Libra - сайт литературного творчества молодёжи Libra - сайт литературного творчества молодёжи
сайт быстро дешево
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
Поиск:           
  Либра     Новинки     Поэзия     Проза     Авторы     Для авторов     Конкурс     Форум  
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
 ГаляВуд (HolliWood) - Завжди... Уламок Дзеркала (продовження) 
   
Жанр: Проза: Разное
Статистика произведенияВсе произведения данного автораВсе рецензии на произведения автораВерсия для печати

Прочтений: 0   Посещений: 5190
Дата публикации: 26.2.2007



- Якби що було потрібно, я за дверима, - сказав Ветеран.
- Добре, дякую, - двері зачинились за охоронцем після цих слів мецената Ковалевського.
Джейн старалася триматись, не виказуючи своїх страхів та побоювань. Вона дивилась на мужчину навпроти і бачила його зблідле обличчя. На якусь мить їй здалось, що то він, а не вона, - арештант; принаймні, що так думав він. Їй стало ніяково – й вона відвела погляд вправо.
Себастіан впізнав її відразу... Ніколи він не забуде того обличчя, кругленького, приємного... Тих зелених очей, тих довгих тонких вій, а ще – звабливих тоненьких брів. Напевно, недавно в’язням дозволено було викупатись і помити волосся, бо мокрі пасма світлого, з легким рудуватим відтінком, коричневого волосся арештантки недбало спадали на її плечі. На ній і досі був той чорний топ, спортивні штани і кросівки фірми „Adidas”. На правому плечі вздовж виднівся шрам, що тягнувся вертикальною тонкою стрілкою у напрямку грудей. Її губи, чіткої правильної форми, були злегка стиснуті, що додавало її обличчю серйознішого вигляду. Так було завжди, відколи він її пам’ятає. Це вона, звичайно, без сумнівів, це вона!
- Я чув, що ви нічого не пам’ятаєте про своє минуле, - почав він, старанно добираючи слова.
- Це правда. Усі навколо обвинувачують мене у якомусь звірячому вбивстві, а я не можу захищатись, - її очі стали вологими.
- А що ви пам’ятаєте?
- Недавно я згадала сварку з батьками, перед тим – подругу Аліну...
- Аліну? – його брови підстрибнули, а обличчя знову змінилось.
- Так, з вами все гаразд? Я покличу охоронця, вам принесуть води, - вона хотіла встати, але він зупинив її.
- Зі мною все добре... Ти не пам’ятаєш мене? – несподівано спитав адвокат.
- Вас? Що ви вигадуєте?! – вона важко дихала; дивлячись йому у вічі, говорила ці слова голосно, але кожне давалось їй надзвичайними зусиллями. – Я вже маю досить вас, поліцейських, й усіх, хто заплутує мене ще більше!!! Зрозумійте, мені дуже, дуже важко! Я не знаю, хто я, не знаю, де проживаю, хто мої батьки... Не знаю, чи є у мене друзі, бо з тих крихт спогадів картинка вимальовується, мов у тумані!.. Я вже не витримую...
Сталось те, чого вона боялась, - вона заплакала. Зсередини вилилися всі страхи; вона щиро плакала, затуляючи обличчя долонями з довгими пальцями. Її плечі здригались, і раз у раз вона зачерпувала новий ковток повітря.
Себастіан підійшов до неї, присів перед нею, торкнувся її рук; потім підвів її з місця і обняв її. Вона й досі трусилась; він відчув, якою мокрою стала його сорочка від сліз цієї арештантки, знайомої незнайомки. Якусь часточку секунди він насолоджувався тією близькістю, а тоді згадав, що близькість ця – лише вияв її розгубленості, а не прихильності.
- Я не збирався знущатись з тебе, - сказав він їй, надалі тримаючи її в обіймах. – Колись ми були знайомими. Malum nullum est sine alǐquo bono1, нарешті ми зустрілись... знову.

1Немає лиха без якогось добра. (лат)
- Nemo simul domǐnis par est servīre duōbus2, - відповіла вона, відхиляючи голову злегка назад, щоб поглянути на того, хто нібито знав її.

2Двом панам не послужиш. (лат.)
- Здається, ми проходили подібні уроки.
- Ви не можете бути моїм другом і водночас служити тим, хто тут мене тримає, хоч я і невинна.
- Я тут задля тебе, я нікому не служу. Давай спокійно порозмовляємо, - він посадив її на крісло і сам сів на своє місце навпроти. – Я знаю, хто ти.
- Як це можливо?
- Себастіан... Себастіан Ковалевський. Ми разом вчилися у школі. Тоді ти не звертала уваги на мене, як на когось більшого, ніж друг, і я розумів це: мені далеко було до твого рівня і рівня твоїх знайомих.
- Мені дали тимчасове ім’я – Джейн Доу. Свого я не пам’ятаю.
- Але я його дуже добре пам’ятаю, - він торкнувся її руки - вона була мокра від сліз і холодна, - і стиснув її. – Я тебе витягну звідси.
- Ти знаєш моє ім’я?! – очі її засвітилися надією. – Скажи мені його, поверни мені моє життя, благаю...
- Твоє ім’я таке ж, як ти сама.
- Яке?
- Мрія... моя нездійсненна мрія. Ілюзія, що додавала мені сил усі ці роки. Ілюзія щастя... Мрія, невідомість, привид минулого, що переслідував мене аж дотепер...
- Яке моє ім’я?!
- Майя. Майя Крoлева – це ти.


VII
Себастіан Ковалевський поспішав до приміщення суду. Швидше, ніж завжди, він вибрався на другий поверх, пройшов довгим коридором, і без стуку зайшов у батьків кабінет.
- Чому ти відразу не сказав, що це вона?!! – він сів перед батьком, котрий розмістився на своєму улюбленому місці – широкій шкіряній канапі насиченого коричневого кольору і попивав каву.
- Я знав, що все буде саме так...
- Як?!!
- Ти її побачиш, і все повернеться...
- Для того, щоб усе повернулося, мені не потрібно було її бачити! – тепер він говорив спокійніше, але в голосі відчувалися нотки роздратування і гніву: „Тату, цьому не треба було повертатися – воно завжди було зі мною, тільки сховане...”
Антон Микитович відклав чашку з кавою, поправив окуляри і, поклавши важку руку синові на плече, присунувся ближче до нього.
- Я знаю, що вона тобі завжди подобалась. Але тепер... за даних обставин я вимагаю від тебе, Себастіане, відмовитися від цієї справи. Тепер батьки знайдуть їй адвоката, і все вирішиться, - сказав суддя.
- Думаєш, вони винаймуть їй адвоката після всього?
- Після чого – всього?
- Майя сказала, що вона посварилась з ними, це останнє, що вона пам’ятає.
- Тобто, щодо амнезії, то правда? – суддя знову взяв філіжанку з кавою та охопив її обома руками, ніби хотів зігрітися.
- Звичайно! Слухай, вона справді у розпачі. А я не можу їй нічим допомогти, - він встав і пройшовся по кабінету: від канапи до книжкової шафи і назад. – Допоможи мені, що мені зробити?
- Покинь цю справу.
- Ні!! Це не порада!
- Так буде краще для тебе.
- Вона не могла вбити його! Це якесь непорозуміння! І я не кину її тепер.
- Кролевим вже повідомили?
- Ще ні. Я сказав Комаровському її дані після розмови з Майєю... коли переконався, що то вона. Їм повідомлять завтра з самого ранку.
- Я тут дещо перевірив...
- Це щодо Майї?! – Себастіан знову сів навпроти батька, а той налив собі нову порцію кави.
- Так.
Себастіанова мобілка порушила розмову...
- Аня, - вголос сказав він.
- Поговори з нею.
- Не маю бажання.
- Тоді я не розповім тобі того, що дізнався.
- Алло, - роздратований голос почувся у трубці.
- Привіт, ти де? – Аня теж була незадоволена.
- Що тобі?
- Ти мав бути у мене півгодини тому! Що з тобою, ти ж завжди пунктуальний?..
- Їдь сама на зустріч, - сказав Себастіан, але батько зробив заперечний рух рукою.
- Тобто як, сама? – з її голосу Себастіан здогадався, що та ледь не плаче.
- Добре, добре. Почекай. Я буду там через півгодини...
- За десять хвилин! Ми й без того спізнюємось, - Себастіан довго мовчав. – Ти мене чуєш?!
- Так! – телефон лежав на журнальному столику перед батьком і сином тепер вже зовсім спокійний – Себастіан вимкнув його надобре.
- Ти забув про зустріч?
- Що ти дізнався?! – він був на межі.
- Ти поїдеш на ту зустріч? – спокійним розміреним голосом говорив суддя.
- Не заводь іншої розмови! Піду я на ту чортову зустріч, щасливий?!! Тепер говори, - його очі світились у напівосвітленому приміщенні.
Старий суддя бачив гнів в очах сина, вони були ним переповнені, а водночас у них було те, що він так довго ховав, тримав у собі. Він знав, що його син кохав Кролеву ще в школі, але вона не помічала його. Батько знав і те, що тепер вона навряд чи відповість взаємністю Себастіану... І боявся того, як його син витримає зустріч з нею тепер... Усі ці побоювання справдились: Себастіан страждає, як тоді. Як йому сказати про те, що та дівчина явно винна? Як повідомити йому про її стосунок з убитим? Чи витримає він це? На хвильку він засумнівався чи говорити йому все це. „Краще хай взнає від мене, ніж від когось іншого”, - подумав він і відклав чашку.
- Те, що вона спала з убитим, ти вже, напевно, знаєш, - суддя вирішив почати з найгіршого, на його думку.
- Так, це було в документах, - сухо сказав Себастіан.
- А те, що Кролов був знайомим з батьком жертви, ти знав?
- Ні, але до чого тут це?
- До того, що батько Майї мав намір одружити її з Олексієм.
- З Зайцевим?
- Саме так.
- Ти думаєш, Майя дізналася про це і...
- Ну-у-у, ти сам це сказав.
- Вона не вбивця, я...
- Ні, Себастіане!!! Ти хотів сказати, що знаєш її, але це не так. Ти зовсім не знаєш Майї, бо це кохання завжди йшло з одного боку, з одного серця... З твого... Певно, те, що якщо почуття взаємне, то це не кохання, і його треба назвати якимось іншим словом, правда. А той, хто сказав ці мудрі слова, - геній, - Себастіан мовчав. – Ти погодишся зі мною?
- Щодо мудрих слів чи мого, хм-хм, почуття? – спробував пожартувати Себастіан.
- Ти знаєш...
- Так-так, - зітхнув син. – Ти правий. З тобою не можна не погодитись. Скажи чесно, тобі подобається завжди бути правим? Тобі подобається завдавати мені болю?!
- Ти сам собі його завдаєш, вірячи дотепер у те, що Майя зміниться і покохає тебе.
- А що, як вона змінилась?
- Ти їй потрібен, тож вона може змінитись на цей час...
- Майя не така!
- Ти не знаєш її! Kobieta zmienną jest1, а Майя – стовідсоткова жінка! І якщо схоче, може обвести будь-кого! Зайцев потрапив у її сіті і поплатився за це життям!!! Я не хочу, щоб ти був наступним!

1Жінка є змінною. (польс.)
Себастіан вийшов, не сказавши ні слова. Батько лиш сумно подивився йому вслід і здригнувся від гучного грюкоту дверей.
„Amantes – amentes2, а мій син – справжній шаленець; amor caecus3, а в кохання мого сина – остання стадія засліплення, найгірша”, - сумно констатував поведінку сина Ковалевський-старший.

2Закохані – шалені. (лат.)
3Любов сліпа. (лат.)


VIII
Аня чекала перед будинком, де жила. Вона стояла у ніжно-рожевому вечірньому платті зі справжнього шовку. Непомітні стрази осліплювали кожного, хто посмів поглянути у бік цієї модниці. У руці вона тримала крихітну торбинку; зачіска, як звичайно, блискуча: біляві пасма покірно лежали саме так, як того вимагала непорушна воля лаку для волосся. Її красива нога злегка рухалась вперед-назад, виказуючи напруження цієї юної леді. Нарешті Себастіан приїхав, і вони від’їхали у бік найшикарнішого в місті ресторану.
„Майя, Майя Крoлева, - це моє справжнє ім’я. Не знаю - чому, але я вірю цьому адвокату... Ковалевському”, - думала вголос у камері. – Але це мені зовсім нічого не говорить. Я надіялась, що дізнавшись своє ім’я, пригадаю решту, хоч щось...”
Вона лежала на ліжку в камері, раз у раз стараючись пригадати Себастіана, з яким, за його словами, вчилася у школі, але нічого не виходило. Вона знову заплющила очі. „Боже, допоможи мені, будь ласка... Боже, не покидай мене у цю хвилину... Поверни мені пам’ять, поверни життя...”
- Не розумію, як ти міг забути про зустріч, - вже втретє за вечір Аня промовляла цю репліку.
- Я вже пояснював: затримався у в’язниці, - без виразу говорив Себастіан. У даний момент його голова була зайнята роздумами про Майю, про її становище, про слова батька і про власне ставлення до всього цього. „Може, я й ідіот, що закохався у неї, але будь що будь, я її не залишу тепер”, - роздумував він в той час, коли Аня знову торочила свою довгу промову про те, як довго їй прийшлось чекати його, і як це тепер негарно виглядає, коли вони, організатори заходу, спізнились на цілу годину.
- Вони всі впевнені, що ми закохана пара, а тому вибачать це спізнення, особливо тобі, - злісно сказав Ковалевський.
- Що ти хотів цим сказати? Тим, що „вони думають”? Хіба ми не закохана пара?! – вони сиділи за столиком, усі решта танцювали.
- Мені набридло...
- Перепрошую?! Тобі не подобається цей вечір?!
Він її не чув. Йому було байдуже, де він тепер і з ким; байдуже, чого хоче Аня й усі вони, його однокурсники. В голові у Себастіана була лише одна особа, одне обличчя, обличчя його колишньої однокласниці – школярки Майї.
Перед очима стояв образ п’ятнадцятирічної дівчини, новенької, що прийшла у їхній клас. То була Майя. Її перевели до них, у старший клас; і це було виправдано: Майя знала матеріал краще, ніж його однолітки – сімнадцятирічні однокласники. Її полюбили всі хлопці у класі відразу, як побачили. Усім не подобалось ставлення до Майї однокласниць; вони не просто не любили її – вони її ненавиділи! Вдаючи хороших і відданих, вони лише використовували її.
Для нього Майя була королевою, істотою, що з’явилася у його житті так несподівано, кимось незвичайним... Він би ніколи не подумав, що якась малолітка так закрутить йому в голові. Той нещасний, хто сказав би щось подібне йому, добре дістав би по пиці і старався б надалі підбирати тему розмови. Майя таки закрутила йому в голові; в той час, коли інші дівчата домагались його уваги найрізноманітнішими способами, вона отримала цю увагу задарма.
Її чаклунські очі причарували його відразу. Він міг годинами дивитися на ті очі, якби тільки вона дозволила йому це. Майя була розумною, красивою і багатою. Останнє не дозволяло йому бути з нею ближчим.
Вони спілкувалися часто, але виключно щодо якихось справ класу: він був старостою, вона – заступником. Разом вони вигадували різноманітні забави, вечори, планували поїздки для всього класу. Ці короткі хвилини близькості дозволяли йому пізнати її. Але Майя ніколи не виявляла бажання познайомитись ближче, а він не наполягав, боячись сполошити її.
- Ти мене чуєш?! – Аня тормосила його плече з усієї сили. Він прокинувся й поглянув на неї затуманеним поглядом.
- Так, так, я чую тебе.
- Тоді ти чув моє останнє питання?
- Так, звичайно.
- І-і-і, - її погляд міг спопелити кожного, хто розгнівав би її, підійшовши в цю хвилину.
- Ти... Ти питала... Ну-у-у... Про...
- Я питала, чи це правда, що ти взяв справу Джейн Доу?!!
- Вона не Джейн Доу. Ця дівчина – Майя Кролева... І так! Я взяв цю справу!!! Тобі що до того?!
- Мені офіційно дали цю справу, я обвинувачуватиму її. І я не хотіла, щоб моїм суперником був ти...
- Прийдеться тобі з цим змиритись. Я виграю справу.
- Повір мені, це не вийде. Вважай, ти програв, а ця вбивця – гниє у в’язниці, - усмішка задоволення осявала обличчя Ані, самовдоволеної юристки.
- Я краще вийду, - Себастіан встав з-за столика. – Інакше усій групі доведеться обвинувачувати МЕНЕ у вбивстві декого.
- Почекай, - Аня встала й обійняла його; він не міг чути запаху її парфумів, а тому відвернув голову вбік. – Любий, коханий, скажи, що з тобою? Я не впізнаю тебе...
Себастіан оглянув зал. Аня придумала відсвяткувати цю зустріч у вигляді балу-маскараду. Всі однокурсники, одягнені в маски, витанцьовували на паркеті; в них теж були маски. „Усе наше життя – маскарад, - подумав він, - а люди в ньому – маріонетки, вбрані у певну маску”.
- Бо я саме одягнув маску, - відповів він і відійшов швидкою ходою.
- Почекай, я не розумію, - Аня поспішила за ним, але згубила його після того, як однокурсниця затягнула її у коло.
Відходячи від Ані, Себастіан пригадав, що останню свою думку – перифраз Шекспіра – він вперше почув з прекрасних уст Майї.
Арештантка й досі лежала на своєму скромному ложі. Вона пригадала його...Так, тепер вона пам’ятає..
Себастіан Ковалевський – її однокласник, староста класу. Він єдиний не дозволяв собі чогось більшого, ніж розмова чи дружній танець на дискотеці або вечорі в школі. Вони часто разом вигадували цікавинки для класу. Себастіан завжди був оригінальним щодо планів та задумів. Він завжди хотів, аби їхній клас переміг у змаганнях та конкурсах. Саме завдяки його винахідливості клас був на висоті.
Себастіан був ініціатором створення аматорського театру в школі. Вперше на шкільній сцені поставили „Украдене щастя” Івана Франка. Вони разом виступали при цій постановці. Саме Себастіан запроектував оригінальні костюми для постановки. Він відтворював роль Михайла Гурмана, що був одягнений у звичайні порвані на колінах джинси і не кращу джинсову сорочку. На ній, що виконувала роль Анни, був білий топик, на шиї красувалось червоне намисто з великими широкими намистинами, а ще – вузька спідничка довжиною до колін, теж червоного кольору, з мереживом. До всього цього на ногах в Анни красувались лакові білі чобітки до колін і на височенних каблуках; у Михайла ж – звичайні кросівки.
Постановка виборола найвищий приз і спеціальну нагороду за оригінальні костюми. Ніхто не міг встояти перед сценою, коли Михайла вбивають, а його яскраво-червона кров розбризкується на білосніжні чобітки і топик Анни. Усе виглядало так реалістично! Всі були у захваті. І причиною успіху був Себастіан.
Себастіан... Хлопець з таким незвичним для України ім’ям завжди захоплювався виключно всім вітчизняним. Майя пригадала, як захоплювався він першими піснями „Океану Ельзи”, Юрком Юрченком, Олександром Пономарьовим... Він завжди шукав на сцені вітчизняного шоу-бізнесу оригінальність, вишуканість і сучасність в одній особі. І в той час, коли всі навколо обожнювали Кіркорова і йому подібних, Себастіан пропагував „своє”.
Вона, Майя, завжди, відколи себе пам’ятає, відрізнялась від Себастіана музичними уподобаннями. „Стрілка на Захід” – так можна охарактеризувати її тоді, у шкільні роки. Вона захоплювалась усім західним, особливо піснями. Тоді вона не звертала уваги на стиль музики, їй важливі були слова. Музика була лише доповненням. Тепер вона не змінилась: стиль музики не впливав на її уподобання, слова пісень були основним чинником зацікавлення і вибору пісні. Вона смакувала їх, насолоджувалась кожним звуком. Навіть у цьому вона знаходила своє покликання - філологію. Навіть якщо Майя співала, це було виключно з метою вдосконалення англійської, іспанської, польської чи будь-чого, що вона вивчала в університеті й самотужки. Її не цікавив тембр її голосу, ритм і всі інші музичні терміни та нюанси – вона не солістка, вона – філолог. Її цікавила мова, її видозміни, те, як звучали слова в устах різних виконавців.
Деякі відмінності в уподобаннях не позначались на стосунках Себастіана і Майї. Але він завжди відрізнявся від інших. Вона знала, що він не просто так цікавиться нею. Його батько – юрист не міг дозволити собі жити так, як жила її сім’я. А її батько...
Одного разу вона розповіла батьку про Себастіана – старосту класу і найрозумнішого хлопця у класі... Ні, не тільки у класі, найрозумнішого, якого вона зустрічала. Розповіла про те, що їй дуже подобається працювати з ним у їхньому імпровізованому театрі, і хотіла б, щоб батько дозволив приходити йому до них. Разом з Аліною Себастіан приходив би до них, разом вони ходили б на вечори, дискотеки і т. д. Він їй дуже подобається, як друг... Виключно, як друг!... Але батько не погодився, ба, більше: не дозволив їй брати участь у постановках вистав. Їй соромно було признатись, що батько заборонив останнє, а тому коли Себастіан та інші „актори” попросили пояснень, збрехала, сказавши, що їй це нецікаво.
Їй знову навернулись сльози на очі при згадці, як довго вона плакала ночами у подушку після цієї брехні. Їй подобалось це життя – життя акторів. На сцені вона забувала про свої негаразди, розчарування, проблеми і жила іншим життям... Минуло кілька місяців перш, ніж вона змогла спокійно піти у театр, а тим більше прийняти запрошення Себастіана й інших у трупі, де колись виступала сама, на постановку Шекспірівського „Гамлета”. Роль Офелії... вона завжди їй подобалась, а тут її виконував хтось інший. Їй було так боляче!
Аліна казала, що вона так почувається через Себастіана. Вона завжди вважала, що її подруга – Майя – закохана в цього блондина. Майя, навпаки, була впевнена у тому, що Аліна щось відчуває до Себастіана. Інколи їй здавалось, що сам Ковалевський більше цікавиться Аліною, ніж Аліна ним... Аліна помилялась щодо Майї: Себастіан не був у її типі. Їй завжди уявлявся високий брюнет з блакитними очима і низьким голосом, що супроводжує її. Це був її вимріяний лицар на білому коні. Для неї Себастіан був просто другом, хорошим другом, не більше...
Найновіша пісня Пономарьова лунала з вікон ресторану. Був кінець серпня. Приємний вітерець віяв зі сходу, куйовдячи волосся Себастіана. Він стояв на сходах перед приміщенням ресторану, підставивши обличчя вітру. У дверях з’явилася постать. То була Аня. Вона підійшла до нього і стала навпроти.
- Вибач, якщо я сказала щось не те, - почала було вона. – Я не хотіла образити тебе, любий. Ти ж знаєш, як я кохаю тебе...
„Варто чи ні” долинало з вікон, і Себастіан поставив собі це питання. „І справді, чи варто покидати Аню? Вона кохає мене, а з Маєю мене нічого не зв’язує, крім... – він замислився, - крім мого власного почуття, на яке вона, швидше за все, ніколи не відповість... Ні, я не можу цього робити, не можу сумніватись. Якщо Я не віритиму їй, хто повірить?!.. Це вперше я засумнівався. Що це може означати?”
- Ти знову не слухаєш мене. Скажи, що з тобою?
- Зі мною все гаразд... Хоча, ні. Я хворий і вже віддавна.
- Чому ти не сказав?.. Це, - вона не могла вимовити того, що думала, і сльози виступили їй на очі. – Це...
- Ні, це не смертельно... А ти як вважаєш, бути закоханим це смертельно?
- Ти налякав мене!!! Я думала, що ти справді вмираєш від якоїсь інфекції...
Йому пригадалось, як вперше ці слова він сказав Аліні. Спочатку вона злякалась, але потім зрозуміла.
- Та хвороба – то Майя? – спитала вона його, дивлячись прямо у вічі.
- І давно ти знаєш?
- Я здогадувалась. Я ж бачу, як ти дивишся на неї... Не думай, що Аліна Козакова така дурна. Може, я й виглядаю на дурненьку...
- Я ніколи не вважав тебе дурною, Аліно. Ти єдина ставишся до мене по-людськи з усієї вашої компанії. Навіть Майя, як мені здається, насміхається з мене й усіх моїх ідей. Вона відмовилась від участі в постановках, а...
- Знаю, а ті білі чобітки не лежать на іншій так, як лежали на ній, - Аліна усміхнулась. – Але Майя не насміхається над тобою. Вона захоплюється усім, що ти робиш.
- Але не кохає мене.
- Ти ж їй теж не признаєшся!
- Як я можу признатись їй, коли бачу і відчуваю лише байдужість?! Я не хочу вийти на повного ідіота, от і все.
- Інколи варто вийти на повного ідіота... Вона каже, що ти не в її типі. Сама Майя – просто дурепа, якщо не бачить того, як ти з нею поводишся і що відчуваєш... Не розумію, як ти міг закохатись у неї.
- Я ж казав, що хворий...
Після цієї розмови рівно через місяць Аліна померла, стосунки з Майєю ускладнились; вони майже не розмовляли – і він виїхав з батьком в інше місто, подалі від неї, утік.
- То ти не хворий? – Аня повернула його назад.
- Ні, не фізично.
- Ти хочеш мені щось сказати? – вона пильно глянула йому в очі, чекаючи на те запитання, про яке мріє кожна жінка.
- Так... Так, я хочу сказати, що дуже кохаю одну дівчину. Я вже давно кохаю її, але ніколи не признався їй у цьому, - Аня хотіла заперечити, але він приклав долоню до її губ. – Дай мені закінчити. Уже давно в кожній дівчині я шукаю її... її смарагдові очі, усмішку. ЇЇ. Познайомившись з тобою, я думав, що заспокоюсь... Колись я втік, так і не признавшись їй у коханні – procul ex ocŭlis, procul ex mente1...

1Далеко від очей, далеко від серця. (лат.)

- Благаю, давай без цих мертвих мов.
- Я не хочу втратити її знову.
- Ти не втратиш мене... Ой, я так тебе кохаю! – й Аня повисла у нього на шиї, обдаровуючи поцілунками. Він не відчував їх.
- Я не кохаю тебе.
- Що? – останні слова Себастіана приголомшили її, і вона відпустила його, дивлячись незрячим поглядом десь поперед себе. – Що ти сказав?
- Це не ти та дівчина, яку я шукав. Так сталось, що ми з нею знову зустрілись, тут, тисячі кілометрів від місця, де ми познайомились, і мої почуття ожили. Вона мене не кохала, ніколи, але і я не признався їй у почуттях... Може, якби я це зробив, Майя не мала б стільки проблем тепер.
- Майя?!.. Ти закоханий у цю вбивцю?!
- Вона невинна!
- Вона винна, й усі це знають, - в очах Ані застигли сльози, розчарування, злість. – Вона з першого разу обвела тебе навкруг пальця, а ти, дурень, повівся на ту її невинну святість?!
- Майя навіть не намагалась обводити мене навкруг пальця! Вона мене не пам’ятає, навіть після того, як я повідомив їй факти з її життя...
- Ти сказав їй щось про її минуле?!
- Я сказав правду.
- Дурень, я не думала, що ти такий дурень... Тепер вона використає тебе і твої слова для своєї користі! Вона – божевільна!
- Можеш ображати мене скільки хочеш, але її не руш!!! Навіть не думай обмовляти Майю за моїми плечима!
- Вона заманила тебе у пастку... Ви цілувались? – цим питанням вона його здивувала.
- Навіщо це тобі? Хіба не все одно? Я не кохаю тебе, а її. З нами кінець, і я хочу, а навіть вимагаю, щоб ти з цим погодилась і не шукала приводу зустрітись зі мною...
- Я впевнена, ви цілувались. Не думай, що я відпущу тебе так легко! Вона...
Аня ще щось викрикувала, але Себастіан не чув її слів. Він прямував до свого авто чорного кольору, щасливий, що покінчив з цим хворим зв’язком.


IX
Ковалевський чекав на Майю у кімнаті для відвідин. Він хотів побачити її, сказати те, що давно хотів сказати, в надії, що вона зрозуміє. Нарешті Майя ввійшла у кімнату і сіла навпроти нього.
- Пан Ковалевський? – її очі стали круглими від здивування. Майя думала, що то Себастіан прийшов до неї. Вже три дні від останньої зустрічі вона не бачила свого адвоката. Тепер перед нею сидів суддя Ковалевський, точна копія сина.
- Так, ти, певно, сподівалась побачити мого сина? – почав він несміливо.
- Якщо чесно, то так...А чому ви тут? Не думаю, що заради мене...
- Це заради Себастіана. Він кохав тебе ще у школі і-і-і...так мені здається, хоча, ні... я впевнений, він кохає тебе й досі. Але ти ніколи цього не розуміла! Ти була і є самозакоханим дівчиськом, якому наплювати на почуття інших!!!
- Чому ви мене ображаєте?! Я не винна, що не кохаю його! Я ніколи... Чуєте?! НІКОЛИ не подавала йому жодних знаків!
- А хіба треба подавати якісь знаки?!
- Чому ви тут? Кажіть, що я маю зробити. Що треба зробити, щоб ви були задоволені?!
- Скажи Себастіану, що відмовляєшся від його послуг.
- І чим я поясню цю свою відмову?
- Це вже твоя проблема... Вигадай щось. Ти ж це вмієш... Я думав, у тебе амнезія, а впізнала ти мене відразу.
- Я не буду перед вами сповідатись. Себастіан так пишається вами, а виявляється, ви такий самий, як мій батько...
- Я лише піклуюсь про сина, якого ти обманюєш.
- Але це не турбота!
- Що ТИ можеш знати про турботу про дітей?!!
- Я знаю, що для деяких батьків діти – це лише власність, забавка, яку можна продати, подарувати тому, хто вам сподобався!!! Ви не зважаєте на почуття, а кажете, що я бездушна..
- Ти дуже помиляєшся.
- Може, й так. Але саме такою забавкою була я в руках свого батька... І знаєте, що, пане Ковалевський? – він подивився на неї запитальним поглядом. – Я не зроблю того, про що ви просите, хоча б для того, щоб уберегти Себастіана від того, що переживала я. І тільки через це я не скажу йому про ваше, хм, прохання.
- Ти пошкодуєш!
- Що ще можна зробити МЕНІ?! Я – у в’язниці, мене обвинувачують у вбивстві, я мало що пам’ятаю, і мені погрожує батько мого адвоката! – Майя розсміялася. – Що гіршого може бути?
- Тебе можуть вбити.
- Ви мені погрожуєте вбивством?
- Думаєш, чому тебе тримають внизу, у цьому підвальному приміщенні?.. Усі хочуть посадити тебе у в’язницю до кінця життя без права на апеляцію чи амністію. Хоча, ні, не всі: батьки Зайцева готові вбити тебе, Майє. Тому ти тут, з посиленою охороною.
Майя не могла в це повірити. Вона зблідла, ще більше посумнішала. Що він каже?!! Це неможливо! Мене не можуть посадити до кінця життя... Її очі бігали вправо-вліво, мов у божевільної.
- Мене не можуть посадити на стільки!!! Я знаю, що всі вважають, ніби я винна. Але якщо це неправда. Якщо є хоч маленька можливість моєї невинності, хіба вони не будуть такими самими вбивцями, як ті, котрих хочуть засудити?! Адже запроторити людину у в’язницю до кінця життя, коли вона невинна, те ж саме, що вбити її!!!
- Ти мене не цікавиш! Я вимагаю, щоб ти сказала Себастіану, що не кохаєш його, і я думаю, тут ти не збрешеш. А потім наверни його і попроси повернутись до Ані. Вона дзвонила сьогодні, повідомляючи, що Себастіан порвав з нею стосунки через тебе... Якщо ти справді турбуєшся про його щастя, зроби те, що я прошу.
- Ви не просите, а вимагаєте. Я хочу, щоб ваш син був щасливим... Але він не почує з моїх уст просьби про повернення до тієї дурепи, що приходила сьогодні до мене, ту, про яку ви говорите. Краще хай він і надалі марить коханням до мене!
- Ти егоїстка!
- Ви вже це говорили, я виходжу. Покличте охоронця.
- Ти залишишся стільки, скільки схочу я!
Майя збиралась встати, але суддя зупинив її, притримуючи за руку. Він дивився на неї диким лютим поглядом. У цей момент двері відчинились, і в кімнату зайшов Себастіан. Погляд його був такий, як у батька. Майї стало ніяково. Їй здалось, що вона потрапила у пастку. Пастку, сконструйовану батьком і сином...
- Що ти тут робиш?! Відпусти її!
- Я все поясню...
- Я завжди думав, що ти – мій друг. А тут...
Суддя відпустив руку Майї, і вона сіла. Сили зовсім покинули її, вона не знала, що робити, як не допустити сварки між Себастіаном і його батьком. Вона не хотіла, щоб вони посварились, незважаючи на все, що почула від Антона Микитовича пару хвилин тому. Нарешті вона опам’яталась:
- Себастіане, тут немає нічого такого. Твій батько прийшов провідати мене і впевнитись, що... – вона задумалась, що ще сказати, яку брехню вигадати, - що зі мною все гаразд.
- Я не вірю. З якого б це дива?! Ти ж не любиш її, тату, Майя ніколи не подобалась тобі... Що тобі спало на думку? – суддя стояв і дивився на сина. Майя бачила, що той не вміє брехати, особливо сину.
- Він, твій батько, і справді не любить мене... Я мала шанс переконатись у цьому.
- Замовкни, Майє! – опам’ятався суддя.
- Пан Ковалевський мене ненавидить, але тебе він обожнює! І прийшов сюди заради тебе...
- Тобто? – Себастіан поглянув на батька.
- Я думаю, - Майя встала з-за столу і підійшла до Себастіана, що й досі стояв біля дверей, поклавши руку йому на плече, - ви поговорите вдома, й усе виясниться. А те, що сказав мені твій батько, залишиться таємницею, моєю і його.
- Боюсь, я знаю, що він тут робив... – суддя з Майєю питальним поглядом подивились на Себастіана, а потім – одне на одного. – Це твоя робота, тату, що справу в мене забрали?
- Що?! – суддя зблід.
- Так, саме це твій батько прийшов мені повідомити, - встряла в розмову Майя, здогадавшись, що то буде менша біда, коли Себастіан вважатиме батька винуватцем того, що справу йому забрали, аніж того, для чого насправді суддя прийшов до неї.
Ковалевський ніби прочитав її думки і підтвердив:
- Так, синку, я прийшов повідомити Майї, що ти не вестимеш цієї справи.
- Ти спричинився до цього, тату?
- Ні-і-і! Я лише прийшов їй про це повідомити. Повір мені.
Син пильно глянув у вічі батьку, потім – Майї й полагіднішав.
- Добре, тепер ти міг би залишити нас у спокої?
- Так, але я хочу поговорити з тобою потім. Ти згоден?
- Так, побачимось пізніше в суді.
Ковалевський-старший поглянув вдячним, але трохи зневажливим поглядом на Майю, потім – на сина і вийшов. Себастіан торкнувся Майїної руки, що й досі лежала на його плечі, злегка притулився до неї губами.
- Не треба, Себастіане, - вона забрала руку й знову сіла за стіл. Він підійшов і сів перед нею.
- Мені забрали цю справу.
- Я здогадалась, ти не приходив три дні.
- Треба було вирішити деякі питання.
- Щодо Ані? – Майя непомітно усміхнулась.
- Це батько сказав тобі про неї?!
- Ні, він тут ні при чому. Твоя Анюта була тут.
- О ні... Вона ображала тебе? – в його мирних блакитних очах з’явився якийсь дикий блиск.
- Вона сказала, що знищить мене, бо я – вбивця, божевільна... і взагалі – та сучка, що вкрала у неї нареченого. Якщо для тебе це образа, не переживай, я чула й гірше: мене називали бездушною егоїсткою, - її губи склалися в тонку лінію.
- Я вб’ю її!
- Вона кохає тебе.
- Але я... – він засумнівався чи казати їй. „Досить зволікати – признайся їй нарешті!” – Я завжди хотів тобі признатись...
Майя встала і злегка затулила йому рота долонею, стоячи майже впритул так, що він міг відчувати запах її тіла.
- Не треба.
- Чому?
- Сьогодні я вже стільки разів чула це слово... Кохання, кохати, закоханий. А що таке це кохання? – вона забрала руку. – Що означає „кохати”?.. Я знаю, що ти хочеш сказати... „Я тебе кохаю, Майє,” – такі були б твої слова, якби я вчасно не підійшла, правда?
Вона торкнулась його підборіддя й злегка підвела його голову.
- Правда?
- Так! Так було б! І це правда, я...
- Але я ні.
- Звідки ти можеш це знати?!
- А звідки ти можеш знати, що кохаєш мене? Чи ти впевнений, що це таке кохання, яке описується у книжках, про яке всі говорять?!
- Ні! – він підвівся з крісла й гучно гримнув кулаком по столу. – Ні, я не знаю, чи це саме таке кохання! Але я знаю, що відчував усі ці роки, коли ми спілкувалися разом, усі ці роки, коли тебе не було поряд!!! І це точно не якась там мимолітна інтрижка!
- А може ти просто хотів мене весь цей час? А тепер, коли побачив мене знову, повернулося й це бажання?!
- Як тобі спало на думку таке?! Спати з тобою?!! Я міг використати тебе в будь-який момент ще коли ми вчилися разом!!! Хіба мало було таких моментів?! – Себастіан знову сів на своє місце. – Ах так, я забув, що ти нічого не пам’ятаєш... Як ти взагалі можеш говорити тепер, що не кохаєш мене?! Чи почуття не забуваються?
- Не знаю, чи почуття забуваються, але я дещо вже пригадала. Пригадала тебе, нашу дружбу... – Майя взяла його руку в свою.
- Може, в цьому вся проблема. Ти не знаєш, чого хочеш. Ніколи не знала цього, - Себастіан встав, надалі тримаючи її за руку. – Скажи, признайся мені, як другу, чи ти вбила його!
- Я згадала все своє життя за декілька днів!!! А ти хочеш, щоб я призналась у звірячому вбивстві?! – вона важко дихала.
- Я переглянув документи... І хоч як мені не хочеться в це вірити, ти вбила його!
- Що ти кажеш?! Щойно ти ледь не признався мені у коханні, а тепер торочиш казна-що!!!
- Так, я кохаю тебе! Завжди кохав! Але ти ніколи не була зацікавлена... Ти вішалась на шию кожному, навіть не підозрюючи, що хтось може сохнути по тобі по-справжньому!
- Я ніколи нікому не вішалась на шию!!! Ти не можеш знати, що я відчувала, бо ніхто цього не знав! Я зненавиділа себе, зненавиділа своє відображення у дзеркалі, бо там не було мене, там був хтось інший! – вона плакала. – Там була тілесна оболонка, зовнішня краса, але не було мене! Там я бачила лиш те, що бачили інші; те, що бачив ти... І тепер надалі все залишилось: ти кохаєш не мене, а ту кралечку з дзеркала...
Вона знову поклала голову йому на груди, як тоді, коли він уперше прийшов сюди, і плакала.
- Ти помиляєшся, Майє, ти дуже помиляєшся, - безбарвним голосом сказав Себастіан, міцно пригортаючи її до себе. – Якби ти тільки дозволила мені... ще тоді...
- Я не кохаю тебе, - вона вже не плакала, але й досі лежала на його грудях, тепер обіймаючи його. Тільки зараз вона усвідомила собі, що обійняла Себастіана, й тепер її руки, міцно зімкнені на його спині, не хотіли розірвати цих обіймів. – Вибач, але це правда. Я не кохаю тебе, ніколи не кохала... Але хочу, щоб ти був щасливим.
- Не вірю, що ти це сказала...
- Що такого я сказала? – Майя поглянула на нього, відкинувши голову назад.
- Ти ясно дала мені зрозуміти, щоб я забирався звідси й одружився з першою-ліпшою!..
- Бо це правда. Я хочу, щоб ти був щасливим... Я пригадала школу, наші вигадки, забави, театр... Слухай, я знаю, ти завжди думав, що не цікавиш мене, що я не звертаю на тебе уваги, але так не було.
- Ти покинула театр...
- Мене примусив батько. Ти ж знаєш, як я любила наші постановки, - Майя усміхнулась, сумно, але щиро. – Ти потрібен мені, як друг, виключно.
- Це офіційне благословення на шлюб з Анею?
- Не з Анею, якщо ти цього не хочеш. І це не благословення... Я лише стараюсь пояснити тобі, що зі мною щастя не знайдеш.
- Я ще не пробував... Ми не пробували. І я не дозволю тобі перешкодити мені у тому, що збираюсь зробити...
- А що ти збираєшся зробити?
Вони довго дивились одне на одного. Її руки покірно опустились, вона відпустила його назавжди. Зі своєї сторони вона зробила все, що могла. І тепер дивувалась собі, чому їй так важко: він же ж ніколи не був тим, про кого вона мріяла.
Себастіан довго дивився на неї: Майя опустила голову вниз, руки її безсило опущені, груди важко підіймались, вона схлипувала. Він підійшов ближче, ще ближче... Його рука ковзнула по її – від плеча вниз...
Губи його торкнулись її долоні. Він швидким рухом притягнув її до себе, відпустив її руку, торкнувся підборіддя й підняв його на достатню висоту, щоб бачити її очі. Вони були вологі й сумні. Він ніжно поцілував її у чоло, очі її заплющились, і губи його лагідно торкнулись повік Майї: спочатку – правої, потім – лівої... Вона поклала руки йому на грудях долонями від себе, намагаючись відштовхнути Себастіана, хотіла сказати: „Ні!”, але в цей час відчула його теплі губи на своїх, а гарячі руки адвоката вже обіймали її спину, міцно притиснувши її стомлене тіло до свого. Більше пручатись вона не могла. Перед очима промайнули шкільні роки, знайомство з ним, спільна праця у театрі... Пригадалась його невпевненість у стосунках з нею, галантність у будь-якому відношенні, спроби сподобатись їй. У цей момент щось у ній надірвалось; тіло її відчувало його дотик, а душа її – його почуття...
„Він не може бути тим єдиним”, - промайнуло в голові. Невідомо чому, вона віддала йому поцілунок з всією пристрастю, яку тільки могла видобути з себе. Вона хотіла цього, хоча не вірила сама собі. То був звичайний поцілунок. І тривав він цілу вічність: її руки пестили його шию, волосся, обличчя.
Коли нарешті їхні губи розійшлися, зустрілись їхні погляди. Вона не могла дивитись йому в очі після всього, що сказала до того, а тому схилила голову і поклала її на його груди, міцно притиснувшись до нього всім тілом.
„Я не можу кохати його, не можу, він зовсім не такий, яким я уявляла собі ідеал”, - вона відчувала биття його серця...
- Я кохаю тебе, - почула вона.
- Але я... ні, - видавила з себе вона і відчула його міцні обійми – він знав, що вона бреше.
Серце його билось у ритм її серця, вона відчувала щось, чого не могла зрозуміти. Якщо кохання – це те, що вона відчуває тепер, то вона кохала його весь цей час. Але цього не може бути!!! Він не такий... Не такий, як...
Миттю вона відштовхнула Себастіана, дивлячись на нього диким пронизуючим поглядом.
- Вийди!!! – голосно, але без виразу, вигукнула Майя.
- Але...
- Вийди, благаю...
Майя повернулась до Себастіана спиною, почула його зітхання, а потім – стукіт дверей, що зачинились, і лише після цього дала волю сльозам.


Х
Morituri te salutant1.

1Приречені на смерть вітають вас. (лат.)
Тьмяні промені світла освітлювали камеру. За шість днів, які вона тут пробула, Майя не могла звикнути до сирості, що панувала у цій кімнатці, запаху поту, що в’ївся у ковдру, не могла стерпіти тієї невпевненості, що охопила її, не могла повірити в те, що відчувала, й у те, що на неї чекає...
Вона швидко з’їла скромну тюремну страву, вмилася й узялась за написання листа Себастіану. Їй хотілось все вияснити, пояснити йому свою поведінку, сказати те, що він так хотів почути... Як на диво, лист вона написала швидко.
Електрику ще не вимкнули. Прямокутник у дверях був відчиненим, звідти, як тоді, вперше, долинало яскравіше світло, а тепер ще й звуки колись так ненависної пісні. Так, вона ненавиділа ту пісню, але тепер лише ці слова заспокоювали її.
„I’vе been looking in the mirror for so long that I’ve come to believe my soul’s on the other side…”1

1”Я так довго дивилась у дзеркало і почала вірити, що моя душа знаходиться на іншому боці...” (Evanescence “Breathe (No more)”)
Майя швидким рухом випила чай, пластикову склянку якого навмисне залишила на пізніше. Потім вона підійшла до дверей, віддала Ветерану посуд і лист Себастіану.
„Oh the little pieces falling, shatter, shards of me…”2 - ці слова озивались в її голові, розпадаючись на дрібні звуки.

2”О, маленькі шматки, що падаючи, розбивають мене...” (Evanescence “Breathe (No more)”)
- Передайте, будь ласка, цього листа Ковалевському, моєму адвокату, - кволим голосом попросила Майя.
- Завтра процес, ви самі можете віддати йому його.
„Too small too matter…”1

1”Занадто малі, щоб щось означати...” (Evanescence “Breathe (No more)”)
- Батьки найняли іншого адвоката, а тому я прошу вас передати це йому. Боюсь ми вже не побачимось... Ніколи.
„… big enough to cut me into so many little pieces”2, - чула вона ніби у сні.

2”Але настільки великі, щоб порізати мене на стільки маленьких шматків...”
- Добре, я передам.
- Дякую.
Прямокутник зачинився. Вона повернулась на ліжко й сіла. В руці щось блиснуло, але цей блиск здався лиш марною надією на краще майбутнє. Світло зникло, вона заплющила очі.
З-за зачинених дверей і досі вчувалися легкі нотки, що оповивали її тіло блискучою тонкою павутиною Невідворотності.
Їй пригадались обійми і поцілунок Себастіана, його слова, марні надії, її і його... Їй не хотілось вірити, що все закінчиться так швидко, так... Майя не могла вимовити навіть в уяві того слова... Для неї це не було безглуздо. Якби це було так, вона не наважилася б на таке...
Це буде логічно закінчити все саме так. На щоках її з’явились мокрі холодні струмочки. Якби тут було хоч якесь джерело світла, ті струмочки виблискували б так, як те, що в неї у руці.
„I know the difference between myself and my reflection…”1

1”Я знаю різницю між собою та своїм відображенням” (Evanescence “Breathe (No More)”)
Предмет у руці колов холодністю, вона плакала, її трясло, але вона твердо трималась свого задуму. „Так буде найкраще... для усіх”, - думала вона, щиро вірячи у це.
„I just can’t help but to wonder which of us do you love…”2

2”Я просто не можу стриматись, щоб не поцікавитись, котру з нас ти кохаєш...” (Evanescence “Breathe (No More)”)
Майя лягла на холодну підлогу... Права рука втілила її план у життя.
„So I bleed, I bleed…”3

3”Тож я стікаю кров’ю, стікаю кров’ю...” (Evanescencе “Breathe (No More)”)
Гострий біль пронизав її тіло. Думки не зникли... Вона була свідомою, як ніколи.
„And I breathe now”1

1”й більше, й більше...” (Evanescence “Breathe (No More)”)
Тепер ліва рука виконує свою повинність – і знову біль.
„…bleed, I bleed аnd I breathe, I breathe…”2

2”я стікаю кров’ю, стікаю кров’ю...” (Evanescence “Breathe (No More)”)
- Вибач, Себастіане...
„I breathe, I breathe…”3 - те холодне місце на шиї, де так ніжно торкались її руки адвоката, боліло найсильніше, але тільки так вона могла залишити це пекло.

3”й більше, й більше...” (Evanescence “Breathe (No more)”)
„no more…”4

4”не дихаю” (Evanescence “Breathe (No more)”)

***
- Себастіане, я хочу вибачитись за той вечір, - Аня несміливо торкнулась його голови й провела рукою по волоссю.
- Я ж просив тебе, - очі його грізно засвітились. – Просив залишити все у спокої і не шукати мене!
Камін у домі батька виділяв стільки тепла, що міг розтопити товстий шар снігу, якби той камін запалити взимку надворі. Себастіан присів коло цього єдиного джерела освітлення у бібліотеці. Надворі було тепло, але камін був доречним у цьому вічно холодному приміщенні.
- Це батько дозволив тобі увійти?
- Так.
- А я прошу тебе вийти... Зараз же! – він навіть не оглянувся.
- Я надіялась, що...
- Перестань!!!
- Себастіане! – суддя опинився тут несподівано. Себастіан оглянувся і налякався: батькового лиця не можна було впізнати, - це була одна велика бліда маса. – Майя...
Син миттю зірвався на ноги, що налякало обох: і суддю, й Аню. Тепер він стояв прямо перед Антоном Микитовичем і дивився на його бліде обличчя.
- Що з Майєю?
- Вона... – після довгої мовчанки зміг вимовити суддя.
Себастіан зрозумів, що з батька нічого не витягне. Він прожогом вийшов з бібліотеки, голосно гримнувши дверима.
- Що з нею?.. Вона втекла?! – не могла стримати цікавости Аня, але суддя не відповів. Він лише зі страхом дивився поперед себе, на стіну перед собою, над каміном, де висів портрет його сім’ї... Де Себастіан усміхався щирою молодечою усмішкою. Він знав: син вже ніколи не усміхнеться..

***
Ветеран зустрів його суворим сумним поглядом. Двері у камеру були відчинені, там виднілась солідна купа народу.
- Вона просила передати вам це, - Ветеран простягнув Себастіану листа. Але адвокат навіть не глянув на нього. – Візьміть. Краще, щоб вони не знали про існування цього листа.
Себастіан дивився поперед себе на зігнуті спини.
- Чому?
- Що, чому?
- Чому краще, щоб вони не знали про лист?
- Напевно, вона хотіла, щоб тільки ви прочитали його. Я виконую її волю, а вам видніше, чи показувати лист поліції.
Себастіан взяв прямокутний згорток жовтого паперу, його руки затряслись. Він непевним кроком підійшов ближче до дверей її камери. Очі його дивились прямо перед ним. Він бачив, як Комаровський повернув голову в його сторону; потім те ж зробила Чилл. Спини розступились – і він побачив її...
Тіло Майї лежало на підлозі, бліде, з синюватим відтінком. Очі, напівзаплющені, дивились на тих, хто зігнувся над її тілом. Голова, злегка повернута вліво, знаходилась у трьох-п’яти кроках від нього. Навколо – кров, ЇЇ кров. У правій руці й досі затиснутий був уламок дзеркала, яким вона перерізала собі вени на обох руках і, щоб пришвидшити смерть – шию.
Комаровський підійшов ближче, з блокнотом у руці й ручкою за вухом, - для нього це була просто наступна справа.
- Уламок вона знайшла в камері, - сухо сказав він протокольним тоном голосу.
- Уламок? – ледве вимовив Себастіан.
- Так, уламок дзеркала. Ним вона зробила собі це.
- Ви впевнені?
- Про що ви?!
- Це могло бути вбивство. Зайцеві погрожували їй – і ви це знали!
- Вона була винна! І цей уламок дзеркала врятував її від довічного ув’язнення...
- Уламок?.. – він усміхнувся якоюсь дивною усмішкою. – Вона була уламком... Усе життя... Лиш уламком дзеркала – частинкою, що відпала, і про яку всі забули.
- Вам треба йти звідси.
Себастіан сховав листа Майї у кишеню. Він знав... Знав, що вона сама вбила себе...
- Вам треба йти звідси, - почув він знову, але не зреагував.
Упевненим кроком він рушив уперед.
Один... Два... Три... Чотири... П’ять.
Ось вона.
Він присів біля тіла Майї – ніхто не перешкоджав...
Його рука торкнулась її шиї, ніби впевнюючись, що Майя мертва. Тоді плавним рухом він узяв її шию ззаду, підняв на три-чотири сантиметри над підлогою й поцілував її холодні, стулені в посмертній усмішці, губи.
- До побачення, - шепнув він їй на вухо і притулив її тіло без душі до свого, тепер теж ніби бездушного тіла. Тоді, злегка похитнувшись, поклав Майю на місце і швидко вийшов.
***
„Моя душа заблукала у нетрях твоїх смарагдових очей, дозволь милуватись ними вічно або ж відпусти мою душу на волю”, - такі слова ти написав на обкладинці нового видання „Украденого щастя” на згадку про себе, коли поїхав. Тоді я навіть не здогадувалась, яку важливу роль ти відіграватимеш у моєму житті.
Вибач, що все закінчується так... Але тільки так я можу відпустити твою душу. Вчора я переконалась у своїх почуттях до тебе. Тепер я знаю, що ти – єдиний, хто розумів мене, а я була сліпою... сліпою дурепою, якщо не бачила цього. Мені так важко... Мені соромно, що я роблю це так, у листі, але мушу це зробити...
Я кохаю тебе, Себастіане. Ні, я не впевнена, чи це кохання, бо я ніколи його не пізнала. Але те, що відчуваю до тебе, - щось більше, ніж дружба. Отож, певно, це те, що ти називаєш коханням.
Усе своє життя, дивлячись у дзеркало, я не бачила себе. Так, як інші не бачили мене. Вчора, після твого візиту, я знайшла в камері уламок дзеркала. Світло було ввімкнене, і я поглянула на себе. Це була я, але інша...
Я побачила вбивцю.
Я вбивала тебе щохвилини, всі ті роки, коли ми вчилися разом, не відповідаючи тобі взаємністю. Я вбивала тебе щоразу, коли ти згадував мене протягом цих семи років розлуки. Я вбивала тебе, говорячи, що не кохаю, вчора.
Я була дурепою. Шукала ідеалу там, де його не було.
Я – вбивця.
Цікаво, скількох ще людей я вбила до Зайцева?
Так, це я вбила Зайцева. Вчора я пригадала все.
Він був високим брюнетом з синіми очима й убивчою посмішкою. Я думала, що кохаю його. Ми зустрічались і перед тим. Наші батьки знали один одного. Часто з Олексієм я зустрічалась на вечірках, де ми нудьгували. Він вважав мене подругою, а я боялась признатись йому в почуттях... Тобі це нікого не нагадує, Себастіане?
Такого зі мною ще не було і тепер я знаю, що відчував ти ці сім років й у школі. Вибач мені. Прости...
Того дня я посварилась з татом. Потім – втеча. Я взяла всі гроші, які були в наявності у мене, і втекла. Зупинилась я в тому мотелі над озером. Він прибув туди через тиждень. Я розповіла йому все, що трапилось... Він був таким милим, а я – дурною. І впіймалась на його вудочку. Вдома мене не було більше місяця... З Олексієм я розважалась кожного дня. Дурепа, призналась йому в коханні.
Ми кохалися.
Той шрам на плечі... Ні, це не наслідок його боротьби зі мною... Він сам зробив це: порізав мені плече, а тоді цілував цю рану. А потім...
Він сказав щось, що збурило мене усю... Я почувалась приниженою й обманутою. Він сказав...
- Коли станеш моєю дружиною, я не дозволятиму тобі таких забав, як тепер. З уваги на те, що витрачатимеш МОЇ гроші.
- Що?
- Наші батьки домовились... Ти не знала? – і сміх. Я й досі чую той сміх.
А гвіздком у мою труну були його слова, ніби він не думав, що його дружина, майбутня, правда, і все вирішиться на протязі декількох днів (в іншому разі його тут не було б; він навіть не звернув би на мене уваги!), така легкодоступна.
Я не витримала...
Ніж був близько. Я просто взяла його і зробила те, чого він не сподівався від дружини-повії, котра витрачатиме ЙОГО гроші...
Лезо врізалось у його тіло, і я повернула ніж на сто вісімдесят градусів управо.
Я зробила це навмисне – хай відчує хоч частину того, що відчувала я при його словах!
Мені не було прикро, я не відчувала жалю. Я знала, що роблю послугу світу, знищуючи цього паразита. А принаймні – послугу собі.
Бо саме так подумають всі... Подумаєш ти.
Я вбила його. Я – вбивця.
Я себе вбила тоді.
Кажуть, дитина усвідомлює, хто вона, впізнаючи себе у дзеркалі. І тепер я побачила себе там й усвідомила, що я – лише жалюгідне щось, яке не мало з’явитись на цей світ, і має померти.
Якщо подумати добре, моє кохання до тебе не заслуговує на існування. Бо воно таке ж жалюгідне, як я.
А може, я помиляюсь...
Може, саме це кохання і є тим єдиним добрим учинком в моєму жалюгідному житті... І якщо це так, хочу ще раз сказати тобі „Кохаю”, і „Вибач”, і „Прощай”...
Так, саме „Прощай”, а не „До побачення”: надіюсь, ми не побачимось там, де буду я, вбивця й самогубця. Я не хочу бути винною ще в чиїйсь смерті, особливо - у твоїй. Ти – янгол і повинен зайняти місце з янголами на небі.
Прости мені, коханий, і молись за мою грішну душу.
Тебе, як мого адвоката, хочу попросити... Після моєї смерті, хай мої органи використають для трансплантації, якщо вони надаються для цього. Тільки не думай, що це божевільне бажання вбивці, яка хоче жити після смерті. Ні! Я лише надіюсь, що завдяки трансплантації хтось зможе жити, і жити щасливо... Це не спроба відкупитись від покарання... Каратимуть мене вже не тут, на землі. Таке моє бажання.
Те, що залишиться після мене, спали. Не хочу, щоб хто-небудь казав, що вбивця і самогубця сміє просити похоронити її з усіма почестями. Потім розвій попіл у тому парку, де мене затримали, біля дерева, що росте при кінці доріжки для бігунів. Там єдине так широке, старе як світ дерево. Воно завжди нагадувало мені, яка я безсила. Мов немовля, кинуте у смітник...
Надіюсь, ти зрозумієш мене і вибачиш тій, котра була такою дурною, і чекала до кінця, щоб зрозуміти себе і світ. Благаю, будь щасливим.
Прощавай,
Майя”, -
Антон Микитович перестав читати. Його син сидів за столом у вітальні й тупо дивився поперед себе. Очі його були повні сліз, але він не плакав. Лиш простягнув руку й забрав від батька лист.
- До побачення, Майє, - сказав він і ніжно торкнувся губами жовтого паперу так, ніби це були вуста коханої.


Замість епілогу
Cela va sans dire (фр.)1

1”Говорить саме за себе”. (фр.)
Я не вірила, що мені вдалося аж до хвилини, коли ввімкнули електрику. І я усвідомила, що все вийшло: моє тіло лежало на підлозі, без руху, закривавлене, мертве.
Душа покинула його відразу й полетіла десь високо вгору, зникнувши під чорною стелею. Це був манюній клубок яскравого світла, що швидко підіймався вгору.
Мертві очі, й досі напіврозплющені, дивились на цей клубок... Прощаючись з життям, але не зі свідомістю.
Залишилась Я.
Тобто те, що завжди присутнє у нас...
Я пов’язана з душею невидимими нитками. І в той час, коли душа невидимою пеленою оповиває серце, моє завдання – пильнувати мозок.
Хіба не відомі випадки, коли мозок вмирав, а людина жила? Це називають комою, мертвим сном... Але це не смерть. Коли зникаю я, це не смерть...
Біль відчувається і після смерті. Це моє завдання: відчувати біль і витримувати його. Душа лише допомагає його подолати, але справитись з ним, з тим пекучим болем, мушу я сама. Так було за життя. Так є і тепер...
Смерть наступає тоді, коли йде душа. Вона покидає тіло, повільно відпускаючи серце... А коли вже воно вільне, зі швидкістю світла зникає і душа. Тому я бачила лиш невеликий клубок світла.
Моя душа поспішала, як і мільйони інших. На неї чекало багато справ, пов’язаних з новим життям, новим серцем...
Залишилась Я...
Я терпітиму все, що мені присудять у потрібний момент... Душа лише поспівчуває. Бо вона від природи добра, невинна і чиста.
І це Я відповідатиму за все, що сталось з цим тілом... Я відроджусь у час повстання мертвих.
І це Я була тоді, коли туди прийшов він. Я бачила його очі, відчувала все, що відчував він, коли дивився на моє мертве тіло, відчувала його поцілунки, слухала його слова... Кожне слово... Все, що він думав... Кожну думку..
„Чому?” – питав він.
А я не могла відповісти!
А потім почула те, чого не хотіла чути від нього...
„До побачення”, - сказав він.
„Ні!!!” – моя мізерна істота, що відображала тіло мертвої Майї, кинулась від дверей, плачучи, намагаючись відвести його від тих думок.
Але це не діяло. Він не чув мене. А я не могла нічого вдіяти... І надіялась, що він не зненавидить мене, коли прочитає листа.
Три дні я була прив’язаною до свого тіла й мусила бути поряд.
Він теж був поряд... Він не ненавидів мене.
Я не знала, що він відчуває: у середині в нього все змішалось, серце калатало, мов шалене і, здавалось, от-от вистрибне з грудей. А в мозку в нього горіла ідея, яку я не могла прочитати, лиш відчула її небезпеку.
Потім він зробив те, про що я просила його у листі. Він знайшов дерево.
І ось я тут... Нас тут багато, я не самотня... І я молю Бога, щоб не зустріти тут Себастіана молодим.
Благаю ту космічну силу, що звела нас тоді, допомогти йому забути, бути щасливим і дожити до глибокої старості.
Час тут йде швидше, летить, мов на крилах.
Перші дев’ять днів після смерті я могла провідати всіх, кого знала. І не пропустила цієї можливості.
Я була вдома.
І не впізнала її...
Мама змінилась. Її краса зникла, зів’яла. То не була та красуня, котру я знала... Годинами вона сиділа у моїй кімнаті, дивлячись у дзеркало, на якому виднілось моє фото.
Очі її були сухі, але не присутні. Погляд - важким, пронизуючим. Я бачила своє відображення, і не боялась його, вперше після всього, що сталось; на якусь мить мені здалось, що вона теж його бачить.
Мені стало соромно, ніяково, дивно. Але було пізно що-небудь змінити. І вона це знала. У такому стані я її залишила...
Батько заглибився у роботу ще більше... Я не могла прочитати його думок, відчути його почуття... Мені здається, він знову був незадоволеним. Цікаво, чи згадує він колись про мене.
Себастіан приходив до нього, запрошував на те, що можна було назвати похороном, але він відмовився. Мама не була в стані прийти.
Був тільки він...
Він розвіяв мій порох тут, на місці, де тепер стою, обіймаючи столітнє дерево...
Аліна... Її я теж тут зустріла.
Кора дихала, сік у стовбурі швидко просувався по тонких венах-жилках дерева. Воно жило і житиме ще дуже довго. Я знову чула на собі легкий вітерець, тепло весняного дня...
Минуло вже близько семи років від дня, коли душа покинула моє тіло, а я оселилась тут, чекаючи на момент відродження.
Щотижня Себастіан був тут. Щотижня палала свічка, нагадуючи про те, що він пам’ятає. Щоразу відчувала його кохання, воно не зникло... Так, як і моє.
Несподівано теплий вітерець змінився холодним пронизливим вітром. Я відчувала той холод... Він упивався в мене і враз...
„О ні!” – майнуло.
Знайомий теплий дотик захистив мене від осінньої прохолоди...
Я прокинулась.
Ваше мнение:
  • Добавить своё мнение
  • Обсудить на форуме


    2007-06-07 18:18:41 Ganna
    Пожаловаться администрации на комментарий
        Не могла втримати сліз. Але не при сцені смерті а потім, коли читався посмертний лист.
    Трагічний та прекрасний твір, який не розчавлює читача важкою правдою життя а примушує замислитися і не залишає без надії

    2007-06-28 21:54:42 Marsianka
    Пожаловаться администрации на комментарий
        прекрасно. Вражена до самої глибини... Це чудово, дуже гарний твір. Сильний, дозрілий, гідний красивої твердої обкладинки.

    2007-06-30 20:54:36 ГаляВуд
    Пожаловаться администрации на комментарий
        Шановна Марсіанко, я Вам ДУЖЕ-ДУЖЕ-ДУЖЕ вдячна за відгуки. Ви завжди знаходите теплі слова для коментарію. Я ніколи не претендувала на роль "Автора-Генія", а мої твори - на звання "Шедевру". Як я вже вказала, пишу для власного задоволення. А те, що хтось іще ними зацікавився, це тільки радість мені :)
    Я пишу для того, щоб вилити душу, щоб поділитись певними ідеями і почуттями. Тож завжди зважаю на відгки інших, навіть на критику. І хоча, звісно, набагато приємніше отримувати похвали, я не боюсь реальної серйозної критики.

    А щодо твердої обкладинки - ого-го!!! :(

    Це має бути чудо. В Україні нітльки на словах популяризація української книги, а насправді всім їм треба лиш одне - гроші. тож шукають видавці виключно комерційні проекти. Повірте, я знаю - відчула на власній шкурі :( (але це тільки перша відмова видавництва, треба надіятись на краще); я їх бомбитиму і далі. І ви так робіть ;)))))

    От поетам я щиро співчуваю, їм у сто разів гірше. Прозаїкам є хоч якась надія.


    Це вже не коментар, а цілий лист. Тож ще раз дякую за теплі відгуки.

    Ганнусь, і тобі теж велике ДЯКУЮ. Ти ж знаєш, що від друзів отримувати коментарі найприємніше.

    Марсіанко, надіюсь на Вашу дружбу :)

    2007-07-05 17:31:28 Ani
    Пожаловаться администрации на комментарий
        Очень красиво. Я так рыдала под конец...

    Красивый роман.

    2007-09-21 19:41:12 Таня
    Пожаловаться администрации на комментарий
        Супер, мені дуже сподобалося!!!

    2008-05-20 15:02:58 Міра
    Пожаловаться администрации на комментарий
        Тут вже зовсім інший настрій, ніж у попередніх двох творах, які я читала.
    Чомусь у вас завжди сумні закінчення, трагічні такі. Сподобалось, задум гарний. Я змінила би закінчення. Але це я :)

    2009-03-31 18:22:16 hi
    Пожаловаться администрации на комментарий
        Nice To Meet You.
    (glory_1900@yhaoo.co.uk)
    How are you doing in life, I Want to introduce my self to you before i could go further, am a lady blessing by name From the Continent of africa(Senegal) i came accross your profile which real spoke nfine of you so i decided to drop a note to let you know that i am intrested in you for friendship. Please i will like you to email me back in my email address so that i can send you my photos.(glory_1900@yhaoo.co.uk) This is my email i am waiting to get a reply from you. THANKS.
    blessing


    Комментарий:
    Ваше имя/ник:
    E-mail:
    Введите число на картинке:
     





    Украинская Баннерная Сеть


  •  Оценка 
       

    Гениально, шедевр
    Просто шедевр
    Очень хорошо
    Хорошо
    Нормально
    Терпимо
    Так себе
    Плохо
    Хуже не бывает
    Оказывается, бывает

    Номинировать данное произведение в классику Либры



    Подпишись на нашу рассылку от Subscribe.Ru
    Литературное творчество студентов.
     Партнеры сайта 
       

    {v_xap_link1} {v_xap_link2}


     Наша кнопка 
       

    Libra - литературное творчество молодёжи
    получить код

     Статистика 
       



    Яндекс цитирования

     Рекомендуем 
       

    {v_xap_link3} {v_xap_link4}








    Libra - сайт литературного творчества молодёжи
    Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом.
    Ответственность за содержание произведений несут их авторы.
    При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore     
    Администратор 
    Техническая поддержка