|
    Прочтений: 0 Посещений: 1142 Дата публикации: 6.2.2011 штурмовиків ранкуров, вони йшли прямо на нас. "Вислідили сволота, як їм лише це вдалося", -вимовився я люто, бачивши як переливаючись у вечоріючому піднебінні до нас на всій швидкості мчали ворожі машини, у них одне завдання - знищити нас Ми спокійно пройшли останні метри в'язкої трясовини, що залишилися :"За мною скоріш", - ми вискочили на узлісся лісу, і незатримуючись сховалися в ньому, я тепер йшов замикаючим і бачив як випущені штурмовиками ракети з сильним гуркітом звалили густі високі ялини в тому місці де мить назад знаходилися ми. На мить зупинився поглянути на нещасні покалічені ялини, поглянув на квітучий луг вск це затягнув сизий дим сумно зітхнув і помчав наздоганяти бійців. Штурмовики ще кілька разів зкидували бомби в те месце і пішли, на щастя ми вчасно виспроснули звідти і ми у повному порядку. Я впевнений, що ворог десь поруч і ми вже в невдовзі з ним зіткнемось. Раптом густий ліс з лісовим грунтом став сильно заболоченим з відповідним болоту грунтом, який був вкритий водою, весь простір у воді. Схоже, що сильно зволожена місцевість абсолютно не вплинула на дерева, це пішло їм на користь, поліпшила їм умови. Ліс густів і сонячне світло ледве проникало сюди, ставало все темнішим і темнішим, навіть думалось, що ми попали в справжній казковий ліс, що ось-ось і вискочить із-за притопленої каряги казковий герой. Стало зовсім тихо ми навіть на мить зупинилися,напівсмерко- вий затіряний край пронизаний всіма запахами болота та покритий біля самої кромки води густим туманом лежав перед нами, ми мовчали, аж трохи мурашки пробігли по спині, я щасливий від цієї краси, адже насолоджуватися такими пейзажами доводилося рідко." Я і не думала, що місця з казок і фентезі можна в реальності зустріти", - Катюша неголосно висловила свої враження. Нам потрібно здолати десь до 10ті км. схожих на це важкопрохідних місць і ми зовсім не знали чи можна їх пройті. Переглянувшись ми один за одним увійшли до бадьорої застояної води, я пішов першим, як командир небезпеку приміряв на собі, перш ніж увійти туди ми постояли на сухій верховині, ця маленька ділянка не боліт лежала між заболоченою галявиною і справжніми болотами. Грунт мулистий, липкий, йти зовсім не просто, потрібно швидше знайти гряду острівців, вони завжди зустрічаються на болотах і йдуть як острівці друг за дружкою, повезе знайти тоді без труднощів виберемося. Тепер потрібно уважно дивитися в обидва зробиш не той крок і ураз засмокче трясовина. Я ретельно видивлявся потрібний напрям і видивлявся гряди, мої дитячі знання виручили нас і я відшукав цілий каскад острівців і схожу на підводну косу дорогу, вона йшла між острівцями з досить твердим грунтом і із задоволеними висловами друзів ми вибралися на неї, і попрямували набагато вільніше. З кожною сотнею пройденних метрів вода піднімалася, швидше дно ставало нижчим, інколи вода доходила до поясу, зброя і все устаткування причепили вище в уникненні його виходу зі строю, після кожного кроку можна запросто поринути з головою, поки що ми не зробили цих помилок. Не прошло і години нашої подорожі як позаду нас почав наростати гул двигунів важких літаків, зрозуміло чиїх, коли гул досяг нас вгорі засвистіли бомби, що скидалися ними, на нас, ось що придумали, тепер хочуть завалити бомбами. Почалося щільне бомбардування, перші бомби лягали позаду нас і хвиля вогню швидко наближалися до нас, я скомандував різко змінити маршрут на 90 градусів, "швидко на схід", - різко сказав я, бійці миттю зреагували настільки крутій зміні, як тільки ми відійшли метрів на 20ть від того місця де ми стояли, по смузі де ми йшли пройшла суцільна стіна вогню і води точно в тому напрямі яким ми слідували. Ми залягли на невеличкому острівці вту- ливши свої погляди на киплячу воду, як це могло статися, що нас вичислили, що це, напрямок це зрозуміло, від бою до того місця де ми начебто вийшли з облоги проведи лінію і ось напрямок, але як вони дізналися що ми саме тут в цю мить. Я і Северин переглянулися, невже ми узяли з собою щось таке з гігантського ку- лемета, що вказує де ми, але чому вони саме зараз за нас взялися, зараз на ці питання відповіді ми не знайдемо, перевірити трофеї - не має обладнання, може нас виявили радаром, щось з нашими накидками, так трохи пошкоджені, взагалі після цієї місії наша форма зазнала пошкоджень, невже, але нам міркувати над цією проблемою не дала нова хвиля бомб, вони розривалися одна за одною знов наближаючись прямо на нас. Одне зрозуміло - ранкури з точністю знають наше 13 місцезнаходження, але ми не могли визначитися з тим, що нас видає, моя інтуіція говорить що справа саме в тому, що лежить у рюкзаку, а одяг в нас і раніше псувався, але кинути трофеї ми не маємо права. Перечекав вогняний шквал, ворожі літаки поки, що відвалили від нас вичерпав свій боєкомплект, ми зібралися на одному з маленьких острівців, поділившись думками та все зваживши вирішили доставити трофеї до своїх тим самим зухвало перемогти ворога, навіть їх маячок не допоможе ранкурам. Поки ми думали про подальші дії розхвильована вода боліт після бомбардування уляглася і її поверхню почав застилати вечірній туман білим прозорим покривалом. Я говорив і дивився на цікаву весь час змінну красу природи. Для того, щоб нам умити ворога потрібно до темноти добратися до своїх інакше нам каюк, ранкури не випустять нас з наших же боліт, встигнуть знову оточити і знаючи точно де нас шукати до ранку знищать нас. Не втрачаючи часу ми продовжили подолання боліт, через декілька хвилин після бомбардування зазвучали, з іншими не сплутаєш, двигуни "ранкуровських" повітряних транспорту- вальників: " Ось і діждалися", - з акцентом сказала Інга. Так це вони, всього в декількох сот метрів від нас, зависли і почали висадку десанта, їх хлюпи і інші супутні звуки їх дій поширювалися в тиші боліт швидко і не втрачаючи ефекту. Ми не зупинилися через це, це не стало для нас несподіванкою, я з мінером йшли замикаючими і тримали під контролем всю обстановку, що залишилася позаду нас, ми заглиблювалися все далі до самого центру боліт про це говорило пониження дна і повітря стававало все важчим, схоже сильно застояле вологе повітря ніколи не провітрюється, воно стало додатковим серйозним навантаженням нашому загону але на мене воно ніякого негативу не несло, я себе відчував свіжим і бадьорим, не знаю, але мені всі природні умови дають додатковий заряд сил організму і зараз все класно, нажаль мої друзі в іншому стані. Цю свою особливість я відчув ще в першого класу школи, я не розумів своїх друзів коли вони скаржилися на погоду у всі пори роки, а мені подобалося все і я завжди щодня отримував масу щастя від всіляких проявів природи і до того ж навіть в самих їх крайних проявах - морози за 20ть, жара за 35ть, урагани, зливи, я завжди ходив відчути силу природи, батьки за це давали мені міцний прочухан, довго не дивлячись на небезпеки насолоджувався красою і силоміць природи, я відчував в ці хвилини себе одним цілим з природою і точно 100%тно знав, що і я теж володію величезною силою і енергією природи, тому-що теж є одним з її елементів, і в мені є це відчуття, єдністості з нашою матінкою-природої. Все природне зв'язане між собою біологічно і енергетично, і якщо зуміти управляти енергією, то можна лише уфвити які фантастичні можливості дасть сила природи людям. Незабаром після висадки десант "ранкуров" відкрив по нас мінометний вогонь, міни зі свистом ухали в темні води боліт, вибухали хлопками і піднімали над їх поверхнею на декілька метрів стовпи мула з чорно-зеленою водою, вони нас доки не діставали і ми ловивши момент, поки противник обстрілює нас з мінометів він сюди не сунутиметься, ловили можливість відірватися від ворога ворушивши ногами, я рухаючись останнім дивився, як важко дається кожен метр друзям. Ворог підсилив вогонь і все одно нас їм не дістав, ми трохи відірвавшись від них вибралися на несподівану суху купину метрів в 5ть діаметром і я дав загону передихнути на ній, бійці що майже вибилося з сил попадали на острівець, а я зовсім не втомився, мені стало сумно через це, чому вони не володіють тим же, що і я - необмеженим запасом енергії і сил, що бадьорять, як мені хотілось поділитися з ними всіма своїми знаннями і швидше їх вивести звідси, нажаль для цього потрібен час, цьому потрібно вчити, а його в нас не має. Хлопці розвалившись відпочивали, а я розглядав куди ж це ми забрели, дійсно центр боліт, тут схоже живуть лише величезні велетні дерева вони майже зовсім не пропускали сонячне світло і стало зовсім незрозуміло темно чи то від того, що ми знаходилися в центрі боліт, а може просто вже міцно повечеріло сонечко закотилося за горизонт запропонувавши вільне піднебіння місяцю. Рано начебто ще на годиннику 17.05 може похмуро стало, цілком можливо. Багато висохлих дерев в основному поламані стирчали з води своїми лякаючими сірими силуетами, швидше за все тут ще і птиці живуть, кілька разів коли ми йшли попадалися крупні гнізда. Трохи відпочивши під ворожий мінометний обстріл, що не припиняється, продовжили рух, після того сухого острівця підводний 14 грунт став мулистим, зовсім розкиснув, ноги настільки в'язнули в нім, що деколи насилу витягували ноги з його липких обіймів, рухатися стало зовсім не просто темп зовсім знизився. Добре, що підводна гряда йшла куди нам потрібно і не потрібно шукати весь час нову. "Ранкури" кинулися вдогонку за нами про це ми дізнались коли застрекочили, заклацали їх автомати і кулемети, очманілі кулі зі свистом проносилися біля нас і удалялись в глибини болота, обстрілювати мінометами перестали, ворог знаходився зовсім поряд позаду нас в метрах 500ах і схоже наздоганяє. В цій обстановці, що загрожує нашим планам, ми вирішили зваживши все, з нашою швидкістю відірватися ми навряд зуміємо і по-цьому прійдется, а саме мені з Северином затримати ворога скільки зможемо, красуні зможуть відірватися від гонитви і встигнуть добратися до своїх. "Ми не можемо вас тут кинути, вас всього двоє, як же це,- Катюша дивлячись мені в очі своїми зворушеними вже з набіглими сльозами, сказала нам, Інга зовсім розстроївшись гірко відвернула очі убік, - без вас ми нікуди не підемо, разом воювали разом і гинути". "Нізащо, я цього ніколи не допущу, цього ще не вистачало , ви вдвох доберетеся до наших і тоді загибель хлопців стане не марною, а ми якось викрутимося ви нас знаєте, у вас немає часу дорога кожна секунда і досить теребеньок, - в приказному поряд- ку Северин віддав їм рюкзак з трофеями дівчатам,- поки немає мінометного обстрілу вам потрібно якнайдалі піти, а ми зустрінемо не званних гостей, притримаємо скільки треба та одразу підем за вами". На всякий випадок пообіймались і проводили дівчат. Підшукавши відповідні позиції замаскувавшись, як змогли стали чекати, не довго, хвилин через 15ать ранкури обережно уважно вдивляючись у все врізнобіч з'явилися з туману, що вже піднявся, і як тільки вони підійшли на відстань повного знищення ми відкрили вогонь наповал, наіть прагнучи економити патрони ми змели першу сотню ворогів, ранкури прагнучи уникнути наших куль драпонули куди попало, ховалися в паніці за що прійдется, на мить ми зупинили стрілянину. Ранкури зустрівши для них несподівану відсіч, відразу схаменувшись почали нас обстрілювати з ручних гранатометів майже впритул. Перші гранати лягли ззаду нас, вибухнувши злетіли на пару метрів тонкими стовпчиками води, а наступні лягали прямо біля нас, окрім дрібних подряпин і відкатуванням водою жодних неприємностей не приносили, заволокло все димом, це добре і погано, противник не бачить нас, але і ми не бачимо їх. Ми почали з ними перестрілюватися, вони нічого не могли з нами поробити в болоті, це не їх умови, ми один за одним ложили ворожих солдатів, що необачно висунулися видивляючись нас. Не знаю скільки ми їх знищили лише їх ентузіазм по упійманню нас дещо ослабів і вони відступили подалі від наших куль. Ми вирішили доки не вирушати, ще годинку ми впевнені протримаємося. Стало тихо і нудновато, противник кудись подівся я почав розглядати, що довкола робиться, багато висохлих і живих дерев поламано, дісталося природі. Мої разглядини перервали сильні вибухи, що за єрунда, літаки пролетіли над нами, руки у них короткі нас узяти - ось авіацію викликали, знову засвистіли бомби і ми зрозуміли пора уносити звідси ноги. Як тільки піднялися і попрямували внапрямок куди пішли дівчата, противник відкрив шквальний вогонь зі всього, що під руку мабудь попалося, не звертаючи на це увагу ми продовжили йти. Мало не у метрі від нас здіймалися стовпи болотяної води, з-за цього ми не могли розмовляти, просто не чули, від сильного шуму і гуркоту нічого не розбереш, діставшись до острівця, що на щастя попався знов, ми негайно залягли в густому мху, притиснувшись міцно до нього ми не могли і голови підняти настільки щільний вів ворог вогонь. Поряд з нами підносилася над острівцем вся вкрита мохом висока каряга, як тільки ми залягли її ураз зрешетили ворожі вогневі засоби і рознесли в труху, лише димляча підстава залишилася, вмить дим заволік це місце гарненько замаскувавши нас. Ранкури наближалися, ще трохи і дістануть нас, вогонь продовжувався і нам нічого не залишалося як ризикувати, найближче укриття - повалене дерево знаходилося в метрах 150ти ми не довго роздумуючи вистріливши пару довгих черг змусивши їх трохи замовкнути кинулися до нього, коли до укриття залишалося декілька метрів позаду прогриміли вибухи ми машинально поглянули назад, а наш острівець розлетівся на всі боки накритий мінометним вогнем. 15 Переглянувшись нічого не кажучи ми перестрибнули об'ємний ствол дуба схоже і гепнулися в липку рідоту, підтримуючи один одного потихеньку вибралися на твердий грунт, задоволені що вийшло ушитися і вибратися з обіймів трясовини ми помчали далі. Ми змогли відірватися від переслідувачів, схоже ранкури перестали переслідувати нас обстріл зі всієї зброї майже утих і він весь час віддалявся, ми спочатку не зрозуміли чому, ми увійшли до головної частини боліт і вони швидше за все просто не знають як їх проходити і залишили свою затію наздогнати нас, класно ось тільки саме нам потрібно їх здолати. Незабаром ми наздогнали дівчат і щасливі, що все у нас вийшло попрямували до своїх, залишалося пройти всього менш 8ми км. Не пройшли і пару кілометрів знову почувся гул моторів ворожої авіації незабаром позаду нас почали розриватися бомби важкої тонажності, вибухи чулися все ближче і ближче, ці сволоти не зможуть змиритися з тим, що їх план упіймання нашого загону провалився і найважливіша інформація про них скоро попаде в рук нашим фахівцями і тоді можливо війна почне рухатися зовсім в іншому напрямі, тепер вони застосовують останній засіб - коврове бомбування. Бомби, це добре чутно, лягали густо і це напружувало нас, вони лягали широкою смугою і ми зрозуміли нам не встигнути вийти з бомбардування, і нічого тут не поробиш - карамба! Бомби стали падати купами, 5-10ти метрові стовпи води з мулом і з трісками перемелених дерев і ми поміж них, вода вирувала і піднімалася вгору настільки часто, що ми більше рухаємося під водою, а вода схоже тримається на водяних стовпах, бомбардування накочувалось одно за іншим, нічого схожого до цього я не бачив, такого гарячого пару теж не відчував. Стояв страшний гуркіт і шум, все перемішалося, вода, мул, їдкий дим, туман, падали бідні дерева, деколи ми довго не могли знайти один одного серед всього цього, нам довго везло конкретно бомбардування не зачіпали нас, але нажаль цього разу не ми були інженерами своїх долей і не встигли нічого зробити останнім нальотом нажаль накрило весь загін, прямо за мною, у цей момент я знаходився попереду шукаючи дорогу в трясовині, пролунали сильны вибухи і там де знаходилися сапер і Катюша, я відразу обернувся і побачив замість них вогненні стовпи вируючої води, що зметнулася далеко вгору, не встигнувши це осмислити прямо переді мною вибухнула бомба, мене кудись підняло і відчув як щось ударило мене в район серця, кинуло убік, я впав кудись знову ударився і знепритомнів. ...дивно, чомусь я йду по моєму рідному місту, йду і я щасливий, раптом я став вітром і понісся, полетів... мій підводний човен, моя команда, я промайнув над нею... море я лечу над морем, як вітер і я хотів поглянути на себе і не побачив... невже я став морським вітром, зустрічні повітряні потоки ніжно гладили моє обличчя... Хтось ляскає мене по щоках, точно, довго не міг чомусь розплющити очі, невже живий, деякий час не виходило навіть поворушитися, ніжні пальці пройшлися по моїх щоках, губах, очах, це добре на мене подіяло, ледве-ледве розплющилися очі їх залило мулом, ніжна рука витерла їх, крізь різноколірні круги я побачив її. Інга хвилюючись дивилася на мене, помалу тіло почало приходити в норму і я потихеньку почав рухатися, почав вставати, все тіло раптом пронизав гострий біль вона йшла звідкись з серця, переборов її негативні відчуття зміг підвестися. Шведська красуня підхопила мене, я сильно шатаючись ледве тримався на ногах, трохи заспокоївшись красуня запитала як я себе відчуваю, деякий час я не міг вимовити ні слова, Інга міцно обійняла мене не даючи мені впасти, притискаючись до мене я яскраво відчув її тепло і знову ледве не знепритомнів, мені нічого зараз не хотілося лише відчувати її тепло. Я насилу узяв себе в руки, подряпаними пальцями намацав місце сильного болю, нагрудна кишеня порвана і з неї стирчали залишки двох що давно виробили свій ресурс акумулятора від радара, я про них вже і забув лежать тут тижнів два, нащупуючи шматочки, що залишилися від них, дрібні висипалися з дірок кишені, дві крупні уцілілі частини акумуляторів причепилися друг до дружки і не вилазилі через дірки, відстебнувши гудзик розстебнув кишеню витягнув їх побачивши причину їх спаяності я з Інгой не весело посміхнулися, як в кіно в них застряг довгастий сантиметрів два в діаметрі уламок бомби, по дівочих щоках скотилися смарагдові сльози. Дивлячись на її сльози я раптом зрозумів, в ці хвилини мої мізки трохи зависли і я не міг відразу все ними 16 схопити, що поряд з нею немає Катюши і Северина, відразу запитав у Інги де ж вони. "Поранили Катюшу, поранення не небезпечне осколки посікли живіт, я перев'язала її зробила все необхідне, зараз вона в порядку, лише багато рухатися їй доки не можна, а ось з Северином, немає його більше командирові, зовсім,"-сказала сумно дивлячись кудись в болота, мене кинуло в холодний піт, сильний біль знову заповнив всі мої відчуття, вона тихо продовжила, - немає його і немає хлопців, подумати тільки, що зі всіх парубків залишився лише ти, це не вигадка що ти щасливчик командир", - вона сильно заплакала. Я від гніву ударив кулаком в свої груди, все перемішалося в голові, що ж це сталося "їх немає", - загинули, я ледве не впав, мене захитало від всього цього. "Северина не знайдеш, шукати даремно, я намагалась, був і нема, нічого від нього не залишилось",- вона після миттєвої слабкості втримала себе в руках і тепер говорила без істерії. Дивна для нас тиша лягла на болота, може ворог ви- рішив, що з нами покінчено, як же хочеться що б було саме так, справді незалеж- но від мене дійсно мені дуже везе на війні і якщо до своїх дійду лише один я, мені сором не дасть цього зробити, пійду і вб"ю стільки ранкурів скільки зможу, доки мене не знищать, наш загін тоді стане безсмертною легендою країни, просто не зможу інакше. Голова стала такою дурною, може вибухне і хай з цим всим бу- де покінчено..."Досить приходити в себе командире пішли", - Інга вивела з марення, ми пішли до Катюші, вона лежала на м'якому мху на маленькій сухій купині, обернувши до нас голову дивилася як ми йдемо до неї, тобто йшла Інга, а я шатаючись шкандибав підтримуваний нею, ми сіли поряд з Катюшей, Катя узяла мене за руку і тихим слабким голосом сказала про те як вона щаслива, що хоч один з хлопців залишився живий, вони думали ми всі загинули, про те як Інга ледь знайшла мене та витягнула непритомного з трясовини, я дивився у її очі і про себе дав клятву вивести їх з боліт наперекір усьому. Абияк вмостившись на крихітному острівці розговорилися про те, що сталося, довкола стояла тиша, зовсім тихо, ми знов осмислювали всі ці події. Вже почали з'являтися сутінки, я поглянув на свій годинник, побилися, тріснуло скло, цікаво вода не проникла всередину, тріщина серйозна, час почав сьомого. Скоро стемніє потрібно швидше вийти до річки, до своїх. Зібралися, привели себе як вийшло в порядок, моя форма зовсім порвалася, на ній ледве трималися потьмянілі геройські тризубці, зброя в порядку патронів залишилася пару десятків, але швидше за все в найблищі години вони нам не знадобляться. Інга виловила рюкзак ще до того як мене привела в свідомість і він лежав з трофеями поряд з Катюшей, яка ж Інга молодець, вона розповіла, що ледве встигла витягнути з засмокчуючої його муляки. Підкріпившись залишками вафель і напившись водою, зробили прощальний залп хлопцям та пішли із нестерпним смутком у серці далі. До цього часу функції мого організму прийшли в хоч якусь прийнятну норму, сповна придатну для носіння дівчат на руках, ми вирішили для безпеки Катюші, зараз у жодному випадку не можна допустити забруднення її пора- нень, що я понесу її на руках. Катюша від перенесених поранень та больового шоку ослабла, мужня дівчина добре трималася і навіть спробувала піти сама наперекір нам, але ми і слухати не стали, я потихеньку узяв її на руки. "Ти легенька, як пушинонька,"- м'яко сказав Катюші, вона у відповідь поклала голову мені на плече носиком ткнувшись в шию, її ніжне дихання додало мені сил. Вода схожа на рідкий кисіль доходила мені до пояса, красуні ніяк не можна зволожувати рани і ми з Інгой весь час дивилися за рівнем вологи. Інга йшла неспішно попереду вишукуючи вимацуючи ногами твердий грунт, нам таланило попадалися неглибокі тверді можна сказати підводні стежини, можна навіть на карті з 100%ой точністю скласти справжній брід через Тясмінські болота, ми обережно просувалися вперед ще годинка інша і ми в своїх. Ранкури більше не переслідували нас, схоже втрати- ли те що вказувало їм де ми, тепер впевнено можна сказати, шо наше місцероз- ташування вказував якийсь предмет з рюкзака, а наші накидки не причому, бо їх вже фактично не існує, лахміття звисає ось і все, що від них залишилось, ін- туіція говорить саме болотяний мул зробив свою справу, бо рюкзак і все що в ньому є в ньому, хоча міг і уламок пошкодити щось. Катюша укачена мною задрімала, ось і добре, уві сні все швидше гоїться, відновляться сили і все налагодиться, тепер найголовніше чи вистачить нам з Інгой сил, по шведській 17 дивиці видно йде майже на автопілоті, тримається добре намагається не видавати втоми та від мене нічого не сховаєшь, вона часто бралася за вітки дерев ледве встигаючи втриматися на ногах, все, це останній раз коли я брав на завдання дівчат, все, не можна у жодному випадку ризикувати ними, немає нічого дорожчого за дівчат, ніхто в світі не вмовить це зробити. Я знаходився в ще гіршому стані біль розтікався по всьому тілу і я лише застосувавши свою силу волі зміг ледве ужитися з нею, ноги йшли, руки тримали дівицю, цього досить, це прийнятно. Ліс дещо порідшав і рівень води піднявся, швидше за все дно стало нижче, свіжа вода дійшла до моїх рук, раптом я наткнувся на Інгу, "стає глибше", - не весело сказала мені, ми стояли і дивилися на темну нерухому гладінь. Катюша під дією обезбалівающего міцно спала, я поглянув на неї і по-моєму я посміхнувся, від втоми яка все-таки дістала і мене не відчув власні губи, все тіло настільки затекло, що я відчував лише загальний рух тіла, а окремо відчувалися лише очі та ніс. Загальними зусиллями ми підняли Катю на рівень моєї шиї і пішли вперед, вода дійшла до грудей і залишаючись на цьому рівні пару сотень метрів почала до нашого щастя спадати, все гаразд. Як же хотілося відпочити очі самі по собі шукали острівець суші і не знаходили їх, кудись вони раптом всі поділися і думки, та це не думки - мозок вже давно відпочивав зараз залишилися лише інстинкти і одна мета - доставити дівчат до своїх, невздовзі я повністю перестав відчувати свій организм, замість цього я відчував лише якийсь дивний стан тіла, можливо організм майже дійшов до якогось своєї межі можливостей, цікаво, а коли настане пік цієї межі, що я відчую, швидше нічого, та що за розмови і разтеребя голову викинув їх з неї, та ні нехай будуть, а то я ще забуду, що я є. Йшов і не відчував рухів, інколи опритомнівшись з полусвідомого стану, йшов вже на повному автопілоті відразу не розумів де знаходжуся і що роблю, лише коли бачив обличчя Каті все згадував вдивлявся в силует Інги, що розпливається, і знову занурювався кудись в невідомість, а організм йшов за інерцією сам вперед. Бачив все у веселкових тонах, все довкола кудись пливло і втрачалося у різнокольорових кругах, абияк настроїв- ши очі міг щось розглянути всього декілька секунд найважливіше і знову все розтікалося в круговороті кольору. Очевидно організм знайшов потрібний режим виживаності і працював на мінімумі витрат енергії . Десь вдалині із заходу доносилися глухими гуркотами канонада, спочатку я зовсім не звернув на ці звуки жодної уваги і продовжував рухатися в напівсвідо- мому стані, лише коли я наткнувся знову у котрий раз в Інгу і вона розштовхавши мене привела в ледве свідоме відчуття втлумачила мені, що вода вже менше коліна і ми виходимо з болота, а із західного боку, до неї ми і йдемо, чутні бої, це фронт і ми майже в своїх. Ледве второпав що вона мені говорила, видавив посмішку і прохрипів "супер", крізь відео, що пливе, я бачив перелякане обличчя Інги, я не знав що її налякало, майже не міг нічого щось зміркувати, вона бачила як по моїй лівій руці, рукав весь порваний і руку вільно видно, тече кров з дрібних ран, що відкрилися від перевтоми, від напруги, що не перестає, осколки врізалися в руку, я цього зовсім не відчував, прохрипів їй "підемо", в складному стані знаходилася і Інга, теж майже зовсім вибилася з сил та ще я тут, вона сильно турбувалася чи смогу я дійти. Ми йшли, нам нічого не залишалося лише просто йти доки йдется, вона йшла і плакала, часто повертаючись дивилася на мене з Катею. Незабаром ми все ж вийшли з боліт, сонце вже сховалося за горизонт і зараз десь на заході ще йде світловий день. З нас стікала вода залишаючи на форму ряску і багато болотяних налиплих рослин, Інга зупинилася і обійняла нас, прокинулася Катюша, від дівочих ніжностей мені стало трохи краще, можна сказати відкрилося друге дихання, не вірилося що вийшли. Додаткового джерела енергії, що відкрилося, якраз вистачило здолати і взабратися на невисоку піднесеність, Катя залишалася на моїх руках, вона від поранень зовсім ослабіла і я їй не дозволив йти самій. Після підйому моя свідомість зовсім поплила і періодично відключалася, включаючись деякий час просто бачив щось попереду і знову провалювалося в невідомість, йшли вже по твердому грунту швидше пленталися ледве пересуваючи ноги, мені хотілося поглянути на болото, що залишилося позаду, і не зміг, шия затекла і не слухалася, встиг глибоко зітхнути від досади але й цього не зміг відчути бо свідомість самовільно вислизнула в темряву автопілоту. "Командир, командире ну що ж ти 18 отямся, - сильно мене треся ридаючи приводила мене до тямі Інга, чесно я не міг розібрати вже навіть її слів в голові стояв сильний шум і все що вона говорила просто шелестіло в загальному круговороті одного звуку, поглянув стараючись в її сторону і раптом я розрізнив в загальній картині розмитого фону якісь переливи, щось дуже красиво мерехтіло не зрозуміло на якій відстані від мене,-дійшли,- куди дійшли я майже не міркував, тю я зрозумів, що вона мені сказала і тут до мене дійшло - до Тясміну ми дійшли - ось куди". Я не міг виголосити ні слова, губи злипнулися і моїм зусиллями їх розробити не піддавалися, мовчки кинувся кидком до річки відчуваю останній, човгаючи провалюючись ногами в рихлий річковий пісок ледве добрів до маленького пляжу. Щосили вдивився де знаходжуся, крихітні хвилі котилися і танули в піску зарослого молодим очеретом річкового плеса, стояв зовсім в кромки води, відійшов і довго підшукуючи відповідне місце поклав Катюшу, я відчував, що вона без свідомості, на прогрітий травневим сонцем м'який пісок, Інга все проконтролювала і все вийшло, від спаду напруги все тіло пронизав сильний біль, це було немислимо, я втративши рівновагу впав у бік річки, плюхнувся у воду, як добре, крізь біль і не зрозумілі відчуття відчув сильну спрагу і я відразу ж почав напиватися річковою солодкою водою, губи розм'якли і стали знов рухливими. Сил мені вистачило лише виповзти на берег, машинально навсяк випадок намацав штурмову гвиниівку, що бовталася на мені, все що я розумів це те що ми дійшли і з дівчатами все тепер в порядку про трофеї не хотів і думати із-за них загинув майже весь загін. Зняв глушник з гвинтівки і в повітря випалив всі патрони, прямо за рі- чкою повинні знаходитися наші війська, звук пострілів голосно прокотився по окрузі це і салют загиблим хлопцям і ми дали про себе знати, свою структуру викликати ми не могли радар повністю розбитий осколками і в штаб не прийдуть наші позивні, так сигнал SOS нам би не завадив. Від пострілів прийшла в свідомість Катюша і зрозумівши де ми прошепотіла "невже дійшли" крізь сльози, крізь свій вже вкрай важкий стан. Крізь зір, що все сильніше дає збій, і таку ж свідомість бачив як з того берега поплили до нас гумові човни, з них світили ліхтариками в нашу сторону."Тепер все це не даремно", - подумав я, коли вони вийшли на беріг і полилася українська мова, і до нас підбігли дівчата санінструктори я спокійно без тривоги відпустив свою силу волі та спокійно вже знепритомнів:"Свої, дівчата тепер в безпеці...". ... я в хмарах і вітром кружляю в них, і мчуся в прекрасну безмежну далечінь піднебіння, раптом плавно стаю частиною маленької сірої хмаринки і йду дощем на хлібні поля, золоті промені сонця пронизали срібні нитки вологи, що спрямувалася до землі, не долетівши до колосів випарувався і став веселкою, з висоти веселки, що переливається, на сотні кілометрів є видимими величезні простори Батьківщини... ...я в перших променях ранкового тропічного сонця, воно винирює з теплих морських вод, промені гладять м'яку хвилю граючи різнобарвами в її гребенцах і вдаряючись об борт прекрасного парусника переливаються віддзеркаленням на відпальорованому морським вітром борту веселими відблисками дня, що по трохи починається... Співає птах, дуже красиво, весело, тю,да це ж соловей, невже птах може настільки красиво співати, що я говорю, це і не дивно - в природи все красиво. Я відчував всю солов'їну пісню повністю розрізняючи кожну зміну пташиного голосу, трелі звучали як тисячі самих кращих оркестрів, мені інколи вдавалося зрозуміти про що вона співає, звичайно про весну, про те, що життя прекрасне, що птах здолавши величезну відстань разом із зграєю досягла рідного краю. Легкий теплий вітерець тихенько трепоче моє волосся і гладить обличчя, десь поруч шумить неголосно листя, я вловив приємний аромат і раптом зрозумів, що я не сплю, пахне чимось смачним, на мить я зрозумів, до мене дійшло - я живий, правда якось дивно, я відчуваю навкола себе обстановку, а ось себе, як не пробував відчути організм не вийшло, не відчував я себе фізично, потихеньку мою свідомість поглинуло відчуття втоми і я не міг стримати сонливість, незабаром моя свідомість в глибокому сні знову понеслася на зустріч тропічному морю та свіжому бризу. Щось крапнуло мені на щоку, від цього відчуття я прокинувся і розплющив очі, біля мого ліжка схиливши надімною голову сиділа дівчина в білосніжному халаті, 19 перше що я побачив розплющивши свої заспані очі її прекрасні блакитні сумні дівочі очі, вона сумно дивилася кудись не на мене, дівчина не побачила, що я прокинувся, а може опритомнів. Мокрі від сліз очі раптом поглянули на мене без чекання побачити відкритими мої, її ніжний погляд був чимось не реально приємним, її очі заблищали щастям, дівчина не стрималася і моє обличчя покрилося крупними росинками дівочих сліз. Мої важкі як пудові гирі віка знову закрилися, як не прагнув стримати їх, якась сильна втома раптом наповнила мене і моя свідомість відключилася. Крізь вислизаючу свідомість я відчував як дівчина ляскає по щоках і щось говорить, її слова я вже не встиг розібрати. Ранок, я прокинувся рано вранці, сонечко кілька хвилин тому виплигнуло із-за лісу, що знаходився за маленькою річечкою, тій самій до якої ми так прагнули дістатися. Мої очі та віка вже не важкі, тіло слухається доволі нормально, відлежав трохи організм, застоявся, я всівся на ліжку по-монгольськи, по тілу йшло дрібне тремтіння відновлення рухових функцій організму. Я знаходився в медичному наметі, в одномісному відділенні, над входом напис "2га палата", правда "палата" досить умовна назва, затишна маленька кімнатка з ліжком, табуретом і столиком, усередині біла біла, а зовні я знаю - забарвлення камуфляжу, біля імпровізованого палаткового віконця сидячи на стільці і спершись ліктем на стіл спала та сама красуня, що пробудила мене від сну. У віконце пробивалися веселі промені сонця і падали на тентовану стіну, "негайно на свіже повітря", - подумав я і миттєво виконав думку. Одягнений в одні спортивні труси я вийшов з намету, не очикуючи моєї появи охорона продовжувала дрімаючи охороняти, а я стояв на порозі намету і насолоджувався красою весняного ранку. Особливо не роздумуючи понісся до річки купатися, з кожною хвилиною мій організм набирав величезну силу енергії і я її відчував, приємне і бадьоре тіло мчало по земляній доріжці до пляжу. Сходу плюхнувся в свіжу вологу, вода досить добре прогріта за три місяці весни наповнила мене своєю бадьорою енергією. Я пірнав, стрибав, плавав, перекидався отримуючи майже забуте за рік війни задоволення. Коли наплавався і поплив до пляжу побачив на нім по моєму весь персонал медсанбату, вони звали ваблячи негайно вийти з води, під час купання я не почув жодного звуку - не звертав уваги, настільки скучив по щастю. Вийшов з води і вислухав купу претензій схоже від головлікаря, я нічого їй не відповів, ще одна красуня вже підполковник медслужби, їй і 30ти не даси - молодець. Весь персонал складався з красунь, від одного погляду будь-якою з них можна відразу втратити голову від щастя назавжди і всі вони дивилися на одного мене. Я не зміг втратити голову, дівочі погляди відразу нагадали мені про Катюшу і Інгу, як я відразу про них не пригадав, ех, хвиля смутку і гніву накотились на мене. Привітавшись з дівчатами і вибачившись за свою витівку та напівголий вигляд, назвався хто я і з якої частини, "нам це відомо" - добрий голос головлікаря дав мені знати, що у них все у порядку. Госпіталем служив величезний полковий намет, весь обвішаний сітками камуфляжів, намет поглиблений наполовину в землю і не знаючи, що він там знаходиться дуже складно зрозуміти, схожий на пагорб в полі, а може яка будова, складно її розсекретити, в метрах 50ти від неї стояли теж замасковані два автоматичні комплекси ППО, до них ледве помітні вилися стрічки вузьких траншей і йшли кудись далі, з повітря наврядчи цей військовий пункт можна виявити. Довкола під сітками стояли вантажівки і джипи, подекуди виднілися солдати, прифронтовий тил відразу видно. До намету дійшли головлікар, я і та дівчина, що знаходилася в моїй палаті, до цього останніх дівчат підполковник повернула на свої робочі місця, вони прагнули залишитися хоч ще на трохи тут, але нічого тут не попишеш обов'язки в госпіталях не можуть чекати. Два бійці, що охороняли вхід поздоровалися зі мною і несподівано для мене запитали чи правда те, що я той самий командир легендарного загону, мені не хотілося відповідати через те, що загону, не рахуючи тих, що уціліли, схоже вже не існує, "так - це я", - сумно відповів я і увійшов за главврачем у середину госпіталю, у мене промайнула думка "схоже тут всі знають хто я ". Відчинивши імпровізовані двері з того ж матеріалу камуфляжу ми увійшли до моєї палати, мені хотілося негайно одягнутися, оглянувши кімнату своєї форми я не виявив, тоді я просто сів на ліжко і став слухати рекомендації головлікаря з приводу відновлення мого здоров'я, я не міг зосередитися мої думки поплили в трагічне минуле загиблого загону. Все знов і знов перекручувалося перед очима. Головлікар 20 підвелась, схоже зрозумівши мій стан вона щось записала собі у великий зошит, я сказав їй, що мені потрібно негайно вирушати в генштаб, мені потрібна моя форма і моя зброя і схоже не завадило б поснідати, і тут я пригадав про рюкзак, “і де ж це він”. "Поки, що ви можете розраховувати лише на сніданок, а про інше на якийсь час потрібно забути, вам потрібно видужати", - декщо строго відповіла вона, я знизав плечима, "а, часу а нас зовсім небагато", - про себе подумав я і вирішив задовіль- нитися тим, що дають. Я зі всіма радами головлікаря погодився, підполковник доручила всю турботу про мене узяти тій дівчині, що зараз як і я уважно слухала її командира. Незабаром сама пані строгість розподіливши нам весь сьогоднішній день вийшла займатися іншими госпіталевими справами. З дівчиною, медсестрою 2го рангу, ми відразу здружилися, її звуть Олеся, родом з Вінниці, добра, уважна, після того, як ми познайомилися вона теж вийшла і на деякий час я залишився один. Зали-шившись наодинці оглянув своє понівечене тіло, на нім в лише рідких місцях не було подряпин, все правда вже зажило та все ж, дивлячись на шрами я зрозумів, що знаходжуся тут точно не один тиждень. . Незабаром до палати увійшла Олеся з двома казанками в руках, "ось і ваш сніданок, товаришу старший сержант", - посміхнувшись вона кажучи мені прошла до столика і почала розставляти столові польові прилади, я узяв табурет і сів за столик, вона теж впоравшись сіла на стілець і стала з неприхованою цікавістю дивитися на мене. За сніданком я розпитав про все, що сталося зі мною, Інгой і Катей після того, як нас підібрав біля річки наш патруль, Олеся в подробицях розповіла про цей епізод. Як тільки нас привіз патруль в шпиталь відразу мене і Катюшу відправили до реанімації у зв'язку з важким станом, всі троє знаходилися без свідомості, Інга через декілька годинників терапії прийшла в себе, вона була в самій кращій зі всіх стані і надалі від неї ми отримували всі не секретні відомості про вашу групу, що вийшла з боліт, вона через пару днів вже набрала потрібну дієздатну форму, для якої вже не потрібний нагляд лікарів. Найдивніше, що тоді сталося це те, що коли ви були всі троє без свідомості персонал госпіталю і командири з штабу північного фронту, що знаходилися на лікуванні тут не могли визначити з якої ж частини ці троє солдатів. Ваша форма була роздерта і промокла до нитки, на ній ми ясно побачили нашивання з написом "гетьманська гвардія, т.з.", жодних особистих даних, у всіх частинах і в самій гетьманськой гвардії бійці носили нашивання з особистими даними - прізвище, ім'я і по батькові, а тут ні на формі ні в документах знайдених у вас ми не знайшли жоден інформацію про особисті дані, майже вся інформація в документах зашифрована, особливо не зрозумілі були дві букви на нашивці “т.з.”, спочатку ми оглянули дівчат, а коли почали оглядати вас тов. старший сержант, то коли головлікар хотіла поглянути чи немає у вас в нагрудних кишенях документів, розсовуючи засохлі складки від крові і болотяного мула вона виявила два геройські тризубці, їх побачили всі хто знаходився поряд з вами, у цей момент багато хто зрозумів хто ж попав до них, двома героїчними тризубцями у всій українській армії нагороджений лише дві людини – перший - це український льотчик, а другий на Вас же ж не було льотної форми - це ви легенда, яку багато хто вважає вигадкою, командир таємного загону - грозу "ранкуровських" тилів та таємниць. “Чесно кажучі я й сама вважала, що ви міф вигаданий командуванням для підняття духу, тепер мені трохи соромно за це”,- Олеся з нескриваючим задоволенням від знайомства говорила до мене, але я не відчував себе героєм, можливо в мені є військовий талант, а може просто так склалося, жодного разу не замислювався над тим, щоб заробити за свої дії вина-городу, я просто хочу звільнити нашу країну ось і все. Десь через півтори години вашої індентифікації до шпиталю прибула делигація з гетьманської гвардії, вони хотіли відразу забрати вашу групу, але із-за важкого вашого стану, що не транспортується, забрали лише Інгу вона була вже у відносному порядку, забрали все ваше озброєння і особисті рюкзаки, в госпіталі залишився один генерал йому доручив зам.нач. генштабу узяти під контроль лікування бійців, що залишилися. Гвин- токрили відлетіли і почалася наша робота по відновленню вашого здоров'я. Катю як тільки прийшла в свідомість і стабілізувався її стан відправили літаком до Києва на подальше лікування, за нашими свіжими даними її справи йдуть на поправку. Ви ж ст.сержант турбували весь персонал госпіталю 2,5ой тижня, весь цей час ви знаходилися у важкому стані, ви втратили багато крові, дві кульові рани, одна в 21 спину, інша в плече на виліт, були для вас як не закриті крани, поки ви добиралися кожну мить втрачали кров, кожен крок для вас залишав все менше шансів на життя, Олеся тривожно дивилася на мене, нею пережиті майже без перерви на відпочинок ці дні давали знати по її втомленому погляду, мені хотілося негайно вибачитися перед нею за все, правда мої вибачення нікому коли вже все сталося не потрібні, та все ж, ми замість цього трохи помовчали кожен про своє дивлячись один на одного. За весь час вашого лікування ви приходили в свідомість один лише раз минулого тижня і те на декілька хвилин, я запитав у неї чи не тоді коли ви мене ляскали по щоках, вона здивовано хлопнула очима погоджуючись, а я думав, що це сталося вчора, "немає, вже 6, а немає 7мь днів прошло, виходить неділю тому, з тієї миті", - відповіла дівчина. Я розглянув рани, що майже загоїлись, Олеся піднесла ззаду маленьке дзеркало і я побачив дві точки від основних ран, на спині їх добре видно. Зрозуміла справа я здивувався тому, що всього за 2,5ой тижні мій організм повністю відновився, відчував себе класно, "це друге, що нас здивувало, навіть ще сильніше, ніж ваша поява в нашому госпіталі, це справжній феномен гідний наукового дослідження", - трохи хвилюючись говорила Олеся. "Дослідження на жаль прийдеться відкласти на час повної перемоги над ворогом", - теж хвилюючись від отриманої інформації, сказав я. Після того, як я поснідав мені захотілося трохи прогулятися подихати свіжим повітрям, "лише зі мною", - м'яко сказала Олеся, я посміхнувся: "клас, це рідке щастя зараз мирно прогулюватися разом із запаморочливою красунею". "Сначало вам потрібно зустрітися з генералом", - сказала Олеся, - він чекає не діждеться з вами побачитися"."Я б із задоволенням, та ось мені нема в чому йти до генерала"."Сейчас через хвилин 5ть принесуть вашу форму". "Як це, мені ж головлікар заборонила видавати форму". "Ви зараз не сильно на неї звертайте увагу, вона стільки чекала моменту вашого одужання, а після того, як ми всім госпіталем бігали до річки вас виловлювати, ну не виловлювати, ми думали що пиійдется, вона хотіла офіційно з вами познайомитися, з однією з найвідоміших живих легенд українського протистояння, а ви вийшли до неї з річки в одних спортивних трусах і весь в рясці, вона чесно кажучи розстроїлася і стала через це до вас строгою, а взагалі вона добра, чуйна і дуже уважна жінка”. Мені дійсно незабаром принесли мою форму, заскочила русокоса кокетка стрельнула в мене своїми очами поздоровкулася і поклала на ліжко те, що принесла. Я одягнувся, красива чорна форма підводника добре виглядала на мені, і як це її змогли відремонтувати та ще вимити, гм, ось це дійсно дивно, чорна вигладжена пілотка з нашиваннями ст. сержанта і тризубцем щільно одягнулася на трохи зарослу макітру. “Ну як я”, “відповідний парубок”, -Олеся заусміхалася "ще б", труснувши двома героїчними тризубцями дзвінко неголосно сказав :"Служу тобі рідна Україна". Дівчина з подивом дивилася на мене, дещо не розуміючи її запитав у чому здивування, “Хочеться спитати чому на Вас саме форма підводника, Ви ж наче на суші воюєте”, - я трохи посміхнувся, справді це дивно, але цьому є пояснення,-“Я був підводником, мені дозволили за мої заслу- ги, це мій такий каприз, носити саме цю форму, мені в ній найзручніше, а те що вона чорна, то форма гетьманських гвардійців й так чорна, у кожного є диво- маскхалат він надлегкий, мені дуже подобається вона от і все”. “Да, вона вам ду- же пасує, красивий,- трохи з якимось жалем сказала вона,- і коли ви встигли там повоювати, я звісно звиняюсь але це дуже цікаво,- вона з надією дивиться мені в очі очикуючи на розповідь, я трохи обміркував це і зараз зрозумів, що про мене, мою автобіографію окрім рідних та генштабу фактично ніхто не знає і тому вирі- шив розповісти про себе все цій дівчині, мені самому чомусь захотілось просто позгадувати минуле в подробицях,- ну розкажіть ”. “Ну добре вмовила, але на це піде можливо декілька годин”,- вона зраділа, ми сіли на стільці біля вікна і почав відкривати запаковані файли спогадів:” Спогади живуть паралельно зі мною, ось коли я вперше побачив тебе, ти плакала такі ж сльози я вже бачив біля року тому, це були турецькі дівчата вони плакали коли тонув український крейсер “Вільна Україна”, та за тим що вони покидали свою землю, а в цей час я прощався з моєю дітячою мрією, корабель затонув, а всі хто вижив пливли у дивом вцілілому буксирі і бачили трагічну картину, а тепер все по-порядку: наш поранений важкий лінійний крейсер "Вiльна Украiна" стояв на рейді біля берегів Туреччини у складі 22 ескадри кораблів, це сталося на початку червня 2047 року, так точно вода вже прогрілася, майже вся команда крейсера тоді вже викуповувалася при першій ліпшій нагоді. “Збірна” команда - українські, російські, натівські, турецькі, кораблі ОАД, головним завданням якої було гарантувати повітряне прикриття - не допустити ранкуровські штурмовики та бомбардувальники до гігантської евакуаційної бази ОАД та союзників, спільна військова компанія ОАД, НАТО їх союзників проти навислої загрози захвата ранкурами Малої Землі повністю провалилася і вони поспішно виводили свої війська з останніх не захоплених ранкурами плацдармів. На півострові Мала Азія вони залишилися лише на побережжі Чорного моря, десятки транспортних судів всіх класів зі всіх портів Чорного моря день і ніч транспортували війська, техніку і військове спорядження у всі країни цього регіону, наш корабель і ще сім з української ескадри направили сюди після морської битви об'еднаних флотів з флотом ранкурів за Мармурове море і природньо Босфорську протоку, і Стамбул, вся битва тривала 1,5 тижня, щодня і ніч відбувалися затяжні зіткнення, майже кожна з них ставала трагічною для багатьох кораблів об'едененного флоту, ранкури мали серйозну перевагу - можливість швидко поповнювати кількість кораблів з морських баз, який вони швидко набудували в захоплених східних грецьких островах, а наші ряди заповнювати просто ні чим, тут брали участь майже весь український, російський, і що базувався в цих краях єесовський, залишки флоту ОАД і Натівський флоти, майже 80% надводного і 50% підводного флотів, а точніше 72 кораблі з них 52 важких класів і 34 підводних човнів з них 15 крейсерських класів, ці дані не ховалися тому-що все одно ранкури наші сили розглядають через супутники. Пам'ятаю першу хвилю атак ворога, що налічувала 105 кораблів в основному важких класів, я тоді командував верхньою 3х гарматною артилерійською баштою головного калібру весь розрахунок 5 чоловік включаючи мене, в цій битві наш розрахунок за героїзм та величезний вклад в розгромі ранкуровського флоту нагородили героїчними тризубцями, на моїй формі заблискав перший геройський тризубець, під час першої ж атаки ранкури прямим попаданням рознесли на шматки нижню башту, ніхто не вижив, весь комплекс башт головного калібру живить електроенергією від одного трансформатора, а він знаходився якраз під нижньою баштою, трансформатор злетів в повітря разом з нею, вся електроніка, а головне комп'ютер управління не функціонували і наша башта застигла, після декількох настроювальних розмов з розрахунком наша башта знову ожила, ми витягнули запилені аварійні ліхтарики, повключалі їх і поразвішували, по інструкціях розвішеним по всій башті про її управління у ручну ми швидко пригадали цей принцип, лазерні та ультразвукові приціли працюють лише від комп'ютера, про них довелося забути, ми швидко розподілилися за штатним розкладом аварійної ситуації і як наші прадіди воювали в роки другої світової війни приготувалися до ручної стрілянини застосувавши оптичний далекомір майже тієй ж конструкції, що застосовувалися в ті роки, снаряди 203мм калібру подавалися механічними лебідками, на перезарядку всіх трьох знарядь вирушало до 15 хвилин, крутили всі разом, класна система редукторів брала на себе величезну масу снарядів і ми не сильно викладалися, найскладніше - стало для нас точно потрапляти майже на око у сіріючи серед 4х бальних хвиль силуети ворожих кораблів, наш корабель знаходився на східному фланзі нашого угрупування і завдання стояло витягнути на себе два важкі кораблі противника, нам це вдалося, ось тільки ними виявилося лінкори і на кожному красувалися по 8мь 310мм знарядь головного калібру з купою кораблів підтримки наш кораблик озброєний 4мя баштами на кожній по три 203мм орудіями головного калібру всього 12, всілякими артустановкамі різних типів, навіть дві катапульти з морськими винищувачами, нас підтримували лише один український есмінець та два підводні човни. Ех, я починав служити у ВМФ в підводному флоті, на застарілому дизельному підвондному човні 2026 року спуску на воду, яка попала в мої руки вже на межі переплавки, прийшов юнгою, мені лише виповнилося 16 років, в січні 2044 року. З найдрібніших років мріяв про морські пригоди, паралельно з школою вчився у флотилії, 4 літній курс освоїв за два і достроково склав з успіхом державні іспити керівництво флотилії відправило до адміралтейства ВМФ України мої рекомендації і клопотання прийняти мене на службу на флот, очикуючи відповідь з березня по червень, встиг відучитися в школі, не зовсім правда успішно як у флотилії, але все таки отримав атестат, став вільним вітром, в червні мені прийшло запрошення прийти у флотилію 23 для здобуття важливої інформації, хвилювався сильно, це зрозуміло йшлося про здійснення моєї мрії, і вона стала реальністю, мені вручили пакет на моє ім'я з штампом адміралтейства, преподователі разом зі мною трохи розтанули від щастя, ми отримали мій напрям на службу в підводний флот, особисто адмірал трохи нижче за офіційну друкарську частину своєю рукою висловив захоплення моєю завзятістю та побажав подальших успіхів. У розташування військово-морської бази мені наказано з'явитися до 1 липня, супер, все вийшло. На базі я пройшов 7мі місячний курс підготовки українського підводника, я попав в свою стихію, теоретична і практична підготовка проходила як я і мріяв, преподователі - справжні морські вовки, основною моєю спеціальністю стала - борт-електрик-механік підводних човнів малого класу. Вивчив всі типи підводних човнів нашого флоту, деякі ЕСовські та російські, до 1го лютого я став справжнім підводником і мене направили набиратися досвіду на маленьку військово-морську базу застарілих підводних човнів біля Феодосії в 13 км. на схід від неї, розподілили в команду самого застарілого підводного човна у складі ескадри. Підводний човен класу "М"(малятко), команда полягала до мого приходу з трьох чоловік, по штату потрібне 8, коли команда взнала, що до них йде поповнення звичайно зраділа, а коли побачили мене на причалі 17 літнього юнгу віднеслися до мене досить скептично, через полгода вони змінили свою думку, я застосував своїй талант електронщика і витребував дозвіл модернізувати малятка в стилі сучасних технологій, командування бази вирішило, лише на це не передбачені витрати що виділяються адміралтейством базі засобів, "ну нічого, своїми засобами обійдемося", - здивував я ентузіазмом командувача базой,"какимі ж це своїми", - спантеличено запитав він, "мені ж за службу почнуть платити ось і засоби, перші гроші отримаю через місяць, а до них розроблю всі технічні новшевства і підготую план робіт, пошукаю на базовських складах відповідні компоненти(на це мені теж дали дозвіл)", - командувач схоже не бачив до цього настільки цілеспрямованого юнги, що на все погодився. І він не помилився в мені, 18 лютого 2024го від всіма забутого проржавілого причалу відплила красуня повністю відновлене "малятко", виблискує своїм покритим спеціальним антирадарним пластиком бочком ( це покриття командувач сам ви- писав, коли побачив, що дійсно я роблю потрібну справу та і на малятку йде його зовсім небагато), антирадарний пластик став підсумком моїх думок, він встановлювався в останню мить перед плаванням, це нова думка в інженерії підводних човнів - розумна пластмаса - складається з 8мі вугільних пластинок розмірами як коробка від компакт-диск диск завтовшки 10мм, усередині знаходяться мікропроцесори що виконують купу різних функцій - головна - поглащать електроімпульси радарів противника, а найцікавіша - коли все ж човен виявлений і по ній дали залп торпедами, будь-яка кількість, розумний пластик виробляє радіомагнітний фон що приймає магнітну полярність торпед і ра- кет з надводних кораблів і авіації, пластинки з'єднуються прихованими роз'ємами підганяючи щільно друг до дружки, для потрібної герметичності розумний пластик покривається діелектричною плівкою активної супергуми, тобто що не розривається, всіма функціями покриття управляє спеціальний окремий комп'ютер связаний з головним бортовим комп'ютером( всі комп'ютери і електронні прилади зібрав сам із запчастин що знайшлися на складах, багато що довелося купувати в магазинах, мені командувач давав звільнювальну відпустку і я нишпорив у пошуках потрібних вузлів і деталей по електронних магазинах Сімферополя, все знайшлося), вони взаємодіяли при запусках наших торпед, підніманні перископа, випуску баласту, передачі радіосигналів, все технологічні отвори теж закривалися пластинками і під час відкриття люків пластинки не відключалися, а переходили в нейтральну роботу зберігаючи радіомагнітне, поле по всьому корпусу підводного човна, розумний пластик споживає багато електроенергії і він застосовується лише в особливо складних ситуаціях, коли загроза знищення підводного човна досягає 100%, основне електроживлення дає основний дизель, але для запуску і роботи перші 5 хвилин та безперебійного для аналізу комп'ютером стану розумного пластика я застосував 2 стандартних морських акумулятора, елек- трика, що виробляється ними, дає при включенні рівну без стартових стрибків струму енергію, цього часу вистачає на підготовку його до бою, акумуляторів вистачає на 10 включень без заряджання, весь підводний човен удалося компьютерізіровать і за- старіле електронне управління стало зовсім простим, тепер повністю управляти нею 24 Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
serje star - останнє протистояння стр.13-24
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |