|
    Прочтений: 0 Посещений: 1046 Дата публикации: 30.7.2010 Частина XVIII Коли сьогодні він побачив Вишеславу, серце ледь не вистрибнуло. Вона здавалася такою гарною, та й такою недосяжною. Він не знав, як подолати стіну, що виросла між ними. В Севастополі все здавалося таким простим, і їй залишалося зробити ще один крок, аби визнати, що Максимове кохання взаємне. Та вони повернулися до Хрестинок, і все повернулося на свої місця. До того ж, необхідність розважати дядькову гостю відбирала в Макса силу-силенну часу. Він став рідше бачити свою кохану, а їй, здавалося, байдуже. Одного вечора, кілька тижнів тому, якраз перед тим, як Вишеслава пішла зі школи, Макс наважився на відчайдушний крок. Він запросив Тетяну на побачення в місцевий бар. Він був ображений на Вишеславу, яка ніяк не реагувала на його знаки уваги до іншої дівчини, до того ж, хотів дізнатися, чи відчує до Тетяни щось, схоже на почуття до Вишеслави. Не відчув. Не те щоб Таня зовсім йому не подобалася, ні. Вона була дуже гарна, але якась дурноверха, і Максу було з нею нецікаво. Відразу після короткого поцілунку йому стало так нестерпно соромно за себе, що схотілося провалитися крізь землю. Побачення вийшло таким самим коротким, як і цілунок. Максим ще мав надію, що чутки про нього і Тетяну змусять Вишеславу якось виказати свої почуття до нього, але дівчина тільки ще більше віддалилася. Тим більш образливим для нього було, коли Вишеслава сама вирішила поцілувати його. Така поведінка була геть нехарактерна для неї і абсолютно нелогічна після кількох тижнів байдужості. І особливо огидно було знати, що така раптова ніжність співпадає у часі зі сваркою Вишеслави і дядька через триклятий кабінет. Максим серйозно образився на неї і мав намір всіляко це демонструвати, а вона взяла і пішла зі школи. Втекла з поля битви! Вишеслава заперлася у себе у дворі, і витягти її звідти здавалося нереальним. З нудьги, а також з бажання кудись подітися з хати, де до нього чіплялася Аліса, Макс знов запросив Таню на побачення. Звісно, він знав, що ввечері в місцевому барі тиняються кілька дівчат з тих, що ходять до Вишеслави, та ви ж розумієте, що це було зовсім не важливо. Навряд чи тепер Вишеслава ревнуватиме, якщо колись вже не звернула на це уваги. Та Макс не міг не спробувати. Використовуючи Таню в своїх задумах, він знав, що чинить недобре, але сподівався, що переможця не судитимуть. Макс замовив для Тетяни якийсь напій (сам він таку гидоту не пив) і з усіх сил намагався підтримувати бесіду, одночасно спостерігаючи за новоприбулими відвідувачами. Нарешті він почув за дверима голоси і сміх кількох дівчат, впізнавши в них приятельок Вишеслави. Він навіть сам не запам’ятав, що сказав Тетяні і як схилив її до поцілунку. Та коли вся чесна компанія завалилася у бар, ні в кого з них не могло виникнути сумнівів щодо палкості почуттів Макса до Тані. Таких сумнівів не виникло навіть у Вишеслави. Вона прийшла з дівчатами по морозиво. Максим не очікував її появи. Такого болю він нізащо не хотів би їй завдати. Одне діло – почути про нього плітки, а зовсім інше – побачити все на власні очі. До того ж, Тетяна зовсім не збиралася зупинятися на досягнутому. Йому довелося ухилятися від її недвозначних натяків на те, що тут надто гамірно, і чи не піти їм куди-небудь, ну хоча б до однієї її знайомої, в якої батьки поїхали до міста. Цікаво, вона розуміє, що завтра про цю таємну зустріч трендітиме все село? Швиденько кинувши їй, що піде щось купити, він кинувся до барної стійки. Дівчата розступилися, наче відчувши, що їхня присутність заважатиме. Максим опинився поруч з Вишеславою. – Привіт, Макс. – Ні голосом, ні жодним жестом не виказала вона, що переживає. – Як справи? – Твоїми молитвами. Вибач, я тут не сам, – додав він, ніби вона того не бачила. – Дійсно. Таня – дуже гарна дівчина, ви добре виглядаєте поруч. О, здається, вона тебе кличе. Бажаю щастя! І Вишеслава, зібравши свою маленьку свиту, пішла геть. Макс ледве стримався, аби не наздогнати її. Бачить Бог, не такого результату він очікував. Безодня між ними стала ще ширшою, і, здавалося, вже ніщо не спроможне її подолати. Рита і Світлана приєдналися до нас з Петриком в наших історичних вечорах. За ними прийшли їх подружки та друзі Петра. Дітлахи, в основному дівчата, хоча було багато й хлопців, збиралися у мене десь о п’ятій годині вечора і розходилися близько дев’ятої. Я ніколи не вважала себе вчителем від Бога, але, мабуть, дітям було цікаво зі мною. Я потрохи викладала їм курс історії, вислуховувала дівчачі таємниці і між цим вчила дівчат ткацтву і вишивці. Дехто з дітей приходив з підручниками і робив уроки в мене. Дуже скоро моя хата почала нагадувати групу подовженого дня. Хоча я спочатку була трохи ображена на дітей за те, що вони не сприйняли мене за вчительку, але мені не судилося довго сердитись на своїх дітлахів. Треба віддати їм належне, вони виявилися значно більш розуміючими, ніж я про них думала. З кожним днем дітей ставало все більше, особливо багато прибавилося у грудні, коли учнів відправили на канікули (саме для цього ми й вийшли на роботу в липні). Дуже скоро мені прийшлося розділити їх на дві групи, і приймати по черзі, бо я просто не могла приділити всім увагу одночасно. Лише Петрик виборов собі право приходити кожного дня. Аби зібрати всіх охочих, я придумала попроситись у старий клуб, але, по-перше, мені не дозволив сільський голова, а по-друге, цього не захотіли діти. Їм подобалася моя хата, яку вони швидко стали вважати своєю халабудкою. Діти принесли з собою радість в мою похмуру оселю. Одного дня вони принесли цибулини тюльпанів і посадили їх в горщиках в моїй хаті. Власно кажучи, я лише так кажу, що вона моя, бо палац творчості учнів навряд чи можна назвати жилим помешканням. Здавалося, що діти сидять в мене постійно, лише на ніч вдавалося їх відправити по домівках. Дівчата хазяйнували в моїй хаті і кухні, а хлопці – надворі. Наступного місяця старші діти планували влаштувати в мене досвітки. Звичайно, я не мала нічого проти. З появою дітей в моєму житті я стала менше думати про те, що втратила, відмовивши Максу. Дівчата часто розповідали мені про нього, навіть частіше, ніж я хотіла б чути. Школярки через одну були закохані у нього, про що і розказували мені, взявши страшну обіцянку мовчати. Інколи я зустрічала Макса – в магазині чи на вулиці; він завжди чемно вітався, але не більше. Мабуть, він намагався уникати мене так само, як і я його. З болем і стікаючи кров’ю, мені вдалося обірвати наші стосунки раз і назавжди. Проте, хоча я і спромоглася на таке насильство над собою, чути про Максима від інших було справжньою мукою. Судячи з усього, Макс не звертав уваги на дівчат-учениць, з цього боку ніхто не міг йому дорікнути. Натомість роман з Тетяною мав продовження. Їх постійно бачили разом. Якби я не було засліплена ревнощами, то зрозуміла б, що це логічно: з ким ще могла затоваришувати молода дівчина-вчителька в цьому селі? Та я надто хотіла бути з Максимом сама, щоб спокійно бачити, як він віддає свій час цій шалапутці. Коли ж я побачила на власні очі їх поцілунок у прокуреному барі, необхідність переконувати себе у чомусь відпала. Про мене в селі пішла слава доброї ткалі, і люди інколи купували в мене рушнички – ткані або вишиті. Сусідам я продала таким чином штуки три-чотири. Матері купували дівчатам придане і не жалкували на це грошей. Та за ткацтвом я не забувала про благородну мету навчання дітей історії. Я була дуже здивована, коли зрозуміла, що мої розповіді під стукіт верстата діти сприймають значно краще, ніж уроки в школі. Вони запам’ятовували майже все. –Ви навіть і не уявляєте, якими жорстокими могли бути наші предки. Мандрівники з інших країн неодноразово стверджували, що в усьому світі не було таких варварських звичаїв, як у скіфів. Я уважно подивилась на своїх діточок, аби перевірити, яке враження призвела на них моя розповідь. Шестикласники слухали мене, розкривши свої рожеві ротики. Звичайно, вони не могли знати, що я просто викладаю їм шкільну програму для їх віку. Не могла ж я дозволити дітям не знати давньої історії своєї країни. –Це оті, що будували кургани? – Запитав мене Петрик. Він уперто приходив на всі заняття, інколи навіть заважаючи мені. Та мені не ставало духу вигнати свого першого учня. –Так, Петре. Бачу, що ти не сидів дарма в шостому класі. Може, ти розповіси своїм молодшим товаришам, що таке курган? Бо мені вже час годувати скотину. –Птицю. Курка – це не скотина, а птиця. Я ласкаво потріпала його по волоссю. –Не буду сперечатися. Розповідай про кургани, і щоб коли я повернусь, в Оксанки було цілком чітке уявлення про них. –А я знаю, що таке курган, за селом я бачила два, – продемонструвала свою обізнаність Оксанка, але я вже пішла. Як я і очікувала, Сашко з Юрком копалися у мене в сараї. На тому тижні вони повідали мені, що роблять червятник. Здається, на них справило неабияке враження, що я не стала підстрибувати від жаху, коли вони сунули мені просто в руки шикарного черв’яка, товстого та слизького, вирощеного в одного з них вдома. Не на ту напали. Таку реакцію в мене можуть викликати хіба що таргани. От їх я просто ненавиджу. –Вишеслава Петрівна, подивіться, що ми вам принесли! – Пролунав від воріт дівчачий голосок. Це не віщувало нічого доброго. Останній раз, коли я це почула, в моєму сараї завелась курка, до цього – горщик з травою, яку треба було підстригати, наче зачіску, до цього – дошка, як в школі. Хлопці зробили дошку самі, і я з радістю прийняла її, на відміну від всього іншого, за що заплатила їх батькам. Коли я підійшла до воріт, то з жахом в серці побачила там вже підрощене козеня. Я зрозуміла, що мені доведеться розчарувати дітей і не прийняти подарунок, бо мені не вистачить грошей, аби заплатити за нього. –Не лякайтесь, ми не з дому принесли, – діловито сповістили мене дівчатка. – Це вам Максим Сергійович передав. Ми відведемо її до сараю. Максим Сергійович передав. Ніби це краще. На що він натякає? Що я – коза? Чи він – козел? Та що б воно ні було, треба знайти миску для того клятого козеняти. Для курки згодилася стара мисочка з Пульхериної кухні, але для кози потрібен невеликий тазик, а не мисочка. І нащо мені та коза? Я стояла посеред двору, намагаючись згадати, чи не валяється у мене у дворі якась посудина. Але змушена була визнати, що діти потурбувалися про мій двір краще, ніж про свій власний. Ніде не валялося навіть листя, не кажучи про якісь підозрілі мисочки. Доведеться лізти туди, куди їх ручонки ще не добралися. У підвал. Я взяла стару гасницю, яку нещодавно мої бешкетники витягли з горища. Лампа знизу була прикрашена тисненням, а з одного боку скла містилося дзеркало, спрямовуючи світло уперед. Виходило щось схоже на ліхтарик. Я зітхнула і відкрила двері підвалу. На мене відразу дихнуло холодом і запахом, який можна знайти хіба що у підвалі. Я пересилила себе і почала спускатися по вогких глиняних сходинках. Лампа висвітлювала мій шлях, тобто, я ясно бачила напрям свого руху, але зовсім не бачила самих сходинок, які наче зливалися з тінями на стінах. Нарешті, я опинилася в самому низу сходів. Переді мною встали напівприкриті двері. Не люблю незапертих дверей, особливо в підвалі. Напевно, це застарілі дитячі страхи, але нічого не можу з собою зробити. Мені завжди здається, що наступної миті з напіввідкритої двері висунеться висохла рука мерця і схопить мене. Нащо небіжчику я була б потрібна – невідомо, але хіба можна пояснити дитячі страхи? Я не можу. Просто намагаюсь завжди зачиняти двері. Та минулого разу я, мабуть, так драпала звідси, що і не подумала закрити їх за собою. Про що це я? А, так. Я, зібравши волю в кулак, широко відкрила двері. Звичайно, ніяких мерців в підвалі не виявилося, лише тіні від лампи продовжували свій несамовитий танок на стінах. От і заповітний ящик! Тут стільки всякого мотлоху, що напевно знайдеться хоч одна мисочка. Я поставила лампу в одну з ніш так, щоб світло спрямовувалось на ящик, а сама присіла біля нього. Я намагалась примусити себе покопатися тут трохи довше (звичайно, тільки для того, щоб не лізти сюди вдруге), але по спині вже пробігав холодок, і я шкодувала, що не взяла когось з дітей з собою. Їм, напевно, це сподобалось би. Мені ставало все холодніше, зуби вже стукали чи зі страху, чи з холоду, а я все ще не знайшла нічого, схожого на посудину. Старого ганчір’я тут, мабуть, вистачило б опалювати пічку всю зиму. Миски наче й не було, та я б поклялась, що минулого разу бачила декілька. Загадки історії. В розпачу (трохи не померла зі страху, і все дарма!) я скинула верхній ящик і почала несамовито ритися в нижньому. Отут стара Пульхерія, мабуть, і зберігала старий посуд, занадто дорогий серцю, щоб викинути, і занадто побитий та пом’ятий, щоб використовувати надалі. Старі миски та глечики лежали в такому ж мотлоху, який був в верхньому ящику. Холод в моїй спині став таким сильним, що я не витримала, схопила першу ліпшу миску, яка на вигляд не була дірявою, і кинулася нагору, забравши гасницю і щільно притуливши за собою двері. Ненавиджу підвали! Зима, як завжди на півдні України, прийшла зненацька, наприкінці грудня. Одного вечора, коли за вікнами дув північно-західний вітер, що час від часу приносив мокрий сніг, коли надворі було так холодно, що я запустила Вовка у сіни, – в моїй хаті зібралися дорогі моєму серцю гості. По різних куточках розмістилося біля п’ятнадцяти дітей різного віку. Дехто читав книжки з моєї бібліотеки, Маринка ткала рушника, Оля вишивала серветку в подарунок матері до Нового Року. Але більшість просто не знали, куди себе подіти. Ще тиждень тому в мене пропав голос, мабуть, застудилась, і я не могла розповідати їм їх улюблені історії. Але вечір за вечором діти приходили до мене, адже моя хата була єдиним місцем у селі, де вони могли зібратися такою компанією. Раптом Вовк захвилювався, забігав по хаті і навіть кілька разів гавкнув, що на нього було не дуже схоже. Мабуть, надворі щось надзвичайне робиться. –Оля, подай мені, будь ласка, шарф, – прохрипіла я. Закутавшись у широкий пухнастий шарф, я відчинила двері і кинула погляд на калитку, куди вже побіг Вовк. –В-виш-шеслава П-петрів-вна! Від-дчин-ніть, б-будь л-лас-ска! – Безсумнівно, це був Білочкін. Одне не зрозуміло – чого він сам не відчинить? Вставши босими ногами в калоші, я пошкандибала до хвіртки. На мій подив, там був не лише Дмитрик. За забором стояла ціла гомінлива ватага хлопців і дівчат років п’ятнадцяти-шістнадцяти. Знайомих облич було цілих три – Білочкін, Яна та Максим. От кого я аж ніяк не очікувала побачити! Руки у всіх були зайняті якимись згортками. –Приймете нашу команду, Вишеслава Петрівна? – запитав Максим трохи жартівливо, ніби не припускав думки, що я можу не пустити. Я закашлялась. –Заходьте, гостями будете, – пробурмотівши це, я пішла до хати. Де, цікаво знати, всі вони помістяться? Дивно, але помістились таки всі. Я навіть порахувала дітлахів – разом з Максимом було двадцять чотири. Чому я рахувала разом з Максимом? Та він так азартно щось малював з дітьми, що я, в напівтемряві, та ще й знявши окуляри, кілька разів переплутала його з кимсь зі старших хлопців, що постійно крутилися навколо. Максим задумав малювати декорації для новорічного вечора в школі. І, звичайно, вирішив, що кращого місця, ніж моя хата, для цього не знайти. Вечір добігав кінця, молодші дітлахи вже відправились по домівках, і в хаті стало просторіше. Оскільки в мене відсутній художній дар, я цього вечора якось випала з колективу. Хлопці так натопили в хаті, що скоро всім стало жарко, і діти почали роздягатись. Безсовісний Максим взагалі залишився в якійсь майці, досить пристойній, але занадто відкритій. Він цього не помічав, але я, кутаючись в шарф (мені все ще було холодно), не могла відвести від нього погляд. І навіть не його офігенна зовнішність так причарувала мене, ні. Я дивилась, як він спілкується з дітьми і як вони горнуться до нього, наче курчата до квочки, і моє серце переповнювали почуття. Я раптом зрозуміла, що мені ніколи не стати таким талановитим вчителем, як він, бо ніщо не замінить Божої іскри. До легкого суму з цього приводу додавалась гордість за Максима і радість за дітей, яким так пощастило з вчителем, нехай навіть тимчасовим... –В-вишес-слава Петрів-вна, а чому в-ви не малюєте? Я знайшла в собі сили посміхнутись хлопчикові, хоча мені здавалося, що я вже не здатна навіть на це. – Розумієш, Дмитро, моя вчителька малювання не завжди могла відгадати, що я намалювала, а вона була спеціалістом. Повір мені на слово, для вечірки буде краще, коли я не братиму в руки кісточку. Мою останню фразу почув Максим і відразу повернувся до мене. –Чого це ви сачкуєте, Вишеслава Петрівна? А ну, олівця в руки, і до столу, прошу пані! Я подумала, що Максима не можна пускати в політику – зі своїм ентузіазмом і здатністю підкоряти собі людей він міг би здійснити революцію. Але цього разу він помилився. Я дійсно не вмію малювати. За півгодини Максим прискіпливо розглядав мій малюнок. Вперше за життя я спробувала намалювати тварину – маленького їжачка – і тепер, затримавши подих, очікувала вердикту суворого судді. Максим посміхнувся. – З пивом піде. Хоча й колючий. Я засміялась, але сміх скоро перейшов у кашель. Максим нахмурився. – Мені зовсім не подобається твій кашель. З тобою все добре? Я приклала всі зусилля, аби запевнити його, що мені просто треба випити води. І хоча не було схоже, що він мені повірив, та більше ми на цю тему не говорили. Відправивши останнього представника наймолодшого покоління школярів Хрестинок додому, я пошкандибала виключити світло в курнику. Повернувшись, я почула за вхідними дверима голос Максима, він сперечався з кимсь з хлопців. Не встоявши перед спокусою, я прислухалась. –Чорт забирай, Макс, ти міг би зробити це просто зараз. Схоже, співрозмовником Максима був Дося – атлетичного складу юнак, вік якого я не змогла визначити. В школі я його не бачила. Втім, це міг бути просто друг Максима чи випускник минулих років. –Дося, закрий рота, бо тебе чути, мабуть, в Семигорках! –А мені начхати на це. Ти, Макс, просто дурень. Пустила вона тебе сьогодні? Пустила. І це міг би бути ідеальний варіант, аби вибачитись і помиритись. –З чого ти взяв, що я збираюсь миритись? – Голос Максима був удавано спокійним. Я так і уявляла його насуплене лице. –А хіба ні? –Ні. –Угу. А чого ж ти сюди приперся і нас притягнув? Сидів би зі своєю комп’ютерною мишею… Цієї миті я майже любила Досю. –Я прийшов малювати декорації, зрозуміло? Мені нема за що вибачатися. І край! Максим вийшов з хати, трохи не наштовхнувшись на мене. Він миттю зрозумів, що я все чула. –Ти теж гадаєш, що це я маю вибачатися? –За свою брутальну поведінку останніми тижнями – так. Максим нахилився до мого обличчя і зазирнув у вічі. –А як щодо знівеченого кохання? Як щодо того, що кохана жінка кидає мене в обійми іншої? Мене охопив гнів. –А ти не дуже пручався! Мені не здалося, що Тетяна тобі не подобається! – прошипіла я. Максим подивився на мене довгим, важким поглядом. –Знаєш, що, Вишеслава? Я втомився від тебе. Більше я тобі не заважатиму. І він пішов геть. Навіть не попрощався. Я довго дивилася йому услід, потім сіла на порозі, не помічаючи холоду, і розридалась. –Ненавиджу тебе! Я ще кілька хвилин просиділа під похмурим зимовим небом. Сильний вітер з заходу трохи не заморозив сльози на моїх очах. Мені було страшенно холодно, так холодно, наче цей холод оселився в моєму серці. Треба сказати дітям, щоб не приходили завтра. Схоже, хвороба мене перемогла. Постоявши ще трохи біля дверей, я увійшла до коридору з посмішкою на обличчі. Та дітей не так просто обдурити. –Щось сталося, Вишеслава Петрівна? – запитав Юрась. –Вітер... Вітер змінився, – прохрипіла я і пройшла до кімнати, подумки поздоровивши себе з тим, що змогла не розридатись при дітях. За півгодини випроводивши всіх, я роздяглась і звалилася в ліжко. Останньою моєю думкою було: “Коли я прокинусь завтра, я його не кохатиму!”. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Марна Альфиева - Мені наснилося кохання
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |