|
    Прочтений: 0 Посещений: 1009 Дата публикации: 29.7.2010 Частина ХVІІ Я з усіх сил намагалася підтримувати добрі стосунки з Танею, але вона, на жаль, швиденько зрозуміла, що я тут аутсайдер, якого не люблять школярі, вчительки, завуч (це, мабуть, було не найостаннішим аргументом). Мене ненавидів навіть священик. То чи могла я сподіватися, що вона захоче дружити зі мною? Холодний тон Тані сьогодні після доволі милої поведінки вчора залишив мене трохи засмученою, але в цілому мені це було байдуже. Мені все на світі було байдуже цієї осені. Та Павло Степанович просто не мав права віддати їй мій кабінет. А Максим не мав права цілувати її ввечері в місцевому барі. Про це мені розповіла Маринка. Що б не думали з цього приводу дорослі, діти завжди все бачать і дуже багато розуміють. Мені це було дуже прикро, а оскільки я не відчувала за собою морального права причепитися до Максима з приводу цілунку, я вирішила поборотися за свій клас. “Теж мені, маленький гігант великого сексу. Або навпаки!” – подумки лаяла я його, підійшовши до дверей директора рано-вранці в п’ятницю. Я постукала. Тихо і обережно, хоча мені хотілося б розбити ці кляті двері, які, взагалі, нічого поганого мені не зробили. Просто Він теж часто в них стукав. –Увійдіть. Я відчинила двері й увійшла до кабінету. –Добридень, Вишеслава Петрівна. Тричі клятий мерзотник навіть не відірвався від своїх паперів, най би вони згоріли блакитним полум’ям! Яскравим, як очі цієї зміюки, його племінника! –І вам того ж. Та мій день не буде добрим, доки ви не повернете мені мій клас. Чому я маю його віддавати? Павло Степанович бадьоро посміхнувся, як великий начальник, що намагається надихнути підлеглих на великий подвиг. –Вишеслава Петрівна, якщо ви самі обдумаєте це питання, то відповідь стане очевидною для вас. Тетяна Сергіївна почне викладати інформатику відразу ж, як мені вдасться вибити комп’ютери для школи. Той клас ідеально підходить для комп’ютерного, він такий світлий. А вам я віддаю двадцять шостий. Впевнений, вам сподобається. Я зрозуміла, що програла цю битву навіть не почавши бойові дії. Але не змогла себе пересилити. –Павло Степанович, але ж той клас вам не підійде під комп’ютерний. Діти нещодавно посадили під вікнами дуба. –Ну то й що? – не зрозумів чоловік. –Він закриє півкрила школи, поки вам вдасться отримати комп’ютери, – зле кинула я. Вже взявшись за ручку дверей, я почула своє ім’я. Невже в нього прокинулася совість? –Вишеслава, ще один такий виступ, і можеш вважати себе звільненою, – прошипів він. – Повір, мені б дуже цього не хотілося, бо мені важкувато буде знайти заміну, але ти робиш все, аби ускладнити ситуацію. Я сумно подивилася на нього. Не треба бути генієм, аби зрозуміти, на що натякає старий. Його маленький племінник ледве вискочив з пазурів жінки-вамп (тобто мене). В моїй душі підіймалося нестримне бажання просто на місці написати заяву на звільнення. Але я не дам його братові і його клятій падчерці порадуватися цій події. –Зрозуміла. До побачення. На відміну від мене, нова вчителька сподобалась всім. Ніби мало того, що Максим барвинком стелився біля неї. Кожна третя фраза моїх учнів починалася словами: “А Тетяна Сергіївна каже…” Перші дві фрази так не починалися, але містили безліч інформації про те, що і як Тетяна Сергіївна робить. Тетяна Сергіївна виявилася студенткою другого курсу, вперше поїхавшою так далеко з рідного гнізда, тому місцеві жінки жаліли її як могли. Священик трохи не до святих її зарахував. Бідолашна жертвує своїм молодим життям заради виховання дітей. Мені залишалося тільки дивуватися, чому в церкві досі не співають “Боже, Тетяну бережи!”. Єдина, хто з неприязню поставився до нової вчительки, була Аліса. Та мені від цього було не легше. Я навіть не могла ненавидіти Тетяну. Я ображалася на лиху долю, що привела її сюди, і кляла Максима. Якщо врахувати кількість негативної енергії, що я направила на його голову, він мав би захворіти. Мабуть, він замість хреста носить амулет з чорного каменю, від зурочення. І не зважаючи на всю злість до нього, я більше не могла витримувати розлуку з Максом. Бачити його щодня і не мати змоги підійти і відверто зазирнути йому в очі, поговорити з ним стало для мене справжньою карою. Карою за дурість, зверхність та потурання упередженості людей. Вже більше місяця напруга між нами зростала, і нарешті в листопаді я не витримала. Вранці, коли в мене не було першого уроку, я зайшла до кабінету Макса. Двері були відчинені, і я зазирнула до кімнати. Максим сидів за столом біля вікна, як завжди, насуплений. В руках він тримав підручник з психології. Його зосереджений погляд з-під насуплених брів, трохи надуті губи і поза, наче зажата пружина, яка будь-якої миті може розпрямитися, видалися мені дуже зворушливими. Мабуть, в мене був якийсь гормональний сплеск, та відчуття того, що я кохаю його до нестями було таким сильним, що на очі сльози навернулися. Я не знала, як зачепити Макса. Я стільки часу гнала його від себе, ніяк не реагувала на його залицяння до інших дівчат, називала милим хлопчиком, що будь-яка раптова зміна моєї поведінки викличе цілком резонне здивування. Не можу ж я просто заявити, що я передумала, то ж “бери мене – я твоя!”. Ні, в будь-якому разі, якщо ініціатива походитиме від мене, Максим вважатиме мене навіженою. Я майже остаточно вирішила не турбувати “читця”, коли востаннє кинула погляд на нього. Він здавався мені таким засмученим, що моє серце зжалося від болю. Чому я вже давно не сказала Максимові, що мої справжні почуття до нього значно ніжніші, ніж я показую? Раптом мені здалося, що коли я просто зараз нічого не зроблю, ніжність і жага, яку я відчуваю до цього чоловіка, розірвуть мене на шматки. Я підійшла до Максима. Він вперто робив вигляд, що не помічає мене, хоча, я була впевнена, він чув мої кроки ще в коридорі. Не може ж він так довго читати одну сторінку! Я навіть сама не очікувала від себе того, що зробила наступної миті. Я нахилилась до Максима, охопила його руками і поцілувала в губи. Ніжно-ніжно. Максим обережно прибрав від себе мої руки. –Не треба, Вишеслава. Але я вже була не в тому стані, коли могла ще почути “ні” і погодитись з цим. Я обійняла його дужче і поцілувала ще раз. Максим, цього разу більш дратівливо, відкинув від себе мої руки, наче я була удавом, який хоче його смерті. –Не треба, я сказав! – Він повернувся обличчям до мене. – Ти так хочеш повернути назад той клятий кабінет, що згодна навіть цілувати мене? – зле запитав він. Вся моя ніжність до цього бовдура раптом кудись поділася. Я могла б йому вибачити, якби він мене не захотів, але його обурливе звинувачення… Я повернулась і пішла геть, тобто на урок до свого класу. Там на мене очікувала нова порція приємних емоцій. Діти поводилися, наче маленькі бісенята. Після чергової доповіді когось з дівчаток про те, що от Тетяна Сергіївна на відміну від такої відьми, як я, не забороняє дівчатам фарбуватися і одягати короткі спідниці, я зірвалася. Ні, я не накричала на них, і навіть не заплакала. При дітях. Я розуміла їх. Мабуть, вони ніколи не дізнаються, як я їх розуміла. Була б моя воля, я б їм дозволила маленькі радощі, яких вони добивалися. Мені було начхати на те, скільки тон косметики вони покладуть на себе. Для мене вони все одно залишалися пустотливими дівчиськами, яким ще рости і рости. То най би вчилися макіяжу, кому від цього гірше? Але вранці Степанида Карпівна наче з ланцюга зірвалася. Вона, як шалений собака, трохи не кусала мене, виносячи догану за зовнішній вигляд моїх вихованців. Я не хотіла сваритися з нею. Я взагалі не хотіла мати з нею справи більше, ніж треба було. А тому я просто не могла дозволити собі не реагувати на вигляд дівчат. До того ж, вони справді виглядали як маленькі хвойди, прости мені, Господи. Я на очах в моїх дітлахів зібрала сумку і пішла геть. Деякий час за моєю спиною висіла тиша, а потім до мене долетів сміх і голосні викрики радості. Ніхто не може бути більш жорстоким, ніж підлітки. Навіть Максим. Написавши заяву на звільнення, я замкнулася у своєму дворі і майже не виходила. Якщо ви не жили в маленькому селі, де всі все знають, вам не зрозуміти, як важко терпіти чужі липкі погляди. Я проходила по вулиці, купляла хліб в магазині або ставила свічку в церкві – всюди за мною чувся шепіт. І ці погляди, що не давали мені жити. Враз поповзли чутки про мене і Максима. Поки я була вчителькою, злі язики були трохи смирнішими, бо я вчила їхніх дітей. Але тепер вони могли сказати все, що думають про мене, не боячись за атестати своїх чад. На мій подив, люди чомусь зовсім не раділи з факту мого звільнення, принаймні, далеко не всі. Адже поки я працювала, ніхто слова доброго про мене не сказав. Та мені було все байдуже. Геть все. Бо в мене з’явився Учень. Так, це був учень з великої літери. На другий день після того, як я покинула школу, після обіду, я почула, що Вовк весело тявкає у дворі. На мить (о, лише на мить!) я подумала, що це прийшов Максим. Можливо, йому стало бракувати мене. Я навіть і не сподівалась, що він вибачатиметься за те, що захопився Тетяною, і пропонуватиме мені вийти за нього заміж. Я і сама вже цього не хотіла. Але це був не Максим. –Вишесла-ава Петрівна-а-а! – Дзвінко пролунав дитячий голосок. Я вийшла надвір, навіть не потурбувавшись зачесатися і перевдягтись. Моє золоте правило гостинності – непрошений гість має бути готовий побачити господиню такою, яка вона є. Якщо перелякається, моєї провини тут нема, я його не кликала. Я кинула оком до воріт. Біля входу зупинився маленький хлопчик. Власне кажучи, не дуже маленький – він був, мабуть, однакового зі мною росту. Та не його зріст був причиною того, що я вилупилась на нього, наче баран на нові ворота. Менше за все я сподівалася побачити Петра. Так, це був той самий хлопчик, що не один раз доводив мене до розпачу, через нього я вперше посварилась зі своїм екс-напарником. І це з його класу я вилетіла, наче торпеда, щоб вже ніколи не повернутись. –Чого тобі? – Похмуро запитала я. Хлопчик підійшов до мене. –Здрастуйте, Вишеслава Петрівна, – тихо вимовив він. – Я це… Ну, це… Хочу брати у вас уроки. Ви не думайте, я платитиму! Я тільки в школі такий, а влітку я знаєте, як працював! То ви будете мене вчити? Я що, я, питається, могла відповісти? Звичайно, погодилась. І життя потрохи пішло на краще. Петрик приходив кожен день, і ми годину-дві розмовляли про все на світі. Особливо хлопчика цікавила політика, і ми намагалися відшукати в історії причини тих чи інших вчинків урядів країн. Я навіть почала слухати новини по радіо, аби знати, про що питатиме мій учень. Він цього не знав, але я поставила собі за мету випустити його зі школи з відмінним атестатом. –Петре, а навіщо ти прийшов до мене? – Запитала якось я. – Весь твій клас мене ненавидів! Петро наче зніяковів, але ми вже заприсяглися знаходити відповідь на будь-яке запитання, що постане перед нами, і казати правду одне одному. –Мені подобаються ваші історії. Ви цікаво розповідаєте, не так, як вчителі в школі. На гроші, що він приносив, я купувала щось смачне, і пригощала його щонеділі. Маленький шибеник сказав, що не приходитиме, якщо я не буду брати з нього гроші, то я вирішила витрачати їх на нього. Петро й справді став краще вчитись, і це надихало мене на нові зусилля. Якось я навіть вибралася в місто і привезла додому всі свої книжки, що залишала в батьків. Мій хлопчик повинен багато читати. Про наші зустрічі буквально наступного тижня знало вже все село. Я неодноразово дивувалася, як це батюшка не звинуватив мене в педофілії. Мабуть, він просто не знав, що і таке буває. Втративши роботу, я втратила джерело фінансування. Мені хронічно бракувало грошей. Сісти на шию батькам мені не дозволяла совість, адже я втратила роботу через власну дурість. Звичайно, я могла повернутися додому, прогодувати дочку батькам було б неважко, до того ж, я могла досить швидко знайти іншу роботу: в місті це значно легше зробити, ніж в селі. Але в Хрестинках мене багато що тримало. Хата Пульхерії все ще не була продана, я не могла так просто покинути Петрика і Соню з Пушком. І я не хотіла бути так далеко від Максима. Мені хотілося б ніколи не зустрічати його, але поїхати звідси в мене не було сил. На щастя, педагогікою мої здібності не обмежувалися. Коли я вчилася в школі, до нас щороку приходили керівники спортивних секцій та гуртків. Майже цілий рік я відвідувала заняття в ткацькому гуртку. Там мене навчили ткати гобелени і рушники. Мені легко це давалося, і свій останній рушник я продала через художню крамницю за непогані як для школярки гроші. Закінчивши школу, я припинила свої ткацькі заняття. Для цього потрібен був верстат, якого в мене не було, а навіть якби і був – за навчанням в університеті для ткацтва не залишилося б часу. Під час своєї осінньої хандри, поїдаючи шоколад, я вирішила подивитись, що в Пульхерії на горищі. Петрик мені охоче допомагав у цій авантюрі. Ще з дитинства горище було для мене чимось чарівним, чимось, що дівчинка з багатоповерхівки дуже хотіла побачити. На свій подив, там я знайшла майже зовсім цілий ткацький верстат. Не знаю, як стара Пульхерія вперла його туди, але зняти цю махіну я змогла лише за допомогою сусідніх хлопців. Свій новий старий верстат я поставила у вітальні. Поїхавши наступного дня до міста, я забрала різнокольорові нитки, що зберігалися на антресолі ще з шкільних часів. Там я знайшла також пару рушників, що колись хотіла залишити для себе. Звернувшись до вже відомої мені крамниці, я здала їх на комісію. Приїхавши до Хрестинок, я в черговий раз переконалася, що в руках не менше пам’яті, ніж в голові. Я не змогла б пояснити, як треба заправляти верстат, навіть якби від цього залежало моє життя. Але руки все пам’ятали. Перший рушник вийшов не дуже гарним, і я повісила його у хаті. Та вже другий мені напрочуд удався, і я відвезла його до міста. Там я дізналася, що здані мною два рушники вже продані. Восени гуляють багато весіль, і на рушники є попит. Я отримала перші гроші. Звичайно, не мільйонний статок, але в селі дуже мало спокус, а для того, щоб вижити, треба небагато грошей. Ледь не щотижня я ткала новий рушник, майже не відходячи від верстата. Нитки скоро закінчилися, і мені довелося купувати нові, на що пішла сила-силенна грошей. Та я не жалкувала. Хоча життя не здавалося мені медом, верстат забезпечував моє життя в Хрестинках. Ближче до зими попит на рушники упав, то ж у листопаді і прибутки мої майже припинилися. Надалі майже до самого нового року я проїдала те, що встигла заробити на ткацтві. Коли на моєму порозі з’явився маленький хлопчик Петрик, я і гадки не мала, до яких наслідків це може призвести. Кінець кінцем в моїй хаті почали влаштовувати справжнісінькі вечорниці. Сільський клуб був таким собі пенсіонером, що більше за все хоче в тиші і спокої дожити свої дні. Це не приваблювало дітей, і гуртки в селі тихо вмерли. Після школи діти розходилися по домівках і займалися всілякими дурощами. З моєю появою в Хрестинках це змінилося. Одного дня, десь о чотирнадцятій годині (в школі саме йшов шостий урок), до моєї похмурої хатки завітали дівчатка – Рита і Маринка. –Здрастуйте, дівчата, чому ви не на уроці? – Я саме лягла відпочити, і дівчата аж ніяк не вписувались в мої плани. В мене є один учень, і мені цього з головою вистачить. –Зараз фізкультура, – шмигнула носом Ритка. –Ну то й що, це дуже корисний для вашого здоров’я предмет, – менторським тоном зауважила я. Ненавиджу фізкультуру! –Так, але Яна зі Світкою забрали в нас форму і сховали! В мене по спині пробіг холодок. Я відчувала, що зараз почую щось не дуже приємне. Яна та Світлана навчалися в старших класах, Яна – у випускному, а Світа, здається, була роки на два менша. Я не раз помічала, що дівчата якось дуже напружено спілкуються з цими двома бешкетницями. Мабуть, їх пригнічувало зверхнє ставлення до них старшокласниць. Наприклад, Яна ніколи нічого не робила сама, якщо був хоч найменший шанс змусити до цього молодших. На жаль, в мене не було достатньо часу, щоб цілком розібратися в ситуації. Та схоже, ця проблема мене догнала. –І чого це вони таке зробили? – Задала я запитання, якого, схоже, вони довго очікували. –Бо ми не хотіли чергувати замість них! –А я не віднесла ключі, коли Яна звеліла! –І вони весь час кричать на нас, кажуть, що ми тупі! – Рита з надією подивилась на мене. Але я все ще не хотіла реагувати на вчинок Яни. –Чого ж вони на вас кричать? –А хто його знає! Особливо вони тепер кричать на Маринку, взагалі затюкують її, як раніше мене… Я ще добрих десять хвилин вислуховувала цю сповідь і, хоча мені було шкода дівчаток, я вже не могла нічого вдіяти, адже я навіть не працюю в школі! –От що. Ви розповідали про це вчителям? І, якщо ви не знали, вихователь (так діти називали Максима) також повинен розбирати такі суперечки. – Краєм ока я помітила, що до хвіртки підійшов Максим, якого, мабуть, зацікавили дівчата біля моїх воріт в учбовий час. –Та ну… Максим Сергійович має справу тільки з дорослими хлопцями, а Тетяна Сергіївна взагалі тільки й знає, що сукні міняти та перед Максимом крутитися. Лише вам ми й потрібні… Я не стала пояснювати Маргариті, що вона не повинна так казати про своїх вчителів, тим більш, що один з них стоїть в кількох кроках, за її спиною, а значить, все чує. Це було занадто, як на моє бідне серденько. Не стану я захищати цих безсоромних. Особливо цього, що зараз дивиться на мене такими очима, що здається, от-от заплаче. Він все це цілком заслужив. –Впевнена, якщо ви звернетеся до Максима Сергійовича, він щось вирішить з приводу цього питання. – Максим кивнув мені, даючи зрозуміти, що забере з моїх плеч цей тягар. Господи, як я любила, коли він так кивав мені, показуючи, що сам вирішить проблему, а мені не треба брати важкого в руки, а дурного в голову. Це був перший чоловік в моєму житті, який робив все, аби дати мені можливість спокійно і впевнено дивитись у майбутнє. Варто було йому так кивнути, і я відчувала себе такою маленькою, такою коханою, такою захищеною… наче з прокладками “Кефрі”. Ненавиджу цього змія з шоколадними очима! Я відвела погляд від Максима і звернулась до дівчат. –Як щодо чаю з печивом? Чесно кажучи, я була готова до того, що хтось зараз ляпне про Тетяну Сергіївну, яка пригощала їх кавою. Але нічого такого не сталося. Здається, ейфорія вже пройшла, настали суворі будні. –Було б непогано, – мрійно, але не нав’язливо відповіла Маринка. –Особисто я завжди вважала, що печиво краще фізкультури, тому ходімо, – і я повела дівчаток далі по двору, не давши їм побачити Максима, який впевненим кроком йшов до школи. Бідна Яна, як мені її “шкода”… Максим знайшов Яну в роздягальні. Прикинувши, що дівчата вже мали перевдягтися, він увійшов. На щастя там були саме ті, кого він шукав – Яна, Аліса та Світлана. Позаду них маячіли ще кілька дівчат з їхньої компанії. Всі вони як за командою почали верещати. Зачекавши кілька секунд, Максим рявкнув: –А ну, замовкли всі! На вас більше одягу, ніж на мені. І коли вже ви тут всі зібралися, хочу допитати декого. Що це за історія з Ритою Кураковою та іншою малечею? –А що таке? – Виступила вперед Янка. – Вони жалілися, так? От паскуди! Самі ж перші почали, а тепер жаліються. Решта дівчат співчутливо покивали головами. –І яким це чином дівчисько вдвічі менше тебе могло тобі зашкодити? – вже спокійніше запитався Максим. Але то був удаваний спокій. Йому в серце запали ті слова дівчат, що йому наче нема діла до них. –Ритка, коли жила в нас, – Максим згадав, що дівчата були якимись родичками, – поклала мені в ліжко каміння з пляжу. Я його знайшла і сказала їй, що... –Щоб вона не клала тобі каміння в ліжко, – закінчив за неї Максим. – А одразу і щоб ключі від класу однесла на вахту. А Ритка, ображена на тебе, побігла жалітися. Аліса мала нахабство це підтвердити: –Так все і було, я сама бачила. Максим кивнув, наче прийняв цю брехню до уваги. –А чого це Рита жила в тебе вдома? –В неї помер хтось з материної рідні. Батьки поїхали на похорон, а її залишили в нас. –Яна, ти геть забрехалася. Вони приїхали позавчора, а ти лише сьогодні знайшла в себе в постелі каміння? Ну ти й спиш! Яна не знайшла, що відповісти. Дочекавшись, поки регіт дівчат вщухне, Максим зробив коротке резюме настановного характеру і пішов геть. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Марна Альфиева - Мені наснилося кохання
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |