Жанр: Лирика: Философская Прочтений: 0 Посещений: 1987 Дата публикации: 26.12.2006
Метелик темний молиться на павутину
Як ми на наше завтра під дощем.
Летять думки, як хвилі без упину
І виють ноги змученим плющем.
Співає ніч – і десь посеред ночі
Посеред трав чи льоду – все одно,
Ми впізнаємо серце. Воно хоче...
Щось хоче, а згадати не дано.
І в медитаціях зеленого жасмину,
У краплях чаю, випитих до дна
Хтось відшукає все-таки причину,
Яка кує наш погляд до вікна.
Усе, що є – лише душа і зорі,
І міст між ними – прірва між людьми,
В широкому буденному просторі
Хтось досі вірить в казку. Може...ми?
Прочитав ше раз, очень даже "нічо так"!
Но нашо там "темний"? - токо пара лишніх складів, а смислове навантаження не дуже велике, чого б не викинуть його?
"Усе, що є – лише душа і зорі,
І міст між ними – прірва між людьми,
В широкому буденному просторі
Хтось досі вірить в казку. Може...ми?"
Якщо не ми, то хто?