Жанр: Проза: О любви Прочтений: 0 Посещений: 2156 Дата публикации: 12.2.2008
Прохання читати під таким ракурсом: це перед сном, такий собі пограничний стан, коли заснути не можеш а залишатись при повній свідомості несила, в думках хаос, тільки окремі уривки відчуттів.
Біля річки, сяду на теплу рідну землю, подивлюсь довкола і аж світ крутиться. Красу не опише поет і не намалює художник. Відчути її. Впустити... Залишитись назавжди. Тут я вперше тебе кохаю. Ми не стали квітками, без думок, без слів, а просто поряд, аж до зими...
***
„Серйозно поговорити” - банально... І жахливо. Сумно. Все вирішено. Гірко смішно. І аромат розлуки.
Мовчання, декілька хвилин... найдовших. Звичним голосом сказав “ало... так замовляли, добре”. Здалось що як раніше. Смеркає... В кімнаті стало темно, а світло не вмикається. Холодні сутінки напівжиття.
- Пора виходити, машина вже чекає.., - пошепки, Провина в голосі собі відчутна. І знов секунди. Наче отямлюсь від туману, Візьму за руку, подивилась на неї. Обніму своє горе. Покірно голову схилю.
- Кохаю... я – шепче інший голос.
- Я знаю...- Щось добавити. Голосу нема – не мій. І дихання нема.
Несміливо до дверей. Замість жаданого „я теж” - “Я знаю” ріже серце . Дозволю думати цю думку надовго і давно.
Вже кілька тижнів біль, разючий біль.
- Не проводь. ТАМ Дощ.
- Завтра... ти прийдеш?
Прямо в любі карі очі. Отямся.
І знов мовчання непроламної прозорої стіни.
Зусилля над собою.
- Поцілуй мене.
-Звичайно хочу, - Сухо і притворно. ...Олеся. Губами губ. Яскраво, пристрасно. ...Без ніжості. Ступили крок назад.
- Біжу, - Сигнал автомобільного клаксона.
Обоє посміхнулись.
Застуда. Шанс ще раз все добре зважити.
Зустрілись поглядом. Рішуче і недобре. Куди йти? Стояти непорушно.., вічно.., ні - сьогодні.
***
Таксі на задні двері. Суха адреса. Ніпрощо конкретно, думки тікають самовільно...
Осінь, рання осінь. Але тридцята. За вікном автомобіля люди щось називають „домом”. Вітрини магазиів - кольорові слайди. Вода розмиє. Вітер вивертає парасольки.
Осінь – почуття, переживаня. Знову біль. Це після фарбованого літа. Погляд в сірих краєвидах, Дощ. А здорове серце боліло, спокою не буде. Як героїня дивного кіно. Камер ніде немає. І де сюжет-сценарій. Жаль, жаль... Сильні почуття. Розділю. Пройшла жіноча гордість. В майбутнє оглянусь до неї.
- Повернемся вперед?
- Щось забули? – автоматично запитав водій?
- Ні… мені просто треба повернутись.
- Це неможливо. Майбутнього нема.
- ...І минуле проминуло.
- Так.
- Постій зі мною...
- Гроші є?
- Ні, краще йди.
***
Біля дверей вагаюсь. Тут постою. А раптом шум.., і галас з-за дверей. Візьму його до себе на коліна обніму, приголублю. Так можна? Крик, яскраве світло і гостре лезо по очах. Нічого вже недумай, більше ніколи... Відпускай, стань вільним!
...
-Це божевілля?
-Так.
-Ти хто?
-Незнаю...
-Ти де?
-Мене нема...
-Тобі добре.
-Мені ніяк.
Яскраві кольори, перелини, дивні гамми. Всередині лунала музика свободи і весни. Кров на обірваних струнах молодого тіла. І рознесе тепло від голови до ніг. І мить завмерла. Де мої квіти. Холодно, прийшла зима...
Сумно. Прийшла зима.
Чи можу помітити, що "красота в глазах смотрящего"! Життя - штука нестандартна. І, навіть, якщо людина прозаїчно дивиться на майбутнє, доля все одно може подарувати казку.
Ось. )))