Жанр: Проза: О любви Прочтений: 0 Посещений: 1100 Дата публикации: 27.10.2009
Я пережила безліч осінніх місяців. Пустих,самотніх,спустошених,неймовірних,романтичних,трагічних. Була кава,камін,кориця і синє осіннє море. Та досі душа прагне якогось виразу,щось шукає. Я народилася з печаттю на серці,на долі. Я ж не просто так на цій планеті,ну я ж не просто так тут? Якась місія над моєю головою,під моїми ногами,і кожного дня я шукала,шукала серед подій та облич ту, призначену лише мені справу.Зараз вже не шукаю,адже це все омана. Я пережила безліч щасливих моментів,але ніколи не була по-справжньому щаслива. Я брала від життя усе,а виявилося,що так нічого і не взяла.У моєму колись палкому серці вже не горить той вогник,залишися лиш зола і чорна пляма. Вже не горить вогник,його затушили сльози,сльози самотності,болю,сльози бажання жити,бажання зникнути,забути,сльози жадоби і божевілля,безмежної радості і такого ж безмежного відчаю. У цих стінах я одна,шохвилини тривожу свою пам"ять,обдумуючи кожен прожитий мною момент. Час підвести підсумки.Так,вже час підвести ці дурнуваті підсумки.
Я перестала жити,коли побачила його.Тоді обірвалося моє життя,а я була ще такою молодою...Недавно виповнилося 18. Не буду казати,що юність - це такий прекрасний час. Повний болю,страху,незнання і невміння. Як казати,як робити,вірити,любити?Брехати,ревнувати,ненавидіти? Коли тобі 18,все це зливається в одну яму, і вилізти з неї мені не вдалося. Я досі задаю собі всі ці питання.,але коли тобі 18,пошук відповіді надихає....А зараз він мене вбиває. Адже не можу я знайти,вірніше,не змогла,а яка вже різниця зараз?
Я не вибирала свою долю,не вибирала його.Я хотіла жити і надіятися на прекрасне,але він прийшов і забрав цю можливість. Не знаю,що змусило його звернути на мене увагу...Відчуженість,страх в очах? Але він зробив перший крок.Перший крок на шляху,довжиною в моє життя. Банальне знайомство за банальних умов,але кожне слово в той вечір через скільки років лунають у моїй голові...неначе прокляття,неначе молитва,неначе заповідь. "Знаєш, ти ніби покрита аурою радості. Любуючись тобою,я живу. Дивлячись на тебе ці останні декілька годин,я зрозумів,що таке щастя. Щастя - це ти. Якою б ти не була.Ти-радість. Дай, Боже,навіки залишитися в полоні аури радості. В твоєму полоні, чудо..." Навіщо ці слова лунали? Чому вони щодня лунають у кожному нерві мого тіла? Знаходячись y сні буденності,я прокидаюсь від раптового приходу болю. Він в горлі,в серці,готовому краще зупинитись,ніж знову переживати це.
Перша наша осінь пройшла крізь нас. Крізь наші пальці і обійми,вона лилася сльозами,наповнена бажанням...ні,жадобою кохати одне одного,жадобою зв"язати свої долі навічно... Я була розгублена,не знала,у що вилити свої почуття,тому замість насолоди від них отримала страх. На жаль,страх став реальністью. Наша вічність закінчилася одного холодного листопаду,однієї холодної осені,четвертої осені з ним.Він пішов від мене. Все виявилося занадто складно,я була занадто складною,а він хотів волі. Це останні слова,які я чула. Далі крик у моїй голові заглушив його слова. Він вже не був моїм,а я перестала бути собою.
Я не знаю,для чого вивчала юриспруденцію.Я ненавиділа всіх цих норовито самовпевнених юристів,дипломатів і таке інше. Одне мені тривожило душу:література,музика і фотографія. Я б могла жити зовсім по-іншому. Довгими днями і ночами всі книги,створені колись людиною, під сексуальний голос Джима Моррісона або Дейва Гахаана,під чуттєвий вокал Джеффа Баклі,під дещо божевільні тексти неймовірної Земфіри. Я б могла захопливо перечитувати Ремарка знову і знову,розуміючи все,що він хотів сказати. Агов,люди, я справді це розуміла.Життя,описане Ремарком - це те,що я бачу навколо себе. Це ж справді те,що я проживаю кожен день...Я б могла бути такою,і мій час на Землі пройшов би у пізнанні і насолоді від того,що на нашій оповитій самотністю планеті є любов,віра,правда і бажання. То чому ж,Боже,ти зробив мене такою? Що я шукаю тут?Для чого я живу? Так,для чого я живу?
З перших хвилин,коли я стала хоча б трохи самостійною,я відчувала якийсь тягар,якусь провину перед сім"єю,друзями..ніби я постійно щось роблю не так,кажу не так,думаю і мислю не так. Але я вдячна можливості дружити з такими подругами. Право народитися в такій родині. Але зараз я далеко,тому не будем про це.
Я провела безліч днів,годин і хвилюючих хвилин з чоловіками,які щороку давали мені все,що було на той час можливим. Але вони не дали мені осені. Ми з ним одного разу склали список,що таке осінь...Осінь - це тріп-хоп,підвіконня,кава,дощ,обвітрені губи,холодний пісок,плед і синє море,це шоколад,джаз і кориця,червоне вино і Земфіра...це те,що я втратила і ніколи не поверну...Але ніхто не знав,що осінь - це він.
Я втекла. Я стала досить успішною,у мене є те,що я хотіла,будучи поряд з ним. Я втекла з країни,втекла туди,де немає української осені. Знаєте,в Амстердамі все виглядає зовсім по-іншому,навіть дощ. Так,я дуже близька до свого Ван Гога,але така далека від себе...
Осінь,восьма осінь без нього. Не знаю,для чого ми з ним зустрічалися кожен рік.Ми,ніби божевільні,розкидані по різних куточках здорового глузду,щороку влаштовували "свою" осінь. Декілька днів життя,свіжого повітря разом. Не могли по-іншому, ми несумісні, наші стосунки-це була мука. Повна пристрасті,іноді така болюча мука. Він захотів волі,а я хотіла посадити його в коітку. Надіюсь,він пробачить мене за те,пробачить... Ми і справді просто несумісні. Краще б його не було.Так,краще б його не було...
Я так і не знайшла,у чому полягає моя місія. Він запалив вогонь в мені,але затушила його я. Я просто здалась,припинила боротьбу. Чекайте,мені прийшов лист. Невже їх досі пишуть?
"Чудо,ти знаєш,що завтра починається осінь? Я тебе знайшов,я довго стояв під твоїми дверима,але це занадто складно. Наша вічність ще не закінчилася, адже осінь безмежна. Така безмежна,як і твоя душа. Ти досі у пошуках свого значення на планеті?Так от,я його знайшов. Ти не уявляєш,на що здатна одним поглядом і словом. Ти несеш в собі радість,пам"ятаєш? Твоя місія - жити,жити на повні груди,а моя - тихо кохати тебе і вірити,що ти простиш мене за всі ці роки страждання. Я навіть не знаю,чому ти провела скільки осінніх днів зі мною...я хотів волю,а отримав пусті дні,сповнені спогадами про кожну секунду поряд з тобою. Знаєш,я можу просто іти вулицею,але раптом на моїх вустах,як Божий дар,з"являється смак твоїх губ...Ми завжди одночасно зупинялись при поцілунках. Одночасно. Цього більше ніколи не буде. Пробач.Ти все,заради чого я живу,хоч ти і не поряд.
Я знову втікаю. Я провів під твоїми вікнами досить часу. Пам"ятай,осінь завжди наша,а я навіки твій. Я у твоєму полоні,чудо..."
Всі куточки мого, ще трохи здорового глузду,почали подавати сигнали...сигнали невіри у те,що відбувається...Кожен мій нерв кричить:"Осінь завтра не почнеться. Цього більше ніколи не буде..."
Я вибігаю з будинку...Куди я біжу? Так,куди я біжу? В голові знову лунають слова,музика, крик, нерозуміння цього дурнуватого,безмежно нещасного життя. Чи,може, я не втратила себе? Може,ще палає той вогник...Я ж не виконала місію,я не маю права жити без сенсу. Можливо, мій сенс - це прожити осінь з ним?
Знай,куди б я зараз не бігла,осінь завжди наша. Я у твоєму полоні,чудо...
Ваше мнение: