Libra - сайт литературного творчества молодёжи Libra - сайт литературного творчества молодёжи
сайт быстро дешево
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
Поиск:           
  Либра     Новинки     Поэзия     Проза     Авторы     Для авторов     Конкурс     Форум  
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
 Александр Пышненко - ПОВЧАЛЬНИЙ УРОК ДЛЯ КОЛИШНЬОГО ВЧИТЕЛЯ 
   
Жанр: Проза: Рассказ
Статистика произведенияВсе произведения данного автораВсе рецензии на произведения автораВерсия для печати

Прочтений: 0   Посещений: 1905
Дата публикации: 5.10.2008





…Якось брат запросив мене підсобити: допомогти йому зібрати в копиці якесь сіно. Хтось нібито, проявив до нього «добрі» почуття, передавши нічийну пайку сіна, що залишилося ніби після роздачі. В тому осерді колгоспного села, в якому мешкав я, в це було навіть важко повірити, - але його пояснення виглядали досить правдоподібно.
Я – повірив йому майже на слово...
Тим паче, що: до роздачі сіна, як я взнав від нього, була причетна начебто жіночка, яку було важко запідозрити, у ворожому ставленні до нього. Зі слів брата, я зрозумів, що це нібито вона порадила йому зайняти цю пайку. Жила вона недалеко; мати тодішнього голови сільської ради.
Таких «халяв», - брат прагнув не пропускати. Коли у дворі багато ненажерливих ротів худоби – особливо перебирати не доводилося. У брата був вже дорослий кінь, кілька бугаїв, пара корів, телята, не завважуючи вже різну дрібноту, яка теж просила їсти.
В цьому брат, а то час вже колишній шкільний вчитель, займав дуже вразливу позицію насамперед від всього цього колгоспного братства, яке через різні історичні причини, - захопило по наших селах найкращі шматки єдиного багатства села - землі. В руках отих колишніх двієчників, - якими легко можна було маніпулювати сільським паханам, - було формально сконцентровано всі угіддя. Справи показували, що всім отим добром розпоряджалися все ті ж пахани-куркулі. Влади, у тих же куркулів завжди було більш ніж достатньо, щоб тримати по наших селах все і вся у своїх міцних кулаках. Не вистачало хіба-що права «першої ночі», яке вони легко, компенсували можливостями заганяти всякого сущого тут в різні «безвихідні» кути. Раніше людей робили рабами, кріпосними, колгоспниками; тепер це роблять за допомогою ментів, судів або прокуратури. На паханів і сексотів, - завжди в одній особі – тут спирається районна влада. Варто справедливо зазначити, що ці люди, як правило, тримають наші села не гірше, ніж бандити будь-який ринок в тій же таки столиці.
Опинившись сам на сам з проблемами які спіткали село на зорі нашої незалежності, вони швидесенько опустили колгосп нижче плінтуса, продовжуючи міцно триматися за ліси та заливні луги, як та воша за кожуха. З віковим досвідом знущань над нашими селами, як я вважаю, це було не так уже й важко зробити. Маючи таку могутню кланову підтримку, яку не вдалося, по суті справи, сокрушити навіть сталінському режиму; знищивши одних під час колективізації, вона виростила із своїх сексотів інших, перефарбувавши їх в кольори крові.
Таким чином, кращі землі, схоже, назавжди залишалися за паханами.
По своєму досвіду людини, якій по волі присланого з надр району нового голови колгоспу К. - мені вже не раз доводилося розподіляти сіно між колгоспниками. Я чудово орієнтувався в цьому питанні. Треба було мати незаперечний авторитет начальства, щоб уникнути будь-якого остракізму з боку залежних від його волі колгоспників. Пайки сіна виходили далеко не рівноцінними. Втім, цього від мене і не вимагалося, за великим рахунком, щоб вони були однаковими. На одній пайці завжди було більше сіна; на іншій менше... Абияк намагався компенсувати це площами.
Тут ще треба було обов\'язково враховувати побажання начальства... З домінуючим сільським самцем, - «куркулем», - взагалі одна дилема. Той навіть не затрудняв себе замовленням, - але спробуй: не пошануй...
Я прагнув бути чесним...
Пам\'ятаю, після однієї такої моєї роздачі - Шик, - найвідоміший сільський куркуль, - на залишеному гектарі, навряд чи й копицю зібрав! Спробуй, поясни йому або комусь з його зграї, що я не видавав номерків?
Узяв він цю площу, я думаю, знарошно, щоб показати голові К., мою цілковиту неспроможність в цьому питанні. Він конфліктував з присланим головою, і скористався такою нагодою, щоб принизити мене перед ним.
В цей час Шик вступив в приховану сутичку з К., за владу над селом. На стороні його виявилася більшість колгоспників, над якими йому вдалося затвердити прибулого після навчання в Харкові свого старшого сина. Той, з своїми холуями, майже вже у відкриту сперечався з присланим з міста новим головою за сфери впливу в колгоспі.
Коротше кажучи, яке господарство могло витримати таке? Колгосп опускали з усіх боків. Швидко вичерпалися, від нестатку кормів, даровані державою отара овець і стадо корів. Успішно була полишені без догляду орні землі.
Залишалися тільки колгоспні ліси та заливні луги...
…На той час коли брат, покликав мене - я вже не працював в колгоспі. Роздачею сіна - не займався. Більш того, прагнув поводитися грубо по відношенню до будь-якого клану. Робив це, - як тепер розумію, - відверто, щоб не здаватися слабаком, і хоч в чомусь залежним від них. Мені платили тим же.
Перша сутичка, пам\'ятаю, відбулася за материнський город. Я передав його брату, щоб він міг годувати своє огрядне господарство. За що брат тут же опинився в немилості у того ж таки куркуля. Річ в тім, що Шик намагався подарувати цю землю над Сеймом під забудову дачами якійсь конотопскій компанії, яка складалася з начальників допоміжного цеху одного з тамошніх заводів. Цей цех знаходився в тому ж таки селі, в якому знаходилося і лісництво, в якому навіки вже прописався клан Шика; вирізуючи під корінь навколишні ліси, вважаючи їх за свою вотчину.
Ця камарилья вважала, що мене давно «опустила», - виражаючись мовою буцегарні, - відлучивши не тільки від колгоспу; мені не давали працювати навіть на випадкових роботах. Матір теж позбавляли кожній рік всяких державних пільг. З цієї миті почали «опускати» й брата.
Для початку брата остаточно вижили з школи. Філолог за освітою, він був змушений деяким часом вести працю і doutsch. Предмети, в забитому селі не особливо шановані. Робилося це, я так розумію, під впливом куркулевоі невістки, яка працювала теж педагогом, та ще і за його фахом.
Як дехто запевняв мене потім: діти її дуже слухаються. (Хотілося б мені почути від них: що б сказали колгоспники своїм дітям, коли б вони спробували пустувати на її уроках?) Я вважаю, це все були такі ж хитрі діти, як і їх надумані батьки. В цій школі кількість учнів навряд чи й досягала кількості працюючих в ній учителів та технічних працівників.
Після чого брату нічого не залишалося, як ненадовго зайнятися впроваджуваним тоді по наших селах «фермерством». Хитрі колгоспні барони виділили йому негодящу землю в Чащах, на яку ніхто вже не претендував. На вельми кислих ґрунтах практично нічого не росло, окрім жорсткої трави. Він марно убухав туди не одну тонну вапна.
Брат промишляв тим, що заробляв гроші по пенсіонерах. Ті віддавали йому свої жалюгідні городи. Поступово обростаючи землею, на якій вирощував буряки та гарбузи. Гірше було з сіном. Тут була пряма залежність від сільського начальства.
…І ось, дочекався, що йому підкинули справжнісіньку пайку!
На той час я побачив, що є в нього єдиним і безвідмовним помічником.
Ця пайка знаходилася в Московщині. Так називаються за Сеймом у нас обширні луги з боку Росії. Там, за славетним Спащанським лісом, біля самого Путивля, де воював колись знаменитий Ковпак, - живуть у нас справжні росіяни, яких там називають «кацапами». Це слово в тих місцях не вважається чимось образливим.
В минулі часи, коли рожевий соціалізм, здавалося б, назавжди уже витіснив з голів колгоспників весь здоровий глузд, - наші кацапи забезпечували наше село краденим сіном. Траву, що відростила після основного укосу, – отаву, - щороку в нас гноїли осінні дощі. Але її уперто ділили між колгоспниками...
Виходило, що, крадучи своє сіно, ці кацапи рятували нашу худобу від голодної смерті?.. Дотепер пам\'ятаються ці нічні стукіт у вікно, вихід тітки в сіни, нашіптування і сморід розливаної самогонки. Мати розплачувалася з кацапами своїми вчительськими грошима. До світанку віз сіна ще треба було утягати в повітку, щоб не побачили сусіди.
…Тепер уже пайки людям давали справжнім сіном. Тоді як відчайдушно поріділе за останній час колгоспне стадо корів, поступово загиналося від нестачі кормів. (Подаровану державою отару овець вони проковтнули разом з конотопськими чиновниками майже за один рік!) І це не тому, що заливні луги сталі менші. Просто, зайняті політикою села колгоспники, стали менше працювати.
Вони всерйоз вирішили, що головою колгоспу над ними конотопські чиновники можуть поставити старшого сина куркуля, поки там ще залишались подаровані державою корови?..
…Ми їдемо з братом мимо старих городищ. Від них віє справжньою романтикою. Хто ж їх насипав насправді. Скіфи? Сармати?.. Немає відповіді....
Свого часу на одному – Городку – під керівництвом нашого знервованого вчителя історії, Олексія Прокоповича, ми робили свої нехитрі розкопки, по пошуку артефактів. Після чого у мене на печі з\'явилася жменя набитих в давнину горщиків...
Серед скошеної сусідами, - козачанами, - трави, стоять численні лелеки, за якими тут міцно закріпилася назва, - чорногузи. Вони заповнили весь простір лугу, злітаючись сюди зі всіх навколишніх сів на свій кривавий банкет. У витончених чорних фраках з довгими фалдами, в білих манишках, як і личить важливим гостям... На зеленому сукні скошеного заливного лугу - в меню цього року щедрим весняним розливом їм приготовано блюдо із справжньої французької кухні. Дрібні жабенята, як на сковорідці, стрибають серед зібраних вже трав.
Перед нашим возом чорногузи ефектно розступаються, начебто пропускаючи його. Потім поволі сходяться слідом за нами.
…У лісосмузі повзають по траві колгоспники. Тримаються, як завжди разом, наче зграйка пліток. Вдалині, пускаючи в безхмарне блакитне небо, хмарки чорного диму, деренчить їх ненадійний трактор, збиваючи по горбах вже перестоялу траву. Я не думаю, що багато що з того, що вони тут скосять, таким чином, потрапить до ясел колгоспних корів. Зате вони постійно посилаються на брак у них палива. Намагаються схопити державу за горло, мовляв нічим сіяти…Якби тільки порахував хто з них: скільки разів за день додому проїжджає по селу на колгоспній машині особистий шофер старшого сина куркуля?..
Брат сумним тоном каже:
- Напевно про мене – фермера - балакають.
- Їм би про колгоспних корів тепер говорити, - мляво реагую я, – цього року очевидно знову залишаться голодними. Будуть дохнути зимою, як мухи!
Брат замовкає. Після того, як його позбавили роботи вчителя, - він став обережним в своїх висловах. Чутно було тільки, як рипить під нами віз.
Брат першим не витримує довгу паузу, і міняє тему на більш безпечну.
- Он росте материнка, жінки її добрі знають, - каже він, - а ото – цвіте голубим – цикорій... А оте – зозулине вічко – трава-паразит. У неї навіть коріння немає. Живе за рахунок соків інших рослин, - повчає мене колишній вчитель.
Колгоспники пустили слух, що я ніби то цікавлюся квітами.
Я цікавлюся тільки назвами рослин. Роблю це для того, щоб грамотшіше писати. Але ця обставина, здається, вже нікого з них не бентежить.
Це вважається, в кращому разі, дурощами.
…Ми знаходимо потрібне місце серед кущів. Це місце у нас називають «Вовками». Тут нас чекає добротна пайка сіна, яка напевно була розрахована на якогось колгоспного «фюрера». До нас підключається братова дружина Ніна, - «братова». Ми починаємо прибирати сіно, згрібаючи його спочатку у валки, потім складаємо в копиці. Від сіна йде сильний ароматний запах.
…Поруч, у поті чола, гарує якась незвична команда. У них попереду ціла прерія. Не менше гектара! Посидять під зеленою стіною имолги, - а потім знову починають інтенсивно працювати. Проходить якийсь невеликий час – і я мимоволі помічаю, - як перекури цієї дивної команди починають затягуватися, тоді як час трудів праведних – помітно урізається.
- Так їм надовго вистачить, - не без іронії відпускаю кпин у бік компанії, що знов усамітнилася під високою травою. – Ще втягнуть в дощі! Погноять тоді сіно. Не вже то якийсь начальник загнав сюди всю свою челядь? – Питаю у свого брата.
- Це, не наш, - оживає брат. – На цьому місці сходяться межі аж трьох районів!
- Тоді їм можна поспівчувати, - кажу.
Переконавши себе в тому, що це чуже начальство, - брат посмілішав. Насправді – у нього теж гострий, як лезо, язик. Якщо тільки справа не торкається наших сільських начальників.
…За жартиками - час збігає досить швидко. Невпинно наближається вечір. Ми вже зібрали п\'ять великих стіжків сіна. Братова, граблями, почала підправляти їх...
Коли бачимо - до нас наближається колгоспник. Сіренький піджачок; картуз-шестиклинка, надійний виріб місцевої швейної фабрики. Колишній кіномеханік; нинішній алкоголік. В руках тримає велосипед...
Він рухається, немов чорногуз, по якійсь ламаній траєкторії: нагинаючись до кожної вішки, якими у нас відзначені межі сінокосів. Ми, заціпеніло, спостерігаємо, боячись озвучити істинну причину своїх страхів. Інших не зайнятих пайків в цьому районі немає.
Нарешті, колгоспник підрулює до нас.
- Це моє пайка, - стверджувальнім тоном, каже Батюнін.
Ось цього і слідувало, було, чекати...
- І треба було тобі з ними зв\'язатися? – Питаю у брата. – Ти ж знаєш, що ти з своїм фермерством у них, як кістка в горлі. Мене вони просто ненавидять. Ось і зібрали нас тут, щоб помститися! - Ділюся з ним своїми роздумами.
- Та хіба ж я знав? – Бурмоче мій брат.
- Тепер знатимеш, - нагадую я, – адже сіно, як завжди, міг би узяти у тих же козачан. Або, на недобрий кінець, звернувся б до все тих же кацапів? А не то, вже й імолгою міг би перебитись. Не звикати твоїм коровам…
…Потім я взнаю від нього ж, що поряд з нами тоді збирали сіно люди нашого нового голови колгоспу. Він зібрав сюди чи й усіх своїх родичів з якихось дальніх сіл. Ось чому брат не зміг тоді нікого пізнати!
Новий голова, по своїй природі вважався начебто доброю людиною, але дуже вже швидко вчився підлоти у місцевих діячів. А, втім?..
Все ж таки більше я схиляюся до думки, - це була, певною мірою, вміло проведена операція самого Шика. Це його стиль... Підступності цьому мурлу вистачило б, мені здається, на те, щоб за нашим народом, назавжди закріпилася недобра слава, як про саму підлу, підступну і тупу націю на світі...
Після такого злого висновку вже не варто далі продовжувати...


1997; 2008


Ваше мнение:
  • Добавить своё мнение
  • Обсудить на форуме



    Комментарий:
    Ваше имя/ник:
    E-mail:
    Введите число на картинке:
     





    Украинская Баннерная Сеть


  •  Оценка 
       

    Гениально, шедевр
    Просто шедевр
    Очень хорошо
    Хорошо
    Нормально
    Терпимо
    Так себе
    Плохо
    Хуже не бывает
    Оказывается, бывает

    Номинировать данное произведение в классику Либры



    Подпишись на нашу рассылку от Subscribe.Ru
    Литературное творчество студентов.
     Партнеры сайта 
       

    {v_xap_link1} {v_xap_link2}


     Наша кнопка 
       

    Libra - литературное творчество молодёжи
    получить код

     Статистика 
       



    Яндекс цитирования

     Рекомендуем 
       

    {v_xap_link3} {v_xap_link4}








    Libra - сайт литературного творчества молодёжи
    Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом.
    Ответственность за содержание произведений несут их авторы.
    При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore     
    Администратор 
    Техническая поддержка