку. Перед від’їздом до Хрестинок я нарешті знайшла час відвідати свою подругу Таню. Дружили ми ще з першого класу, тому знали одна про одну досить багато. В неї, на відміну від мене, не було люблячих батьків, і вона звикла покладатися лише на власні сили і не боятися ризикувати. Виховувала її старенька бабуся, але рік тому вона померла. Скільки я пам’ятаю Таню, вона завжди влізала у всілякі авантюри. Обнадіювало лише те, що досі подруга виходила з них цілою. Десь через рік після закінчення школи вона з нашою однокласницею Наталкою поїхала працювати до Італії, радісно повідомивши по телефону, що поїдуть вони автобусом і по дорозі побачать багато європейських країн, навіть Англію. Я сказала їй, що до Англії на автобусі вони навряд чи доїдуть, до того ж, це не по дорозі. Збавити ентузіазм подруги мені не вдалося, і вона таки поїхала за кордон. З того часу Таня постійно кудись їздила працювати. Вона не ділилася подробицями свого закордонного життя, а я не питала, здогадуючись, що все не так райдужно, як хотілося б думати. Вже кілька років ми спілкувалися переважно по телефону, все відкладаючи зустріч на потім. Танька рідко поверталася до Миколаєва, приблизно раз на рік, але жодного разу не забула привітати мене з днем народження. Коли я прийшла до неї, аби повідомити про свій переїзд, подруга саме збиралася у нову подорож, цього разу до Арабських Еміратів. Я сіла у куточку її маленької кімнатки, аби не заважати Таньці пакувати речі. До мого наміру переїхати до Хрестинок подруга віднеслася схвально. – Нарешті в твоєму житті щось здвинеться з мертвої точки. Скільки можна так жити: школа-дім, дім-інститут? Вмерти можна з нудьги. Може, знайдеш собі якогось здоровенного коваля? Я посміхнулася. За останні п’ять років я не зустріла жодного чоловіка, на якого хотіла б поглянути вдруге. Вірогідність того, що я зустріну свою долю в селі, була дуже низькою. Танька, зпакувавши останню сумку, принесла з кухні табурет і сіла напроти мене. Потім подумала і швиденько принесла почату пляшку червоного солодкого вина (я тільки таке п’ю). – Мені здається, твоя проблема в тому, що ти не знаєш, чого хочеш. Ну от скажи, якого чоловіка тобі треба? – Як це якого? – Здивувалася я. – Нормального. Танька з шумом видихнула, здувши з чола волосся. – Нормального – це не чіткий план пошуку. Ну, давай почнемо з зовнішності. Який він із себе? Ти кажи, а я буду записувати. Наливши нам по келиху вина, вона дійсно дістала якийсь листочок та олівець для очей. Я замислилась. – Ну, мабуть, високий. – Високий – це який? – Танька, схоже, намагалася намалювати точний портрет. – Вищий за мене. Подруга посміхнулась. – Метр з кепкою в стрибку на ковзанах нам не підходить, а решта згодиться. Брюнет чи блондин? – Не люблю блондинів. Нехай буде русявим. – Міцної статури? Такий собі Містер Всесвіт? – Зовсім ні. Такий собі комп’ютерний геній, худорлявий. Танька здивовано подивилася на мене. – Ти хоч уявляєш такого хлопця поряд з собою? «Товстий і тонкий». Що за дивні фантазії? Я спробувала уявити себе в парі з чоловіком своєї мрії і зайшлася в реготі. Мабуть, вино почало діяти. Я відчувала, що по всьому тілу розливається тепло, а щоки вже палають, наче ліхтар. – Це не я, мабуть, це підсвідомість шукає, чим розбавити мій генофонд. – Тоді він має бути ще й недоумкуватим, аби розбавити твій інтелект. – То вже ні. Він має бути розумнішим за мене. Він має розбиратися в тому, чого не розумію я, аби я могла захоплюватися і пишатися ним. Танька насупилася. – Це суттєво звужує коло пошуків. Скільки йому має бути років? – Розумна різниця у віці. Років п’ять. – Значить, двадцять вісім – тридцять. Не одружений? Ну, звичайно ж неодружений, конспіративні романи ¬ – не для тебе. – Чого це? – Не знаю. Тобі треба когось надійного, консервативного, що стане тобі опорою. Таємні стосунки виснажують душу. – На обличчя подруги набігла тінь далеких спогадів. Мовчки вона підлила собі вина. Я вирішила трохи розвеселити її. – І він має бути незайманим. Танька поперхнулася. – А це навіщо? – Я так хочу. Я хочу бути його першою жінкою. – Головне стати останньою, – саркастично додала подруга. – Я хочу бути єдиною. На все життя. Ти запиши цей пункт, він принциповий. Танька, допивши вино, прогледіла очами утворений список. – А ти ніколи не думала про кар’єру в монастирі? З математикою в мене не дуже добре, та хочу тобі зауважити, що вірогідність зустріти такого чоловіка в житті ду-уже низька. І з кожним роком все нижча. Я замислено крутила в руках бокал з вином. – І все одно. Я хочу саме такого чоловіка. Танька, хитаючи головою, протягнула мені папірець. – Розпишись, аби потім не казала, що це я вигадала. Розписавшись, я поклала папірець у нову книжку Лади Лузіної і надовго забула про нього. Допивши пляшку вина, ми обійнялися на прощання. Наступного ранку, прихопивши пару великих сумок, я подалася на вокзал. Отак я і опинилася у Хрестинках. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Марна Альфиева - Мені наснилося кохання
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |