|
    Прочтений: 0 Посещений: 2235 Дата публикации: 11.1.2006 Олександр знесилено прихилився до сiрувато-синьої обшарпаної стiни i тут-таки з острахом вiдсахнувся: вiн вiдчував, що торкнувшись її, вiн наче прийме на себе всi тi флюїди болю, розпачу й жахливої, непоборної безнадiї, якими були немовби просякнутi тьмянi i сповненi рiзким духом хлорамiну примiщення лiкарнi. Власне, Олександр повинен був лише вiднести довiдку до реєстратури - i нiчого бiльше, але ... Що саме значило оте "але", Олександр добре, аж занадто добре знав. Воно давило на його свiдомiсть важким, невiдступним тягарем, i не було нiякої змоги спекатися того осоружного вiдчуття! Воно нi на мить не давало Олександровi забути про те, що ось тут, у кiнцi цього похмурого коридору знаходиться людина, яку вiн знав вже майже дванадцять рокiв i до якої вiн вiдчував якесь незнайоме, майже мiстичне почуття. В їх стосунках було рiзне - майже родинна приязнь i тупа ворожiсть, щире спiвчуття i майже холодний розрахунок, повага i презирство - i ще безлiч вiдтiнкiв того, що зазвичай називають людськими взаєминами. Проте бiльш за все Олександра лякало, що з кожним днем вiн все частiше бачив у своєму наставниковi самого себе, точнiше того, що це змушувало його думати про своє майбутнє, про те, що навiть такий варiант завершення життя для нього був би занадто гарним, а насправдi - що насправдi, йому не хотiлося думати зовсiм, бо тодi його життя повнiстю позбавлялося сенсу, роблячи iснування безнадiйним i невиправданним. Олександр намагався не помiчати цього, але пiдсвiдомiсть щоденно калатала в його мозок, позбавляючи i надiй, i сподiвань, i будь-якого бажання дiяти взагалi. Олександр марно намагався прогнати спогади, вiн немовби поринув у вчорашнiй вечiр, коли вони втрьох з Сергiєм Петровичем та Олексiєм Анатолiєвичем прийшли провiдати хворого. Олександр тодi вперше побачив свого старшого товариша у такому станi: колись по-схiдному запальний i рiзкий, який гордовито вважав себе наймолодшим i у сiмдесят, бадьоро шкутильгаючи по коридорах установи, тепер лежав прив'язаний на лiкарняному лiжку, немов божевiльний, каламутним поглядом дивився на Олександра, а його мова нагадувала белькотiння п'яницi. Страшний дiагноз - iнсульт, немов важкий вирок, незримою хмарою висiв у палатi. Олександр дивився на немiчне тiло, переводив погляд то на iнших хворих, то на щось, що бiльше нагадувало купу рiзнокольорових ганчiрок, яку перегортала медсестра на лiжку навпроти за прозорою перегородкою, i його почав огортати панiчний жах, жах перед всевладною i всемогутньою смертю, що приїходить до всiх, i прийде до нього, i - що найжахливiше - до тих, кого вiн любить, i не можна нi вiдвести, нi оминути цього невблаганного кiнця, перед яким такими немiчними i безпорадними здаються отi людськi iстоти у своєму суєтному мурашиному заклопотаному життi... "Нi, тiльки не це!" - подумки благав Олександр, одночасно розумiючи марнiсть своїх благань i вiд цього ще бiльше втрачаючи грунт пiд ногами. "Навiщо все це? Хiба для цього треба було народжуватися?" - розпачлива думка билася у нього в головi, i вiн вiдчував, що ось-ось розридається вголос. Зусиллям волi Олександр зупинив себе i гiрко посмiхнувся. Вiн немов побачив себе збоку - блiдого, розгубленого, що зiщулившись i сховавшись за по-чоловiчому мiцними спинами своїх колег, тремтливо визирав у промiжок мiж ними, намагаючись не зустрiтися поглядом з тим, хто лежав у лiжку. Олександровi вже несила було дивитися - хоч би скорiше вже, геть звiдси! - бо вiн вiдчував, що вже не витримає бiльше, i таки не змiг втекти - i вже за кiлька хвилин вiн почав нiби розчинятися у цiй напоєнiй стражданнями палатi, вiн почував себе там, на лiжку, в тому старому й немiчному чоловiковi, в нього влилися бiль, жар i запалення всiх чотирьох пацiєнтiв, вiн вiдчув неслухняне, наче неживе тiло, яке зовсiм не слухалось його волi, немов гумова лялька i такий неповороткий, немов задубiлий язик ... I ось зараз вiн знову стояв там, стояв i мусив виконати свiй моральний обов'язок, мусив зайти туди. Олександр пройшов кiлька крокiв i вiдчув, як невидима стiна спинила його. Вiн просто не мiг йти далi. Тупцяв на мiсцi i дивився на медсестер i лiкарiв, вiдчував сором i зневагу до себе - i все одно не мiг змусити себе ступити далi. Якби йому зустрiвся хтось, хто запросив би його зайти, тодi Олександровi не було б iншого виходу, як переступити оту перепону, але нiхто його не пiзнав, всi були заклопотанi своїми справами. Олександр вiдчув, як важка втома виповнює його зсередини. Йому раптом стало байдуже до всього, про що вiн думав щойно, i вiн прочинив дверi реєстратури. Медсестра довго не могла второпати, про яку довiдку йдеться, а тодi взяла її i вклала в якусь папку. Олександр попрощався, зачинив за собою дверi i якусь мить повагавшись, швидкою ходою рушив до виходу. На вулицi в Олександра, як i вчора, почалися перебої в серцi. "Стук-стук - гух! Стук-стук - гух!" - серце штовхало його прямо в груди, але вiн вперто простував брукiвкою, тримаючи закриту пластинку з лiками в кишенi, i прислухався до того гахкання з якоюсь мстивою, злою посмiшкою. Йому майже не було страшно, тому що зараз вiн вiдчував себе жорстоко обдуреним i ненавидiв життя за його пiдступну, гидку оману, за те, що воно вороже i зовсiм непiдвладне йому . Того разу Олександр знову iз здивуванням i полегшенням подумав про те, що вмерти - то не так вже й погано. 2004 Ваше мнение:
Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
||||||||||||||||||||||||||||
msntrp - Програний двобiй
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |