|
    Прочтений: 0 Посещений: 1091 Дата публикации: 30.7.2010 Частина ХІХ Я лежала в ліжку. Лежала вже другий день. Спочатку я ніяк не могла повірити, що захворіла. До всіх моїх неприємностей не вистачало саме грипу. Власне кажучи, симптоми почали проявлятися ще тиждень тому, і весь цей час я трималася на самому лише ентузіазмі. Але варто було лише заборонити дітям приходити, як я відразу ж звалилася. Першого дня я намагалася боротися з клятою хворобою, адже мені треба було годувати Соню і Вовка, а для цього треба хоча б стати до плити. Присиливши себе приготувати таку-сяку кашку моїм звірятам, я стрибнула в ліжко. Господи, як мені погано! Я маялась в ліжку, виглядаючи у вікно на двір. Стояв похмурий зимовий ранок, і навіть пташки сьогодні не співали. І хоча своїми голосами вони лише заважали б мені спати, я все одно засмутилась ще більше. Мені стало так шкода себе, бідолашну, просто до сліз. І я заплакала. Вголос, як дитина. Все ж одно ніхто не побачить. Хочу до мами! Набридло мені це село! Тут все мені чуже, і я всім чужа. Навіть Максим, і той ненавидить мене. І в цьому винна лише я, бо мені не вистачило такту, коли я спробувала відштовхнути його від себе. Я заплакала ще гірше. Нарешті сльози скінчились. Стало трохи легше, але не набагато. Тугу замінила глибока апатія, мені все було паралельно. Я почала засинати. Та поспати мені не вдалося. Вже майже уві сні я почула, як хтось тихенько підкрадається до мене. От, чорт забирай, я ж навіть деревину витягла надвір, тепер нема чим огріти злодія! Та, як я вже казала, мною оволоділа страшенна апатія, і, власне кажучи, навіть на цього злодія мені було начхати. Вештається тут, спати заважає... Я поглянула вбік дверей. Там несміливо з’явився мій екс-напарник. Тепер я навіть подумки називала його тільки так. Ніякого “Максима” він більше не дочекається від мене, грубіян! Ну то й що з того, що він по правді був правий? Все одно він не мав права так поводитись зі мною і кричати на мене. Хай тепер сам зі своєю “комп’ютерною мишею” вчить дітей історії. Бідолашні мої крихітки! –Привіт, Вишеслава, – тихо вимовив він. Я з силою розплющила очі. Коли я хворію, вони в мене стають вузенькими, наче в східної жінки. І я зовсім не хотіла, щоб цей собачий хвіст побачив, наскільки мені погано. Правда, я не хотіла, щоб він побачив. І тим більше не хотіла, щоб він мене жалів. Ще чого не вистачало! Але вже наступної миті я була в його обіймах і крізь сльози жалілася на свою лиху долю. Максим гладив моє волосся і притискав мене до своїх грудей, твердих та теплих. Від нього приємно пахло морозом. –Я так і знав. Я знав, що з тобою щось сталося. Варто мені покинути тебе хоч на хвилинку, як з тобою щось трапляється, нещастя ти ходяче. –От спасибі, от дякую, – пробуркотіла я, але Максим лише посміхнувся. Я поглянула на нього і раптом зрозуміла, що він шалено, по-дурному щасливий! Чому тут можна так радіти, я не знала, та добре, що хоч хтось в цьому світі радіє. Максим обережно поклав мене на подушку і розправив моє немите волосся, щоб не лізло в очі. –Я майже впевнений, що ти і не намагалася лікуватися. Що ти п’єш? Я знизала плечима. –Воду. – Потім, подумавши, додала: –Звичайно, з малиною. –Ніби це набагато краще. Я піду поставлю чай. І він пішов. Отак, без всяких там пояснень свого хамства і вибачень. Він не залишив мені жодного шансу не вибачити його і залишитись без допомоги. Господи, якби ж то я могла сама все зробити, хіба я так просто здалася б? Дуже може бути. Я скучила за ним. Я не розумію, як це могло статися, але я прив’язалася до нього. За ці кілька місяців Максим став мені більш близьким і рідним, ніж більшість людей, яких я знала все життя. І наша сварка непід’ємною вагою лягла на моє серце. Варто було мені закрити очі, як виникав його образ. Зазвичай я намагалася уявити, як він благає мене вибачити його, але, як виявилося, моя фантазія була не такою вже й багатою, як я вважала. Принаймні, мені не вдалося уявити Максима навколішках біля моїх ніг. Замість цього моя вже тоді явно хвора уява малювала жахливі картини. Мені бачилося, як він обіймає, як цілує мене... всюди. Від таких думок ставало ще гірше, мене трохи не нудило. Ще кілька днів Максим з’являвся у Вишеслави з самого ранку, готував їжу, носив воду, навіть трохи прибрався. Це був робочий тиждень, і він не міг залишатися на весь день, але Вишеслава постійно відчувала його присутність. Вона стрімко почала одужувати, і до вихідних майже вилікувалася, лише голос хрипів. Коли в п’ятницю ввечері він увійшов, Вишеслава все ще стогнала уві сні, ніби хтось намагався зашкодити їй. Максим опустився навколішки біля її ліжка. Дівчина затихла, мабуть, жах скінчився. Максим посміхнувся і легко подув на пасмочку волосся, що впала їй на обличчя. Вишеслава повела носиком, але не прокинулась. –Дівчинко моя, як ти можеш бути такою жорстокою? – прошепотів він. – Своєю байдужістю ти краєш моє серце! Максим трохи замислився, а потім нахилився до неї... Господи, як страшно! Мені знов наснилося, що я від когось тікаю. Такі сни в мене бувають досить часто, гадаю, Фрейд замислився б над цим. Взагалі я ненавиджу бігати. Але уві сні в мене це виходить так легко і швидко, що навіть могло б сподобатись, якби ж то не страх, що мене можуть наздогнати. Я відчула, що більше не можу, я втомилась бігти, втомилась тікати. Я обернулась, аби побачити, від кого ж я тікаю, але переді мною стояв Максим. І я відразу заспокоїлась, адже він мені не ворог (уві сні це здавалося дуже логічним). За хвилину я опинилась в його обіймах, і він торкнувся моїх вуст своїми губами. Вони були прохолодні і дуже ніжні. Це був лише короткий дотик, наче подих вітру, теплий, як сонячне сяйво... І я прокинулась. В такі миті мені хотілося б спати вічно, або хоч на хвилину довше, щоб довідчувати цілунок. Але коли прокинулась, то вже все, навіть якщо знов заснеш, все одно сон буде іншим. Проте я спробувала зупинити мить. Такого, як зараз, я ще ніколи не відчувала. Я хотіла чоловіка. Моє тіло наче вогнем опалило, груди налилися, і навіть дотик сорочки все більше збуджував їх. Я особливо гостро відчувала тепло ліжка і, кутаючись у ковдру, мріяла про те, щоб притулитись до когось ще теплішого, потертися об нього грудьми, поцілувати його в бік, під рукою, покласти йому на груди свою голову. Цієї миті я віддалась би будь-якому чоловікові. І мені на біса не потрібна була б його ніжна душа і високі почуття. Мною опанував первісний інстинкт, і він вимагав задовольнити його. Але уві сні я мала такого чоловіка, і навіть з душею і високими почуттями. Я знала, що він кохає мене, кохає до нестями. І лише уві сні за це кохання я ладна була навіть не задовольнити свою жагу, хоча це здавалося рівним самогубству. Я хотіла, щоб він просто продовжував мене цілувати. Я розплющила очі, але не побачила нічого, окрім золотавої шкіри Максима, який саме цілував мене! Я раптом зрозуміла, що все, відчуте мною до цієї миті, навіть найеротичніші сни, – просто дрібниці поряд з моїми теперішніми відчуттями. Щоправда, ці мої сни ніколи не зображували нічого, окрім поцілунків (в різні місця), і цим були дуже схожі на радянські кінострічки. Цей поцілунок виймав у мене душу, а її місце займало полум’я, опалюючи мене зсередини. Максим пристрасно грався то з однією моєю губою, то з іншою, а я була така спантеличена, що навіть не намагалася відповісти йому тим самим. Я лише покірно дозволяла цілувати себе, обіймати себе. Його руки міцно тримали мене в обіймах, водночас не даючи Максимові повністю лягти на мене. Вірогідно, він боявся розчавити мене своїми нещасними сімдесятьма кілограмами. Максим провів кінчиком язика по моїм вустам, прямуючи до куточка губ, поцілував родимку над губою і відірвався від мене. Він піднявся на руках і тепер вдивлявся в моє обличчя, ніби хотів щось запитати. –Я просто хотів тебе втішити, ти стогнала уві сні, – пояснив він, не підозрюючи, що стогнала я не від болю, а від більш сміливих пестощів, ніж він собі дозволив. –Угу, – я повела носом, вдихаючи запах його дезодоранту. Захотілося чхнути. Ніякої поваги до моєї нежиті! –Угу, – радісно відповів Максим, правильно розцінивши мою репліку як непрямий дозвіл. Вранці я прокинулася раніше за Максима. І це дуже добре, бо якби я прокинулась і побачила, що він дивиться на мене, я мабуть, померла б. З сорому. Я все ще не могла повірити, що зробила це. Після двадцяти двох років цнотливого життя я зайнялася сексом з сімнадцятирічним юнаком. Через півроку йому виповниться вісімнадцять. Дякую, Господи, це вже краще. Та все одно. Як я могла? Як я могла? На Бога, як могла така дурепа, як я, затягти в ліжко такого хлопця, як Максим?! Я спробувала заспокоїтись. Добре, дівчинко, добре... Якимось дивом ти звабила його. Нехай так. Але ж як він міг? Чи йому повилазило? На мене ж досі ніхто двічі не глянув! Господи, який сором. Докотилася ти, дівчинко... Дівчинко... Дівчинко, чорт забирай! Схоже, я більше не дівчинка. Я спробувала поворухнутись, але між ніг почало саднити. До біса, так це правда! Я обережно підняла ковдру, якою була щільно вкрита (або Господь послав ангела, піклуючись про світову мораль, або Максим...), і глянула на себе. На жах, я була цілком гола. На грудях красувалися сліди палких цілунків. Чорт забирай. Я примостилася зручніше під боком у Максима і дуже по-дурному посміхнулася. Цікаво, наскільки Максим джентльмен? Певна річ, я не могла сподіватися, що він відразу ж запропонує одружитись, аби прикрити цей солодкий, шалено гарний, безсумнівно бажаний гріх старим нудним благопристойним шлюбом. Те, що він переспав зі мною, я могла пояснити лише дивом або дією дуже сильних наркотиків. Останню версію доведеться відкинути, бо Максим навіть горілки не пив. Цікаво, що він скаже відразу, як прокинеться? Залишалося сподіватися, що не почне копіювати мою дурнувату посмішку, радіючи, що він таки перший. Мені здавалося, що такого я б не винесла. Чоловіки надають так багато ваги жіночій цнотливості, що навіть до смішного доходить. І я хочу бути в нього першою жінкою. Так, так, це мої слова, але ж я завжди розуміла, що це нереально. Навіть страшненький хлопець майже не має шансів надовго залишитися незайманим, а з моєю перебірливістю знайти такого і зовсім неможливо. І взагалі, я все одно не змогла б перевірити, чи дійсно він незайманий. Проте, з усіх чоловіків я вибрала саме того, в кого був найбільший шанс залишитись незайманим. Господи, просвіти мій розум, бо я здається його втрачаю! Про що я тільки думаю? Отак завжди, варто мені лише не зайняти себе чимось благопристойним, як у голову починає лізти казна-що. Я обернулася до Максима і побачила, що він вже не спить. До того ж, мабуть, давно. Він спостерігав за мною і посміхався мрійною, красивою посмішкою. Його очі обдивлялися моє обличчя, ніби намагаючись намалювати його в своїй пам’яті. Я застигла в мовчанні, очікуючи його перших слів. Мені чомусь здавалося, що саме ці перші слова будуть найважливіші. Максим провів однією рукою мені під грудьми і, обійнявши мене таким чином, ніжно поцілував. –Я кохаю тебе, Вишеслава. Я раптом зрозуміла, що він нікому крім мене ще не казав цих слів. Мене охопило перше в житті справжнє щастя. Я поглянула на Максима. Схоже, він чогось чекав. –Ти не хочеш сказати мені щось у відповідь? – тихо запитав він, вдивляючись мені в очі. –Я... Я просто не знаю, що сказати, – призналася я. Мій голос був дивно хриплим, наче і не моїм. –Для початку ти можеш сказати, що теж кохаєш мене? – несміливо запропонував він. Я посміхнулася і обвила його руками за шию, примушуючи нахилитися до мого обличчя. Тоді я видохнула йому майже на вухо: –Я кохаю тебе. Ми ще деякий час просто лежали, насолоджуючись теплом ліжка холодного зимового дня і своєю близькістю. Ми ні про що не говорили, просто дивилися одне на одного, наче не могли повірити, що наважилися на цей крок. Раптом Максим встав. –Я геть забув, що ти хвора. Піду приготую тобі чай. Я засміялась. –Навіть в цьому не можеш не бути оригінальним. Зазвичай чоловіки подають каву в ліжко. А ти чай. Поцілувавши мене ще раз, він швидко пішов до кухні. Зі спальні я чула, як він розмовляє з Вовком (називаючи його Пушком) і Сонею. Схоже, він їх нагодував. Я почула, як за Максимом зачинилися двері. Мабуть, він пішов годувати “птицю” та “скотину” (тобто, кажучи просто, курку з козенятком). Я прожогом кинулася до туалету приводити себе в порядок. Мені здавалося, що я виглядаю справжнім страховиськом, але це було не так. Вперше в житті я відчула себе дуже, дуже гарною. В мене сяяли очі, а на губах блукала посмішка. Коли Максим повернувся з чаєм, я вже була в ліжку. Перетворивши ранковий чай на справжню розвагу (Максим почав поїти мене з ложечки), він на деякий час змусив мене забути про всі проблеми на світі. Після “сніданку” Максим запропонував мені почитати щось. Взагалі я краще б відчула його поряд з собою, ніж слухала його читання, але погодилася і на це. –Що ти читаєш? – запитав він, роздивляючись Пульхерину шафу з книжками. –Ні, не бери там нічого. Ті книги виглядають так, наче створені для збирання гербаріїв і більше ні для чого. На столику біля дзеркала є роман, що я зараз читаю. Читала я Ладу Лузіну, свою улюблену історію про київських відьом. Максим посміявся над моїм пристрастям до такого роду літератури, але почав читати. Я швидко зрозуміла, що це буде справжній цирк: Максим, який чудово вмів читати на різні голоси, висміював трохи не кожну репліку героїв, поки я не припинила це, сказавши, що більше не можу сміятися, бо лусну. –Ти не хочеш, щоб я тобі читав. Може, пограємо в шахи? –Я не вмію. Це надто інтелектуальна гра для мене. А ти просто зануда. –Я зануда? – з усмішкою цілуючи мене у скроню, запитав Максим. – Та я найдотепніший з усіх твоїх чоловіків! –Ото й воно, – пробуркотіла я. – І ти цим явно пишаєшся. –Своєю дотепністю? – Максим робив вигляд, що не розуміє мене. –Тим, що в мене не було іншого чоловіка, – пояснила я і поцілувала його в губи. Мій язик пестив його рот, спокушаючи, наче змій в раю. Але Максим тримав себе в руках. –Якщо ми це зробимо, ти – моя назавжди. –Ти з-з-зануда, – прошепотіла я. Чоловік лише зітхнув. –А з тобою просто неможливо балакати. Повертайся на бочок і засинай. – Він повернув мене обличчям в інший від себе бік і хотів піти геть, але я схопила його за руку. –Не йди, полеж трохи зі мною! Мені здавалось, що чаша його терпіння на цьому переповниться, але Максим погодився і обережно ліг поряд зі мною. Ліг так далеко, що навіть якби між нами лежав меч, як у Тристана та Ізольди, ситуація не стала б більш невинною. Мені це не сподобалось. Вчора все сталося наче само собою, а сьогодні я поставила собі за мету звабити Максима і не збиралася здватися. Я взяла його за руку і примусила обійняти себе, торкнувшись його рукою своїх грудей... Максим негайно спробував убрати руку, наче обпікся, а коли йому це не вдалося, поклав її мені на живіт. Якщо він хотів заспокоїти мене, то йому це не дуже вдалося. Тепло від його руки наче електричним струмом пробігло по моїх жилах. Я, не піклуючись більше про те, що він про мене подумає, повернулась до нього і почала торкатися його губ легким цілунками, а потім легесенько подула на них. Але і зараз Максим, цей диявол з янгольськими очима, знайшов в собі сили відштовхнути мене. –Ні, так я не хочу. Ти зараз несповна розуму, наковталася ліків, сама не знаєш, чого хочеш. Вчора, коли ми кохалися, ти була майже уві сні, і не відповідала за свої дії. Цього разу я так не хочу. –Так і не буде. Йди до мене. Повір, я здатна відрізнити сни від реальності. Будь ласка! – я простягла йому руку. За мить він вже вкривав її поцілунками. –Пам’ятай, що тепер це назавжди. Господи, яким ніжним він був! Я ніколи, ніколи в своєму житті не думала, що відчуватиму задоволення від того, що торкатимусь чоловіка. Повністю віддавшись на його волю, я забула про те, що він такий самий недосвідчений, як і я. Мені здвалося, що він все робить бездоганно. В його обіймах я і себе відчувала бездоганною. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Марна Альфиева - Мені наснилося кохання
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |