Жанр: Проза: О любви Прочтений: 0 Посещений: 2158 Дата публикации: 10.1.2008
Вже ранок, але на дворі ще досить темно і, напевно, холодно. Ну, принаймні мені так здалося спросоння. Ще декілька хвилин я полежала у ліжку, але знала, що час вставати.
Підвівшись я підійшла до вікна і не повірила своїм очам: все навкруги було не таке , як учора.
Майже все листя облетіло і гілля якось самотньо стукало до мене у вікно. На душі стало дуже сумно, ніби серце краяли якісь прикрощі. Я поглянула на тебе...Я часто запитую себе : чому люди кохають один одного? Так дивно – двоє жили кожен своїм життям, і ось раптом для одного світ стає занадто малим , якщо в ньому немає іншого, такого близького та рідного. У цю хвилину я поглянула на тебе. Чому я так кохаю тебе? Чи є в тобі щось особливе? Просто не уявляю, щоб трапилося, якби тебе не було поряд? Я дивлюсь на тебе і згадаю про тих людей, кого спіткало лихо втратити своїх коханих...Ніколи...Ніколи більше не попросити пробачення, не побачити щастя в коханих очах, не почути дзвінкого сміху, не відчути лагідного дотику...Нічого вже не можна виправити – ніколи!
Мої думки перервало курликання журавлів, які відлітали у вирій. Нескінченні думки заполонили мою свідомість. Я подумала, що так і наше життя відлетить колись у вирій, а якщо я не вспію щось зробити у когось попросити пробачення? Що буде тоді?
А може саме я в змозі принести комусь радість і допомогти втілити якісь мрії у життя?
Десь там у далекому сірому небі, ще не прокинувшимося піднебессі чувся притишений клич журавлів. Для мене він , ніби, став якоюсь осінньою мелодією віри, надії та простої людської любові.
Цей ранній відліт птахів показав мені , що треба поспішати, не гаяти ні хвилини, щоб за своє коротке життя, яке дається нам один раз, встигнути зробити все.
Ця осіння мелодія залишиться в моєму серці назавжди.