Жанр: Лирика: Философская Прочтений: 0 Посещений: 1773 Дата публикации: 23.3.2007
23.01.2007
Я їду, хоча довкола
Всі ті, хто мені все одно -
Обступили мене колом
Та дивляться в безодню за вікном…
А я щось собі пишу
На клаптику папера малому..
Вигадую і зовсім не спішу,
Бо нема куди, бо їду додому.
Хтось у плеєрі співає
Тиху пісню про кохання сумне
І вірить (чи то бажає?..),
Що в житті воно лиш одне.
А я ні у що не вірю –
Ні у щастя, ні в щиру любов
І якщо й колись повірю –
Боюсь, що розчаруюся знов…
Як так боюся тої болі,
Не хочу знову страждати,
Не хочу опинитися в неволі
(хоча й солодкій..), сумувати!..
Набридло це, не хочу більше..
Палкі думки і ніжність уві сні,
Набридли про кохання вірші –
Вони лиш роблять боляче мені!...
Мабуть, треба простіше
Ставитись до всього навкруги,
Життя – воно ж веселіше!
Й не всі навколо вороги…
Не треба плакати і сумувати,
Бо в мене ж є заради кого жить,
Не треба так сильно перейматись,
А хоч іноді за течією плить..
Але то так – думки, більше нічого,
Що я у потязі метро шепчу..
Коли навколо жодного знайомого
І всім байдуже хто я й про що пишу..
Вони незнайомі і чужі,
Та й я ніколи більше не побачу їх,
Але на мить були частинкою душі
Й залишаться навічно у віршах моїх…
Ваше мнение: