|
    Прочтений: 0 Посещений: 1172 Дата публикации: 30.7.2010 не то что бы... в общем... ну не знаю, нашла на чердаках. старенькое что-то.. на ридний мови. кароче, это Ashuk. всем привет, кто из стареньких еще здесь есть) В очах темнішає, і голова стає нібито м’яка іграшка. Навколо мене люди, люди, і ще раз люди – нема їм кінця-краю. Така вже спіткала сумна доля: коли хочеш навчитися щирої самотності, підготуйся до постійного гноблення з боків протилежних, біля котрих причаїлася сумна нації. Причаїлась і чекає на тебе, така голодна, і теж самотня. Раніше в нації була робота, яку вона залюбки виконувала. Виконувала так само щиро, як сьогодні ненавидить сама себе. „Ми всі безробітні”, - казав один мій іронічний знайомий. При цьому легко посміхався і запалював цигарку. А що вдієш, коли вагони метро їздять насправді порожніми, незважаючи на тиск людских істот з усіх боків. Коли в лекційних залах нема чим дихати, але насправді вчиться лише один, і той дивиться у протилежність від аудиторії. Коли є що читати, але ніхто не читає (чи все ж таки кількість не є якістю?), є що дивитися, і не дивляться, є про що думати, але ж... Мій іронічний знайомий помер кілька днів тому, бо йому стало сумно жити без людей. А ті давно зникли, не залишивши після себе а ні слова написаного, а ні слова сказаного. Його звали Іроній, і вірив він своєму власному богові на ім’я Ні. Вірив насправді, навіть ідола дерев’яного вистругав і над ліжком причепив. Кумедне таке зображення чогось стрункого, але неймовірно незграбного, як і сам Іроній. Тож все це не про нього, а про його Ідола. і про моє безмежне щастя, за яке готова вмерти. Тихше. Ні, ще тихше, будь ласка. Виходжу я зранку на двір. Намагаюсь вдихнути чисте повітря. Замість цього до носу лізе огидний сморід, якому вже нікуди зникнути навіть вночі. А що в тому повітрі? Собаче лайно десь під лавою, краплі людського поту на огидній серветці, сміття біля баку, про який забули, подерта софа та гнилі каструлі. То наші сусіди переїжджають, і звільняються від усього непотрібу. Але ж для того лише, щоб накупити нового, бо не можуть вони жити інакше. З одного радію: люди почали спати довше. Тепер є час, коли вони не докучають. Ранок. Очі відпочивають, голова ще не почала боліти. І тиша всюди. Лише коли інколи собака загавкає, та я їй прощаю. Сиджу на лаві, майже не рухаючись, і насолоджуюсь спокоєм. Повітря важке та смердюче, але з тим вже ніхто нічого не ладен вдіяти. І нехай. Вчуся відволікатися від власних думок. Бо їх занадто багато, і тому вони дуже порожні. Тиша сприяє відволіканню, допомагає вгамуватись та забути про всякій клопіт. Схоже на життя до народження, чисте й відверте. Так само на протязі дня я буду намагатися відволікатися від людей та їхніх, чужих, думок. Бо вони для мене ще більш порожні, ніж мої власні, та ще й небезпечні. „Коли не здатна подолати тарганів у власній голові, навіть не намагайся допомогти іншим”, - пояснив мені перед смертю Іроній. Він нікому при житті не допомагав, навіть не розмовляв не з ким. Може лише зі мною, інколи. Така ж ото була людина, загубивша мозок ще десь у пологовому відділенні. Щось ззовні нагадує мені, що час продовжує зникати. Мить за миттю, не зупиняючись навіть зранку, коли довкола панує така приємна тиша. Як нігтем по склу у вухо залізає гомін. Якийсь п’яниця сцить попід балконом наших сусідів, що переїжджають. Так їм і треба, думаю я. І в ту саму мить починаю катувати себе за такі погані думки. Спочатку бере сором, і майже у ту саму мить – злість. Навіщо ти, чортівня чоловіча, з’явилася саме в цю блаженну мить? Прийшла і все зіпсувала. Чи я тобі лихо заподіяла, чи дорогу з порожнім відром перейшла, чи собаку твою машиною задавила (та в мене й машини навіть нема)? Ненавиджу тебе, і виродків, таких як ти. Нещасні мої сусіди! Вони ж навіть не здогадуються, що ти стоїш отут зараз і нахабно сциш на їх біленький балкон. Пом’ятаю, як Серко його красив. Довго і старанно. І шо тепер? Тоді цій п’яниця, забувши застібнути свої рвані штани, аби як підходить до мене і починає дивитися у самісінькі мої очі. Від нього пре усіма живими нечистотами. Страшний, але дивиться ж. Нарешті розітнув рота і зригнув: „Ми всі безробітні”. Посміхнувся і пішов далі. Іроній за все своє життя сказав речень так з двадцять. Але ж які то були речення! Коротше кажучи, з часом ми потоваришували. Сиджу і ні про що не думаю. Ось так разом зникли усі думки. Раптом підіймаю догори очі, и дивлюсь у вікно на другому поверсі – моє вікно. Воно чомусь відкрите і занавіска плескається у повітрі. „Треба її прив\'язати”, - думаю. І тиша зникає. Як ніколи і не було тієї тиші. Ваше мнение:
Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
||||||||||||||||||||||||||||
Carangi - Іроній
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |