|
    Прочтений: 0 Посещений: 1078 Дата публикации: 30.7.2010 Частина ХХ Надворі знов пішов сніг. Він довго кружляв перед тим, як впасти на підвіконня. Сніжинки наче танцювали в повітрі. Здається, це було танго. В мене було таке відчуття, що мій янгол-охоронець закрив мене від цілого світу своїми білосніжними крилами. І я всією своєю сутністю відчувала, що він кохає мене. Кохає таку, яка я є зараз, якою я була вчора і якою я буду завтра. Це була наче мрія, яка раптом здійснилася. Мій чоловік не просто не помічав того, що я товста, йому це подобалось, так само, як подобались мої темні очі і густе волосся. Він просто прийняв мене таку, яка я є. –В тебе зараз чудовий шанс освідчитись мені у коханні! – прошепотіла я, зігріваючи своїм диханням його груди. –Невже? – наче здивувався він. –А хіба я цього ще не зробив? –Я хочу ще раз це почути. –Ніяк не можу відмовити, коли ти так просиш... Я, насупившись, спробувала видертись з його обіймів, але в мене нічого не вийшло. –Я кохаю тебе, Вишеслава! І я повторюватиму це стільки разів, скільки ти захочеш. –Тобі час іти, – прошепотіла я, цілуючи Максима у плече. – Мабуть, твої дядько з тіткою хвилюються за тебе. –Я не піду від тебе. Я ніколи більше тебе не залишу. Останні тижні були просто жахливими. Я промовчала. Всі мої страхи повернулися з новою силою. Реальність увірвалася в мій мозок і почала приводити всі думки до ладу. –В нас нічого не вийде, – пробурмотіла я скоріше собі, ніж йому. Але Максим почув і прийняв дуже близько до серця. Він відсунувся від мене і сів на краю ліжка. Ковдра закривала лише його стегна, і я бачила, як його шкіра вкрилася мурашками. Але він, здавалося, не відчував холоду. Коли він заговорив, його голос дрижав і в тиші зимового вечора майже сходив на крик. –В нас все вийде. Якщо хочеш, можеш собі повторювати, що все те, що було між нами – помилка. Можливо, хоч сама повіриш в цю брехню. Я не вірю. І я не вірю в те, що в нас не вийде. Потім він додав, вже значно тихіше: – Я кохаю тебе. І я знаю, що ти кохаєш мене. І зараз ти, саме ти, Вишеслава, хочеш все зруйнувати. За що?! Через різницю у віці? Ого, яка різниця! – У запалі Максим знов перейшов на крик. – Цілих три роки, десять місяців і шість днів! Я встала з ліжка і тепер стояла біля вікна, загортаючись у ковдру. –От бачиш, ти порахував, значить, і тебе це хвилює! – Мабуть, від злості, на мої очі набігли сльози. Я відвернулася, аби приховати їх, та Максим схопив мене за руки і повернув обличчям до себе. –Я не рахував. Мені це байдуже. Завжди було байдуже і завжди буде. Це твої підрахунки. Він дістав з книжки, яку читав мені, той нещасний клаптик паперу, на якому я дійсно колись підрахувала це. А потім розірвав його на малесенькі шматочки. І ніжно-ніжно обійняв мене. –Вишеслава, але ж це не так багато, щоб було про що хвилюватись, – він ласкаво перебирав пальцями, що злегка тремтіли від напруги, моє волосся. – Ти б не помітила цього, якби ми змогли помінятися віком. –Максиме, ти навіть не досяг повноліття. Я кохалася з дитиною! І це жахливо. Але Максим, здається, зовсім не вважав це жахливим. Він просто… розсміявся. Він реготав як дурний. –Вишеслава, я… – Він з усіх сил намагався не сміятися. – Я виявився достатньо зрілим, щоб звабити тебе. Я не дитина, а дорослий чоловік. І ти кохаєш в мені цього чоловіка. Ну, годі. А якби не це? Якби ми зустрілися трохи пізніше, скажімо, тобі було б п’ятдесят, а мені сорок сім? Ти й тоді вважала б, що ми не пара? Я не могла примусити себе збрехати. –Ні, я так не вважала б. Максим заспокійливо гладив мене по спині, тепло дмухаючи у волосся. Ковдра, яку я нещодавно міцно тримала, впала нам під ноги. Макс почав говорити, обережно та заспокійливо, наче намагався передати мені трохи своєї впевненості в майбутньому. –Гаразд. Давай зачекаємо рік, ні, навіть півроку, поки мені виповниться вісімнадцять. – Я здивовано відкрила очі. Невже він нарешті зрозумів? – Ну, ще півтора роки армії (але тоді ти зможеш писати мені палкі листи!) – і вже тоді одружимося… – Раптом він схопив мене за плечі і з силою струснув. – От тільки я ніяк не можу зрозуміти, якого дідька я повинен жити без тебе два довгих роки, коли навіть одного дня уявити не можу? – Максим нахилив голову і зірвав з моїх губ короткий, але палкий цілунок. – Вишеслава, твоя покійниця-тітка Пульхерія була старша за свого чоловіка на шість років, і коли він помер, вона була ще зовсім нестарою. Але в її житті більше не було жодного чоловіка. Вона казала, що ніхто не зможе кохати її так, як він. Вишеслава, ніхто в цілому світі не зможе кохати тебе так, як кохаю тебе я. Тому пропоную покласти край самоїдству, бо ти й сама знаєш: що з’єднав Господь, людині не розірвати. Я не знаю, скільки ти ще гризтимеш себе, але ж все одно вийдеш за мене, бо ми не зможемо одне без одного. Я мрійно подивилася у вікно. Вік би так стояти: я, притулившись до нього спиною, він – схрестивши руки на моїх грудях… –Мені це здається, чи ти пропонуєш мені вийти за тебе заміж? – Я повернулася обличчям до нього. –Це мій єдиний шанс достатньо міцно прив’язати тебе до себе. – Він взяв мою руку в свою і почав цілувати по одному кінчики моїх пальців. – Ти підеш за мене заміж? –Максиме, ти несповна розуму. Нам не дозволять одружитися. Те, що я сприймаю тебе як чоловіка, не означає, що інші подумають так само. І, насамперед, для своїх батьків, ти – дитина. Вони нізащо не дадуть дозвіл. Максим незрозуміло з чого раптом почав сяяти. –Ти чого? – Здивувалася я. Він чмокнув мене в щоку. –Тобі було б зараз так просто сказати мені “ні”. Вважай, що ти втратила цей шанс. Я вмовлю своїх батьків. От побачиш, коли вони познайомляться з тобою, то не будуть проти! –Максиме, глянь правді у вічі, – сумно сказала я. –Ти збираєшся сказати своїм батькам, що у свої сімнадцять, – гаразд, сімнадцять з половиною! – років ти просиш їхнього дозволу одружитися з товстою сільською вчителькою, старшою за тебе на чотири, – гаразд, на три з лишком! – роки. Сподіваюся, коли твій батько відповість на твоє прохання, поряд не буде маленьких дітей. Якби мені заявив таке мій власний син, я зробила б усе, щоб стати йому на заваді і не дати зламати своє молоде життя. –Але це моє життя! – палко обірвав мене Максим і ще дужче обійняв. – Врешті-решт, ми можемо обвінчатися. Я не змогла втриматися і засміялася. –Гадаєш, отець Макар обвінчає нас? Він настільки боїться того, що скажуть люди, що навіть тітку мою поховав за межею кладовища. Він ніколи не дасть благословення неповнолітньому і злодійці, що сперла його золоту огорожу! – Я сам розберуся з отцем Макаром. Я взагалі не вважала, що нам потрібне вінчання, але не сказала цього. Максим так і не дочекався від мене згоди на цей шлюб. Та все одно він вже не злився на мене, а я вже не вважала нашу ситуацію безнадійною. Скоро він пішов заспокоїти рідних і принести мені чогось попоїсти. Згадуючи вчорашню ніч і сьогоднішній день, я вже не боялася майбутнього. Принаймні, поки Максим поруч. Та Максим, звичайно, не заспокоївся на цьому. І не міг не помітити, що Вишеслава так і не погодилася вийти за нього. Є на Вкраїні такий давній звичай: хлопець ніколи не йде сам до дівчини свататись, він повинен посилати сватів. Так вже повелося споконвіку. Колись, за часів козаччини, коли чоловіки йшли воювати, а воювали вони дуже часто, на хазяйстві залишались лише жінки. І саме мати хлопця, а ні в якому разі не сам хлопець, вирішувала, кого йому брати за дружину. Якщо він подобався якійсь дівчині, вона могла просто прийти до його матері і попросити прийняти її як невістку. Відмовити дівчині вважалося не те що неввічливим, така образа бідолашній могла накликати гнів божий на рід хлопця. Звичайно, так було не завжди, і не дуже довго. Але дівчата на Україні все одно були досить вільними в своєму виборі, і запросто могли відмовити парубкові, якщо він їм прийшовся не до смаку. І, щоб не мати такого сорому на свою голову, хлопець посилав до коханої сватів – людей старих і дуже поважних, таких, яким би горде дівча не насмілилося би відмовити. Звичайно, дівчина могла відмовити і їм, але ж у ласкавій формі, наприклад, нагодувати сватів гарбузовою кашею. То була її воля. Певна річ, хлопцеві це було неприємно, але все ж таки не самому ту кашу їсти! Такий от екскурс в історію рідної країни зробив подумки Максим, прямуючи до діда Степана – найповажнішого з усіх старих чоловіків на селі. –Ну, діду, ну що вам з того буде? Ну будь-ласка! Дід Степан вийняв з рота люльку. –Ні, хлопче, і не проси! Не той вже в мене вік, щоб ото дівчат сватати. У свої літа мені буде вже занадто соромно їсти гарбузову кашу. Випий чарку і сам іди. –Ну дядьку! – Максим сів поруч на лавку. –Дя-ядьку! Дід Степан суворо здвинув брови. –Ну чого тобі, чого вчепився? –Дядьку Степане, посватайте за мене Вишеславу, довіку рабом буду! –Кхе-кхе... Рабом, кажеш? Ні, не піду, – твердо вирік дідуган, побачивши, що в очах бідолахи вже замаячила надія. – Вона ніколи не наважиться. Скільки гаму буде! Та й ти б краще почекав повноліття. Який там з тебе наречений? І хати своєї нема, а туди ж... Спіймаємо облизня. Не хочу я того. Йди собі, Максиме, і не сором мою сивину. –Дядьку Степане! –Чого? Максим хитро прищурився. –А коли ви до Вишеславиної тітки, старої Пульхерії сватались, я ж був замовив за вас слівце... Дід Степан лише хмикнув. –От нахаба! Згадала баба, як дівкою була! Це ж коли було! –Рік тому, не більше! Дід Степан ще мить помовчав, ніби добираючи слів, щоб відшити шмаркача. –Та вона ж не пішла за мене! Максим посміхнувся. –Та ну, самі знаєте, що пішла б, якби ж то не померла! Старий увіп’явся своїми світло-карими, наче вилинялими, очима на дорогу. Похмуре небо нависало над полем, на якому вже навіть корови не паслися. –Бути дощу, – прокряхтів дід. Максим уважно придивився до старого. На очі Степана набігли сльози, які він марно намагався приховати від хлопця. –Ну, діду Степане, ну буде вам!.. –Доброю вона була, Максиме, за те і постраждала. Зі світу вони звели її. Пильнуй, аби Вишеславу твою не торкали. І ось що я тобі скажу, хлопче. Дід встав, встав і Максим. –Якщо вже вирішив взяти її за дружину, не шастай до дівки уночі. Про неї вже люди говорять. Я вже не кажу про те, що ви обидва вчителі. Шануйся, Максиме, шануй і її. А як не вбережеш, стану на стільця і надеру тобі вуха! Дід Степан був голови на дві нижчий від хлопця. Максим все ніяк не міг повірити, що дід Степан погоджується. –То ви підете до Вишеслави? Старий зітхнув. –Та що з тобою робити, піду. Але запам’ятай, хлопче. Багато дівчат я сватав за своє життя. Бувало, і гарбуза приносив, але не часто, не часто. А якщо вже дівчина рушника давала, то не було ще випадку, щоб весілля не зіграли. Ото подумай. Як засватаю, то вже хоч не хоч, а до церкви підеш. Сам пожену оцією клюкою! Звичайно, я дала згоду вийти заміж за Максима. По-перше, я була абсолютно впевнена, що лише його хочу бачити до кінця днів своїх, а по-друге, я не вірила, що нас обвінчають. Та коли Макс щось вирішував, перепони падали на очах. Звичайно, отець Макар не обвінчав нас. Дід Степан відмовив Макса навіть йти до старого вередуна. Натомість він сам поїхав до свого старого приятеля-священика у сусідній район і переконав того, що дозволити дітям (тобто нам) жити у гріху значно гірше, ніж обвінчати без згоди батьків. Вінчання призначили після Різдва. Я була досить привабливою нареченою. Моя весільна сукня була напрочуд гарною. З м’якенької вовняної тканини, білої, наче молоко, зі скромним овальним вирізом, прикрашеним маленькими “перлинками”. Та справжньою окрасою був пояс з металевих бляшок. На них були вирізьблені квіти та дивовижні звірі. Як сказав Максим, цей пояс дала йому мати коли він був у Києві. В мене були значні сумніви щодо того, чи можу я його взяти, але весь вигляд Максима казав, що він страшенно образиться, якщо я відмовлюся. Пояс був дуже довгим, мабуть, він у зав’язаному стані мав висіти трохи не до підлоги, та на моїй талії якраз добре зійшовся. Вінчання пройшло за всіма церковними канонами. Єдина проблема, що в нас постала – свідки. Всі мої близькі подруги були поза зоною досяжності – за кордоном або в іншому місті. Завести приятельок у селі я не спромоглася. Не придумавши нічого кращого, я запросила Славка і його сестру. Макс відреагував на це доволі спокійно, своїх пропозицій щодо свідків у нього не було. Я зовсім забула, що нам знадобляться обручки, але, як виявилося, Максим про все потурбувався. Потрібної миті на моїй руці опинилася срібна обручка – дві сплетені стрічки срібла, без усяких вибрикеньок, – і таку саму я наділа на палець Максима. Напередодні нашого весілля випав сніг, а мороз тримався вже кілька тижнів. Погода не обіцяла сюрпризів, і ми вирішили після вінчання завітати на озеро в кар’єрі, де ми з Максом провели разом багато приємних хвилин. Крім дядька Степана, що був посадженим батьком, і двох свідків, на нашому весіллі не було присутніх. Я була на диво спокійною. Можливо тому, що ніколи не була достатньо віруючою християнкою, і вінчання вважала просто одним з обрядів, що додає краси нашому життю. Максим вважав це за необхідне, а я не мала причин відмовити йому. З усього вінчання я запам’ятала запах свічок, напівтемряву сільської церкви і старечий голос священика, який щось наспівував малозрозумілою мовою. Нас оголосили чоловіком та дружиною. Було так дивно думати про себе як про дружину! Вже у Хрестинках ми закинули свої речі до моєї хатки і вчотирьох вирушили на озеро (дід Степан сказав, що він занадто старий, і його достатньо втомила поїздка до сусіднього району). Добратися взимку до озера було важко. Якби не Максим, я, мабуть, не спустилася б туди. Але кожного разу, як мені треба було зробити небезпечний крок, мене тримали його сильні руки. Моя раціональна частина переконувала, що він все одно не втримає центнер моєї ваги, але серце довіряло Максиму. Нарешті ми стояли на озері. Воно, як ви пам’ятаєте, було зовсім неглибоким і дуже чистим, тому і лід в ньому був на диво прозорим і світлим. Величезні кам’яні глиби навколо захищали від вітру і нескромних поглядів. На маленьких острівцях чорнозему росли шипшина та глід. Їх червоні ягоди додавали кольору нашому білому весіллю. Було досить рано, щось близько сьомої, тому на озері ще не було нікого, до того ж, діти, які становили основний контингент всюди вештаючихся, більш полюбляли річку: там не було камінців, і можна було кататися на великій швидкості. Як виявилося, Славко і Олена теж полюбляли кататися на льоду, тому швидко залишили нас з Максом удвох. Ми лише здалека чули їхні голоси і сміх. Максим дивився на мене, і в його очах я побачила любов до мене і гордість тим, що він узяв зі мною шлюб. А сама я наче вперше побачила Максима – так я не могла нагледітися на нього. Оля зі Славком спорудили два вінця з гілок глоду і накинули нам на голови, пробігаючи повз. А ми стояли посеред озерця, наче кам’яні баби, і дивилися одне одному у вічі. Я слухала камені. Вони багато мені розповіли того ранку. Вони сказали мені, що небо блакитне, хоч іноді буває і сірим. Вони розповіли, що мох на них дуже м’який і теплий – влітку по ньому можна ходити босою, наче по килиму, навіть краще. Ще в деяких місцях озера б’ють підземні ключі, і вода там не замерзає. А навесні могили навколо вкриються зеленою травою, і шипшина розцвіте рожевими квітками. Звичайно, все це я знала завжди, але того ранку і дивилася на все інакше. І, звичайно, я чула камені. Це вони сказали мені, що цей шлюб буде міцним, наче найстаріший з каменів, який і сам не пам’ятає, скільки йому тисячоліть. Все навкруги мене наче крутилося в дивовижному танку: камені, весна, травиця, шипшина, вінки з глоду і підземні джерела. І ще багато-багато маленьких сніжинок, які крутилися навколо і танули, падаючи на вії. А серед цієї круговерті я ясно бачила тільки Максимові карі очі, які дивилися в майбутнє з впевненістю, а на мене – з любов’ю. І тут Максим заговорив. Слова лилися з його вуст, і кожне каленим залізом викарбовувалося на моєму серці. – Кохання довго терпить, воно милосердне; кохання не заздрить, кохання не гордиться, не шукає свого, не дратується, не мислить поганого, не радіє неправді, а співрадіє істині; все покриває, всьому вірить, всього сподівається, все зносить. Я здогадувалася, що це Священне Писання, але, на свій превеликий жаль, не знала ні цих слів, ні звідки саме вони. Мабуть, це «Пісня пісень» Соломона. – Кохання ніколи не припиняється, хоча і пророцтва припиняться, і мови замовчать, і знання зникне. Тому що ми тільки почасти знаємо, і почасти пророцтвуємо; коли ж настає довершене, тоді те, що почасти, припиняється. Максим торкнувся моїх губ цілунком, коротким, наче подих вітру в липні. – Саме таке моє кохання до тебе, Вишеслава. І воно ніколи не припиниться. До цих слів я ставилася до нашого вінчання як до якоїсь гри, що, звичайно, було негарно з мого боку. Я анітрохи не вірила в те, що людина не розірве того, що з’єднав Господь, і що в шлюбі двоє стають одним, і що вінчання без реєстрації у Загсі може мати які-небудь наслідки. Я завжди була дуже практичною, а в нашому «шлюбі» взагалі ніякого сенсу не було. Раптом, зненацька, я зрозуміла (хоча давно мала здогадатися, дурепа!), що для Макса все це – серйозно. Він насправді взяв зі мною шлюб. Тоді, на озері, а зовсім не в церкві, де нас повінчали, я зрозуміла, що тепер це назавжди. І це розуміння щасливим спокоєм розлилося в моєму серці. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Марна Альфиева - Мені наснилося кохання
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |