|
    Прочтений: 0 Посещений: 839 Дата публикации: 2.6.2015 Це істинно легендарна родина - братів Тимошенків. Старшого брата Степана іменують батьком американської прикладної механіки, Володимир – член уряду Рузвельта, Сергій був міністром шляхів уряду УНР, в еміграції, мешкаючи у Луцьку, обирався послом і сенатором польського сейму, а ще він започатковував модерний український стиль в архітектурі – в Грузії і Росії, Україні і Польщі, Чехії і Канаді, Парагваї та Аргентині зводилися будівлі за його проектами; храмів поміж тих будівель доля значна. А ще Сергіїв син Олександр був головним архітектором метро в Вашингтоні, зводив хмарочоси в Нью-Йорку, закладав підвалини Товариство українських інженерів Америки... Шкода, звісно, що славетним цим вченим, інженерам і архітекторам так випало мало свій край розбудовувати, більше натомість Польщу чи Чехію, Вашингтон чи Нью-Йорк… Та склалося вже, як склалося, кожен з них свою борозну прокладав, хай навіть і не на своєму полі. Але ж воно, нивка до нивки, в висліді дасть поле загальнолюдське, вічне й невимірне: колись таки поцінують вклад нашого люду у поступ цивілізації світової. Істотно тепер, аби ці імена (лиш з одної родини четверо!), не розвіялися суходолами європейськими та заокеанськими обширами, не привласнювалися нетрудними… Новий роман Івана Корсака саме про цю родину. ББК 84.4УКР6 К69 Корсак, Іван К69 Борозна в чужому полі: роман / Іван Корсак. ‒ К.:Ярославів Вал, 2014.‒224с. (Серія «Сучасний Бестселер України») ISBN 978-617-605-041-4 То славетна родина: старшого брата Степана Тимошенка звуть батьком амери- канської прикладної механіки, середульший Сергій –міністр УНР, знаковий архітектор, посол і сенатор польського сейму, молодший Володипир – член уряду Рузвельта. А ще Сергіїв син Олександр був головним архітектором Вашингтонського метро та зводив хмарочоси в Нью-Йорку… Шкода, звісно, що так випало мало їм свій край розбудовувати, більше різні да- лекі краї. Та склалося вже, як склалося, кожен з них свою борозну прокладав, хай навіть і не на своєму полі. Але ж воно, нивка до нивки, в висліді дасть поле загальнолюдське, вічне й невимірне: колись таки поцінують вклад нашого люду у поступ цивілізації світо- вої. Істотно тепер, аби ці імена не розвіялися суходолами європейськими та заокеан- ськими обширами, не привласнювалися нетрудними… Видавнича рада: Віктор Баранов, голова НСПУ, головний редактор журналу «Київ» / Михайло Ватуляк, голова Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Львівщини / Сергій Грабар, секретар Національної спілки письменників України / Григорій Гусейнов, головний редактор журналу «Кур’єр Кривбасу», лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка / Дмитро Іванов, головний редактор газети «Гарт» (Чернігів), лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка / Володимир Загорій, президент Ліги українських меценатів / Світлана Короненко, заступник директора каналу «Культура» Національної радіокомпанії України / Іван Корсак, головний редактор газети та радіо «Сім’я і дім» (Луцьк) / Василь Простопчук, головний редактор газети «Віче-інформ» (Луцьк) / Михайло Слабошпицький, директор видавництва «Ярославів Вал» / Павло Щириця, головний редактор видавництва «Ярославів Вал». Всі права застережено. Жодна частина цього твору не може бути використана чи відтворена без письмового дозволу видавництва. ISBN 978-617-605-041-4 © Іван Корсак, роман, 2014 © Видавництво «Ярославів Вал», видання, 2014 ----- 1 ін шкодував, що не застрелив відразу Загірня- ка. І шкодуватиме багато літ, картаючи себе за гріховний замисел і не зрікаючись його. А так обнадійливо все починалося... Оті суворі, наче зацементовані, обвітрені та за- смаглі чоловічі обличчя, що вже, видавалося, забу- ли навіки усміх, сьогодні несподівано зацвіли на всі свої тридцять два, оте сонце, таке веселе, аж з того кривобоке, що підбивалося в ретельно відмите осін- нє небо, отой перший іній на пожухлих зжовтілих травах, що зблисне раптово досі ще не існуючими кольорами – того дня весь світ був празниковим. Бо нема в подорожнього ліпшої прикмети, думав Сер- гій Прокопович Тимошенко, аніж подібне розхрис- тане і добродушне сонце над головою… А ще коли той подорожній полишає нарешті колючі дроти за спиною, просмерділі казарми польських таборів для інтернованих, де хворість заразна в кожнісінькому кубику гнилого повітря, а замість постелі та одягу лише вошиве протухле лахміття… Довга колона вояків вирушала в дорогу, і дорогу ту зватимуть Другим зимовим походом. – Вам не варто іти, – з тою ж усмішкою, що на- глою епідемією вразила сьогодні усеньке військо, мовив полковник Отмарштайн. – Хай серед простих жовнірів буде в поході хоч один міністр, – не згодився на те Сергій Прокопо- вич. На той час він не знав, що в рейд піде ще один його колега – недавній морський міністр УНР Ми- хайло Білинський. Тимошенко до полковника Отмарштайна, на- щадка шведського вояка, що на Вкраїну прийшов разом з Карлом ХІІ та став побратимом Івана Ма- зепи, відчував якусь особливу приязнь – полковник умів себе так повести, що до нижчих рангом ніколи зверхності й крихти не чулося. І так само до вищих – запобігань; він не вдавав із себе когось іншого і не мав бажання вдавати. А ще як інженера і міністра шляхів у недавніх трьох урядах УНР Сергія Прокоповича Тимошен- ка приваблювала в Юрієві Оттовичу Отмарштайні точність і обов’язковість кадрового військовика, та обов’язковість навіть не від виховання, здавалось, ішла, а була особливістю його натури, від роду наді- леною. Отмарштайн, – випускник Академії Геншта- бу в Петербурзі, перед цим командувач українським Сердюцьким Лубенським полком, керівник штабу Корпусу Січових Стрільців, – тепер був призначений начальником штабу Української Повстанчої Армії. Добігав кінця жовтень 1921 року, і вже з таборів ін- тернованих в Каліші, Вадовицях та Александрові- Куявському у волинські ліси переїхало понад тисячу добровольців, готових землю свою від більшовика звільняти, – для людського ока йменувалися поки що вони лісовими робітниками. Цілком випадково, принаймні так видавалося спочатку, за два дні до походу, чи, як здебільшого іменували, листопадового рейду, у Тимошенка з Отмарштайном відбулася відверта розмова. Пол- ковник говорив про немислиме, неймовірне: сперш аж піднудило від почутого Сергія Прокоповича, навіть близько в таке Тимошенко не міг повірити, тож він так пальці затис у кулак, що нігті впилися в долоні до крові; якби то був не Юрій Оттович, а якась інша людина, – хтозна, чим би завершилася їхня балачка. – Вам зовсім не випадає іти у рейд, – повторив зараз полковник, немов вертаючись до їхньої по- передньої мови, тільки тепер сяюча усмішка геть злиняла з його лиця. – А ва-а-м… А ви то йдете? – заїкаючись, блимнув у відповідь, мов на затятого ворога, Тимошенко. – Я не маю права навіть у цій ситуації зачислити себе в боягузи. – Дякую, що це право мені перепасували, – у Тимо- шенка на оці злегка тіпалась ліва повіка, вона кожного разу від хвилювання так себе вела ще відтоді, як півто- ра десятиліття тому на маніфестації українських сту- дентів у Петербурзі кріпко побили його поліцаї. Але перед такою дорогою Сергію Прокоповичу щонай- менше хотілося псувати стосунки з Отмарштайном. Три армійські групи, з яких найчисленнішою була волинська, рушили здобувати долю та волю, і в на- путній промові Тютюнник не обіцяв воякам чекати прогулянки, печеного й вареного, і так шматками: – У нас зброї нема, але є набої, скільки хто понесе. Зброю, як взуття та одяг, маємо на тій стороні діста- ти. Що в мене є – те зараз видадуть. Прикро лишень, що дехто з малодушних зі мною довгенько був, а за- раз не повірив і залишився. Ну, нічого, підемо цими силами бити і гнати з нашої землі різну зайду… І ось уже в селі Боровому роззброюють польську жандармерію та здобувають майже півсотні крісів та двадцять сім коней, а вже по той бік кордону, в селі Майдан, у полон беруть четверть сотні червоноар- мійців, шість десятків гвинтівок та кулемет. У сіті повстанців стала втрапляти й крупніша риба – по- лонений командир батальйону тільки подивовано головою крутив, наче та голова на гвинту сиділа, бо ніяк не очікував тут українських вояк. Як бувала щука поміж очерету, вправно вививав- ся поміж постоями червоних загін сотника Падал- ки: вже смерком у селі Зубковичі шугонули добря- че більшовицький відділ кінноти, а ті, напуджені, повтікали в Ємільчино, залишивши чимало зброї. У звільнених селах люд збирався на сходку, де чи- тали заклик Тютюнника до повстання. Та обереж- ні дядьки, хоч стрічали повстанців із приязню, не вельми спішили до них долучатися, хіба у селі не- далеко Полонного відразу добра сотня молодиків приєдналася… Тим часом лаштувала вози у похід Басарабська група повстанців Гулого-Гуленка. А головна части- на Подільської групи, глупої ночі нечутно здолавши Збруч, вже на кордоні полонила до півсотні черво- них прикордонників, відбивала у «продзагонів» цілі валки награбованого в тутешнього селянина збіж- жя, розсіювала червоноармійські відділи, розжива- лася на зброю, набої та амуніцію. Однак чомусь усі перші дні цього походу, як ша- шіль пересушене старе дерево, точила Сергія Про- коповича незрозуміла тривога, щось муляло йому в душі, наче забув вельми важливе і оце тужиться, та ніяк згадати не здатен. І тривога ця, як видавалося, не була безпідставною. Ще тільки рушали, то, попри запевнення поль- ської сторони забезпечити всім необхідним по- встанців, домовленості попередні та обіцянки рап- том рватися стали, мов старе мотуззя. На весь штаб Повстанчої Армії виділили аж троє коней, навіть начштабу виявився пішим, – і це при передбачува- ному рейді через ліси, болота, що збулькують під- ступною трясовиною, та розлогі поліські річки, які неминуче форсувати їм доведеться. Генерал Тютюнник на нараді старшин відчай- душно старався приховати тривогу, коли доповідав про ситуацію, та це погано вдавалось командувачу: голос його зрадливо тремтів; генерал навмисно про- кашлювався, аби приховати образу та хвилювання, однак мало помагав той силуваний кашель. Старши- ни лише мовчки перезиралися, коли генерал гово- рив, що в Другій збірній бригаді шістдесят відсотків козацтва одягнені у лахміття, до півсотні стрільців зовсім босі, а три десятки просто попідв’язували підошви черевиків шнурками. Плащів, звісно, не мав ніхто, для босих спішно заготовляли личаки з кори, що на осінню пору слабеньким було порятунком… Стиха, але вельми зло, лаялося козацтво, як на- стала черга отримувати зброю. Польський уряд, аби не дражнити совітів, мав удавати, що не знає нічого про майбутній похід, вагон зі зброєю прийшов у прикордоння, і там повстанці напали і пограбували вагон. З чотирьохсот гвинтівок чи- мало було заіржавілих, частина чомусь без замків, навіть ремені до гвинтівок кудись подівалися, тож замість них якісь шнурки теліпалися… Чотири ку- лемети системи «кольт» були на важких станках і зовсім не надавалися до такого рейду – їх просто потім покинули. Четвертого листопада випав перший осінній сніг, напівсніг-напівдощ. Волинська група, розділе- на на три частини, швидко посувалася лісами – хто не мав взуття, той швидше стрибав, а не йшов, три- маючи в намерзлих руках гвинтівки без замків, від снігу до ниточки одяг мокрів… Але гріли душу перші перемоги, повстання селян в Олевську, народження партизанки в Кам’янець-Подільському повіті, роз- губленість, зрештою, ворога. Вкотре згадав Сергій Прокопович ту неймовір- ну розмову перед рейдом із Юрієм Отмарштайном та його застереження не йти в похід вже в селі Малі Миньки. Досвітком, ледве п’ята година настала, ще тільки півнячі виспіви набиралися в силі, входила у село колона – перевтомлена, майже після сорокакі- лометрового маршу. Більшість командирів хворіли, ледве міг ворухнути рукою полковник Сушко, який так радів початкам рейду, а командир Київської ди- візії Янченко взагалі лежав на санях безрушно. Отмарштайн, як і командири бригад, наполягав перед командувачем: – Не спиняймося, переправляймося негайно через річку Уж. Прикриймося Рокитнянськими болотами. – Перевтомлені всі, падають з ніг. До полудня перепочинемо та хоч поранених перев’яжемо, – не згодився тоді генерал Тютюнник. Але вже о восьмій годині прибігають перші гінці: кілометрів за шість від села збирається більшовиць- ка кіннота. І другі гінці небавом з тривогою таке ж принесли, і треті – нависала загроза оточення… Тимошенко не міг, не випадало йому якось втру- чатися у прийняття рішення, та збіг обставин зіштов- хнув його в штабній хаті з сотником Загірняком. Невисокого зросту, якоїсь хворобливої повноти, із завше невдоволеними сірими очима, сотник дав- но вже ходив між найближчого оточення генерала і був у довірі в нього: подейкували, ту довіру Загірняк здобув ще за часів Першого зимового походу. Зараз із кімнати командувача сотник не вийшов, а швидше викотився, розчервонілий все ще від недавньої су- перечки шпаркої в Тютюнника; голос Загірняка там дзвінко вирізнявся серед приглушеного гамору: «То живі люди! У поранених вже бинти просмерділися, бо перев’язати ніколи!» Викотившись, сотник все ще не міг спинитися: – Хоч кілька годин на постій, бо до колін ноги вже стоптані! – Як би у пастку тут тільки не втрапити, – ви- рвалося мимохіть у Тимошенка, якому чомусь по- думалося: досі сотник частіше перебільшував силу й можливість червоних, а сьогодні така безпечність… Недовіра до цього чоловіка в Сергія Прокопови- ча була небезпідставною. Бувалий вояка і досвідче- ний партизан Петро Філоненко, давній знайомий, наводив Тимошенкові неспростовні факти, що За- гірняк чекіст. Філоненко ділився своїми думками з полковниками Ступницьким і Добротворським, та ті або не повірили, або побоялися в немилість упас- ти в Тютюнника. Зрештою всі свої неспростовні факти Філоненко виклав сам на аудієнції в коман- дувача, але той, не дослухавши до кінця, демонстра- тивно полишив кабінет. Тимошенко пробував особисто переконати Тю- тюнника в достовірності фактів, та результат мав уже відомий. Загірняк, видавалося, інстинктивно відчував від Сергія Прокоповича пересторогу, тож зараз, коли йшлося про «пастку», круто до нього розвернувся: – А ви хто тут такий? Ви забули, що вже не мі- ністр, – стрельнув сотник сірими, досвіткового при- морозку очима. «А ти, жабо рамінна», – промайнула лиха думка у Тимошенка, і він, повільно та загрозливо піднімаю- чись, лапнув рукою кобуру револьвера. Присутні старшини враз схопилися і стали поміж сотником і Сергієм Прокоповичем. – Ми ще зустрінемося на вузенькій стежці-до- ріжці! – хряпнув за собою Загірняк дверима. Тим часом нові, все тривожніші повідомлення надходили в штаб. Хіба об одинадцятій Юрій Тютюнник дає наказ вирушати у бік села Звіздаль, де, як твердила розвід- ка, ще не замкнуте кільце оточення. Та не скора то річ розгорнути довжелезну колону, лише о дванадцятій вона рушила, а тим часом у пів- нічній та західній частині села вже зав’язався бій – то ввірвались котовці. Серед повстанців у колоні почалася паніка, на- самперед не озброєні ще вояки чимдуж прорива- лися наперед, створюючи і так затори серед доро- ги, запрудженої вже мертвими кіньми та саньми, й возами безрушними; прорватися через місток річки Звіздаль вдалося лиш головним силам штабу разом із командувачем Тютюнником. Тимошенко їхав у передостанніх санях, а в наступних лежав полковник Лисогор з обмороженими опухлими ногами: візником була його дружина. І вже в останню мить, як котов- ці перерізали їхню колону, відчайдуха-жінка заки- дала ворожу кінноту гранатами і врятувала себе та усіх попереду – тільки невмерзла чорна земля летіла грудками з-під снігу… А позаду творилося пекло. На місток, хоч і був під кулеметним вогнем, рвалися сотні людей, вони падали під кулеметними чергами, і на очах вирос- тали завали; врешті хирлявий місток не витримав і люди просто посипалися в ріку, де кривавитися стали ще ламка перша крига та непорочні досі сніги, де відчайдушний болісний крик людський зливався з диким храпом та безпам’ятним іржанням знаві- снілих коней… Три ескадрони червоних розвернулися на обоз із пораненими, багатьом із яких ще не судилося досі здобути гвинтівок: хтось боронився гранатами, під- риваючи ворога, а хтось підривав себе, аби живцем не датись на муки більшовикам; недавній міністр Михайло Білинський ще підпустив зовсім близько нападника, а тоді зірвав себе разом з ним. Все поле біля села всіялось трупами, беззброй- ний люд червона кіннота рубала, немов на показо- вому військовому навчанні, тільки замість тирси з людських муляжів на полігоні з-під шабель тепер струменіла кров справжнісінька; поручник Маля- ренко збожеволів і нявкав, мов кіт, недавній студент учительської семінарії, тяжкопоранений Федір про- сив старшого брата: – Кинь, Василю, у мене гранату, а сам якось ря- туйся… На очах у Сергія Прокоповича помахами роз- машистими смерть косила його товариство, тих, кому пощастило вийти з «трикутника смерті», хто відстрілювався тоді навіть у мареві тифозному, здолав версти криваві ще Першого зимового по- ходу; як інженер та архітектор він знав різні між- народні системи мір, от тільки досі не вигадали мірки, якою б вдалося зміряти подвижництво його побратимів… Ось тоді знову згадалася Сергію Прокоповичу розмова з Юрієм Оттовичем напередодні рейду, ота неймовірна мова. – Гірко стає, коли таке знаєш, – чомусь очі ховав Отмарштайн, наче то він винуватець у тому. – Мені показували лист уряду УНР до польського Генштабу з проханням не дати зброї Тютюннику для цього по- ходу. Підозрюю, що лист автентичний… Вірилося і довго не вірилося Сергію Прокопови- чу такій новині, сумнів точив весь цей час, як черв’як недозріле яблуко, доки не почув з вуст самого Юрка Тютюнника: – Буде нова влада, новий уряд і замкнення гра- ниць України для тих, що лишилися за кордоном, а передусім для уряду УНР. Боже милий, через що кров людська так поде- шевіла? І чом же він не пристрелив тоді Загірняка, через якого, можливо, і прийняв Тютюнник оте фатальне рішення, чом малодушшю своєму й ваганням дозво- лив узяти верх? Коли б химерне життя ще раз звело їх на путівцю одному, він, хай і з запізненням, хиби- ти більше б не став… ----- 2 оштар приніс телеграму сирого імлистого ранку. – Розпишіться. Степан Прокопович побіг очима рядками теле- грами: – Вітаємо Вас із перемогою в конкурсі… Їй-богу, світ цей приязний та добросердний: із семи кандидатів, йшлося у телеграмі, саме його, Степана Прокоповича Тимошенка, обрано на кафедру опору матеріалів у Київську політехніку. Збігав 1906 рік. Звісно, така телеграма не могла не потішити – йому лише двадцять вісім років, досі не випадало прочитати жодної лекції, а тут відразу ставав пред- ставником інженерної механіки в одному з найпо- важніших вузів держави. Найперш спало на думку: чому обрали саме його? Нехай наукові роботи, представлені ним на конкурс, найкращі, але ж інші кандидати куди поважнішо- го віку, на скронях у декого вже сивина памороззю зблискує, та й викладацький стаж у них неспівмірно більший. Очевидно, гадав Степан Прокопович, кия- ни знехтували цілковито старою методою «вислуги літ», натомість за основу взяли висновки експертів та наукові роботи цих кандидатів. Вкотре сади зацвітатимуть, і вкотре той цвіт опа- датиме: він ще не раз переконається, що кияни мали рацію. І не тому, що спинилися саме на його парсуні, а тому, що при старій методі талановиті молоді люди в’янули, мов непідлиті вазони на підвіконні, – затри- мувалися в науковому зростанні та науковій кар’єрі, досягали професури лише в поважному віці, коли енер- гія, вигадка і добра задерикуватість геть уже вичахли… Викладати Степан Прокопович теж взявся не «за правилами». Він пожбурив у найдальшу шуфляду книжку з методою німецьких професорів Грасгода і Феппля, яка переважно була у вжитку в петербурзь- ких вишах, де він працював попередньо, натомість у Києві вибудував виклад за власною логікою. У ті літа студенти не мали звички ходити на лекції, бо ж гуль- ки там різні та шпацір куди цікавіші, до іспитів же готувалися переважно за книгами. Але вже на першу лекцію Тимошенка набилося до зали сотень чотири студентства, – і в наступні рази на спудейських лавах ще тісніше ставало. Окидаючи оком аудиторію, де поспіхом шкряба- ло перами його студентство та силилось за оповід- дю встигнути, Тимошенко не раз задумувався над долею цих хлопчаків. Йому хотілося, щоб з аудито- рій виходили не просто сухі теоретики, надмір го- норові, але без практичних навиків, а пішли істинні інженери, від яких так часто залежать людські жит- тя. Світ потрясла трагедія Квебекського мосту. То очікувався талановитий витвір інженерної думки. Перекинутий через річку Святого Лаврентія у Канаді, завдовжки мало не в кілометр, міст мав дві залізничні колії, дві трамвайні, дві шосейні дороги і дві тротуарні. Одного серпневого ранку робітники на будівни- цтві мосту помітили вигини ферми, тож був викли- каний головний інженер квебекської фірми. – Серйозна справа, але не загрозлива, – вирік він по оглядинах. Але робити істотне щось, що не допускало б тра- гедії, чомусь не взявся. Натомість хіба повідомив генерального підрядника і то не телеграфом або телефоном, аби приховати тривожний стан від ро- бітників на мосту, а посланцем. Очевидно, поголос потім ішов поміж люду, добігав серпень, і з ним до- бігав будівельний сезон, начальство остерігалося, що робітники попросту розбіжаться… Наступного ранку роботи продовжували, як рап- том помітили ще один прогин. Та й цього разу за- мість реальної дії могли втішитися хіба телеграмою від консультанта фірми. Той радив не збільшувати навантаження, а ще прислав ескізний малюнок і по- спішив запевнити: – Для виправлення потрібно тільки три години роботи і 100 доларів. Біда трапилася, коли стрілка годинника не добі- гала п’ятнадцяти хвилин до завершення робочого дня, – вісімдесят шість чоловік перебувало на будів- ництві. Гучний тріск і крики відчаю люду, що нісся стрімко униз назустріч смерті, неймовірно болісний крик, в якому лише безнадія… Сімдесят п’ять чоло- вік загинуло на очах, дивом врятувалися лиш кілька, які були на мосту, при тому числі кранівник, який іс- тинно народився в сорочці. …Тільки одних лекцій для інженера замало, – то було тверде переконання Тимошенка з власного, зовсім недавнього студентського досвіду. Тому по- трібно розбити студентство на групи, дати підбірку практичних задач. Та де їх взяти, оті задачі?! І Степан Прокопович, хоч із часом запізно, бе- реться сам їх складати – засиджуватися доводилося нерідко до третіх півнів. Пізніше задачі ті утворять книгу, яка ширитиметься всіма інженерними школа- ми держави, ще згодом ввійдуть вони в американські підручники з опору матеріалів. Нещастя Квебека, гадав Тимошенко, має виро- бити в інженерів потребу за необхідності будь-які розрахунки перевіряти лабораторно. У Київському політехнічному, на його погляд, лабораторія була доволі пристойна, оснащена необхідними машина- ми, здебільшого швейцарськими Амслера. Тут ішло випробування матеріалів для промисловості, охоче студентство досліди проводило інколи, а неохоче, – звісно, хіба погляд байдужий кине в той бік. – Не інколи досліди, – наполягав Степан Проко- пович, – лабораторні заняття мають іти паралельно лекціям, приладами перевіряти розрахунки. Досить біди Квебека… Та от притичина: де взяти прилади? Таких, як бачи- лося Степану Прокоповичу, просто в природі ще не існувало. І тоді він з іншими небайдужими співробітника- ми Київської політехніки береться за їх конструю- вання та виготовлення. З осені дев’ятсот сьомого Тимошенко розширює курс опору матеріалів на два семестри. Курс-то роз- ширюється, а спудеям вчитись по чому? Скільки б не никав очима полицями книгарень чи бібліотек, годі знайти такий посібник. Ніде не подінешся, Степане Прокоповичу, мусиш паралельно з лекціями своїми ще десь викроїти окраєць часу та виписати курс…. Сперш літографським способом виданий, той курс став до вподоби у більшості технічних вузів держави: його видають вже накладом у десятки ти- сяч примірників, а на американському континенті він буде перероблений на дві частини та слугувати- ме не одному інженерному поколінню. А в літню відпустку – гайда в Європу. Автори- тетний викладач Київської політехніки не вважає за применшення гонору стати… студентом своєрідним. Заманливі пляжі та парки затишні нехай почекають, Степан Прокопович старається побувати на лекціях у Геттінгені, де прослуховує курс Ф. Клейна з тео- рії пружності, курс В. Фойгта з гідродинаміки, а ще лекції Л. Прандтля з аеродинамічної проблематики; не зайве побувати на виставці повітроплавальній у Франкфурті-на-Майні. Справжній вчений, гадав він, має знати все найновіше. А в Києві потихеньку, окрім наукових, ще й адмі- ністративні клопоти наздоганяли Степана Проко- повича. Сперш обирають його секретарем інженер- но-будівельного відділення, яке до приходу в 1905 році Євгена Патона ні живим було, ані мертвим; згодом обирають його деканом цього ж відділення. Ухилятися, звісно, не в натурі Тимошенковій, але шкодував-таки за витраченим на різні поточні клопо- ти часом. Хоч і тоді з-під його пера виходять наукові роботи, які публікують поважні німецькі журнали. Між тим набігали події, яких начебто можна було сподіватися, – і все ж вони застають людину зненацька, як негаданий раз на кілька десятиліть трапляється червневий приморозок: від побито- го інеєм картопляного цвіту в селянина мимоволі серце стискується. Після подій дев’ятсот п’ятого року, відлиги першої в тому столітті, знов уряд по- чав гайки закручувати. Петербурзьке міністерство освіти сперш зизом дивилося на Київську політех- ніку, яка не поспішала виконувати черговий його шовіністичний припис, – наказувалося у політех- ніці встановити норму прийому євреїв, а саме: не більше 15 відсотків. Коли ж такий дикий припис не виконали, то кара невідкладно настала. Трьох дека- нів Політехніки, для науки та остраху іншим, було увільнено; серед них значилося й прізвище Степа- на Прокоповича. Кара ця мала одну особливість. Увільнені та їхні сім’ї позбавлялися не лише засобів до існування, позбавлялися також казенного житла, яке досі за- ймали. І то ще не все, оскільки навчальні заклади та значна частина промисловості були державними, то увільнених будь-куди з урядового терену забороня- лося надалі на службу приймати. Порятувала цього разу Степана Прокоповича… наука. Минулого літа їздив він із сім’єю до Швей- царії, та не випадало йому милуватися вельми там- тешніми краєвидами, хіба пачку грубезну поштових листівок із краєвидами тими привіз додому; він засів за статтю для оголошеного престижного технічно- го конкурсу. Хоча до відпочинку справа так і не дійшла, ро- боту своєчасно завершив і представив журі. То був неабиякий успіх. Степан Прокопович удостоюєть- ся золотої медалі Журавського і встигає одержати грошову премію – ваговиту доволі, дві з половиною тисячі золотих рублів. Небавом цю роботу перекла- ли французькою мовою, видрукували в Annales des Ponts et Chaussees, і мала вона гарні відгуки фран- цузького інженерного товариства. А премія помогла пережити лихий час, подару- нок російського шовініста. ----- 3 олодимира Тимошенка після арешту більшо- вики зачинили в доволі простору тюремну камеру, в якій повітря однаково було густо про- сякнуте немитим тілом, не праними, видавалося, вічність онучами та ще сизуватим махорковим ди- мом, від чого незвиклому довгенько доводилося кашляти та раз по разу чхати. У камері почувався вже старожилом добірний кримінальний елемент – в домушників у сусідах були кишенькові злодії, а ведмежатники статечно оповідали свої пригоди грабіжникам поїздів. Слухаючи ці нерідко хвалькуваті та в немалій мірі вигадані оповідки, Володимир Прокопович з усміш- кою подумки шкодував, що вибрав фах економіста, а не письменника – кримінальних сюжетів наслухався небавом на цілісінький том. У камері поки що три- вало мирне співіснування, бо молода більшовицька влада почувалася доволі непевно і не навчилася ще на політичних нацьковувати кримінал; хіба зрідка хто тузав сусіда у картярських розбірках. Власне, Володимирові Прoкоповичу Тимошен- кові петербурзька «кутузка» не була за новинку, ще при режимі царському за участь в Українській сту- дентській громаді його запроторили у сумної сла- ви тюрягу «Крести» – похмуру будівлю з червоної цегли, що наводила жах не лише на засуджених. Ле- генда оповідала, що якось цар наказав архітекторові збудувати в’язницю рівно на тисячу камер. Під час будівництва архітектор, було, прокрався, і в кару за те його замурували в тисячній камері – залишалось тепер 999… Інша ж легенда заперечувала злодійство, архітектора замурували, аби він нікому не розповів про таємниці збудованої тюрми. А ще третя оповід- ка була про вельми хвацьку доповідь архітектора ім- ператорові: – Ваша величносте, тюрма для вас збудована! На що імператорові заманулося дотепом похизу- ватися: – То не для мене, а для вас. І посадив до буцегарні нещасного архітектора. У «Крестах» мали нагоду розкошувати на нарах Керенський і Мілюков, Троцький і Луначарський, а ще цілий виводок депутатів Першої державної думи, які після розпуску її в дев’ятсот шостому долучили- ся до «Виборзького звернення». Так вже складало- ся у Володимира, що не осторонь був громадського життя, – ні коли навчався в Інституті шляхів сполу- чення, ні згодом, як перейшов на той же економіч- ний факультет до тамтешньої політехніки. Він сту- пив, не вагаючись, на нелегку дорогу середульшого брата Сергія, який очолював перед тим Українську студентську громаду. Рідко яка студентська акція в Петербурзі відбувалася без Сергієвої участі – під час однієї з демонстрацій жандарми так брата по- били, що стояв він, гадали, вже на смертній дорозі: та якось оклигав, вивів на стежечку до життя його ангел-охоронець, але зір у пошкодженому оці так сповна й не вернувся. Зараз теж Володимир не збирався піддаватися лякові, перемелеться – борошно буде, хіба набри- дали більше за пустобрехів-кримінальників візити новітніх «революціонерів», переважно з суспільно- го прошарку, званого у народі босотою: вони почу- валися зарозумілими зверхниками, які можуть без- карно відважити розмашистого «ляща» будь-кому з тих, у кого ще недавно в домівці було зась крок на- віть ступити далі передньої. Найгірше, як заявлялися серед ночі добряче під- хмелені нові господарі життя зі своїми дамами, вчо- рашніми покоївками, кухарками чи просто повіями вуличними, вдягнутими з жахливим несмаком, оче- видно, у награбоване щойно в недавніх своїх госпо- динь, ті парочки гонорово проходилися камерою, розглядали зверхньо ув’язнених та тицяли пальцями в них, мов у звіринці в зачинених у клітки: – Смотрі, смотрі, какой буржуй лупоглазий. На- вєрноє, експлуататор... Володимирові Прокоповичу на те не хотілося ані сміятися, ані тим більше відсварюватися. Батькові його, народженому в домі кріпосного селянина, по- щастило закінчити дворічні курси у Харкові та здо- бути фах землеміра. Десяток років ним працював так, що одна зміна не витримувала з батьком, мусила приступати друга. Не менше трудився він згодом, як маєток в оренду узяв. Хтозна, скільки б іще Володимирові довелося сьорбати тут баланду тюремну, якби не вернувся вже тепер до Петрограду старший брат Степан. Від колишнього студента свого, а ниньки вельми впли- вового діяча-есера брат дізнався, що звинувачують більшовики Володимира в організації страйку пе- троградських чиновників: Володимир після закін- чення навчання працював у Міністерстві шляхів спо- лучення, потім служив у армії, а згодом продовжував у Міністерстві сільського господарства; трудився у міністерстві вже й по жовтневому перевороті. Авторитет Степана Прокоповича серед студент- ства не знав революцій, переворотів та заварух, – випустили з каталажки не тільки Володимира, а й усіх членів страйкового комітету. Тоді вже зовсім інші вітри над Україною віяли, тож Володимир їде на батьківщину. Ще й іншим ра- дить, лиш злегка перефразувавши писане Гоголем до Антоновича: – Мерщій у Київ! Він уже наш, він уже не їхній... ----- 4 онверт, який Степан Тимошенко тримав у руках, був з незвичною ще символікою, де за- мість колишнього орла-мутанта – розлогий тризуб. Виявився той конверт листом прем’єра Української держави Миколи Василенка. Поштар потрапив, певне, під легкий дощ, тож на цупкому папері три- зуб розплився і нагадував скорше лапату шуфлю. Прем’єр запрошував прийти до нього в справі орга- нізації Української академії наук. «Ти вже знаний в Європі вчений, а тепер ще ролі бабці-повитухи тобі забракло? – подумалося мимо- хіть чомусь невдоволено. – Чи й таке на віку має су- дитися? Та не дано людині знати, яку будуччину їй виписано; он вас троє кревних братів, а всі такі різні. Тобі світ механіки до шмиги найбільше, середульший Сергій дивовижно архітектуру з політикою поєднав, а Володимир, найменший, економіку облюбував». – Вже діє комісія під головуванням Вернадського, і я просив би Вас взяти участь від наук інженерних, – неспішний тон прем’єра, інтелігентні манери та м’який, по-своєму делікатний погляд з-під окулярів мимоволі роззброювали співрозмовника, навіть як той налаштував себе було супроти. – Справа цікава, – не став лукавити Степан Про- копович, хоч і був заскочений пропозицією. – От тільки з літературною мовою в мене проблема, а ще гірша – з українською термінологією… – У вашому царстві механіки більше формул, ніж тексту. Погоджуєтеся? – чи то перепитав, чи швид- ше ствердив настирний господар кабінету. З Володимиром Вернадським Тимошенко рані- ше зустрічався і в Петербурзі, і в Москві, про нього лишилося в пам’яті враження як про людину, що не молотить марно язиком. Спільно доводилося роз- робляти статут Саратовського університету, інші справи вирішувати – не було пересторог щодо цьо- го вже знаного вченого. Тож діло в’язалося невимушено й до пуття: Тимо- шенко готує записку про відділ механіки, при якому належить постати експериментальній лабораторії, доповідає ті матеріали на комісії, а згодом публікує в трудах Академії. Було покладено з легкої руки Сте- пана Прокоповича початки академічного Інституту механіки. Гетьманським указом затверджують- ся перші академіки – історики Д. Багалій та О.Левицький, економісти М. Туган-Барановський та В. Косинський, сходознавці А. Кримський та В. Петров, лінгвіст С. Смаль-Стоцький, геологи В. Вернадський та П. Тутковський, біолог М. Кащенко, правознавець Ф. Тарановський та від механіки він, Степан Тимошенко, – наступних академіків мають надалі вже обирати. До ладу спеленали «немовля-академію» поваж- ні учені, от тільки за академічними вікнами той лад нітрішки не проглядався… Як полишила українська влада Київ, а ввійшли більшовики, то стала Академія почуватися як на сухоти хворий – і викашляти свої проблеми самотужки було немислимо. Віконце, в якому касири виплачували вченим досі заробітну платню, тепер було вічно зачинене, бюджет на рік наступний ніхто й не гадав затверджувати, в тума- ні, густому і непроникному, полишалася подальша доля всієї Академії. Тривожні розмови у коридорах та на зібраннях; і тут Степанові Тимошенку привалило щастя у кашу – ухвалили саме йому іти до влади та рятувати молоді академічні установи. І Степан Про- копович врешті пішов… Особняк цей наче навмисне хвалився своєю роз- кішшю, йому, видавалося, аж не терпиться вистави- ти її напоказ: прем’єр більшовицького уряду, усіх бідних та обездолених пролетарів, займав один з найбагатших особняків у Липках. На ґанку націли- лася в порожнє небо зенітна гармата, поруч виши- кувалися кулемети, – так і не зрозумів Степан Про- копович, від кого мав боронитися товариш прем’єр; порожньо було і в коридорах та приймальні Раков- ського, не зустрів відвідувачів у кабінеті, хіба в тиші відлунював кожен крок. Голова українського уряду, який зовсім не володів українською, а російською балакав так, наче навмис- не перекручує слова, аби покепкувати з цієї мови, старався бути підкреслено чемним, запропонував присісти і все силився пригостити некурящого гостя сигарою. – Наш уряд зацікавлений у працях Академії, – го- ворив Раковський з великими паузами між словами, бо те кожне слово було заважке, мов відлите з оло- ва чи свинцю і підняти його можна хіба з натугою. – Краще зверніться до моїх міністрів, вони швидше вам допоможуть. До одного міністра треба йти було вдосвіта, бо більшовики наказали чомусь годинники перевести на три години вперед, а другий міністр приймав вчено- го, лежачи на дивані, певно, хворів. На обличчях обох міністрів доволі великими літерами писалося, що за- сиджуватися в Києві вони аж ніяк не збираються, тож байдуже і без розмов документ підмахнули. Але спра- ва зроблена, життя Академії, хоч там як, а подовжено. Тим часом влада у місті мінялася зі швидкістю, аж в очах мерехтіло, інколи звиклі до всього кия- ни навіть билися об заклад: хто вгадає, яких кольо- рів завтра вивісять прапори на балконах? А голод між тим ставав щоднини все кріпше владарювати. У Політехнічному інституті, де також начитував лекції Степан Прокопович, викладачі створили спеціальний комітет з добування їжі, і верховодити в ньому зобов’язали невсипущого і невсидющого професора Євгена Патона. Надовго запам’ятався день, коли для голодної професури Патон дивом розжився пшеничним зерном – Степану Проко- повичу аж цілісінький мішок дістався. Щоправ- да, зерно вологим було, досушували на балконі, де вмить його могли рознести непрошені гості з очима, такими ж голодними, як і в людей, – табун- ці голубів, горобців та іншого птаства. Вартувати той неабиякий скарб посадили кішку Імперію, що кожного разу, як наближались нахабні і злодійку- ваті птахи, грізно стовбурчила шерсть на загривку, метала з очей злі блискавиці або й навіть підніма- лась на задні лапи та голосно вурчала, наганяючи страху. – Єдине похвальне діло імперії, – сміялися хатні. Лунка тиша в академічних коридорах не була порушена, як київськими вулицями промаршували частини Добровольчої армії. Степан Тимошенко негайно записується на прийом до комісара з на- вчальних справ професора Спекторського: як-не- як, знайомі ще з дев’ятсот шостого року, з Геттін- гену, де разом вивчали зарубіжну науку. Пізніше Тимошенко мав діло з ним як з ректором Київсько- го університету: десь теплилась надія, що таки не формально зустріне колегу давнього. – Наш уряд не визнає ні України, ні створених будь- ким українських установ, – ковзнув Спекторський та- ким поглядом, що вода в графині замерзати стала. З гіркотою оповідає про те Степан Прокопович на академічному зібранні. Не йме віри вчений на- род, що не позбувся досі надій на Білий рух: – То в Спекторського душа зачерствіла, от якби поїхати у Ростов, безпосередньо до уряду Добро- вольчої армії… І знову всі дивляться в бік Тимошенка. …І поїхав Степан Прокопович до Ростова за Ака- демію просити, то нічого, що дерев’яні лавки «тре- тього класу», що в Ростові ніде голову прихилити, бо вщерть заповнив місто прибулий люд; тож спати дозволили на залізничній станції, у тому ж вагоні. У першу ніч холод не дав зімкнути очей, а теплого одя- гу не брав із собою – на південь же їхав… І ось він у приймальні міністра фінансів Бер- нацького: цей напевне відмовити не повинен, ра- зом викладали у Петербурзькому політехнічному інституті. – Українські наукові заклади наш уряд не можуть цікавити, – відповідь тепла, як вагонна лавка у при- морозок. «Ну, не всі ж такі, комусь має душа за науку ще- міти», – роздумує Тимошенко у приймальні міні- стра освіти. Навдивовижу, майже слово в слово, почув Сте- пан Прокопович те, що й у попередньому кабінеті. Може, він невезучий просто, он приїхав до Рос- това Володимир Вернадський, світова наукова вели- чина, раптом йому засвітить, принаймні хоч зблис- не, невеличка удача. Не засвітила, не блиснула. Зрештою, картав себе Степан Прокопович, він діє надто прямолінійно, треба шукати зв’язки, може, якісь знайомства в пригоді стануть. Зустрів якось товариша по Путійському інститутові, пізніше ра- зом викладали в Петербурзькій політехніці. Невже відвернеться, тим паче у Ростові його старший брат Драгомиров, доволі впливовий тут генерал, близь- кий до Денікіна, подейкують. А батько братів Дра- гомирових, теж генерал, родом із Конотопського повіту, генерал-губернатором київським був. Та ще й брати закінчили Київський кадетський корпус – невже серце не тьохне? Не тьохнуло, холодним лишилося, як лоб мерця. З бідою пополам, назад вертаючись, якось до- брався разом із Вернадським до Харкова, а там хоч плач – у потягу жодного місця. Ввечері причепили службовий вагон, в якому мав постачальник армій- ський їхати: уклінно просимо, візьміть нас… І справді милостиво дозволили, відвели на підлозі місце в кінці порожнього вагона: так і їхали, якийсь постачальник, барига, що заробляв маєтки на солдат- ській крові, їхав із шиком, і вони, академіки, на підлозі… – Ні, – під вистук коліс думав Степан Прокопо- вич, – про це належить колись написати, викроїти шматочок часу не лишень для наукових робіт, зна- них уже у світі, а хоч конспективно покласти на па- пір невигадані й непричесані спомини. Він ще ко- лись напише, але де ж він на цій землі знайде тепер застосування своїм знанням, енергії своїй задля роз- вою науки: невже доведеться податися у світи, де ще цінять розум людський і він комусь потрібен, невже знання його і хист зовсім не треба своєму народу? Дикій орді зі сходу принаймні знання не до шмиги… А якщо й виїхати доведеться, то хоч би десь недале- ко, до слова, у Югославію, щоби потім легше вер- нутися: он і братів доля в світи погнала, Володимир у Парижі, від українського уряду на мирову конфе- ренцію радником відрядили, Сергій десь у Польщі, – архітекторові з ім’ям теж не світить талан для своєї землі віддати. Невже еміграція – єдино можливий для нього шлях, невже, якщо прийме таке він рішення, в остан- ню бодай хвилину не зможе сам перед собою його оскаржити? ----- 5 к переступив Тимошенко поріг тісненької львівської квартири Йосипа Добротворсько- го, недавнього начальника військового управління штабу Тютюнника, то немов Сергія Прокоповича в ту ж хвилю наглий правець схопив, а очі примерзли накріпко до чоловіка, що сидів під іконами за сто- лом. «Загірняк!», – не йняв віри очам своїм Тимо- шенко, не зразу знайшовшись на слово, а господар тільки головою з боку в бік крутив, кидаючи поди- вований і трішки тривожний погляд то на одного, то на другого. – Зустріч у радість чи...– спіткнувся на слові, як прирождений заїка, Добротворський, і тривоги у голосі його побільшало. – Я піду, – видихнув Тимошенко врешті, мов під воду оце пірнав і тільки щойно хапнув повітря. – Че- рез отого в проваллі похід наш... – Сідайте! – раптом прикрикнув господар, на цей тон собі право чомусь присвоївши. – Не покусаєтеся. «Тут щось гірше мало би статися, – майнуло в Тимошенка, – з цією істотою непарнокопитою...» Нерішучість, незвична досі, ба, навіть розгубленість охопили його; він же не в поході, де в мент справу би вирішив револьвер, він у місті тепер чужої дер- жави – не йти ж по-хлоп’ячому з цим падлюкою навкулачки… Знехотя, він опустивсь на стілець. – Хто тут святий? – охрипло і зло спитав Добро- творський, тицяючи пальцем по черзі в бік кожного. – Ви? Я? Він? Чи, може, не знаєте, Сергію Прокопо- вичу, що Загірняк пройшов весь Перший зимовий похід, що напівкалікою після поранення став, куль- гаючи досі – руб три копійки... А може, не знали, що в добрячих бувальцях то він вирятував життя Тю- тюннику? І хто посміє Загірняку дорікнути за по- саду державного інспектора, коли Юрко Тютюнник командував Київською групою Української армії?.. Добротворський гарячкував і вусібіч нервово блимав очима, мов прудке авто фарами на вибоїнах у темінь нічну: – Давайте тепер перегриземося всі, в кожному вздріємо більшовицького агента, щоб потішити во- ріженьків наших... – Хіба недоумок наступить вдруге на ті ж граблі? – огризнувся було Тимошенко. – Рідну матір у шпики московські небавом запише- мо, – неможливо було спинити господаря. – Замість підозр безпідставних на інше напряжімо мізки. Бо по- шиємося у нікчеми, якщо не вчитимемося на поразці: хто не знає гіркого, не засмакує й солодкого. Бо якщо відверто, без витребеньок дипломатичних, то Петлю- ра себе вичерпав, знекровили нас усіх оті чвари, – ма- ємо почати, без пересвар та гризні, новий рух. ...То довга розмова негадано виникла, сперш До- бротворський, а потім і Загірняк спроквола, опові- дали про своє ситуаційне бачення, потребу створен- ня широкого парламентсько-селянського союзу, що зліпив би докупи все оте розпорошене і розсварене. «Бог йому суддя, – думав про Загірняка Тимошен- ко по тій розмові. – Чужі гріхи перед очима, а свої за плечима, – може, і справді на невинного клепав, хто здатен у чужу душу заглянути?.. А от про той союз, від Петлюри окремішній, варто почути думку Дми- тра Донцова». Зараз, коли по листопадовому поході Сергій Прокопович осів у Львові, він частенько зустрічався з Дмитром Івановичем, і стосунки їхні склалися іс- тинно приязні. Якийсь смуток змайнув в очах Донцова, як став оповідати Тимошенко про ту мову із Добротвор- ським та Загірняком, про вагання Симонові Петлю- рі нашкодити, якого таки поважав, хоч і не заплю- щував очі на хиби. – Йому закидають багато злочинів і дурниць, – не став таїтись Дмитро Іванович, – але має він тільки одну-однісіньку ваду: се заслаба людина. А помовчавши, мов очікуючи на перечення, до- дав, час від часу примовкаючи, слово потрібне під- шукуючи: – Він був запанібрата з окруженням, яке його ви- сунуло, а сього юрба не дарує... Він не став понад масою, лишився у ній – річ непростима для чолові- ка, що має аспірації вождя. Не бачив, що часи Гарі- бальді минули, що дикій і чорній силі, яку розвинула большевицька Росія, треба було протиставити щось рівновартісне. А для цього в нім забагато м’якості та шляхетності. Петлюрі бракувало, певне, отого ге- ніального цинізму, який мав до своїх якобінців пер- ший Бонапарт. Сергій Прокопович цінував ерудицію Донцова, з повагом ставився до його напористості, але його коробили не раз оті неприйнятні для себе слівця на кшталт «маса», «юрба» та ще замашисті вирази, мовби сокирою з-за вуха. – Але ж в напрямі руху свого він таки був послі- довний, – заїкнувся перечити Тимошенко. Дмитро Іванович блимнув на те з-під лоба, мов на давнього ворога: – Напрям то правильний – у Європу... Але ро- сійській національній ідеї вартувало б поставити впоперек такий самий впертий і безпардонний на- ціоналізм, котрий робив дива в Латвії, Естонії, Фін- ляндії, Франції, Сербії, Польщі чи Грузії. Бо наші соціялісти не побачили, як зі старого триколірно- го російського прапора більшовики віддерли білу і синю частину, не роблячи його при тому менш російським. А чи маємо право зараз спокійно собі сидіти? Ні, бо навіть хвилева невдача орієнтації на Європу ніскільки не нищить правильності дій, як не знищили невдачі Сагайдачного під Москвою та Ма- зепи тоді, під Полтавою... У суворому і пронизливому якомусь погляді Дми- тра Івановича, видавалося, іскра раптом зблимнула, мов кремінь ударив об кремінь, – і Тимошенко ми- моволі позаздрив упевненості, навіть самовпевне- ності цього чоловіка. ...Найгірше рани на тілі заживають пізньої осені, у передзим’я, у марудну, кислу й сиру погоду. Ду- шевні рани в Сергія Прокоповича та його побра- тимів після походу осінньо-зимового заживали ще болісніше та повільніше, зарубцьовувалися вельми спроквола і довго кровили. У перші часи настало якесь дивне затишшя, мов піcля бурі знеможені вітри втомлено склали крила. Тільки чутки та здогади неймовірні шелестіли по- між людей, насторожували і бентежили недавніх вояк. Подейкували, що тепер cтосунки між Петлю- рою і Тютюнником геть прохолодними стали, мав Головний отаман коштами підсобити, аби генерал до Румунії перемістився і там розбудовував україн- ські сили. Насправді ж Тютюнник марно чекав на поміч і врешті мусив самотужки пулятися. А ще Сергію Прокоповичу скалкою, під ніготь за- гнаною, нили й досі пекли слова Отмарштайна про лист українських екзильних урядовців до зверхників Польщі, аби помочі Тютюнник від них не одержав: піди ж, дізнайся невідь у кого, на чийому боці тут правда... Та не складати ж рук, однаково треба діяти, не потече водичка під камінь лежачий, хіба черва там заведеться... Не віднікувався Сергій Прокопович і не відмов- чувався, коли мова зайшла про потребу скликання Селянсько-Парламентського союзу, коли його за- пропонували на голову, коли резолюції приймали непоштиві доволі до урядовців своїх еміграційних. Вельми рук тут докладав полковник Йосип Добро- творський. Не водилося ліньок і за метушливим, як звично, Загірняком. З ним Тимошенкові ще дов- го було якось ніяково бодай поглядом зустрітися, не кажучи вже перемовитися скупим навіть словом. Сперш на думку осінніми сизими хмарами напливали сумніви щодо дворушництва Загірнякового: чи ж бо докази всі правдиві, точило шашелем сумління, бо ж чув усе Сергій Прокопович винятково з чужих вуст. А трагічна помилка із затримкою виходу із села, коли нависала загроза оточення, могла бути тільки помилкою. Люди справді падали з ніг, кульгавому ж Загірнякові й зовсім ставало непереливки. Над- мірна підозрілість у пору лиху, гадав згодом Тим- ошенко, цілком зрозуміла, бо найменший хибний чи необачний крок міг вартувати життя. Врешті, Сергію Прокоповичу хотілося бодай вибачитися перед Загірняком та щиросердно зізнатися у влас- них гріховних підозрах. Але й на це в Тимошенка чомусь забракло душі. ----- 6 і світи, у які намірився податися Степан Про- копович Тимошенко, на погляд позірний, не- зміримо великі, але хто там і де чекає його? Проте він вчений, чиє ім’я вже знане в університетах Єв- ропи, і має здійснити усе, що йому долею буде на- писане. Лишаються в пам’яті окремі кадри – так можна фотографії тасувати, і в міру того, як знімок змінює інше фото, так і в пам’яті призабутий уже епізод один за одним чергується. Ось добирається він у Ростов, у марній надії на підтримку, і на станції якійсь поїзна обслуга вельми втішила пасажирів: поїзд не зможе далі йти, немає палива. І викочується натовп з вагонів, з хряскотом ламає паркани й плоти, поїзд рушає, та ненадовго. Посеред лісу нагла зупинка – провідники обходять вагони ще з ліпшою новиною: не пройде далі ні кі- лометра поїзд, доки пасажири не зберуть і не вру- чать машиністові зазначену суму. У Новоросійському з його пронизливим вітром і безперервним дощем пароплава чекають чотири доби. У Феодосії, втомлені та зголоднілі, дізнають- ся прегарну для них новину – в місті є навіть діючий ресторан. Заледве обід замовили, як тут ввалюється натовп цілісінький п’яних у дим офіцерів Добро- вольчої армії. Крики, лайка захрипла і вимога всім штатським забиратися геть: для Степана Прокопо- вича то було першим знайомством з вояками, які йменували себе визволителями Росії; подальші зна- йомства так і не змінили тих перших вражень. «Кого тільки злі вітри того століття не занесли на цю згорьовану землю, хто тільки не тужився за- гребти її в свої жадібні пригорщі», – набігали думки в Степана Прокоповича, як ходив на базар у Севас- тополі прикупити їстівного, бо піти в ресторацію, де пропивають останнє вояки Добровольчої, нада- лі не зважувався. Мав він нагоду в Києві спостеріга- ти за німцями, що позірно до населення ставилися дружелюбно, хіба заклопотані вельми були, як по- більше вхопити і вивезти збіжжя та різного харчу. Бундючним англійцям байдуже геть, яка тут країна, Індія чи Ефіопія, на люд тутешній дивилися тими ж очима, як на бур’ян придорожній. Французам же бачилася окупація як заробіток, не пропуска- ли вони мізерну нагоду десь поживитися, – вельми кумедно було спостерігати, як шпацірують вони на бульварі а чи пристані в Севастополі, закутавшись аж ніяк не в зимну пору в розкішні та дорогі нор- кові шуби й насунувши на очі хутряні шапки. Гру- бістю і брутальністю в ставленні до жіноцтва не поступались вони здебільшого п’яному офіцерству Добровольчої армії. Чергуються в пам’яті у Степана Прокоповича знімки, мов їх хтось неспішно тасує, як картярську колоду… Одеса, Босфор, Принцеві острови, Со- фія, Белград, де вперше за три з лишком місяці міг заснути не на дошках чи просто немитій підлозі, а в справжнісінькій хрусткій білосніжній постелі, що пахне вітрами; врешті Загреб. Лист від ректора тамтешньої політехніки з пропозицією прибути на перемовини про роботу. Та от притичина: що вдягнути на зустріч із ректо- ром? Не в цій же йти військовій формі, яку виміняв за харч на базарі… Старий костюм, який перепросив Степан Прoкопович, ще довго його дивуватиме – як тільки могли пропустити до ректора в такому же- брацькому вбранні… Цю сердечну розмову він пам’ятатиме, як навіть збіжать роки чи десятиліття. Ректор зібрав у своєму кабінеті всіх деканів політехніки. То були поважні науковці, що вільно почувалися не лише на теоре- тичному терені, а й знали виробництво як інженери в минулому Австро-Угорської імперії. Слово за сло- вом, і з’ясувалося, що Степан Прокопович і є тим Тимошенком, з роботами якого давненько знайомі й на які нерідко спираються. – Пропонуємо вам зайняти кафедру опору мате- ріалів, – по цьому вимовленому ректором у Степана Прокоповича мов тягар з плечей спадав: невже вре- шті скінчилися поневіряння? Невже добігла кінця та смуга тривог і невизначеності, коли йдеш, мов у нічному лісі, та ще й із зав’язаними очима, тільки но- гами навпомацки дорогу пробуєш? – Викладання вашого предмета почнеться, як завше, з осені, – продовжував ректор. – Але пропонуємо вас зачислити в професори вже зараз. З якою радістю, з якою втіхою невимовною мож- на тепер продовжувати свої теоретичні роботи, а ще вивчати хорватську мову – читати швидко на- вчився, а от розмовляти… Виявляється, говорити на близькій до рідної мови ще й як непросто, але то не найважча проблема. Можна нарешті зв’язатися листовно з колега- ми з інших європейських університетів, відновити давні стосунки, насамперед з професурою Англії та Німеччини. Дні й тижні збігали неймовірно швидко, видавалося, аж миготять вони перед очи- ма, життя входить у звичну колію… От якби ще сім’ю вихопити з краю, який злі люди підпалили навмисне, і те невситиме полум’я жодні вітри вга- мувати досі не в силі. Невелика публікація в середині травня в хорват- ській газеті змусила серце битися так, мов Степан Прокопович на одному подихові вибіг східцями бу- динку принаймні на сьомий поверх. – Київ знову вільний! – те, що спокійним, навіть байдужим тоном під чужим пером ішлося у публіка- ції, йому зараз кортіло голосно вигукнути. Хреща- тиком парадним строєм 9 травня промарширували союзницькі польські війська під орудою вихованця бережанської гімназії з Тернопільщини генерала Ридз-Смигли і шоста дивізія УНР полковника Мар- ка Безручка. – Саме час мені сім’ю сюди вирвати… І знову дорожні пригоди, щоправда, неспівмірно дрібніші від шляху страдницького в Загреб, але ось він уже на порозі домівки… То незабутні хвилини, коли радість зустрічі аж переляку сягає, коли з подиву наступає на хвилину оціпеніння; слава Богові, всі живі та здорові. А ще тиха радість осідала на душу. Хоч як було скрутно українській владі, та сім’ю у безвиході не покинула. Політехнічний інститут справно дружи- ні платив його платню. Професура комісію зорга- нізувала, аби харчі забезпечувати, і належну частку його, попри мандрівки Босфорами і Принцевими островами, сім’ї видавали. А що часи скрутні, то вже видивився Степан Прокопович на засідання в Ака- демії наук. Вельми благенько вдягнуті академіки, все поношене на них або те, що, струснувши пилюку, перепросили з прадавніх часів. У маститого акаде- міка Граве чобіт геть їсти схотів, тож підошва моту- зочкою перев’язана… Не хотіли домашні Степана Прокоповича збира- тися в дорогу, та гармати більшовиків, що наступа- ли знову на Київ, вельми переконливо загомоніли. І вже останнім поїздом, останнім вагоном рушили у нове життя. Ще пощастило у Варшаві з братом Сергієм поба- читися. На біду, той захворів, побалакати лікарі до- зволили лиш через вікно і то кілька хвилин – досі три роки не бачилися і не знайти на землі ворожки, яка б сказала напевне, чи побачаться ще і коли. Такі болісні, зловісними спалахами часто осяяні, ті роки. Що там, за спалахами тими й загравами, че- кає на нього і його братів? ----- 7 аменюкою важнізною, брилою непідйомною привалила душі багатьох поразка Другого зи- мового походу. Почалися метушливі пошуки якогось виходу, проте нагадували вони найчастіше мацання на- осліп руками дверей у цілковитій темені, та ще й незу- гарні пошуки у кімнаті, де зроду й не було тих дверей. Найгірше заколотилося по тому селянсько-пар- ламентському хуралові: чутки, здогади і прожекти шаруділи та сновигали, як голодні миші в порожній коморі. Добротворський, сторожко озираючись на- віть тоді, коли чужих вух не було і близько, ділився найпотаємнішим: – Треба скінчити нам гру дитячу в державу. Сві- домий українець має знищити свій будь-який уряд, бо ж скоро розгорнуться великі події європейського значення. Європа тішитиметься вельми з уряду УНР, аби різними договорами накинути ярмо на шию на- роду нашого... І Добротворський навіть жестами брався показу- вати, як те ярмо через голову накидають та припа- совують вже до пліч, як мулятиме вельми воно і як важко буде його скидати. – Нам не простять, – сумовито і перелякано бала- кав тоді полковник, – якщо продамося Європі й до- ведеться воювати з українськими більшовиками – з обох боків проллється тоді братня кров... А ще інші нашіптували: – Чого-то після поразки праця Юрка Тютюнни- ка стала такою вже потаємною? Чи правду казали, що об’явився аж у Румунії? Бо поляки, мовляв, з ніг збилися, шукаючи гене- рала, – вирішили, що працює на шкоду він польській справі, навіть депеші писали в Бухарест, аби копну- ли того з румунського терену. Приголомшив, мов по тімені ковадлом бухнув, Чеботарів: – Нам удалося встановити, що Тютюнник справ- ді працює в контакті з дефензивою 6-ї Румунської армії, але зв’язаний через деяких наших колиш- ніх, доволі відомих у минулому діячів, з росіянами і генштабом французьким. А вступає в дружні сто- сунки з Дмитром Донцовим та іншими патріотич- но налаштованими людьми з міркувань, що Україна колись звільниться і держава заснована може бути тільки сильною особистістю, такою, як він, генерал Тютюнник. Ті балачки на тлі ошуканства Польщі, що зами- рилася в Ризі з більшовиками, віддала на поталу їм Україну та собі відпанахала західні землі, жорновим каменем тисли на й так вже зболені душі. Навіть не розсмішила своєю абсурдністю Сергія Прокоповича ще одна версія, коли преса принесла приголомшливу звістку про перехід Юрка Тютюн- ника через Дністер і перебування його в червоних. Неймовірне довелося від Добровольського та Загір- няка почути: – То, знацця, невипадково... Тут вельми мудро за- думано. Коли настане знову війна з більшовиками, то з одного боку ми, а з другого – червоні, дійсно велика армія з гаслами визволення з-під лядської не- волі. Армія, котра українізована для більш успішної боротьби з Європою, армія, в котрій завдяки старан- ням Тютюнника окажеться багато инших команди- рів, наших по духу. На чолі тої армії стоятиме сам Тютюнник, і от в рішучий момент, будучи зв’язаний з нашим командуванням, умовляється... Ми, перей- шовши до нього, відкриємо фронт і завдамо смер- тельного удару полякам та розпочнемо при великій Українській армії будувати свою власну державу. Розвиднілося остаточно Сергію Прокоповичу, враз пропали, наче досвітня мліч, сумніви щодо За- гірняка: за словесним лушпинням звичайнісінька зрада прихована, ще й так неоковирно тими луш- пайками прикрита, тож правду-таки казав цей не- гідник колись, що судитиметься їм ще зустрітися – і розминутися просто так вже не випаде. «...Що ж то за століття таке химерне і що за земля така, якій невгамовний люд не дасть ні року спокою», – гірчило не раз на душі Тимошенкові. – Може, спробувати хоч віддихатися від цього усього, кличуть до Чехії друзі його, недалечко навіть вони, може, послухатися? ----- 8 а бульварі Кліші, в кабаре «Мулен Руж», врод- ливі дівки рвучко вимахували спідницями, ви- танцьовуючи хвацько канкан та чаруючи ним вже три десятиліття парижан і гостей; виставкові салони за- повнювала вишукана публіка, рясніли вулиці міста з ранку до вечора розмаїттям вбрання святечного люду, мовби й заняття іншого він не мав, окрім празникуван- ня, – Володимирові Прокоповичу Тимошенкові Па- риж був до серця. От тільки милуватися ним часу бра- кувало: економічного консультанта українських урядів та керівника Інституту економічної кон’юнктури при молодій Академії наук молодої держави послали на світову конференцію у Париж як економічного рад- ника нашої дипломатичної місії. А клопотів тут не бракувало, через них, наче від пе- репою кріпкого, голова шумеляла під вечір та рябіло в очах... Офіційно делегація УНР на світову конфе- ренцію не була запрошена, ще треба доводити своє право на місце під погідним цим сонцем та платана- ми височенними у затишних паризьких парках. Бра- кувало і досвіду, і везіння, і збігу обставин бажаних. – Ми приїхали в Париж як новачки, – казати- ме про той час М. Рудницький, – не знаючи терену праці, позбавлені всяких зв’язків, віруючи, що самої «чистоти» справедливої праці вистачить... Ще спотикатися почали, заледве 19 липня 1919 року Рада Народних Міністрів УНР переформува- ла склад української делегації, затвердивши тепер головою місії Михайла Тишкевича. Але він не зразу прибути зміг, тож продовжував керувати попередній очільник П. Сидоренко. То про нього у звіті до укра- їнського МЗС писалося: «П. Сидоренко не має жод- ної дипломатичної підготовки і не знає звичаю, ха- рактеру і умов життя на Заході. Він віддалив від себе за час свого перебування в Парижі всіх прихильників України, не зумівши собі придбати нових приятелів». Покотилися веселіше справи, як прибув до Пари- жа Михайло Тишкевич. Він таки чимало робив, аби через оті викривлені окуляри західні альянти пере- стали дивитися на Україну як частину Росії. Навче- ні життям, тут усі були однодумцями – наприкінці вересня Симон Петлюра писав у Париж: «Жодних комбінацій на ґрунті відновлення «єдиної, неділи- мої Росії» не повинно бути. Треба зацікавити фран- цузькі промислові кола Україною». Отим зацікавленням і віддавав найбільше уваги Володимир Прокопович. Бо ж французькі інвести- ції в економіку колишньої Російської імперії були таки чималими, сягали вони, за підрахунками ан- глійського посла у Франції Л. Берклі, 800 мільйонів франків – і, що особливо значимо, вкладалися вони в підприємства, здебільшого розташовані в Україні. Інколи Володимирові Прокоповичу долоні че- салися пожбурити всі службові папери в найдальшу шухляду, зустрітися з відомими земляками, відвіда- ти мистецькі салони. До Парижа прибувало з рідних країв все більше знаної професури, талановитих інженерів, таких, як авіатор та конструктор, якому належала вже низка світових рекордів, Ігор Сікор- ський. Олександр Архипенко хоч і переїхав до Ніц- ци, та в столиці не почувався гостем. Картини пол- тавчанки Марії Башкирцевої викликають дискусії і фахівців, і просто пошанувальників, Олекса Гри- щенко в одному каталозі з репродукціями Ван Гога, Модильяні й Матісса. Відвідавши першу виставку кубістів в Осінньому Салоні, Гійом Аполлінер був у захопленні від робіт Софії Левицької. Тканини Соні Делоне з полтавського Граджиська, що по заміжжі набула французького прізвища, Париж перевдягли в кольори далеких полтавських ланів… Але мрії ці Тимошенку потрібно відкласти, бо не заховаєш у далеку шухляду насущне. Діяльність свою місія має вибудувати в обстановці, коли, наче змовившись, і російська, і Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Іван Корсак - Борозна у чужому полі
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |