|
    Прочтений: 0 Посещений: 2776 Дата публикации: 11.7.2006 ....поглянь, як повільно мерзнуть очі, коли вони не бачать, а дивляться. коли серце знає чого хоче, а розум реальності противиться. і сніг це сльози вечора. а втеча недоречна... Місто було звичайне. Таке простеньке, з загазованими бульварами, темними провулками, центральною площею на якій збираються всі околиці, і околицями на яких збирається весь центр. Тут було все спокійно, для того, хто приїхав сюди просто погуляти, просто походити вулицями, посмакувати тутешню їжу, послухати чарівну мелодичну мову. Приїхати і поїхати, забираючи сувенірники з лотків, якими на Крутій вулиці була забита вся проїжджа частина, і потім розповідати там, за кордоном, казочки і легенди якими була наповнена історія Міста, і які наївним Іноземцям по нарозказували гіди. Звичайно перекрутивши все догори дном. Для Іноземців місто було черговим враженням, черговою грою у цікавість, черговим складанням паперового літачка з власним ім’ям і запусканням його з високого схилу. Банальним паперовим літачком... Вони не знають, що коли повернуться, спогади про Місто не покинуть їх. Вони просто заснуть, на самому дні їх душі, яка теж буде спати. Адже Іноземцям треба ходити на роботу, заробляти гроші, годувати власних діточок, чи робити їх. Треба вигулювати собаку, годувати рибок. Прибирати. Спати. Іноді їсти. Помирати. Жити... Спогад про Місто лежатиме в душі, і мовчатиме, поки Іноземець не почне кохати і думати. Інакше він просто не згадає красу побаченого. А Місту не потрібні пусті , показні виступи типу: „Як я люблю це місце! Все тут таке гарне”. Таке гарне, аж до нудоти, аж до болю у вухах. Місту потрібно, щоб його красу могли оцінити по справжньому, оцінити ту монументальну роботу трьох компонентів : природи-часу-людини. Облишимо... місто виживе і без Іноземців, адже його Іноземці не розуміють. Його можуть зрозуміти лише окремі люди, які живуть в ньому. Які живуть разом з ним. Які дихають з ним одним повітрям. Він є такою людиною. Схожий з містом тим, що кохає себе. Кохає до нестями. Його не можна звинуватити у самозакоханості, адже він вродливий. Шалено вродливий. Такий як і Місто. Вони як брати, які майже нікому не відкриваються. Їх обох творили час-природа-люди. Але не зважаючи на всю свою красу і самозакоханість він нещасний. Це робить його слабким, хоча зовні він сильний. Навколо всі закохані у його красу, але ніхто не кохає його его. Всім здається що у нього сильний характер, але ніхто просто не наважувався зазирнути в глиб його душі. А цього йому страшенно хотілося, хотілося бути розкритим, слабким, бо він вже стомився бути гарним. Але не має людини, поряд з якою він міг стати таким. Він точно не знав, чи не було її зараз поряд, чи її взагалі не було в нашому світі. Іноді виникала думка пошукати її в інших світах, але це суперечило б його теорії атеїзму. Він не вірив в Бога, він не вірив у надприродні явища, він навіть в себе не вірив. Все своє життя він чув про свою красу, він слухав спів гарненьких лялечок, які щебетали про його очі, волосся, губи... Йому це обридало швидко і до нудоти. Він вирішив піти. Піти порадитися що робити. Порадитися з Містом. Він думав що тільки воно його розуміє. Він так думав, вже більше п’яти років. Майже щодня він ходив радитися з Містом. Просто йшов і слухав тихий шепіт, широкої річки, яка поділила береги, міських доріг чого ще... Але ніколи не слухав себе. Часто він сідав у метро, їхав до станції, що знаходилася прямо над Річкою, і довго та пильно вдивлявся в ніч... Мимо проходили один за одним потяги метро, швидко змінювалися обличчя, повз нього постійно снували люди, внизу, під мостом, постійно рухалися автомобілі, і погода теж не стояла на місці... Все змінювалося постійно. Лише він постійно не змінювався. І постійно думав. Постійно. Ось так раптово, не зважаючи на всю свою самозакоханість він думав про Неї. Коли він стояв все на тій же платформі перед ним вимальовувалися контури її обличчя, і особливо очі. Він не пам’ятав якого кольору вони були, силився згадати але не міг. Він бачив її тільки раз. Всього один раз. Коли їхав у тому клятому метро. Як завше, на красеня повернулися всі очі, почали досліджувати його. А вона не повернулася. Стояла біля вікна і дивними очима споглядала Місто. Потяг, як раз, проїжджав над Річкою. Він не пам’ятає якою вона взагалі була. Запам’ятав лише погляд. Її погляд. Скільки разів він намагався знайти такий серед свої знайомих. Скільки спроб було, самому так дивитися на світ, але марно. Вона дивилась особливо. Вона дивилася добро, з Любов’ю, наче це (місто, цей вагон метро, всі ці люди) було коханням її життя. Потім вона перевела очі на нього... котрого аж перетрусило від того погляду. Він звик що на нього дивляться псевдо-закохано, поглядом з солодкуватими нотками і бісовими чортенятками. А вона подивилась з Любов’ю. З справжньою Любов’ю якої йому не вистачало, яку він шукав. Він відчув наче всю свою доброту, яку могла вмістити в себе, вона віддає йому своїм поглядом. Не міг повірити, що можна щось передавати поглядом настільки сильно. Потяг під’їхав до зупинки і потоком людей його почало виносити на платформу. Він опирався, розштовхував їх ліктями, кричав що вони не розуміють (хоча сам мало що розумів). В останні секунди коли металевий голос, як вирок прохрипів „..наступна станція..”, він встиг ще раз знайтися з її очима серед різнокольорових пустих очей. Це було як промінь яскравого сонця в епоху війн на Землі. Він запам’ятав ті відчуття, запам’ятав те світло з її очей. Вже бозна скільки він шукає її серед ночі, в Місті, по всій Країні. Але марно. Тоді він і почав радитися з містом. Адже воно завжди мовчало (чи він просто не розумів його слів, хоча дуже хотів вивчити його мову). Він розумів, що поки не знайде ту дівчину його життя приречене. Приречене вмирати. Вмираюче життя... банально. Але іноді банальність це добре. Коли він стоячи на зупинці Річка думав і ставив запитання Місту, воно банально мовчало, і в цьому мовчанні він знаходив ті відповіді, які йому були потрібні. він запитував, чи знайде її, і в мовчанні міста чув „...так...”. .....Зимовий вечір, він стояв там один. Платформа була пуста. Йшов сильний лапатий сніг, на декілька метрів перед собою не було нічого видно, але він все одно дивився. Чогось чекав, про щось думав. Навіть не помітив, як до нього хтось підійшов. Відчувши дотик до плеча, він різко відхилився в бік. Піднявши очі, та повернувшись думками в цей світ побачив маленького хлопчика. Його думки здивувалися. Ніч, зима, одинадцята година вечора, така одинока станція метро, і тут.. Малий дивився на нього і посміхався. В його очах танцювали чортенята. Такі з’являються коли ти знаєш, щось про когось але не кажеш. Тільки знаєш. Ось так і дивився на нього той хлопчик. Ще раз блиснувши очима, малий простягнув до нього руку з папірцем, але раптом щось згадавши повернув руку в кишеню, ще разочок глибоко подививсь на нього і спитав : „ Ви Андрій?”. Він здивовано кивнув головою, намагаючись усвідомити, що не спить. Його дійсно звали Андрій. Ні, взагалі то звали його по-різному хто коли, і хто як. Сам себе він називав Дурнем. І це незважаючи на всю свою самозакоханість. Адже все то було лише антуражем, театральним костюмом на арені світового цирку. Ще раз переконавшись що його звуть Андрієм, хлопчик віддав папірець який тримав у своєму кулачку. Андрій взяв його до рук, заходився розвертати, аж згадав що хотів спитати малого як того звуть. Підняв голову і, - від здивування відступив на декілька кроків. Того ніде не було. Підходило метро, з вікон на нього дивилися люди, а він їх не помічав. Андрій дивився лише на підлогу, собі під ноги. Де на свіжому снігу маленьким дитячим пальчиком було виведено „Не думай. Вір”. У голові прокрутився час на декілька хвилин назад бажаючи переконатися що це було. Він не міг повірити, не міг повірити, бо ніколи ні в що не вірив. І цей хлопчик вважався йому ознакою того, що він починає сходити з глузду. Але папірець, який лежав у його руці, давав надію на швидке зцілення. Поглянувши у долоні які міцно тримали згорнутий клаптик паперу, Андрій розгорнув його і побачив виведене гарним почерком слово. Всього одне слово. Всього одне. Таке дивне і потрібне. „Повір”. Все. Більше написів не було. Андрій вертів його з усіх боків намагаючись побачити щось ще. Він не міг просто так взяти і зробити те, в чому його переконували хлопчик, аркуш і Місто – повірити. Якби тоді знати, що треба просто повірити аби побачити дівчину він кинув би всі і повірив, але ні. Сховавши папірець у кишеню, він перейшов на іншу платформу, дочекався потягу метро, зайшов у вже пустий вагон, і розридався. Він плакав вперше в своєму житті. За 25 років, жодної сльозинки не пролилося з його очей, і раптом, він відчув що йому просто хочеться поплакати. Не знав чому, навіщо і для кого, але точно знав що плакати треба. До цього моменту він ховав у собі свій сум, свої сльози, свої переживання. Не міг показати світу свою слабкість, адже він був Красень. Якби він тільки знав, що Світ все знає. Не той світ, який навколо нас, а той який у самих нас. Він сидів на лаві і ридав, сльози текли по його щоках, перебиралися на горло стікали на воріт модної курки, і зникали в її хутрі. Він відчував, що з цими сльозами виходить все те погане, що було в нім. Що є в нім. Раптово і несподівано він зрозумів з чим жив, і поняття серце все чіткіше вимальовувалося перед ним не як термін анатомії. Відчуваючи що сльози закінчуються він намагався десь взяти ще. Бо він відчув смак солі на губах, і це було для нього чимось новим. Чимось потрібним. Сльози закінчилися таки само раптово, як і почалися. Андрій навіть здивувався. Бо ніщо в нього житті не зникало і не виникало просто так. Все було написано у бізнес плані. Аж тут раптом... Перші сльози, це навіть дивніше ніж перший секс... який він вже не пам’ятав. Але тепер, коли на його щоці висохла остання сльоза, він зрозумів, як важливо пам’ятати. Він зрозумів але не повірив. Підвівшись він помітив, що у вагоні не один - в іншому куточку тремтів старенький у порваній одежині. Може від холоду, може від страху. Андрій не керуючи руками зняв з себе куртку і поклав старому на плечі. Той лякано відхилився від нього і зважився підняти очі. Це були очі наповнені страху. Реального страху. Такого, якого він ще не бачив і не відчував. Страх перед смертю. Страх перед тим, що його знову будуть принижувати, і ще щось.... Відмахнувшись від цих думок, він похлопав старого по плечу, і розвернувшись, рушив було до дверей метро, аж відчув, що його міцно вхопили за рукав светру. „Стій” – прозвучало у пустому вагоні. Андрій здивовано озирнувся. Старенький, дивися на нього з посмішкою протягуючи маленьку книжечку. „Тримай. Я хочу віддячити тобі за те що ти почав думати.” Андрій нічого не розуміючи опустив очі на взяту до рук книжку обгорнуту старою газетою. Вже зовсім розгублений і загублений він підняв голову спитати, що то за дивина така, та вагон був пустий.... тільки металевий голос як завжди спокійно і рівно проказував своє звичайне „Обережно двері зачиняються...”. Андрій дістався свого дому за першу ночі. Перш за все, поставив на вогонь каструлю з вином - хотів зварити собі глінтвейну. Це було лише те одне що він пам’ятав зі свого дитинства. Запах гарячого вина зі спеціями. Коли померли батьки, його віддали сестрі батька, простій і лагідній жінці. Він виріс, заробив собі все те, що є в нього зараз, і лише тоді надумав собі навчитися готувати глінтвейн. Перепробував купу рецептів, але жодний йому був не до вподоби. Він не міг знайти той, який би повернув хоч на мить його у дитинство. Коли черговий раз не виходило каструля з ненависним напоєм розліталася квартирою, залишаючи на білих шпалерах, білих шкіряних диванах буро-коричневі плями. А Андрій без сил опускався на підлогу і сумно дивився як ці плями розпливаються кожна своєю поверхнею, і не міг зрозуміти чому у нього нічого не виходить. З часом змирився зі своєю долею, і пив будь-який глінтвейн, як віддавав дань тому, до чого вже не зможе повернутися. І от сьогодні він ставив вино на вогонь, і виймав з шавки суху суміш для глінтвейну. Поки вино грілося, взяв до рук книгу, яку отримав у подарунок від старого. Андрій так і не наважився відкрити її дорогою - щось стримувало його. І от зараз, сівши на підлогу у вітальні, він обережно, намагаючись не розірвати занедбану книжку розгорнув її на першій сторінці, і прочитав назву „100 найкращих напоїв і коктейлів з вина”. У нього заворушилися думки, щось схоже на надію, щось на кшталт цього почуття з’являлося десь глибоко у його сумлінні, і зникало... Десь на середині, з книжки висовувався шматочок старого засаленого паперу. Розгорнувши саме там він прочитав „Глінтвейн. З минулого в сьогодні”. І рецепт. Рецепт.. рецепт.. промовляючи ці слова як мантру Андрій підійшов до плити, і почав додавати у вино інгредієнти як було написано у книжці. Вперше, вперше за своє життя, він робив це не як автомат. Кожний інгредієнт брав до рук, пестив його, закохувався в нього, і з ніжністю додавав у вино. Сам того не розуміючи, він вкладав у приготування напою, свою душу, у існування якої не вірив. Нарешті додавши всі названі у рецепті інгредієнти, він загасив полум’я, налив димлячись напій у кружку, і обережно, намагаючись не розлити жодної краплі, пройшов на балкон. Взявши якусь коробку, сів на неї і здавалося міг дозволити собі розслабитися, скуштувати напій. Він хотів умочити губи в чашку але ніяк не міг наважитися.. він боявся ... чогось боявся. Думки хаотично переплелися у його голові, і нагадували кущ шипшини, гілки якого міцно приплетені одна до одної, але і водночас стирчать на всі боки. Він розумів, що все життя свідомо і підсвідомо шукав цей напій, аби з його смаком хоч на хвилинку повернутися в дитинство. Та ось тепер, тримаючи в руках, саме такий, він боявся повернутися в дитинство. Може він згадає, щось таке... може він ще раз побачить смерть своїх батьків.... він сидів і думав.... думав... дивився у чашку з глінтвейном.. врешті у нього закололо в очах і він підняв голову щоб подивитися в темряву... та темряви не було. Андрій не помітив, як плинув час, і що над Містом вже почало підійматися сонце. Він тільки зараз зрозумів, що жодного разу не бачив як сходить сонце. Поставивши чашку на підлогу, він піднявся відчини вікно. Через те, що його довго не відкривали, довелося докласти зусиль, та воно було того варте. Ледве прокривши він відчув, як по його лицю прогулявся холодний, але м’який зимовий вітер. Будинок стояв на схилах Дніпра, з вікна відкривався чудовий краєвид, Андрій навіть здивувався, чому він його раніше не помічав. Нарешті, на 25 році життя, він міг постояти і подивитися. Світало, перші, легенькі і маленькі промені сонця пробігали містом, було тихо і зимно, схили були повністю вкриті снігом, і по цьому снігу теж бігали сонячні промінці. Вони, які малі діти, яким дали свободу дів, бавилися на снігу. Певно сумували, що не можуть пірнати у сніг, але були щасливі, що просто живуть. Парк, у якому стояв його будинок, нагадував картинку з мультику про снігову королеву. Андрій чітко бачив обидва міські береги. Вони були неймовірно гарні. Неймовірно спокійні. Місто наче давало можливість помилуватися собою. Андрій спостерігав, і на його вустах, починала грати посмішка. „Чому я не помічав цього раніше? Чому? Що не давало мені зрозуміти красу Міста. Красу, яка закохує в себе. Я дивився на нього лише, як на купу пустих, не живих будівель. Зараз я дивлюся на цей парк, на цей сніг, на Місто, і чомусь хочу преклонитися йому. Може це мій Бог? Та його ж не існує, Бога.. а може... Чому ж він не врятував моїх батьків, коли вони помирали, а я благав його, я молився день і ніч, я не спав. Він мене не почув... тому його не існує. А Місто? Чи існує місто, чи існуємо ми? Скільки разів мене питали про сенс життя, а я не знав що відповісти і починав молоти дурниці. Все через те, що я сам його ще не знайшов. Для чого він взагалі потрібен. Сенс... місто.. все це разом змішалося у моїй голові. Я навіть розібратися у собі не можу. І мені ніхто не допоможе, адже якщо, я комусь зі своїх друз... Друзів? Чи є у мене друзі? Хто вони такі. Ну чому в голові така каша, навіщо воно мені. Я жив без усіх цих роздумів, і як би не та дівчина... навіщо, воно мені...!” Його голос рознісся парком, лякаючи сонячні промені, як тут же поховалися хто куди, і тепер, визираючи із-за дерев, та з під лав, здивовано і зацікавлено дивилися на нього. Ранок підібрався до його вікон, і практично дивився йому в очі. Глінтвейн охолов. Андрій без сил опустився на коробку, і взявши чашку, вже без жодного страху, без жодного почуття взагалі ковтнув. Ковтнув. І почав чекати дива. Та дива не було, адже він не вірив в дива. Напій дійсно нагадав про його дитячі роки. Дійсно. Його запах був ідентичний тому, який він багато років тому чув на маминій кухні... рівно 20 років тому. Відтоді він не чув його. А тепер скуштувавши, цей глінтвейн він відчув, що дитинство було у нього щасливим, адже він аж 5 років був зі своїми батьками. Цілих п’ять років він жив з ними спілкувався, адже інші діти і такого не мають. І він зрозумів що був щасливим, хай такий короткий термін, але він знав своїх батьків. Він запам’ятав їх чудовими і добрими людьми. І зовсім несподівано, у його голові сплила фраза, яку один раз йому сказала мама. „синку, ти ще маленький. Але пам’ятай, де б ти не був, що б ти не робив. Ми завжди будемо поряд. Не важливо у якому вигляді, фізичному чи якомусь іншому, але ти вір.”. чому мама так наполягала на вірі? Адже ця її віра не врятувала її від смерті. І де вони зараз? Де? Поряд? Я їх не бачу, не відчуваю... а вірити. Я вірив, вірив до останнього моменту, що вони виживуть. Але потім, все обірвалося. Андрій, ще раз зиркнув у вікно, і допивши напій, повернувся у кімнату. Побачивши на підлозі книжку. Яку йому подарував старенький вчора вночі, він підняв її. І раптом з неї випав отой клаптик паперу, яким було закладено сторінку, з рецептом. На папірці було нашкрябано кривими літерами якоюсь чорною ручкою „ Повір”. Вже не в силах дивуватися чи думати, Андрій повалився на диван і заснув. Він спав довго. Йому дзвонили, приходили меседжі, але він нічого не чув. Він спав. Андрію нічого не снилося, але так міцно він ніколи не спав. Нарешті, десь о четвертій годині він прокинувся. Спочатку він навіть не зрозумів де він, що він, хто він. Просто сів на диван, і здивовано озирався навкруги. Можливо чогось чекав. Можливо когось чекав. Нарешті, повернувшись тілом і мозком зі світу Морфея у світ... у чийсь світ. не знаю чий, але це інша тема. Тож нарешті повністю прокинувшись, Андрій намагався зрозуміти, чи не наснилися йому всі події вчорашнього дня. Встав, і пройшов на балкон, атм стояла пуста чашка з під вчорашнього напою. І вікно було відчинено. І сонце вже не вставало а сідало за обрій... і у кімнаті, лежала книжка рецептів. Це було матеріальним. В матерію Андрій вірив, отже мав повірити і у все, що відбулося вчора, у те що він плакав, що розмовляв бо зна з ким... знову у його голові почалася плутанина. Знову думки почали свою загадкову гру, одна з однією... від цього у нього почала боліти голова, і не в силах боротися з болем. Андрій поповз у душ. Саме поповз, бо ходити у нього вже не було сил.. Зайшовши у ванну, він ввімкнув воду, гарячу, холодну. І почав повільно роздягатися. Залізши під струмені води, він відчув приємну прохолоду по всьому тілу. Так, наче ця вода стікає. З гірських схилів, прямо у його квартиру. Вода, насичена всіма найкращими почуттями життя, всім чистим та щирим. Андрій прямо таки буквально почувався як на якійсь чистці. Складалося враження (це для нього, бо можливо все так і було, хто зна) що вода, вириваючись зі тісних водопровідних труб, розпилювалася на нього живильним фонтаном, і змивала з нього, з його тіла, з його думок все погане. Вириваючись з гирла душу вона було прозора, легка. Але лиш торкнувшись Андрієвого тіла, вона ставала жахливого брудного чорного кольору. Ставала липкою і нечистою. Можна навіть було розгледіти як у ній кричали, і просили пощади думки і почуття, які були не достойні жити у тілі цього хлопця. З криком вони змивалися живильною водою, а натомість, приходило відчуття полегшення, відчуття покою і чистоти у тілі і голові. Андрій не розумів цього всього, але відчував, як поступово головний біль відпускає його. Як йому стає легко. Він оманливо думав, що це через міцний сон. Він навіть ще не усвідомлював, того, що якась частинка його душі, у яку він не вірив, вже починає прокидатися від того глибокого сну, у який її занурив він сам. Андрій не розумів, що вона просто спить. Чи може спостерігає за ним. Вимкнувши воду, він виліз з душу. І пройшов у кімнату. Всю квартиру заливало сонце. Його промінчики бігали по всіх меблях. І як тільки Андрій зайшов у залу, вони перескочили на нього, засліплюючи йому очі. Відмахнувшись від них, він навіть не намагаючись розібратися в собі, на швидку руку зробив собі каву. Одним ковтком випив її, і зрадивши собі, натяг на себе першу ліпшу одежину, і вийшов з квартири Ваше мнение:
Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
||||||||||||||||||||||||||||
неможливість - атеїст. частина перша. світно в кінці.
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |