Libra - сайт литературного творчества молодёжи Libra - сайт литературного творчества молодёжи
сайт быстро дешево
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
Поиск:           
  Либра     Новинки     Поэзия     Проза     Авторы     Для авторов     Конкурс     Форум  
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
 Дедушка Ю - Юркове дитинство 
   
Жанр: Проза: Рассказ
Статистика произведенияВсе произведения данного автораВсе рецензии на произведения автораВерсия для печати

Прочтений: 0   Посещений: 2343
Дата публикации: 16.10.2007

«Дітям війни» присвячується

«Дітям війни»
присвячується


Юркове дитинство
(оповідання)


Юрко сидів в напівтемному сараї і гірко та безутішно плакав. Його зовсім несподівано ні за що побили і образили. Ще якихось дві години назад він і гадки не мав, що з ним таке трапиться.
...Десь відразу після обіду він пішов до свого приятеля Миколи з наміром пограти та посидіти у холодку. Хоча літо вже завершувалося і до початку нового навчального року залишалося всього два дні, було дуже спекотно.
Микола був не один. Поруч з ним стояли одно-класники Сашко та Петро. Коли Юрко підійшов до них, всі разом почали обговорювати, чим зайнятися. Пропозиція сходити скупатися на річку майже відразу була відхилена, бо «воду Ілля спортив» і тому та вода була вже холодна, а головне – дорослі не дозволяли.
І тоді Сашко запропонував :
- Ходімо в садок до тітки Микитівни.
Всі відразу ж на це згодилися.
Тітка Микитівна – немолода одинока жінка мешкала поруч, мала великий город і садок біля хати. Дещо окремо від цього садка росли три старезних вишні і дві сливи. Вишні вже майже не родили, а сливи, хоча й були надзвичайно смачними, у хлопців популярністю не користувалися. Хто хоча б один раз спробував їх, добре знав, що ці сливи краще не їсти. Чому, питаєте? А тому, що вони діяли на дитячий організм мов касторка, навіть краще.
Микитівна, напевне, знала про це, а, можливо, завдяки своїй добрій душі, дозволяла хлопчакам бувати у цьому маленькому садочку, аби тільки не шкодили. Хлопці тим користувалися з задоволенням, бо під цими деревами завжди був затінок і росла густа прохолода трава. На цій траві добре було в спеку лежати і спостерігати, як по небу пропливають хмаринки. Вони весь час змінювали форму і хлопці фантазували, змагаючись між собою, хто краще вигадає, на що ті хмарки схожі.
В цьому садочку Сашко зірвав дві високі травинки з перезрілими маленькими колосочками, притулив їх одну до одної хрест-навхрест і запропонував Петрові потримати травинки зубами. Не встиг Петрик взяти оті травинки до рота, як підступний Сашко несподівано стрімко потягнув їх в різні боки. Звичайно ж, у Петра в роті залишилися колоски з насіннячком. Він почав відпльовуватися, а Сашко гучно реготав, задоволений своїм жартом. Тоді Петрик вирвав пучечок цієї ж трави і почав хлестати ним Сашка по обличчю. Ось так виникла сварка, яка закінчилася тим, що несподівано для Юрка всі троє чомусь почали гамселити його. Найгіршим в цьому було те, що й його друг Микола пристав до нападників.
Юркові швидко вдалося вирватися і він побіг, плачучи, додому. Коли він забіг до кімнати, де за швацькою машинкою сиділа його мати, та запитала :
- Чого ти плачеш?
- Мене побили, - і Юрко розповів про те, що сталося.
Зовсім несподівано мати взяла невеликий дубець, що стояв біля машини і хльоснула Юрка по тому місці, яке в дитинстві завжди відповідає за все скоєне руками, ногами та головою.
- За що?! – зойкнув Юрко.
- Не заїдайся, - сказала мати.
Юрко прожогом вискочив з хати, метнувся до сараю і ось тепер невтішно плакав. Він так сподівався на співчуття, на те, що його пожаліють, а вийшло зовсім не так.
Батько Юрка загинув на війні, мати тяжко працювала з ранку до вечора, тож хлопець майже весь час проводив на свій розсуд. І ось тепер він залишився сам на сам зі своєю бідою. Поступово сльози стали зникати з очей Юрка і він почав розмірковувати, як йому діяти далі. Оскільки на чиюсь допомогу розраховувати було зайве, він вирішив відплатити кривдникам самостійно.
В перший же день початку шкільних занять він після уроків наздогнав Миколу і добряче його відлупцював. Микола був майже на рік старшим за Юрка, та й фізично був значно кремезнішим, але Юрко так несподівано на нього наскочив, з таким завзяттям провів операцію помсти, що підступний друг й незчувся, як був повалений на землю. Ось тоді Юрко і почав йому «віддячувати» за зрадницьку поведінку в садочку. Він добре таки набив пику Миколі, пустив йому юшку і заставив плакати.
На другий день війскова операція повторилася. На цей раз дісталося Петрику. Той скрізь сльози кричав, що його старший брат відплатить Юркові, але це Юрка зовсім не лякало.
Меткий Сашко зрозумів, до чого йдеться, і почав до дому зі школи ходити з сусідами – старшокласниками. Це його, однак, не врятувало від праведного гніву Юрка. Той підстежив, коли Сашко побіг з дому за хлібом до крамниці, і там йому добряче помстився.
Хтось із потерпілих розповів, або, як тоді звично було казати, наклепав в школі вчительці про цю війну.
Вчителька веліла Юркові прийти до школи разом з мамою.
Коли мама вислухала від вчительки зауваження про те, що її син веде себе в школі наче бандит, то запитала :
- А що, він побив цих хлопців в школі?
І коли почула у відповідь, що Юрко побив їх після уроків, коротко кинула :
- Хай не заїдаються, і мій син не буде їх чіпати.
Після чого взяла Юрка за руку і повела до дому. Юрко
чекав на покарання, але мати тільки сказала йому :
- Сам сварку першим ніколи не починай, але й тим,
хто захоче тебе скривдити, спуску не давай.
Ось такий урок Юрко і запам`ятав назавжди.
Потрібно сказати, що тієї осені Юрко став ходити до четвертого класу. Він добре вчився, бо мав чудову пам`ять і
дуже любив читати. Власне, він іще до школи навчився читати. А трапилося це так.
Неподалік від Юркової оселі стояв маленький будиночок, в якому жила загадкова одинока літня жінка. Юрко її трохи побоювався, бо вона мала суворий вигляд, була дуже худорлявою, гостроносою, весь час ходила в чорному одязі, і чомусь напоминала йому відьму із страшної казки.
Але ця жінка якось запитала у Юрка, якому тоді було трохи більше п`яти років :
- Хочеш навчитися читати?
Звичайно ж, Юрко з радістю погодився. Він навіть не повірив у таке щастя. Тітка показала Юркові велику товсту книжку з кольоровими малюнками і сказала, що це казки. Вона трохи прочитала з однієї казки і почала вчити свого учня грамоті.
Юрко дуже швидко вивчив абетку і став самостійно читати. Трохи згодом тітка познайомила свого слухняного і уважного учня з іншою грамотою – церковнослов`янською.
Ось так воно і пішло. Тітка спершу заставляла Юрка прочитати декілька рядків церковнослов`янською мовою, а вже потім доставала завітну книжку казок.
Потім тітка вимагала від Юрка, щоб він вчив на пам`ять тексти із книжки, що називалась псалтирем. Юркові зовсім не хотілося цього робити, але тоді читати казок йому
не давали. Тому Юрко з великим нетерпінням чекав того дня, коли вже піде до школи.
Після закінчення війни пройшло всього чотири роки, життя було тяжким. До першого класу шкільних занять мати пошила Юркові сумку, схожу на жебрацьку, в яку поклала підручники і ручку. З цією сумкою Юрко і ходив до школи всі три класи, і тільки в четвертому мама купила йому справжній портфель.
Першого ж дня навчання в школі першокласник Юрко пішов до шкільної бібліотеки і попрохав видати йому яку-небудь книжку. Бібліотекар запропонувала Юркові тоненьку книжечку, яка називалася «Маша та три ведмеді». Юрко відмовився її брати, йому хотілося читати товсту книгу. Але бібліотекар йому в цьому відмовила, сказала, що тому ще рано читати такі книжки. Юрко образився і більше в шкільну бібліотеку не ходив. Виняток складали хіба що дні, коли учням в бібліотеці видавали підручники на наступний рік, або тоді, коли в бібліотеку приходив свіжий номер журналу «Піонерія». В журналі друкувалися розділи з книжки про пригоди Незнайка, або про погоню за шпигуном «Привидом». Про ці пригоди Юрко, або хтось інший, читав вголос на великій перерві, а решта учнів слухали.
Через деякий час Юрко умовив свою родичку, яка працювала на сусідній фабриці, записати його в фабричну бібліотеку. Відтак, у нього з`явилася можливість брати читати книжки, які тільки захочеш.
Влітку, під час канікул, Юрко нерідко приносив з собою на вулицю яку-небудь цікаву книжку і голосно читав її товаришам. Хлопці з великим задоволенням слухали то про життя гімназистів з книжки Кассиля «Кондуїт», то про пригоди знаменитого барона Мюнгаузена. Скільки тоді було сміху!
Звичайно ж, літом хлопці далеко не завжди читали гуртом книжки. Окрім цього, було стільки різних розваг!
Серед них було немало й таких, за які дома по голівці не гладили. Наприклад, були ігри на гроші. Тут тобі і карти, і
«стіночка», і особливо популярна гра в буца.Якщо хтось не знає, що це за такі ігри – розповім. Наприклад – буц.
Буц - це такий собі металевий кругляк на шквалт маленького колеса. Щоб зіграти в цю гру, на рівному місці на дорозі, або на стежці проводиться одна риска, а на відстані метрів за десять від неї – друга. На першу ставиться кон – складені купкою одна на одну монети в вигляді конуса. Вартість кону кожного разу визначається за домовленністю. З іншої відмітки хлопці по розіграній черзі кидають буца. Хто кине його найближче до кона, той і отримує право розбивати кон. Кон розбивається буцем і якщо монета перевертається вверх орлом, вона вважається виграною.
У Юрка було два буца. За один слуговав старезний та дуже великий мідний п`ятак, а другий Юрко зробив сам. Він зібрав досить багато стріляних куль (після війни знайти їх було зовсім просто) і витопив з них на вогнищі свинець. Потім зібраний свинець помістив в коробочок з-під гуталіну і знову розплавив. Коли метал охолов і затвердів, він став добрим буцем.
Звичайно, що ці іграшки (як і деякі інші) знаходилися в потаємному місці. В сараї Юрко змайстрував собі невеликий тайничок, в якому знаходилися його скарби. Тут тобі військова зброя : рогатки (одна з дерева, а друга – з товстого мідного дроту), самопал, який був трішки схожий на старовиний, і при пострілі пробивав дробиною шматок фанери. Був тут і лук, який Юрко виготовив з котушки для ниток і яким дуже пишався. Цей модернізований лук стріляв звичайними стрілами, які Юрко виготовляв з пагінків смородини. Ці відростки були досить рівні, тоненькі і міцні. Юрко сушив їх на сонці, а в якості наконечника прилаш-товував до них позбавлені свинцю кулі. З одного боку до катушки була міцно прив`язана вирізана зі старої червоної калоші (її ще називали чунею) гумова полоска. В «дуло» котушки вставлялася стріла, гумка натягувалася і стріла леті -ла далеко і влучно. До речі, з цієї чуні гумка вирізалася не тільки для лука і рогаток, але й для кріплення лиж та ковзанів.
Були в цій схованці дві жорсточки, які Юрко теж виготовив власноручно. Жорсточка – це цікава і корисна іграшка. Вона являє собою шматочок козинячої або овечої шкіри з хутром, до якого прикріплено невеликий кружочок того ж таки свинцю. Хутро зі шматочком шкіри вирізається таким чином, щоб воно стало схожим на вуса. З цією жорсточкою можна проводити змагання на вправність. Її підбивають ногою, як м`яч, ведучи при цьому рахунок. Юркові нерідко вдавалося підбити оцей предмет більше ста разів. Гордістю Юрка був трьохкольоровий «офіцерський» ліхтарик, поруч з яким лежав невеликий складний ніж.
Трішки окремо знаходилося знаряддя для рибалки - шворка, поплавок та гачки. У Юрка були навіть два рідкісних гачки – ковтушки, на які легко було ловити верховодку та бубирів. Ці гачки він виміняв на стріляні гільзи у збирача утилю, який час від часу їздив конячиною з підводою вулицями міста. Юрко йому дуже заздрив, він так мріяв стати таким самим «тряпичником». Хіба ж можна було спокійно дивитися на всі ті скарби, що знаходилися у скринці того вуличного «міняйли»? Наряду з багатьма іншими товарами були тут і різномаїття рибацьких гачків, і великий вибір різнокольорових глиняних півників - свистків, швацькі та патефоні голки, а також надзвичайно ціновані тоді голки для чищення примусів.
В ті повоєнні часи життя без примуса навіть важко було уявити. Як без нього, особливо влітку, приготувати їжу чи навіть закип`ятити воду? Звісно, що кожного разу задля цього плиту розпалювати не будеш. Тому кожна господиня дуже уважно слідкувала за станом цього приладу і така голка на господі була конче необхідною. Це вже потім з`явилися так звані керогази, які і не шуміли і не потребували такого нагляду, як примуси.
Коли хлопці чули голос «міняйли», вони бігли до його підводи кожен зі своїм утилем. Потрібно сказати, що тоді ганчірки, не кажучи вже про металевий брухт, для обміну знайти було дуже легко. Наприклад, влітку, з розташованого на окраїні міста невеликого військового аеродрому, регулярно підіймався літак, який тягнув за собою мішень – «ковбасу». По цій мішені з землі велась прицільна стрільба з крупнокаліберного кулемета. Заполучити стріляні гільзи для хлопців було справою звичною. Їх, як і уламки авіаційного обладнання, хлопці міняли у аеродромної обслуги на яблука.
Але нехай у читача не складеться враження, що Юрко був таким собі розбишакою, що тільки й займався негарними справами. Зовсім ні! Юрко взагалі був хлопець слухняний, розумів, як тяжко доводиться працювати його мамі, а тому старався, як міг, їй допомогати.
Він завжди приносив з колодязю воду, влітку стежив за городом. Ось мати скаже, що потрібно було б полити яблуні, і Юрко носить важкими відрами воду. А оскільки під
кожне дерево потрібно було вилити відер дванадцять води, то роботи вистачало. Знову ж таки, кожного дня з яблунь пада-ють яблука. Їх необхідно зібрати і порізати на шматочки, які будуть сушитися на сонці, щоб взимку з них варити смачний компот - узвар.
Особливо багато доводилося працювати влітку під час збирання урожаю на городі. Звичайно, що найтяжче було копати картоплю. Ось тут Юркові приходилося досить сутужно. Він не тільки збирав викопану мамою картоплю, але й сортував її. Окремо потрібно було зібрати картоплю для
зберігання взимку, окремо – покалічену – для вживання вже тепер. А зовсім дрібну Юрко мусив спочатку добряче вимити, а потім перекрутити її на мясорубці. Оцю подрібнену картоплю мама висипала в ночви і заливала водою. Після декількох промивань картопляного жмиха на дні ночвів залишався білий крохмаль. Його потрібно було тільки висушити на сонці і висипати в мішечок. Крохмаль мама використовувала як для приготування кисілю, так і для під-
крохмалювання випраної білизни.
Після того, як картоплю було зібрано, Юрко з задоволенням згрібав в купу сухе картопляне бадилля та бур`ян і підпалював їх, поклавши під вогнище декілька картоплин. Бадилля швидко згорало, залишаючи купку сірого мерехтливого попілу, під яким пеклася картопля.
Яка ж вона була тільки смачна! І не мало жодного значення, що була та картопля обгорілою, чорною на вигляд. Зате на розломі вона була біла-біла і зерниста, мов сіль.
І все ж таки, якою б смачною не була та картопля, найсмачнішим для Юрка назавжди залишився отой шматочок хліба, який йому – чотирьохрічному хлопцю - подарував на Новий рік рідний дядько Василь. Дядько прийшов до них засніжений та змерзлий, поздоровався і дістав з кишені поношеної тілогрійки маленький загорнутий в газету пакунок.
- Юрасю! Зі святом тебе поздоровляю! – сказав дядько і продовжив:
-Ось я тобі гостинчик приніс. У зайчика відібрав, -
- підняв він догори палець і розгорнув газету. В пакунку була половинка тоненького окрайчика хліба. Хліб був чорний, гливкий, з морозу майже замерзлим, до нього поприставали крихти тютюну, але це був справжнісінький ХЛІБ!
В ті повоєнні часи жилося людям тяжко, практично всі добре знали, що таке голод. Не випадково знайомі при зустрічах після привітання майже завжди цікавилися один в одного – а що ви сьогодні їли? А їли, бувало, навіть макуху.
...Юрко разом з мамою жив в невеликій хатинці, критою соломою. Підлога в хаті була земляна і щорічно влітку мама її мазала глиняним розчином, тобто – оновлювала. Коли Юрко став трохи дорослішим, мати стала давати йому в таких випадках завдання – нарізати і привезти візком з річки осоку, якою на деякий час вкривали підлогу.
В хаті не було електрики, вечорами освітлення здійснювалось за допогою гасової лампи «семилінійки». Як тоді було зазвичай, майже в кожній оселі горіла така лампа. Звичайно, що світла від неї було небагато, в кімнаті завжди був запах гасу («керосину»). Коли Юрко пішов до школи, мати придбала на базарі, який називали товкучкою, більш кращу лампу – «одиннадцятилінійку». До цього часу в хаті нерідко миготів і каганець, виготовлений з картоплини з гнотиком, які знаходилися в блюдечці з машинною олією. В свята користувалися лампою «одиннадцятилінійною». Вона світила значно краще, але вечорами в хаті все рівно були сутінки. Інколи Юркові доводилося читати навіть при світлі свого кишенькового «офіцерського» ліхтарика.
Якось Юрко сидів за столом і готував уроки. Він уважно і старано переписував з підручника заданий текст. Тоді ще в школах був такий собі предмет – каліграфія. Щоб написані літери були розбірливими, їх потрібно було писати так, як того вимагали прописи. В прописах кожна літера абетки була написана так званими нажимними та волосяними лініями під заданим нахилом. Окрім зошитів в лінійку та в клітинку, існували ще й спеціальні зошити для написання прописів. Тому, щоб отримати відміну оцінку, потрібно було не тільки писати без помилок, але і щоб літери були написані згідно вимогам цих прописів.
Юрко акуратно опускав ручку зі сталевим пером в чорнильницю з фіолетовим чорнилом, уважно слідкуючи, щоб з пера на папір не впала клякса. Від цього заняття його відірвала мати, яка щойно зайшла до хати.
- Юрко! Бери бідончик і біжи скоріш до розбитої школи! Там сьогодні продають керосин – наказала мати.
І Юрко, міцно затиснувши в кулаці гроші, хутко побіг до переносної крамниці, де став в довжелезну чергу і терпляче чекав, доки йому продавець відпустить такий необхідний і дефіцитний гас. Це вже пізніше гас стали частенько возити вулицями і придбати його стало легше.
Але, окрім складнощів з освітленням житла, значно складнішою була проблема опалення будівлі. Вугілля тоді придбати було майже неможливо, дрова – також. Тому мама Юрка купувала в якості палива на маслозаводі, який виготовляв з сонячнику олію і на якому до війни працював батько Юрка, велику машину сонячникового лушпиння -лузги. Осінню для топки збирали навіть опале з дерев листя. В холодну пору року вечорами мама приносила з сараю великий лантух отієї соняхової лузги і наказувала Юркові топити в хаті. В грубку вставлялася спеціально для цього виготовлена «машинка», через яку і засипалася в пічку ота сама лузга. Остання згорала дуже швидко, і тому потрібно було уважно слідкувати за тим, що б її підсипати в піч своєчасно та безперебійно. Юркові дуже подобалося сидіти перед грубкою, вчасно совком досипати паливо і спостерігати, як в пічці палахкотить вогонь, як поступово починає розжарюватись і червоніти плита. Від пічки йшов такий приємний дух, таке ласкаве тепло, що мимоволі хотілося заснути. В хаті швидко ставало тепло, потім навіть жарко, але як тільки плиту переставали топити, дуже швидко кімната охолоджувалася.
...Якось зовсім несподівано в сім`ю підкралася велика неприємність - солом`яний дах будівлі почав протікати. Нічого іншого не залишалося, як перекрити його.
Потрібно сказати, що як раз осінню минулого року майже половину города мама засіяла пшеницею. Коли вона влітку дозріла, мама зрізала її серпом та пов`язала в снопи. Ці снопи перенесли на подвір`я і обмолотили. Юркові цікаво було спостерігати, як мама та ще троє людей, стоячи один проти одного вправно молотили цепами снопи. Всі четверо ритмічно, хрест-навхрест били цепами по колосках, вимолочуючи з них зерно. Потім це зерно зібрали сохнути, а снопи склали в стіг. Ось вони тепер і знадобилися.
Неподалік від хати викопали досить глибоку яму і засипали її негашеним вапном. Що б це вапно перетворити в гашене, його залили водою, від чого воно дуже нагрілося і запарувало. Коли вапно згасили, воно перетворилося на м`яку білу масу, придатну для використання. Оце саме гашене вапно порціями сипали в велику діжку і розмішували з водою. В отриману густу рідину опускали по одному вимолочені снопи і вилами подавали їх на дах. Там снопи підхоплював дядько, який вкладав їх рівними рядками, потім поливав розчином вапна і, наче гребінцем, скородив – пригладжував граблями.
Звичайно, таку важку роботу мамі допомогала виконати майже вся рідня.
...Поступово життя покращувалося. В магазинах вже можна було придбати продукти харчування, хоча й були за ними великі черги. А коли ж іще мати купила козу, то вже кожного дня на столі було таке смачне молоко.
Юрко вчився вже в п`ятому класі, коли в хаті замість долівки наслали дощану підлогу, а покрівлю замінили на залізну. Трохи раніш в будинок провели і електрику. Прямо по стінах кімнати на маленькі фарфорові ролики монтер чіпляв скручений сірий електричний провід, який закін-чувався по середині потолка електричною лампочкою. Як тільки яскраво вона світила, яка була радість!
В обов`язки Юрка входило щотижневе миття дерев`яної підлоги. В якості винагороди він отримував від матусі невелику «зарплатню», якої вистачало на те, щоб сходити в кіно, з`їсти порцію морозива, та ще й трішки відкласти на потім.
...Тим часом роки швидко збігали і Юрко вже перейшов до сьомого класу. Всі шість попередніх років заняття в школі відбувалися в дві зміни, в класах навчалося до сорока учнів, на одній парті сиділо по троє. Майже в кожному класі було по декілька учнів-перерістків, яким свого часу війна перешкодила вчитися.
Така тіснява була зумовлена тим, що дві школи в місті під час війни були вщент зруйновані. Звичайно, що за таких умов дисципліна в класах була не досить гарна, на уроках навіть траплялися бійки, але більшість учнів вчилися сумлінно.
Сьомий клас в ті далекі часи вважався випускним, бо подальша освіта до десятого класу була платною. Тому учні вже закінчуючи сьомий клас, добре знали, хто чим буде далі займатися. Саме цим можна пояснити те, що в випускному класі майже всі учні стали помітно сер`йознішими, поліпшились дисципліна та навчання. Одні збиралися продовжувати навчання в школі, інші планували поступити в технікуми, а дехто бачив себе в формі з ремінем, на блясі якого були літери «РУ» (РУ означало – ремісниче училище, яке згодом перетворилося на ПТУ).
Юрко вчився на «відмінно». Тільки за поведінку в табелі інколи з`являлися четвірки, бо він добре запам`ятав мамини слова: - «сам сварку не затівай, але й спуску кривдникам не давай». Тому й траплялися час від часу то бійки на перервах, то ще якісь «пригоди», за які вчителі його карали.
Звичайно, можна було б продовжувати розповідь про ди-тинство Юрка. Але влітку навчальний рік закінчився, замість звичного табелю Юрко отримав свідоцтво про неповну середню освіту, отримав також похвальну грамоту.
За порадою мудрої матусі він відніс ці документи до медичного училища, де й був зарахований на перший курс.
Так закінчилося Юркове дитинство і наступила давно вимріяна юнність.

Вересень 2007р.




Ваше мнение:
  • Добавить своё мнение
  • Обсудить на форуме


    2007-10-17 12:13:52 Maxim
    Пожаловаться администрации на комментарий
        спасибо, интересно. очень хорошо вам


    Комментарий:
    Ваше имя/ник:
    E-mail:
    Введите число на картинке:
     





    Украинская Баннерная Сеть


  •  Оценка 
       

    Гениально, шедевр
    Просто шедевр
    Очень хорошо
    Хорошо
    Нормально
    Терпимо
    Так себе
    Плохо
    Хуже не бывает
    Оказывается, бывает

    Номинировать данное произведение в классику Либры



    Подпишись на нашу рассылку от Subscribe.Ru
    Литературное творчество студентов.
     Партнеры сайта 
       

    {v_xap_link1} {v_xap_link2}


     Наша кнопка 
       

    Libra - литературное творчество молодёжи
    получить код

     Статистика 
       



    Яндекс цитирования

     Рекомендуем 
       

    {v_xap_link3} {v_xap_link4}








    Libra - сайт литературного творчества молодёжи
    Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом.
    Ответственность за содержание произведений несут их авторы.
    При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore     
    Администратор 
    Техническая поддержка