Жанр: Проза: Рассказ Прочтений: 0 Посещений: 1645 Дата публикации: 23.7.2008
Обличчя людини, котра розповідає "по секрету" бридоту про відсутнього, майже завжди набуває якогось особливого виразу. Дурнувато-таємничого, чи що?.. Такий самий вираз можна побачити й на обличчі людини, котра слухає цю бридоту.
У моїх безперервно базікаючих сусідок по купе знову з'явився такий вираз облич. Зараз надійде чергова плітка...
...І ця плітка виявилася довшою від усіх попередніх. Мої спроби зосередитися на книжці виявилися марними, й мені мимоволі довелося вислухати всю долю людини, рясно "присмачену" коментарями. Долю, котра дозвільній і ситій людині може здатися не такою вже й рідкісною, а тому не дуже цікавою. Разом з коментарями, які характеризують не стільки героїню оповіді, скільки оповідачку й слухачок.
Мої попутниці вже давно вийшли на своїй зупинці, а в моїй голові ще ніяк не могло уміститися щойно почуте. Що саме? Ні, не історія життя вродливої рано овдовілої вчительки, котра зуміла на свою скромну зарплату, відмовляючи собі дуже багато в чому, виховати дочку й дати їй хорошу освіту. Серед моїх знайомих теж є такі жінки, і вони дійсно заслуговують не тільки на пошану, а й на преклоніння. Моя свідомість ніяк не могла засвоїти численні коментарі з приводу лише одного-єдиного фрагменту з життя тієї, незнайомої мені, жінки.
А фрагмент полягав у тому, що жінка "була поміченою у зв'язках" з якимось чоловіком. Ні, не жонатим. Що в тому поганого? А як же?! По-перше, в далеко не молодому віці. Надумалася! По-друге, дочки посоромилася б! По-третє, що сказав би її чоловік?! По-четверте, який приклад подає вона, вчителька, своїм учням?! Адже до того вона була для всього містечка взірцем вірності тому, кого кохала все своє життя, навіть після його смерті! Була таким символом самопожертви! І ось, на тобі! Зв'язалася...
Сиджу й намагаюся охопити розумом те, що зараз вирує в мені почуттями.
Чи вправі ми, що називаємо себе суспільством, вимагати від тієї жінки ПОВНОЇ самопожертви? Так би мовити, ДО КІНЦЯ? Адже часто-густо ми жадаємо ВІД КОГОСЬ ІНШОГО повного самозречення лише для того, аби потім сказати: "Так, є СЕРЕД НАС такі люди!.." Сказати це, лежачи на дивані перед телевізором.
От якби та вчителька облилася бензином і підпалила себе...Отакий кінець історії вже точно задовольнив би моїх попутниць!
Та невже та жінка не має права на крихту щастя??? Ми, що часом обжираємося цим щастям, не можемо простити їй тієї КРИХТИ???
Ми схожі на глядачів гладіаторських боїв. Нам недостатньо того, що гладіатор вже повержений. Ми хочемо, аби його ДОБИЛИ! Нам ясно, що невдаха програв і вже не битиметься... Так ні ж! Треба добити! Треба побачити в його очах смертельну муку! Як же залишити своє глядацьке місце, не побачивши тієї муки?!
Ваше мнение: