|
    Прочтений: 0 Посещений: 1070 Дата публикации: 5.8.2010 Частина ХХІІ Скоро буде три роки, як я поїхала з Хрестинок. Я не стала повертатися жити до батьків. Незадовго до мого повернення вони продали квартиру і оселилися у приватному будинку на краю міста, ближче до природи. Особисто мені природа стояла вже поперек горла. Моя подруга Танька, в черговий раз від’їжджаючи на заробітки за кордон, запросила мене пожити у неї. Запрошення було дуже доречним, і я з вдячністю почала обживати її квартирку. Тоді, навесні найшаленішого року мого життя я не змогла знайти роботи за спеціальністю. Вчителі завжди намагаються “довести” своїх діточок до останнього дзвоника або до випускного балу, тому вакансій о цій порі року годі й шукати. Я звернулася у службу зайнятості і виявила бажання навчитися друкувати. За два місяці я вже мала спеціальність секретаря-друкарки, але так і не мала роботи. Одного разу моя тітка Муся пішла разом зі своєю подругою до нотаріальної контори, але вони пішли у середу, коли було закрито. Тому, раз уже все одно виперлись у місто, вони вирішили зайти до приватного нотаріуса, хоча, як і більшість літніх людей, не дуже довіряли всім, хто в назві мав слово “приватний”. Поки вони чекали у черзі, тітка Муся, що відрізнялася добрим слухом і чисто випадково сіла біля зачинених дверей, краєм вуха вловила, як нотаріус говорила комусь, що не може знайти собі помічницю. Звичайно, Муся не могла не подумати про свою улюблену племінницю. Я зважилася і прийшла за названою Мусею адресою. І тут мені раптом пощастило: моя зовнішність цього разу зіграла мені на руку. Я приблизно уявляю хід думок роботодавця: товсті люди часто викликають довіру, до того ж, є надія, що я не скоро піду у декрет. Та якими б резонами не керувалася Ольга Ковальова, вона взяла мене на роботу. Гроші спочатку були невеликі, але за два роки роботи моя зарплата значно зросла. Втім, мене влаштовувала будь-яка робота, що відволікала б мене від думок про... Не будемо про це. Нотаріус, Ольга Ковальова, була надзвичайною жінкою. Можна сказати, що вона була жінкою, якою я ніколи не була і ніколи не хотіла стати. Одягалася вона завжди на межі екстриму: короткі спідниці та декольтовані сорочки були найскромнішими елементами її гардеробу. Та клієнти її обожнювали, що неодноразово викликало заздрість колег. Зайшовши раз, людина поверталася до нашої контори знову, хоча не завжди ми цього хотіли. Разом з Ольгою у моє життя увійшло ще кілька людей, про яких я не можу не розповісти. За півроку після того, як я прийшла працювати до Ольги, вона взяла на роботу ще одну помічницю. Це була її давня подруга, жінка років тридцяти п’яти. Леся була заміжня і мала сина. Найулюбленішим її заняттям було скаржитися на свого чоловіка, який, судячи з її розповідей, був ще тим типом. Хоча іноді Леся перегинала палицю, і її скарги здавалися просто смішними. Ніколи не розуміла жінок, що вважають певну частину робіт по дому суто чоловічою, а частину – суто жіночою. Так склалося, що дане мені виховання не містить навичок з забивання цвяхів та ремонту прасок. Мене вчили куховарити і шити – типово жіночим заняттям. Але коли мені в селі знадобилося запалити пічку, я не стала шукати великого та сильного чоловіка, що зробив би це для мене. Звичайно, ви пам’ятаєте, що врешті-решт пічку затопив Максим, але це було лише першого разу, а потім я і сама навчилася. Коли мені треба щось зробити, я їду на ринок, купую потрібний реманент з інструкцією до використання і, добре чи погано, роблю сама, що мені треба. Що робить Леся та деякі інші знайомі мені жінки? Вони починають пиляти своїх чоловіків, аби ті пішли на ринок, купили реманент, вивчили інструкцію і зробили одразу усе ідеально, як зробив “Петро з третього поверху”. При цьому вони начисто забувають, що чоловіки не народжуються з певними навичками, як і жінки. Я вважаю, що економлю багато перш за все моральних зусиль, адже пропускаю такі кроки, як спонукання чоловіка до походу на ринок, до витрачання грошей, до вивчення інструкції; я пропускаю вислуховування матів, коли в чоловіка щось не виходить, і вигадування власних триповерхових виразів, коли врешті-решт одержу замість запланованого диванчика тумбочку. Ті самі мої знайомі, а над усіх – Леся, – вважають своїх чоловіків нездатними навіть чай собі заварити і весь Божий день крутяться навколо них, забезпечуючи безперебійне постачання їжі та напоїв. Вони дуже дратуються, коли чують, що якась жінка заявляє своєму чоловікові (який, на відміну від їх власного, має золоті руки), що вона виходила за нього не для того, щоб його шкарпетки прати, і дуже дивуються, коли чують про чоловіка, що сам готує їсти, звинувачуючи його дружину, що вона не дбає про свого благовірного і заганяє його на кухню. Мені важко оцінити весь шлях їхніх думок, але чому вони не можуть припустити, що чоловікам може подобатися готувати і вишивати хрестиком, і вони з радістю роблять це, а ремонтувати праски в них руки не стоять, то вони і не беруться це робити? Коротше кажучи, Леся була для мене феноменом, істотою, майже зовсім не схожою на мене, і тому страшенно цікавою. В Ольги є подруга, Чумаченко Катя. Вона директор юридичної фірми, що займається справами кількох підприємств та їх знайомих. Катя – досить цікава жінка. Незаміжня, по-своєму гарна, принаймні, дуже ефектна. В неї є дочка років дев’ятнадцяти, яка вчиться в Києві на юриста. Говорить Катя дуже швидко, іноді її голос зривається на пронизливий писк, від якого вуха скрутюються. Втім, у її компанії скрутюються вони постійно, можна сказати, просто ніколи не розпрямляються, бо Чумаченко розмовляє на чистому російському маті, іноді розбавляючи його нормальними фразами. Катина контора знаходилася в одному кварталі від нас, і вона з її співробітниками є частими нашими клієнтами і гостями. Частину приміщення, а саме одну кімнату в Каті орендував Ігор, хлопець приблизно мого віку. За два з половиною роки я так і не змогла остаточно зрозуміти, чим він займається, мабуть, це була бухгалтерія. Він прикладав титанічні зусилля для виправлення мови Каті, але все, чого він зміг досягти, – примусити її не лаятися при клієнтах. Це було економічно зумовлено: не дивлячись на те, що Катя була першокласним юристом, багато серйозних людей йшли до більш консервативних юридичних фірм, які справляли враження більшої надійності. З жінок, крім Каті, у фірмі працювала Іра, дівчина трохи молодша за мене. Вона займалася в основному реєстрацією підприємств у міськвиконкомі та підготовкою документів до цієї реєстрації. Ми швидко знайшли спільну мову і навіть потоваришували. Рівноправним партнером Каті у фірмі був Сергій Бокаленко. Він разом з Катею вів справи кількох фірм і часто-густо представляв їхні інтереси у судах по всій країні. Коли я вперше побачила його, в мене ледве дух не захопило. Це було вранці, у вівторок. Ольга послала мене до Каті з документами. Раніше я не була в Чумаченко, тому Ольга пояснила мені, у які двері постукати. Так як Катя працювала на обмежену кількість клієнтів, вивіски її фірма не мала. Потрібні мені дверцята були в невеличкому будиночку, такому старому, що вже тягнув на старовинний. Під черепичним дахом його стіни прикрашали виліплені гірлянди квітів та листя. Це могло б бути дуже гарним, якби хтось потурбувався виділити їх фарбою. Замість цього будинок увесь був ретельно вкритий вапном. Двері з якогось жовтого дерева були замкнені. Я простягла руку подзвонити, але в ту саму мить двері відкрилися. На порозі стояв високий худорлявий чоловік років тридцяти. В руках він тримав цигарку. –Добридень, – привітався він. – Ви до нас? Можна сміливо сказати, що найголовнішою рисою його зовнішності було те, що він чимось невловимим був схожий на Максима. Я не змогла б сказати, чим саме: поглядом, голосом, мімікою чи ходою, але для мене їх схожість була безумовною. –Мені потрібна Катя. Так ми і познайомилися. Сергій завжди добре ставився до мене, а від його посмішки моє серце просто тануло, примушуючи забути про всі неприємності. Його посмішка так нагадувала Максимову! На превеликий жаль, коли я познайомилася з ним, він щойно одружився, а зараз вже був щасливим батьком. Якби не це, хтозна, як могло б повернутися моє життя. Річ тут не в тому, що я маю дуже високу мораль, і через це не хочу відбирати батька в дитини. Скоріше я просто егоїстка, яка добре уявляє собі, які проблеми можуть спіткати жінку, що спокуситься таким “подарунком”: скандали з його дружиною, аліменти і постійні роздуми чоловіка, а чи не помилився він, чи не став поганим батьком. Мені вистачає і своїх проблем. На протязі першого року, проведеного на новій роботі, не було, мабуть, жодного дня, щоб я не згадувала Максима. Він снився мені ночами, він ввижався мені у натовпі, мені здавалося, що я чую його голос. Потім спогади ставали все більш неясними. Зараз я не впевнена, чи впізнаю його, адже він напевно змінився. Йому має бути вже двадцять років, він дорослий чоловік. В мене так і не залишилося жодної його фотокартки. Можливо, це на краще. Немає спогадів – немає болю. Але пам’ять – дивна річ. Коли в грудні минулого року по телевізору показували події в Києві, камера вихопила з ланцюга оточення обличчя молодого хлопця, лише на якісь долі секунди. Я була переконана, що побачила Максима. Я навіть не здивувалася. Звичайно, Макс пішов до армії, і, певна річ, він мав опинитися у самому вирі подій. З того дня я дивилася всі випуски новин, і не тому, що сподівалася знов побачити одного з сотень солдат, аби переконатися, що це таки він. Я з жахом чекала, що можуть оголосити про кровопролиття, і оживала лише почувши, що цього дня все обійшлося. Вже рік пройшов з часу заворушень у столиці, і серце трохи заспокоїлося. Час лікує будь-які рани, і я навіть почала звертати увагу на інших чоловіків. В середині листопада до контори завітав якийсь балакучий чоловік, рота він не закривав ні на хвилину. Як виявилося, він приїхав до Миколаєва у справах, а сам – з Севастополя, де в нього своя фірма. Там він мав знайомих юристів, але їхати з Миколаєва саме тепер йому було не з руки. Одночасно до нас зайшла Катя; вона була сама, бо її клієнти затримувалися. Звичайно, вона не могла не звернути уваги на добре вдягнутого чоловіка середніх років і приємної зовнішності. Тут виявилося, що не лише Миколаїв, а й вся Україна – велике село, де всі так чи інакше знайомі. Катя особисто знала директора тієї фірми, вчилася з ним разом в Одесі на юридичному факультеті, хоча з тих пір їхні дороги розійшлися. Так що їй було про що поговорити з новим клієнтом, поки я друкувала якийсь страшенно нудний текст. Власне кажучи, текст міг бути досить цікавим, але клієнт розмовляв надто голосно, про Катю я взагалі мовчу, і мені важко було зосередитись. – В нього, здається син? –Так, гарний хлопець. –Роман... – Катя намагалася пригадати ім’я сина однокурсника, але чоловік не розчув і зрозумів її інакше. –Роман? Я чув, що роман там закінчився дуже щасливо – шлюбом. Як хлопчик упадав за тією вчителькою – все село гуло... Катя замислилась. –Та ні, що ви таке кажете, він не міг одружитися, він ще зовсім молодий... Скільки це йому? П’ятнадцять? Ні, боже, йому вже двадцять, бо вони ж з моєю дочкою погодки. Як швидко ростуть чужі діти! Чоловік посміхнувся. –Так, на них особливо видно, як сам старієш поволі. –Так, що за натяки? – Удавано образилася Катя. Новий знайомий здогадався розсипатися у компліментах, і я зрозуміла, що в Каті скоро буде новий коханець. Вона, як на мене, взагалі була не дуже розбірлива у зв’язках. Машинально набираючи текст, я в вперше за останній місяць згадала про Максима. Раптом я зрозуміла, що він теж вже може бути одружений, скажімо, з Танею. Вона йому дуже подобалася, та й батько не буде проти. Серце стиснулося від туги. Мабуть, скоро почнуться місячні, бо якась я стала надто чутлива. Подумавши про Максима як про одруженого чоловіка мені захотілося зникнути. Просто не існувати. Я так і не навчилася сприймати наші стосунки з Максимом як закінчені. Навіть здалека я могла мріяти про нього, подумки розмовляти з ним, уявляти, що завдяки дивним обставинам ми знов будемо разом. У своїй уяві я могла мріяти про те, що наші почуття, які не згасив час, розпаляться з новою силою. Я майже чула ті слова, що він мені скаже, і думала, що ж скажу йому я. Тепер я уявляла інше – як Максим залицяється до Тетяни, дарує їй квіти, купує валентинки, проводжає додому. Я дуже легко уявила собі весілля – гомінке, на все село; щасливих наречених, яким вже відомо, що скоро їх стане троє… Залишаючи Хрестинки, назавжди відмовляючись від Максима, я думала лише про нього: про його щастя, про його майбутнє, про його життя, в якому немає місця для мене. Я не замислювалася лише над тим, як я зможу без нього жити. Слова “щасливий кінець” наче ножем полоснули мені по серцю, не дивлячись про те, що мова йшла про якогось чужого сина. Я зрозуміла, що втратила Максима назавжди, і кінець настав дуже давно, ще два з половиною роки тому. Скоро по розмові з отим клятим клієнтом, що надовго нагнав на мене смуток, Катя поїхала у справах до Севастополя. Звичайно, маючи на руках адресу офісу свого однокурсника, Катя не могла не зайти до нього. Зустріч була теплою, що не повинно дивувати тих, хто знає Катю. Згадавши свої молоді роки, навчання, життя у гуртожитку, а разом з тим розпивши пляшечку, давні знайомі були вже майже друзями. Однокурсник, що не втрачав зв’язків з інститутом, пообіцяв допомогти дочці Каті перевестися туди з Києва, бо Катя вже не могла оплачувати її проживання в столиці. Натомість Ольга обіцяла взяти під своє крило його сина. Хлопець вчився зараз на третьому курсі юрфаку в Сімферополі, і батько хотів, аби синочок піднатаскався у чужій фірмі, а не у власній. Це було непоганим місцем для хлопця, але, як сказав Бокаленко, за що це нам? Ніхто не хотів носитися з цією писаною торбою під Новий рік. Останнє слово, одначе, було за Катею, і тепер вони очікували на прибуття нового співробітника, тим більше, що пара зайвих рук (якщо пощастить, з головою) була їм дійсно потрібна. Хлопець мав працювати в парі з Іркою, за що та була не дуже вдячна Каті. Але тут втрутилася доля. Я часто замислююсь, що примушує двох людей піти саме тією дорогою, де вони зустрінуться? Коли Катя з Сергієм заснували фірму, його внеском у це було приміщення, за яке Катя мала сплатити йому певну суму грошей, коли фірма почне працювати. Досі Сергієві не горіло, але в нього тяжко захворіла мати, і гроші знадобилися. Ольга віддала йому частину грошей, що була на її рахунку, але цього було замало, і вони вирішили, що за таких умов ще один співробітник їм не по кишені. Катя опинилася у незручному становищі, адже сокурсник вже допоміг її дочці влаштуватися в Одесі. І вона знайшла досить зручний для всіх вихід – засватати хлопця Ользі. В листопаді наша контора значно активізувала свою діяльність. Треба було складати безліч різноманітних звітів, клієнти просто атакували, хоча лише місяць тому в офісі було досить тихо. Така ситуація складалася майже кожного року, але тепер все ускладнювалося набранням чинності закону про реєстрацію підприємств та про прибутковий податок, і люди поспішали завершити свої справи до тридцять першого грудня. Ми працювали майже не відриваючись від комп’ютера по десять годин на добу. Звичайно, це добре оплачувалося, але навантаження давалося взнаки. Всі так втомилися, що Ольга навіть почала схилятися до думки, що їй потрібна ще одна помічниця, але в неї не було часу шукати та вчити нову дівчину. І тут зі своїм протеже виплила Катя. Ользі потрібен помічник, хлопцю потрібен досвід. Кожен отримає те, що йому треба. Власне кажучи, до самої останньої миті я нічого не знала про це, бо взяла тиждень з відпустки, у яку вже два роки не могла піти. Я розуміла, що з мого боку це не дуже красиво – піти у відпустку, коли рік стрімко добігає кінця, але відчула, що скоро можу захворіти, і вирішила трохи перепочити. До того ж, за тиждень вже час буде готувати численні звіти, і я зовсім не зможу піти. А піти мені було потрібно. Напередодні того, як я відчула хворобу, що наближувалася семимильними кроками, рано-вранці у суботу задзвонив телефон. Це був Славко – єдиний, хто міг зателефонувати у вихідний день в Божу рань – о сьомій – і спокійно вислухати, що я про нього думаю. –Привіт, красуня, як справи? –Як о сьомій ранку, – ще хриплим зі сну (чи вже від хвороби) голосом буркнула я. Ненавиджу просинатись під телефонний дзвоник, а також чути його відразу після прокидання. Особливо у вихідні. –Підіймайся на молитву, вона корисніша від сну! –Чого?! –Ага, прокинулася. Я в сестри підручник з релігієзнавства взяв почитати. Це заклик мусульман до ранішньої молитви. Ти, історичка нещасна, могла б знати про це. Ну, подумала, що я геть з котушок з’їхав? –Приблизно. Ти щось хотів? Мені снився чудовий сон, і я хотіла б його додивитись. –Отак завжди. Ні щоб подякувати дорогому другові, що він знайшов покупців для твоєї халупи в селі... –Що? Хтось спокусився на мої хороми? –Скажімо так, вони згодні подивитися. У п’ятницю показуватимеш. І не треба мені дякувати. –Добре, не буду. Бувай. –Геть в тебе совісті нема ніякої. До п’ятниці. Перспектива повернення до Хрестинок мене зовсім не приваблювала. Але щось з хатою таки треба робити, поки зовсім не розвалилася. Тітка Муся зрадіє. А то вона дуже переживає, що тепер їй треба як зіницю ока берегти Тасю – адже все майно на ньому числиться! А оформлювати ще один спадок, цього разу після Тасі – так краще плюнути на це діло. Поклавши трубку телефону, я знов мирно заснула. Мені наснився Максим. Я пройшла повз нього і лише за кілька секунд зрозуміла, що це він, що він приїхав до мого міста, можливо, шукаючи мене! Я обернулася і побігла за ним, боячись загубити його сірий плащ (Господи, яка бурна фантазія! В Макса ніколи не було сірого плаща!) з поля зору в натовпі. Раптом Максим теж зупинився, він відчув мою присутність поряд. Він побачив мене і побіг назустріч, весь час натикаючись на людей, що заважали йому. За мить я вже була в його обіймах, і він, притискаючи мене до себе, прошепотів: “Як довго я тебе шукав!”. Прокинувшись, я подивилася на календар, що висів на протилежній стіні, і зателефонувала Ользі. Отримавши жаданий дозвіл на відпустку, я з легким серцем знов заснула. Наступного дня я знов була у Хрестинках. Тітка Муся боялася залишити Тасю наодинці з самогоном, до того ж я краще там все знала. Покупець виявився не дуже балакучою жінкою. Вона представилася посередником, якій клієнт доручив купити йому хатинку у селі. Мабуть, хотіла відселити якогось діда з квартирки в центрі міста, та це вже була не моя справа. Хатина її влаштовувала, і ми тихо роз’їхалися по домівках. Мені треба було повертатися на роботу, тому я дала Мусі довіреність на продаж моєї частки хатинки Пульхерії. Муся швиденько оформила всі документи, а у вихідні ми з посередником поїхали до Хрестинок, де я урочисто передала їй ключі. Назавжди залишаючи Хрестинки, я не могла не згадувати про Макса. З цим селом були пов’язані всі найщасливіші сторінки мого життя, та мабуть вже прийшов час їх перегорнути. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Марна Альфиева - Мені наснилося кохання
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |