|
    Прочтений: 0 Посещений: 964 Дата публикации: 29.7.2010 Частина ХVI Після повернення і до початку занять залишався один день, і я вирішила з’їздити до Миколаєва. Рідне місто зустріло мене теплом осіннього сонця, і я поїхала у центр, аби прогулятися старими вулицями. Безліч історичних пам’яток Севастополя наштовхнули мене на думку, що і вдома є на що подивитися. Відвідавши музей суднобудування та флоту, я вийшла до мосту через Південний Буг. Дійшовши до середини, я із захопленням подивилася вниз. Мене не покидали думки про Максима і про те, чи правильно я роблю, кажучи йому, що не кохаю. Це було нечесно з мого боку, і я переживала через це. – Ви теж полюбляєте дивитися вниз? Поряд зі мною стояв досить привабливий молодий чоловік. На вигляд він був трохи старший за мене, років на п’ять (розумна різниця у віці, як на мене). Високий на зріст, не надто худий, але й не товстий. В нього були зелені очі та темне волосся. Приємний голос довершував картину. – Так, але тільки тоді, коли перила залізобетонні і дістають до грудей, – посміхнулася я. Насправді я дуже боюся висоти. Коли в дитинстві батьки повезли мене до Криму, ми відвідали Ластівчине гніздо. Навколо цього самого «гнізда» я ходила, міцно тримаючись за його стіни і навіть не наближуючись до перил, що не виглядали надійними. Слово за слово зав’язалася розмова. Вочевидь, молодику було геть нема чого робити, то він і ув’язався за мною. Природний такт і добре виховання не дозволяли мені якось грубо його обірвати, адже він нічого поганого мені не зробив і навіть був досить галантним кавалером. Та, незважаючи на це, я ледве виносила його присутність. Він заважав мені думати про Максима, а коли зі мною поряд був Макс, навіть у думках, інші чоловіки були просто зайвими. – Ви не поспішаєте? – Раптово запитав мене Дмитро (так звали чоловіка). –Давайте спустимося до річки, посидимо десь. Я нікуди не поспішала, і не так часто чоловіки запрошували мене «десь посидіти», щоб я отак взяла і відмовилася. Дмитро розбудив мою цікавість: я ніяк не могла зрозуміти, чи йому просто нема куди дітися, чи йому чогось від мене треба. Звичайно, думка про те, що я раптом сподобалася чоловіку на вулиці, до мене не завітала. До річки можна було спуститися по досить крутих сходах – Дмитро ввічливо запропонував мені свою руку. Про себе я подумала, що навряд чи він мене втримає, якщо я падатиму, але кавалеру я цього, звичайно ж, не сказала, бо, як я вже зауважувала, маю гарне виховання. Це був один з тих днів, коли Буг здається гладеньким дзеркалом і виграває блакиттю неба. Вітру майже не було – чудова осіння днина. Людей на набережній було повно, ми не знайшли жодної вільної лавки. Дмитро запросив мене у кафе, що гостинно розкинуло свої стільці трохи далі від річки, в зеленій зоні. Я не знайшла приводу відмовитись, до того ж, моя цікавість так і не була задоволена. Дмитро без кінця і краю про щось патякав, я майже не прислухалася. Останні новини спорту і шоу-бізнесу мене не дуже цікавили. Я вже зрозуміла, що мене не дуже цікавить і Дмитро, що ніяк не перейде до суті справи. Ми випили кави і з’їли морозиво, причому Дмитро відмовився розділити рахунок. Я вже збиралася подякувати за цікаву розмову і піти собі геть, як зустрілася поглядами з дівчиною на набережній. Це була Аліса, дівчинка з Хрестинок. Вона, йдучи понад рікою, так увіп’ялася в мене і особливо в мого кавалера, що я запереживала, аби вона не впала у воду. – Ви знаєте цю дівчину? – запитав мене мій супутник. Я кивнула. – Так, це одна з учениць моєї школи. – Сподіваюсь, відпочинок у кафе не вплине на вашу репутацію? – жартівливо запитав Дмитро. Я засміялась. Якби ти знав, яка в мене репутація в Хрестинках! – Будемо сподіватися. Ну що ж, дякую за цікаву розмову. Була рада з вами познайомитись. Дмитро, як мені здалося, якось занервував. – Невже ми так і попрощаємось назавжди? Мені так сподобалося спілкуватися з вами! У вас є мобільний телефон? Це було вже занадто. – Ні, як кажуть у рекламі, «я з іншої планети». – Ну тоді запишіть мій номер. Можливо вам колись знадобиться супутник або співрозмовник: ви сміливо можете розраховувати на мене. Записавши його номер на серветці, я поклала її в сумку і пішла собі. Звичайно, я не збиралася продовжувати це дивне знайомство. Вдома я поспілкувалася з батьками, розповіла про свою подорож до Севастополя і про враження від неї. Залишаючи свою квартиру, де виросла, я більше не відчувала гострого жалю. Схоже, я звикла до Хрестинок і моєї хатинки, хоча не можна сказати, що там я вповні відчувала себе вдома. Мені чогось не вистачало там, а тут не вистачало мене. Мабуть, я зовсім заплуталася. Треба менше думати. Максима не було в Хрестинках цілий тиждень. Не можна сказати, що на цьому тижні в мене був час сумувати, але без Макса я нудилася. В голові роїлися цілі купи думок, якими я хотіла б поділитися лише з ним одним; на зборах вчителів під час нудотних лекцій завуча лише його розуміючий та насмішкуватий погляд хотіла б я спіймати; а вночі мені снився лише він. Мої сни про кохання набули реального змісту. Мені снилося, що ми танцюємо квік-степ (хоча я взагалі не вмію танцювати), що ми зустрічаємося на пляжі, що ми їдемо у якусь подорож. В перший робочий день, повернувшись додому, я так гостро відчула відсутність Макса, що мені аж якось ніяково стало. Переробивши всі звичні справи, я почала просто тинятися у дворі, шукаючи, куди б себе діти. Нарешті вирішила підмести доріжку на вулиці. – Ба, яка зустріч? Чи не здається вам, що це не випадково? На дорозі поряд зі мною стояв, посміхаючись, мій новий знайомий з Миколаєва, Дмитро. Як виявилося, він приїхав до свого приятеля, Василя. І треба ж такому статися, що Василь живе в будинку поряд зі мною! – Тепер ми бачитимемося частіше, – весело зауважив Дмитро, прямуючи до будинку Марії Степанівни. Не можна сказати, що я дуже зраділа цій обставині. Попри всю свою привабливість, Дмитро не викликав у мене того почуття затишку, яке з першого погляду викликав Макс. Та він не зробив мені нічого поганого, напроти, був досить приємним співрозмовником, тож я не мала підстав грубіянити. – Буду рада, – ввічливо відповіла я, зовсім не очікуючи, що він це сприйме буквально! Мій новий знайомий без кінця попадався мені на очі. Він вітався зі мною щоранку, він гуляв у шкільному садку і регулярно ходив на річку, куди я теж навідувалася з дітьми. Діти, до речі, сторонилися Дмитра, можливо, тому що в селі, де всі одне одного знають, не звикли бачити чужих. У середу Дмитро зустрівся мені в магазині, поряд з яким був місцевий бар, і запросив мене на чашку кави і морозиво. Було вже досить пізно, як на мене, десь восьма година. Першим моїм бажанням було відмовитися. Дмитро взагалі не вписувався у мої плани, до того ж, він відволікав мене від думок про Макса. І треба ж такому статися, що поряд проходив отець Макар. Він злобно зиркнув на мене та перехрестився. Я не могла відмовити собі в задоволенні показати йому, що не всі вважають мене відьмою і злодійкою, декому моє товариство навіть приємне. Ми випили кави, і Дмитро, як справжній джентльмен, провів мене додому. Він досить довго прощався зі мною біля хвіртки, мені навіть якось ніяково стало. Чого стирчить? Йшов би собі. Судячи з поглядів, що Дмитро кидав у мій сад, він ще не напився кави і волів би продовжити бенкет, але я виявила себе порядною дівчиною і твердо побажала йому доброї ночі. Звичайно, справа була зовсім не в моїй порядності. Просто Дмитро мене геть не цікавив як чоловік. Мене взагалі не цікавив жоден чоловік, крім Макса. Нарешті у п’ятницю я почула в учительській, що Макс повертається у неділю вночі і в понеділок вже вийде на роботу. Вранці в понеділок я збиралася до школи з особливою ретельністю. Мите-перемите волосся заколола шпильками, що мені їх подарував Максим, зробила непоганий макіяж і одягла найкращу спідницю. Макса я зустріла лише після першого уроку в шкільному коридорі. Він був якийсь чи то насуплений, чи то заклопотаний. – Привіт, як справи? – весело запитала я. – Привіт! Справи нічого, потім розповім, – буркнув він. Можливо, хотів щось додати, але побачив, як хлопчина зі старшого класу задирає малих і поспішив до дітей. Я в свою чергу теж поспішала на урок. Мені взагалі важко тримати дисципліну в класі, а коли ще запізнюсь, то діти геть від рук відбиваються. Після уроків я потихеньку стала збиратися додому. Шалено боліла голова, мені хотілося лише забитися в якомусь кутку і заснути. Максим зловив мене вже у дверях. –Вибач, нам не вдалося поговорити вранці. Я проведу тебе додому? Я не мала приводу відмовити, хоча спідниця давно зім’ялася, макіяж поплив, а головний біль змусив розпустити волосся. Я знала, що виглядаю наче якась чумичка, але була безсила відмовитися від задоволення бачити Макса біля себе. – Як з’їздила до Миколаєва? – Та нічого. Відвідала батьків, погуляла містом. – Мабуть, зустріла багато знайомих? Запитання здалося мені досить дивним. Миколаїв – не Хрестинки, там можна жити в одному будинку і тижнями не зустрічатися. – Та ні, нікого. А як твої справи? Як мати? – Вже краще. Власне кажучи, я так і не зрозумів, чого мене кликали, сестра все одно сиділа весь час у неї. – Ну хоч у столиці побув, і те добре. Вовк зустрів нас радісним тявканням, і ми пройшли на кухню. – Будеш чай? – Так, не відмовлюся. А знаєш, в Києві я постійно думав про те, як добре було б нам разом погуляти там. Одному мені було нудно. – Мені теж, – тихо сказала я. Ми не вмикали світла. В сутінках пили чай і розмовляли про Київ і про дітей, і про Севастополь, і про Максимову матір. Коли стало зовсім темно, виявилося, що не стало електрики. На щастя, я дуже полюбляю палити ароматичні свічки, тому в мене завжди є запас. Значно гірше було з сірниками: вони просто закінчились. Макс запалив свічку запальничкою, і кімната наповнилася приємним запахом і дуже гарним світлом, якого ніколи не досягти з електрикою. Макс тримав мене за руку, і мені здавалося, що я найщасливіша жінка на землі. Я не побачила, як в саду промайнула якась тінь, і не звернула уваги на Пушка, який нагострив вуха. А тим часом ця тінь мала зіграти визначну роль в моєму житті на майбутні півроку. Вже наступного ранку життя стало приносити неприємні сюрпризи. По-перше, до Макса дійшли чутки про мої палкі побачення з Дмитром. Я не мала сумніву, що саме Алісі я маю завдячувати цим. Макс ще вчора настирливо питав мене, кого я зустрічала в Миколаєві, а сьогодні добрі селяни напевно, доповнили йому загальну картину. Звичайно, Максим нічого не сказав мені. Він не перебував у таких стосунках зі мною, щоб пред’являти якість претензії. Та його насуплений вигляд багато про що казав. Другою неприємністю, яка, одначе, була тісно пов’язана з першою, була поява у селі шикарної молодої дівчини з Севастополя. Її звали Галя, і вона була років на п’ять молодша за мене. Галя була старою знайомою Максима (читай – його дівчиною). Вона приїхала на гостинне запрошення дядька Макса. Павла Семеновича, який дізнався, що дівчинка вчиться в Києві та вивчає етнографію. А де ж вона, біднесенька, може краще побачити всі ті речі, про які читає в книжках, як не в Хрестинках? Дівчинка обов’язково має приїхати до Хрестинок і пожити в селі. На щастя, Галя вчилася заочно, як і Макс, то ж він зможе її з усіма познайомити і все показати. Можливо вам здається, що я занадто іронізую щодо Галі, але я геть нічого не можу з собою зробити. Такі дівчата мене страшенно дратують. Я навіть не можу сказати, що дратує мене більше: її зовнішність типової білявки (не зважаючи на руде волосся), яка не вилазить з салонів краси та соляріїв, її писклявий голос дурнуватого кошеняти чи її поведінка столичної кралі. Втім, я не могла заперечувати, що Галя підходить Максиму значно більше, ніж я сама (бо в нас взагалі нічого бути не може, я про це ще добре пам’ятаю). Вони з одного соціального кола, одного віку, обидва гарні і розумні. З точки зору логіки, мене не повинно було дивувати їхнє тісне спілкування. Та, незважаючи на вищесказане, я не могла бачити Галю поряд з Максом. Тому я досить сухо відреагувала на спробу Макса нас познайомити. Галя також не вішалася мені на шию. Мабуть, Аліса вже посвятила її у всі тонкощі наших взаємин. Максим ніколи не був дурнем і більше не робив спроб звести нас. Та це призвело до небажаного для мене розвитку подій. Максим мав розважати свою гостю і приділяти їй багато уваги, бо краля ніде не робила і цілими днями нудилася вдома. Що вона такого почерпнула в Степаниди Карпівни етнографічного, залишилося за кадром, але я ніколи не бачила, щоб вона сама ходила по хатах, або до церкви, або на кладовище. Тільки з Максимом. А Максим працював з ранку і до четвертої, і до того ж вчився. То чи можна дивуватися, що я бачила його тільки у вчительській. А свято місце пусте не буває. Дмитро так і крутився біля мене, набридаючи своєю непотрібною увагою. Навчена жіночими журналами, я добре знала, що дівчина не має гнати від себе жодного кавалера, бо чим більше кавалерів, тим краще. Так ми і жили. Макс всюди ходив з Галею, а за мною всюди таскався Дмитро. Мабуть, ми ще довго гралися б у ці зустрічі, якби одного разу Дмитро не сіло не впало не надумав поцілувати мене трохи не на очах у Макса. Я була дуже здивована. Не те, щоб Дмитро не натякав на бажання просунути наші стосунки дещо вперед. Просто ніхто досі, крім Макса, не намагався мене поцілувати. Звичайно, я і сама поставила б нахабу на місце, але тут вирішив втрутитися Макс. Він підлетів до Дмитра і, незважаючи на те, що супротивних був чи не у два рази більший за нього, збив того з ніг. На боці Макса був ефект несподіванки. Дмитро, як мені здавалося, спочатку більше здивувався, ніж образився. –Чого ти? – Намагаючись піднятися, запитав він у розлюченого Макса, що стояв поряд, важко дихаючи. – Я тебе чіпав? І тут Макса понесло. Мабуть, такого активного захисту честі вчительки селяни ще не бачили. Хлопці викотилися з кафе, де ми до цього сиділи, і продовжили з’ясування стосунків на вулиці. Я не переживала за жодного з них. У перемозі Макса я не мала сумнівів (подумки я взагалі давно звела його до рангу Геракла), а до Дмитра мені було байдуже. Тому я гордо розвернулася і пішла геть. Наступного дня почалися звичайні будні. З Максимом я майже не розмовляла, він рідко заходив до мене у клас і зовсім не приходив до мене додому, я бачила його хіба що на засіданнях вчительського комітету, де мене зазвичай сварили всі, кому не лінь. Було схоже, що лише мої діти лаються матом, фарбують нігті та грають в м’ячик на перерві. Максим не робив нічого, аби допомогти мені. Було схоже, що йому все одно. Втім, він ніколи не приєднувався до інших вчителів, що висували свої претензії до поведінки моїх дітей. Цілий місяць до ряду я на автоматі, без особливого інтересу проводила уроки, годувала своїх звірят і їла чорний шоколад. Я їла його кожного дня і просто не могла зупинитись. Тільки через місяць вигляд шоколадки почав викликати в мене огиду. За цей час я, мабуть, потовстішала вдвічі. Точно сказати не беруся, бо не ставала на ваги з самої школи. Мені завжди було смішно, коли бабусі на Радянській або “Колосі” пропонували мені зважитися. Невже я нагадую людину, яка мріє дізнатися, скільки важить? Мені так не здається. На протязі цього місяця Максим чи не щодня ходив гуляти з Галею, і надії сільських дівчат майже покрилися мідним тазиком. Та, на загальний подив, Галя раптово повернулася до Києва. Втім, це було досить логічно: дівчина вивчила український побут на прикладі хати Степаниди Карпівни і поїхала до інституту. А Дмитро нікуди не дівся. Іноді я погоджувалася піти з ним в компанії інших хлопців та дівчат на річку або ще кудись, та не дуже часто, тільки тоді, коли могла побачити Макса з Галею. Я ніяк не могла зрозуміти характеру їхніх стосунків і хотіла внести ясність. Макс не давав мені такої можливості: він поводився з Галею як з подругою, нічим не натякаючи на більш близькі стосунки. На відміну від нього, я, коли знала, що він бачить мене, приділяла особливу увагу Дмитрові. Ні, я не хотіла, щоб Макс мене ревнував. Зовсім ні. Ну, може тільки трішки. Взагалі ж я мала на меті приховати від нього свою цікавість його особистим життям і, якщо для нього це має значення, показати, що він вільний від своїх обіцянок щодо мене. Коли Галя поїхала, не стало сенсу зустрічатися з Дмитром, і я почала уникати його. Не думайте, що я надто жорстока: я ні на хвилину не вірила, що Дмитро кохає мене. Він приділяв мені весь свій вільний час, якого в нього, до речі, було багато, адже цей хлопець ніде не працював (вочевидь, жив на нетрудові доходи). Він запрошував мене у кафе і чесно платив за моє морозиво і каву. Одного разу я навіть пішла з ним на танці, від чого не мала особливого задоволення, але там був Макс. Повинна ж я була показати йому, що він цілком вільно може танцювати з іншою, а мені до того байдуже! Коротше кажучи, Дмитро був справжнім кавалером. Та, зазираючи в його очі, я не бачила там шаленого кохання. Не знаю, що спонукало його до такої поведінки, тільки це не було великим і чистим почуттям. Тому я не звертала уваги на Дмитра, коли він скаржився, що я зовсім забула його. І ось в цей час до села приїхала нова вчителька. Її давно чекали: директор познайомився з нею в Севастополі, куди їздив домовлятися про нашу поїздку. Казали, що вона дочка директора ліцею, але це нічим не підтверджувалося. Коли я запитала, чому директор престижного ліцею в Севастополі захотів влаштувати дочку в забуте Богом село, мені відповіли, що в дівчини слабке здоров’я, і наш клімат буде їй корисним. Особисто я не уявляю собі, як спека влітку та страшенний холод взимку можуть бути корисними, але це не мої проблеми. Дівчина приїхала і закохала у себе все село. З довгими ногами, струнка, наче тростинка, чорнява, гарно вдягнена – справжня красуня. Її звали Танею, і вона викладала інформатику. Максим цікавився комп’ютерами. Це мало б насторожити мене з самої її появи, але мені було так погано без Максима, що я просто зраділа тому, що в селі з’явилася нова людина мого віку. До того ж, вона не була такою противною, як Галя, і не оселилася в Степаниди Карпівни. Того пам’ятного вечора в школі влаштовувалася вечірка для дітей. Я мала бути присутньою, хоча з моїм настроєм треба було відвідувати могили пращурів, а не дитячі вечірки. До того ж, там обов’язково буде Максим. Що робити, коли він запросить мене танцювати? Чи варто погоджуватися? А чи зможу я відмовити йому? Все це дуже і дуже непокоїло мене, проте вибору не було. Муситиму стояти весь вечір серед злобних тіток і дивитися, аби діти не цілувалися. Огидна роль, престижу вона мені не додасть. Незважаючи на все це, я давно нікуди не виходила, і цей вечір хоч чимось відрізнятиметься від інших. Дмитро вчора поїхав до Миколаєва, може, і не повернеться. Він не заходив попрощатись. Мої плани щодо вечірки дещо змінилися, коли, повернувшись зі школи додому, я побачила, що в мене гість. Славко, наче вітер влітку, налетів зненацька. Втім, це був його звичайний стиль. Я навіть не здивувалася. –Вечірка? Я із задоволенням піду на шкільну вечірку! – запевнив мене Славко. –А в школі є гарні молоді вчителі? Здається, я забула сказати, що Славко – гомосексуаліст. Мене це ані трохи не турбує, сподіваюсь, і вас також. –Лише один. І я не раджу до нього чіплятися – бо очі видряпаю. Славко важко зітхнув. –Все ще гірше, ніж я думав. Ну, принаймні ми з тобою потанцюємо. Я посміхнулася і почала збиратись, проміж ділом випитуючи у Славка, яким вітром його сюди занесло. На вечірку я пішла сама, бо Славко не захотів дивитися офіційну частину програми і сказав, що прийде пізніше. Сидячи на лавці біля стіни і розгладжуючи зморшки на своїй білій (з квіточками) сукні, я шукала очима Максима. Замість нього я побачила нову вчительку, Тетяну. На вигляд вона була молодша за мене на кілька років, хоча я вже обманулася щодо віку одного хлопця. –Привіт, – вона сіла поруч зі мною. – Весело, правда? Не знаю, що в моєму вигляді змусило її припустити це, але про всяк випадок я кивнула. Наступні хвилин п’ятнадцять ми говорили ні про що, аж поки не стало про що говорити. Тоді ми мовчки стали спостерігати за танцюючими. Таня явно нудилася біля мене. Роль матрони її обтяжувала; їй би зараз до кола старшокласників, ото було б щастя! Аж раптом її погляд став більш зацікавленим. Я подивилася вбік дверей і побачила Максима. Сині джинси із сірою футболкою дуже йому личили. –Це один з вчителів? Я чула, що він поки що сам-один. Я мовчала. Мабуть, ви гадаєте, що подумки я побажала їй успіху? Помиляєтесь. Хоча я впевнена, що Максимові слід далі шукати своє щастя, та хай він його шукає далі від мене. Другої Галі мені не витримати. –Господи, який красень! Я глянула на Максима. Він, ані трохи не соромлячись, став до кола танцюючих і тепер весело бісився під “Раммштайн”. –В його волосся так і хочеться руки запустити! – ніяк не могла вгамуватися Таня. – А м’язи! Ні, я просто шаленію від нього! –Так, Максим дуже гарний хлопець, – значно більш стримано відповіла я. –До чого тут Максим? Подивись ліворуч! Ой, здається, він йде до нас! Ліворуч я побачила лише Славка, що справді йшов до нас. –Привіт, красуні. Потанцюємо, чи це задоволення лише для дітей? –Славко, – Тетяна, – в’яло познайомила я їх. Ми саме йшли до майданчика, коли почала лунати красива повільна композиція. Славко, як справжній джентльмен, відразу ж запросив мене. Яскраві вогні сліпили мене, але Славко був більш звиклим до цього мерехтіння і з цікавістю спостерігав за молодим чоловіком в іншому кінці кімнати. –Здається, він ревнує, – повідомив він мене. Я навіть не стала питати, про кого йде мова. –Я не хотіла б цього. Я не хочу, щоб йому було боляче. Чому він не може просто не відчувати до мене нічого? Славко хмикнув. Він вважав моє рішення щодо Максима дурістю, на яку лише я і здатна. –Спитай чого полегше. О, здається, він знайшов нарешті протиотруту, – і він повернув мене, щоб я могла бачити Максима, який саме обійняв у танці Таню. Як я і думала, він прекрасно рухався, а його руки на талії дівчини були, мабуть, дуже ніжними. Я поклала голову на груди Славка. –От і добре. Вона більше йому підходить. –Не думаю, – замислено відповів Славко і відкружляв мене подалі від цієї парочки. Коли діти почали розходитись, я помітила, що ні Максима, ні Тані вже нема в залі. При думці, що вони пішли разом, мені стало нудотно. –Він пішов першим, і вже давно, – пошепки заспокоїв мене Славко, накинувши на мої плечі свого модного піджака. –А мені що з того? – Я була зла на саму себе через те, що мої почуття такі очевидні. –На вигляд нічого, але ж я знаю, що тебе гризе. –Все пройде, Славко. Це просто ще одна помилка в моєму житті. Славко засмучено поглянув на мене. Зараз, у світлі ліхтарів, він був схожий на янгола. – Чи пройде? Мені не було чого відповісти. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Марна Альфиева - Мені наснилося кохання
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |