Libra - сайт литературного творчества молодёжи Libra - сайт литературного творчества молодёжи
сайт быстро дешево
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
Поиск:           
  Либра     Новинки     Поэзия     Проза     Авторы     Для авторов     Конкурс     Форум  
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
 Марна Альфиева - Мені наснилося кохання 
   
Жанр: Проза: О любви
Статистика произведенияВсе произведения данного автораВсе рецензии на произведения автораВерсия для печати

Прочтений: 0   Посещений: 1080
Дата публикации: 21.7.2010

Частина ІІІ

Максим йшов до церкви, він домовився зустрітися там з приятелями. Проходячи повз двір покійної Пульхерії, він зупинився. З вікон і дверей кухні валив густий дим. Не вагаючись ні хвилини, він забіг до двору і кинувся на кухню.
–Якого біса, що це ти робиш? – видавив він, намагаючись не вдихати дим.
–Не бачиш? Намагаюсь запалити цю чортову пічку, будь вона тричі проклята! – зле відповіла я.
Незнайомець (до речі, дуже гарний) окинув поглядом мою пічку, потім підійшов до неї, щось витяг з якоїсь дірки і, взявши мене за руку, вивів з кухні.
–Ти з міста? – Якось відразу вгадав він.
Я здивувалась.
–Плітки ширяться по селу з неймовірною швидкістю, – зауважила я.
Хлопець якось дивно на мене поглянув.
–Справа не в плітках, красуня. Просто в селі нема таких дурнів, ще топлять пічку влітку, та ще й не вміють це робити.
Казав він це дуже спокійно, ще більше розлютивши мене. Ох, не будіть в мені звіра – не прогодуєте…
–Зате в місті нема таких нечемних людей, що вриваються до чужої хати та ще й ображають хазяйку! Я вас не кликала.
Хлопець ще мить роздратовано дивився на мене, а потім розсміявся.
–Дійсно! Але я думав, що сталася пожежа, абощо. Чого це ти вирішила затопити пічку?
До мене потрохи став повертатися здоровий глузд. Чого це я раптом почала розмовляти з незнайомцями?
–Ми з вами на брудершафт не пили і на “ти” не переходили, як мені здається. А пічку я затопила тому, що в мене нема ще газу і треба годувати Вовка.
Чоловік тепер дивився на мене як на навіжену. Потім почав говорити, так спокійно, наче з дитиною.
–Так, давай почнемо з початку. Мене звати Максим, а тебе?
–Я Вишеслава Петрівна, я повнолітня, ви не пенсіонер, тому не соромтеся, сміливо можете звертатися до мене на “ви”.
–То чому, Вишеслава, ти надумала запалювати пічку влітку?
Я кинула на нього незадоволений погляд.
–Тому, Максиме Батьковичу, що мені ще не підключили газ. Не дивлячись на це, Вовк не хоче їсти капусту, тож мені треба готувати. А для цього, якнайменше, потрібна пічка. Просто, як все геніальне.
Максим посміхнувся.
–А чи можу я дізнатися, звідки ти взяла тут, в селі вовка? Чи з міста привезла?
–Вовк – це собака тітки Пульхерії.
Ніби доводячи мої слова, Вовк ледаче вийшов з хати, навіть не тявкнувши на Максима.
Чоловік не просто засміявся, його регіт почули, мабуть, селяни в полі.
–Ти назвала Пульхериного Пушка Вовком?!

Через деякий час ми з Максимом та Настею вже сиділи під старою грушею і пили зелений чай. Він розпалив мені пічку, а я стояла поряд і мотала на вуса. Настя тим часом встигла перевдягтися, аби покрасуватися перед новим знайомим. Дівка явно стала на порі, тепер за нею не встежиш.
– То ви приїхали з міста? Тепер житимете тут?
Я гладила Вовка, що тихо примостився біля моїх ніг.
Настя покачала головою.
– Я приїхала на тиждень, а Вишеслава тут буде жити.
–Сподіваюся. Але це залежатиме від того, чи зможу я витримати таке життя. Я не звикла виживати в умовах відсутності газу і електрики, – сумно зауважила я.
Максим розуміюче посміхнувся.
–Дитина цивілізації! Нічого, звикнеш, як захочеш. – Він уважно подивився на мене. – А стара Пульхерія розповідала про тебе.
–Вам? Ви були її другом?
–Та не те, щоб другом, просто ніхто більше не заходив до неї, то їй не було з ким побалакати. Колись вона катала мене на санчатах, і я іноді провідував стару, коли приїздив до Хрестинок. За чаєм вона і розповіла мені майже про все своє життя та родичів. І про тебе також.
Чесно кажучи, мені вже набридло нагадувати Максимові, що ми з ним все ще на “ви”, і лише демонстративно зверталася так до нього.
–І що ж вона розповіла про мене? – зацікавилась я.
–Та небагато, вона і бачила тебе лише пару разів…
–Один раз, ще малечею, а потім вже майже перед смертю.
–Та ні, вона казала, що приїздила до вас, коли ти була в класі третьому. Може, ти і не пам’ятаєш.
–Можливо. Тобі долити чаю? – звернулася я до нього. Максим похитав головою.
–Дякую, не треба. Вона розповідала, що ти тоді мріяла піти працювати в міліцію. Ти дійсно стала міліціонером?
Я засміялась.
–Ні. Я вчителька.
Він здавався здивованим.
–Ти це серйозно? І хочеш працювати тут?
–А чому б і ні? Чим це село не таке, як інші? Гадаєш, мене не візьмуть? До речі, у вас тут є вчителька історії?
–Ні, немає. Сюди ніхто не хоче їхати, тому надбання вчительки історії і креслення стало постійним головним болем директора і завуча школи. А в тебе є диплом?
Я посміхнулась.
–Звичайно, є. З відзнакою.
Максим навіть присвиснув.
–Тебе візьмуть на роботу, навіть якщо ти ніколи не навчишся розпалювати пічку.
Я кокетливо поглянула на нього.
–Дякую. А ти ким працюєш?
Хлопець, як мені здалося, трохи зніяковів.
–Взагалі-то я теж працюю вчителем, тільки я не предметник, а організатор.
–Колега? – Засміялась я.
–Майже...
Він зовсім не був схожий на вчителя будь-чого. Високий та стрункий, з накачаними м’язами, Максим мав русяве волосся і яскраві карі очі. Коротше кажучи, типова ходяча мрія романтичної дівчини. Взагалі-то мені подобаються чоловіки з темною шкірою і темним волоссям, з зеленими очима, але, дивлячись на Максима, я не могла не визнати, що як чоловік він мене дуже приваблює. Настя була, мабуть, тієї ж думки і стріляла на нас очима: на Максима з цікавістю, а на мене з обережністю.
Я давно вже зрозуміла, що відсутність вроди в мене не гарантує того, що мені будуть подобатися такі самі, як і я, непоказні чоловіки. Як я вже казала, колись я обрала з усіх хлопців класу найменш гарного, але ж він обрав красуню, то чому я маю стримувати себе і не звертати уваги на Максима? Ну то й що, коли він зовсім не сприйматиме мене як жінку?
Та як би воно не було, а на вчителя Максим зовсім не був схожий. Так я йому і сказала.
–По-твоєму, вчитель зобов’язаний мати сиву бороду і портфель з паперами? – образився він.
–Вибачте, я зовсім не хотіла вас образити.
Максим хитро звузив очі.
–Вибачу, якщо ми остаточно перейдемо на “ти”. Згода?
Я трохи зніяковіла.
–Добре, Максиме. То ти гадаєш, мене візьмуть на роботу?
Він посміхнувся.
–Тільки якщо в тебе дійсно є червоний диплом.
Я зраділа.
–І я можу навіть не писати автобіографію? Ну будь-ласочка, скажи, що ти її не писав!
Максим тихо засміявся.
–Ну ні. Не забувай про односельчан, ти просто зобов’язана задовольнити їх цікавість, як тобі здається?
Гірко позіхнувши, я погодилась. Максим став збиратися додому.
Настя встала, аби провести його, бо в мене на колінах вже лежала Соня, і мені було шкода скидати її.
–Заходь до нас в гості, – запросила Настя Максима.
–Обов’язково. Я також недавно поселився тут, і мені дуже самотньо… – Він підморгнув Насті і зиркнув на мене.
–Не бий на жалість. Звичайно, ми будемо раді гостеві.
Настя провела його до хвіртки.
Я раптом згадала, що мене дуже цікавить одне питання, тому Соні прийшлося змиритися зі своєю долею. Я наздогнала Максима вже за воротами.
–Я хотіла тебе спитати дещо…
–Про що?
–Ти сказав, що до тітки Пульхерії ніхто не приходив, крім тебе. Чому? Хіба її не любили в селі?
Максим трохи почервонів.
–Ну, як тобі пояснити… Розумієш, вона досить довго була вдовою, з чоловіками ніколи не водилася, взагалі жила досить замкнено, тому селяни так і відносилися до неї… Це зайвий доказ того, як потрібно надати цим людям добру освіту. Коротше кажучи, всі вважали тітку Пульхерію відьмою.
Максим пішов собі, а я, збентежена, ще довго дивилася вбік церкви. На річку ми з Настею так і не пішли.

Наступного ранку я знов пішла до школи, залишивши Настю за господиню, тобто прибирати у дворі. Ілля Петрович з посмішкою провів мене до кабінету директора.
–Павло Семенович давно вже на вас чекає, з самого ранку. Звелів відразу провести до нього, а сам навіть з кабінету не виходить, – зауважив старий і підморгнув мені, наче я була винна в тому, що директор школи ховається від спеки в своєму кабінеті в той час, як всі інші на городі.
Я царською ходою пройшла у вказаному напрямку. Я давно зрозуміла, що з вагою в центнер дуже важко продемонструвати “легку ходу від стегна”, тому волію уявляти себе царівною Софьєю.
Цього ранку я одяглася з особливою ретельністю. Не подумайте, не для того, щоб причарувати Максима. Я навіть не була впевнена, що побачу його. Просто хочу справити приємніше враження, ніж вчора, коли напустила повну кухню диму.
Я постукала у двері з надписом “Директор”.
–Так, прошу! – донеслося з-за дверей.
Я увійшла. За столом сидів чоловік скоріше похилого ніж середнього віку, в білій сорочці з краваткою. Він саме розбирав якісь папери.
–Здрастуйте, Павло Семенович, – посміхнулася я, сподіваючись, що широка посмішка допоможе приховати мій страх. Адже якщо я не влаштуюсь на роботу, мені просто прийдеться продати хату Пульхерії першому ліпшому, повернутися до міста і вийти за Михайлика. Моя посмішка, мабуть, була просто голлівудською.
Він подивився на мене і посміхнувся у відповідь. Мабуть, колись, у молодості, його очі були яскравого синього кольору, але тепер наче вилиняли; одначе його посмішка додавала їм доброти, якої часто-густо не вистачає світлим очам.
–Здрастуйте, Вишеслава Петрівна.
Повисла пауза. Павло Семенович вивів мене зі ступору.
–Я чув, ви шукаєте роботу вчительки?
–Максим!
Директор посміхнувся.
–Так, цей хлопець вчора всі вуха мені протрендів. Нова вчителька, “червоний” диплом. До речі, він справді у вас є?
–Звичайно. Я принесла деякі папери. Диплом, характеристики, паспорт, – називаючи, я витягала з сумочки документи.
– Гаразд, зараз подивимося.
За півгодини допиту ми з Павлом Семеновичем майже заприятелювали. Але він нізащо не хотів відпустити мене з Богом. З кожним новим запитанням я робила лютий вираз обличчя, а цей неможливий чоловік лише сміявся.
–Ти заміжня?
–Ні.
–А чому, – відразу полетіло нове запитання.
Я посміхнулася.
–Ви всіх так допитуєте?
Павло Семенович грайливо підморгнув.
–Так я допитую лише чорнявих красунь. А якщо чесно, ти перша, кого я як директор можу так допитати. Адже всі інші вчителі місцеві, знають одне одного з дитинства.
Терпіти не можу, коли люди кажуть, що я вродлива. Я добре знаю, що це не так, і мені здається, що вони глузують з мене. Тому я нічого не відповіла на слова Павла Семеновича, і ми перейшли до наступного питання.
Нарешті ми домовилися. Не дивлячись на те, що я красуня, старий хитрюга ніяк не хотів приймати мене на роботу раніше серпня.
–Все одно в цей час ніякої роботи в школі нема, то який сенс брати тебе на роботу зараз? Поки що ти можеш познайомитися з дітьми та їх родинами, подивитись, чого не вистачає в кабінеті… До того ж, тобі потрібно багато часу, аби влаштуватися в новій хаті, ну там ремонт, абощо.
Я в повному захваті поглянула на Павла Семеновича. Гадаю, саме в цю мить я почала по-справжньому поважати його. Як все повернув, га? Я все літо маю робити безкоштовно те саме, що інші вчителі роблять щоліта за гроші! Та я теж не дурніше паровоза.
Я демонстративно кинула оком по коридору.
–Гадаю, я не найгірший в світі спеціаліст, і зможу всі справи владнати так само швидко, як інші. Бачите, лише за півдня наші колеги придивилися до дітей і оглянули кабінети, тим самим звільнивши ще півдня на домашні справи. Звісно, якщо у вас до самого серпня нема вакансії, я пошукаю роботу деінде…
Чоловік засміявся і тільки за хвилину наважився подивитись мені в очі. Здається, він навіть злегка почервонів, хоча через його неймовірну засмаглість я можу і помилятись.
–Визнаю вашу перемогу. Ви ж розумієте, я мав спробувати зекономити. Укладемо угоду?
Я важно кивнула і пішла писати заяву.
–Як ваше прізвище?
Павло Семенович ледве помітно посміхнувся.
–Обіцяй не сміятися. Волошка.
Я тихо засміялась. На його навмисне сердитий та докірливий погляд я відповіла:
–Гей, я ж нічого не обіцяла! А прізвище в вас гарне. Не те, що в мене. Вишеслава Шпинько. Тьху!
–Виходь за мого брата, він саме розлучився, то й будеш Волошкою!
Ми засміялися.
Директор підписав мою заяву і поклав всі папери в стіл. Виходячи з кабінету, він галантно пропустив мене вперед, що мені дуже сподобалося. В наші часи не часто зустрінеш таку ввічливість.
Ми йшли шкільним садом.
–То чого ти не погоджуєшся почати робити завтра? Чому саме за тиждень?
–Мені треба відвідати батьків, розповісти, як я обжилася, та взяти декотрі речі. Сестрі теж треба вдома показатися. Вона вирішила залишитися зі мною трохи довше, ніж збиралася одразу, і має зібрати якісь пожитки. У неділю вранці поїдемо. Коли тут перший автобус?
–О восьмій. До речі, мій племінник теж їде цим автобусом. В дорозі буде з ким побалакати. Приглянеш за ним, він такий в мене – дивися й дивися.
Я знизала плечима. Чому б і ні? Проти я нічого не мала, директор мені сподобався, навряд чи племінник директора школи буде бешкетувати у дорозі, то чому б не приглянути за хлопцем? Все одно я вже приглядаю за сестрою.
Я погодилась, і ми розійшлися біля воріт школи.

Ваше мнение:
  • Добавить своё мнение
  • Обсудить на форуме



    Комментарий:
    Ваше имя/ник:
    E-mail:
    Введите число на картинке:
     





    Украинская Баннерная Сеть


  •  Оценка 
       

    Гениально, шедевр
    Просто шедевр
    Очень хорошо
    Хорошо
    Нормально
    Терпимо
    Так себе
    Плохо
    Хуже не бывает
    Оказывается, бывает

    Номинировать данное произведение в классику Либры



    Подпишись на нашу рассылку от Subscribe.Ru
    Литературное творчество студентов.
     Партнеры сайта 
       

    {v_xap_link1} {v_xap_link2}


     Наша кнопка 
       

    Libra - литературное творчество молодёжи
    получить код

     Статистика 
       



    Яндекс цитирования

     Рекомендуем 
       

    {v_xap_link3} {v_xap_link4}








    Libra - сайт литературного творчества молодёжи
    Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом.
    Ответственность за содержание произведений несут их авторы.
    При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore     
    Администратор 
    Техническая поддержка