Libra - сайт литературного творчества молодёжи Libra - сайт литературного творчества молодёжи
сайт быстро дешево
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
Поиск:           
  Либра     Новинки     Поэзия     Проза     Авторы     Для авторов     Конкурс     Форум  
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
 Марна Альфиева - Мені наснилося кохання 
   
Жанр: Проза: О любви
Статистика произведенияВсе произведения данного автораВсе рецензии на произведения автораВерсия для печати

Прочтений: 0   Посещений: 1067
Дата публикации: 22.7.2010

Частина VІ

Я не знала, як витримаю світську бесіду з Максимом. Та мої побоювання були марними. Чесно кажучи, в мене ще ніколи не було такого приємного співрозмовника. Він без будь-яких труднощів міг обговорювати хоч сьогоднішній концерт, хоч будь-яку іншу тему. Мені було дуже сумно, коли Максим, випивши обіцяний йому чай, зібрався йти.
–Де ти ночуватимеш? В тебе є родичі в Миколаєві? – турботливо поцікавилася я, ладна запропонувати йому залишитися, якщо буде треба.
–В одного... друга.
По тому, як він це сказав, я зрозуміла, що цей друг – жінка. І що вона йому не друг.
Ми домовилися зустрітися завтра ввечері і разом поїхати останнім автобусом до Хрестинок.
Намагаючись не привертати до себе уваги і скориставшись тим, що мама дивилася улюблений серіал, я прошмигнула до своєї кімнати і, передзвонивши Насті, лягла спати.
І тут в моєму житті сталося щось надзвичайне, чого ніколи раніше не траплялося. Мені наснилося продовження того сну, який привів мене до Хрестинок.
Мені наснилося кохання.
Я ніколи не була в тому місці, що мені привиділося. Я знаходилась на березі моря. Воно було безкрає, і таке саме прозоре, як і повітря.
Мабуть, це був ранок. Сонце лише сходило, і над водою стояв легкий туман. Прохолодне повітря пестило моє обличчя своєю вологою.
Я йшла до Нього. Я безумовно знала, що Він чекає на мене, і чекатиме, доки я не прийду. І в серці моєму, що гулко билося, жила віра у зустріч з Ним. До Нього вели мене всі шляхи в світі, до Нього підштовхували мене хвилі, про Нього співали всі вітри. І куди б я не йшла, – кожен крок наближував мене до Нього.
І Він теж йшов мені назустріч. Мабуть, Він довго чекав і шукав мене, бо я всією своєю сутністю відчувала його страх не знайти мене.
Він відчував, що я наближаюся, і боявся, що я пройду повз нього, не помітивши, не впізнавши, не побачивши. Це був страх довічно шукати мене в цьому тумані.
Він зупинився. Він боявся ступити ще хоч крок, аби не віддалитися від мене.
Нарешті я відчула його присутність.
Я відчула себе частиною цього світу. Не атомом, не піском, а дуже великою і важливою частиною світу. Я відчувала всі пахощі і всі дотики. Я бачила минуле і майбутнє. Я знала всі таємниці Всесвіту. Я відчула Його всім тілом, всією душею. Я розчинилася в Ньому, втративши себе.
Туман трохи почав розсіюватись, і я вже бачила Його руки, красиві, сильні чоловічі руки, що обіймали мене.
Він нахилився до мого вуха і прошепотів: “Я ніколи не залишу тебе!”.

Наступного ранку повторився вечірній сценарій розмови з батьками. Схоже, вони пускають важку артилерію. Ще б пак, адже я їду до села, де мої шанси вийти заміж стрімко наближуються до нуля.
Набігавшись по магазинах і уважно обдивившись свою кімнату в батьківській квартирі на предмет корисних речей, я спакувала дві величезні сумки і, перериваючи проповідь матері про принади Михайлика, побажала батькам доброго здоров’я та подалася на вокзал.
На мій подив, Максим весь час, що ми їхали в автобусі, мовчав і дивився у вікно. Я не намагалася його розговорити.
У Хрестинках Максим допоміг нам з Настею донести речі додому. Біля воріт ми попрощалися, і він пішов собі геть, а я спробувала вгамувати Вовка, який бурхливо висловлював свою радість, махаючи хвостом та підстрибуючи, Соню, яка заважала йти, плутаючись між ногами, і Настю, яка намагалася всіх перецілувати.

“Привіт, мій славний воїне! Як справи? Я так скучила за тобою, Славко. В останньому листі ти поскаржився, що почав ревнувати мене до Максима. Хочу тебе втішити: ти маєш для цього всі підстави. Та якби ти познайомився з ним, ти б мене зрозумів.
Я познайомилася з ним нещодавно, але вже не пам’ятаю свого життя без нього.
Я і не помітила, наскільки звикла до Максима. Без нього мені страшенно нудно. Коли він поруч, моє життя перетворюється на цілковите свято. Він ніколи не дає мені нудьгувати (навіть якщо в мене є на це час).
Максим так відрізняється від мене. Коли я на нього дивлюся, то не можу повірити, що такий чоловік дійсно існує. На мій погляд, він бездоганний. І якщо спробувати оцінити все, що він приніс в моє життя, то найціннішим, безумовно, буде те, що він дав мені ідеал людини.
Не тобі розповідати, що найважливіша задача кожного вчителя – визначити для самого себе, що саме ти хочеш прищепити дітям. Пам’ятаєш, в інституті ми заучували цілу низку чеснот, які безумовно необхідно виховувати в молодому поколінні.
Але я, визнаючи потрібним досягнення великої мети – виховання особистості, наділеної усіма можливими принадами, – не вірила, що це можливо. Я ніколи не зустрічала людей добре освічених, грамотних, розвинутих фізично та інтелектуально, таких, що не бояться важкої фізичної або розумової праці. Я не бачила людей, що за своїми здібностями наближуються до зірок, – і одночасно ніколи не забувають про своє коріння; таких, що всі свої досягнення в кінцевому рахунку покладають на благо Батьківщини. Я не зустрічала таких людей і гадала, що в принципі неможливе для наших дітей навіть оволодіння повною мірою шкільною програмою, не кажучи вже про різні там додаткові предмети.
Та в моє життя увійшов Максим. Кожного божого дня я дивилася на нього і не вірила своїм очам. Він, наче діамант, вигравав все новими гранями.
Я нарешті усвідомила мету своєї діяльності як вчителя. Я на власні очі побачила, що ідеал досяжний. Максим дав мені віру в те, що моя праця не даремна. Він відродив у мені віру в можливості людини.
Ми з ним такі різні.
Я безумовно визнаю, що він досконаліший за мене. Він більш розвинений фізично, його знання у всіх сферах більш глибокі і більш дієві. Та одночасно в чомусь невловимому, в чомусь непомітному, але фундаментально важливому, – ми дуже схожі. Я відчуваю його, наче саму себе. Мені здається, що кожної окремої миті я можу точно відчути, що його турбує або що його робить щасливим. І він, я бачу це, знає мене краще за мене саму. Іноді він висловлює думки, що роками носилися в моїй голові, не огорнуті в слова.
Мені здається, що я кохаю його. Кохаю вперше в житті.”

Наступного дня вранці я прийшла на роботу. Максима я не побачила, та Ілля Петрович радо показав мені мій робочий кабінет.
–Оце буде ваш клас. Тут пару тижнів не прибирали, а взагалі клас гарний, світлий, – ознайомив мене зі станом справ Ілля Петрович. Як мені здалося, він дуже намагався не сміятися.
Старий пішов, а я залишилась оглядати своє господарство.
По-перше, клас був не просто “трошки неприбраним”, він потребував ремонту. По-друге, може він і був світлим весь рік, але зараз тут стояла нестерпна спека. Парти стояли як Бог на душу поклав, без будь-якої системи, а дошка була такого цікавого кольору, що я й назви не знаю.
Я повернулася і пішла надвір до Іллі Петровича, не потурбувавшись закрити клас – з доброї волі туди зайде хіба що така дурепа, як я.
Знайти старого було нескладно – він не відходив далеко від дверей.
–Ну як вам ваш кабінет? – запитав він з посмішкою.
Я посміхнулась у відповідь, щоправда, зовсім не так життєрадісно.
–Бувало і гірше, та рідше. Де я можу знайти все необхідне для того, щоби хоч якось довести його до ладу?
Старий порився в кишені і дістав сірники.
–Як на мене – це єдине, що допоможе тому кабінетові…
Ввечері я вже готова була погодитись з Іллею Петровичем. Все було значно гірше, ніж здавалося на вигляд. Закривши клас (для годиться), я пішла додому.
Вдома на мене чекав Максим. Він сидів на порозі кухні і бавився з Вовком.
Я сумно подивилася на останнього.
–Який, до дідька, з тебе сторож, га? Заходи хто хочеш, бери що хочеш, ось як це називається! – Пес піджав хвоста і відповз від Максима до мене.
–Не свари його, він чесно загавкав. Мене Настя впустила.
Максим встав, вітаючи мене.
–І де вона поділася? – втомлено запитала я. Цього вечора мені не вистачало хіба що пошукових робіт.
–Десь пішла з Іванкою. Скоро мають повернутися, не хвилюйся. Як в тебе справи?
Я вирішила не дати йому зрозуміти, як налякав мене той клас.
–Як у казці – чим далі, тим страшніше, – пробуркотіла я майже про себе, але він почув. Мабуть, просто очікував саме такої відповіді.
–Не ображайся, будь ласка, на Павла Семеновича, просто це дійсно єдиний кабінет, який він може тобі дати. Розумієш, ти наймолодша з вчительок, решта мешкають в цьому селі споконвіку. Як це виглядатиме, якщо цей кабінет дадуть комусь з них? І, якщо це тебе втішить, особисто в мене взагалі нема кабінету. Тобто, він в мене був, але тепер дістався тобі. Ми не знали, чи вдасться знайти вчительку, і планувалося, що історію читатиму я. Тепер ми ділитимемо той клятий кабінет.
Після цього спокійного пояснення сили ніби покинули мене. Не знаю, може я до останнього сподівалася, що все це лише невдалий жарт, але коли все остаточно стало зрозумілим, мені захотілося лягти десь і більше не вставати.
Замість цього я сіла на ґанок, де щойно сидів Максим.
–Не сідай на цемент, застудишся. – Я встала, а він підстелив якусь рогожу. Потім Максим посадив мене і сам сів поряд. Я була така втомлена, що навіть не протестувала, коли він легко обійняв мене. Замість цього я мовчки розплакалася. На мене іноді находить.
Максим розгубився, як і всі чоловіки, що бачать жіночі сльози. Він пригорнув мене до себе, і я ткнулася носом в його теплі груди. Я відчувала, як гулко б’ється його серце, і мені подобалося думати, що це від моєї близькості.
–Ти що? Заспокойся! Ну що таке, дівчино? Чого ти? Я теж не дуже радів, коли мені дали той клас, але ж все не так погано. Знаєш, коли я вчився, мені було начхати на стан шкільного приладдя чи колір стін, та подивившись на все це очима вчителя, а не учня… Я просто злякався. Я допоможу тобі. Не все так погано, – повторив він.
Я подивилась на нього крізь сльози, що вперто набігали на очі.
–Не все так погано? З того часу, як я приїхала сюди, в мене самі лише неприємності! Подивись на цю хату, вона не поступається в безладі тому кабінетові, що мені дали. Майбутні учениці не здоровкаються зі мною, а мою тітку навіть на кладовищі не поховали, бо цілком серйозно вважали відьмою. То як же мені не плакати?
Максим посміхнувся.
–Не плач, будь ласка, – він пальцем зняв одну крапельку з моєї щоки. – В тебе просто чорна смуга. Але повір, сонце ще вигляне. Та й зараз є багато чого, що може втішити.
–Наприклад? – зле запитала я.
–Наприклад, торт на столі і троянди у вазі.
Проти волі я усміхнулась.
–Дякую, якщо не брешеш.
Максим підняв праву руку, наче на присязі.
–Я ніколи не брешу… в дрібницях.
Я засміялась, і ми пішли на кухню.
На столі стояв маленький тортик, на вигляд дуже солодкий і жирний. Саме такий, як мені подобається.
Поряд з тортом стояла ваза (мабуть, не моя, бо я не бачила такої речі при огляді будинку), а в ній – сім різнокольорових троянд.
–З першим робочим днем, Вишеслава! Бажаю плідної і творчої праці на ниві педагогічної діяльності. – Максим прокашлявся і додав: – І дуже прошу, не подавай відразу ж заяву на звільнення. Бачиш, як я намагаюся тебе втримати в школі?
Я засміялась, провівши пальцями по пелюсткам троянд.
–Не знала, що в селі можна купити квіти… Чи ти їздив за ними до міста?
Максим загадково підморгнув мені.
–Квіти тут купити дійсно неможливо. Їх просто ніхто не продасть, навіть якщо вони є. Господарі їм ціни ніяк не складуть, та в мене і грошей не було. Я їх вкрав в однієї сусідки!
Я посміхнулась. Який він добрий, цей Максим, все намагається розсмішити мене.
–Дякую, – вимовила я, приклавши значне зусилля, аби голос не зірвався.
Таким чином я відсвяткувала свій перший робочий день. Перед сном я трохи посиділа на ґанку, дивлячись на зірки. В місті я ніяк не могла примусити себе вийти на вулицю щоб просто подивитись на небо.

Вранці я прокинулась за три хвилини до дзвінка електронного будильника, бадьора і відпочивша. Цього разу я вже знала, що мені одягти: до школи я пішла в найпростішій сукні, а волосся підв’язала хусткою. Попереду була ще та праця.
Ще вчора я вирішила почати свій день раніше, на світанку, аби не працювати в саму спеку. Тому тепер, йдучи до школи, мала можливість милуватися сходом сонця. Було ще досить прохолодно, і я накинула поверх сукні кофту.
По дорозі мені зустрічались селяни, ми ввічливо віталися і розходилися в різні сторони. Тільки з Маргаритою Ігнатівною я побалакала трохи довше. Жінка була помітно збентежена, а ще більше того – розлючена.
–Уявляєте, Вишеслава (можна я вас так називатиму, по-простому?), вчора прийшла додому з поля, подивилась на свій сад – і трохи не впала. Вранці залишала квітучі кущі троянд, знаєте, в мене такі рідкісні троянди, зі столиці виписала, а прийшла – на кущах ні квіточки, самі бутони залишилися. Це ж який паскудник так обірвав мої квіточки, і рученьки-ніженьки йому не посудомило… Не було ще в нас таких нахабних крадіжок! Мабуть, зальотний який, на своїх і думати не хочеться, ми ж і двері не зачиняємо… Я вас не затримую?
Я намагалася заспокоїти нещасну жінку, відчуваючи себе злочинницею, адже ті троянди стояли в мене в спальні. Ми з Маргаритою Ігнатівною розійшлися. Треба буде повернути квіти Максимові, най робить з ними, що хоче. Господи, і це вчитель сільської школи!
Весь день я не знаходила собі місця від сорому, наче це я залізла в сад Маргарити Ігнатівни і вкрала її рожі. А Максим, який прийшов рівнесенько о півдні, здавалося, ані трохи не переймається цим злочином.
Він завітав до мене у клас, коли ми з Настею в поті лиця мили вікна.
–Привіт працівникам освіти! Як справи?
Я гнівно поглянула на нього з підвіконня, одночасно шукаючи стілець, аби спуститися на підлогу без загрози для здоров’я. Максим простяг мені руки, і я, опираючись на нього, зістрибнула з вікна. Зробивши це, здивувалась самій собі. Ніколи раніше я не довіряла настільки силі чоловіка, щоб сподіватися, що він мене підхопить, якщо я падатиму. Зараз я навіть не замислилась, чи достатньо Максим сильний, аби я могла опертися на нього.
Відновивши рівновагу після стрибка, я пішла в атаку.
–Ти вкрав ті кляті квіти! Ти насправді їх вкрав, злодій нещасний! Як ти міг обікрасти стару жінку, вона ж тобі в матері годиться!
Настя, передбачаючи неприємності, швиденько пішла поміняти воду. А цей мерзотник лише посміхався.
–Скоріше, в бабусі, – поправив мене він.
–Не настільки вона стара! – Я сердито відвернулася від нього, не бажаючи дивитись йому в очі. –Ввечері я поверну тобі твої квіти, мені краденого не треба.
Максим раптом образився. Які ці чоловіки дивні, він посміхався, коли я назвала його злодієм, але страшенно розлютився, коли я сказала, що поверну його подарунок. Він схопив мене за плечі і розвернув до себе обличчям.
–Нічого такого ти не зробиш! Це твої квіти, ти їх прийняла, хоча знала, що вони крадені. Я сам сказав це тобі вчора!
Я вперто подивилась йому просто в очі, бо не дивлячись на те, що він мав рацію, я відчувала за собою моральний обов’язок повернути квіти. Проте на мій погляд він відповів своїм, не менш впертим. Я вирішила поки що залишити це питання.
Другим за ступенем важливості після вчителя-злодія було питання про учнів.
–Якщо тобі мали доручити викладання історії та цей кабінет, то напевно, ти знаєш, який клас я вестиму? – запитала я Максима, коли він, забравши в Насті відро, поставив його на підвіконня. – Взагалі-то я ще два роки не маю права на класне керівництво, але не думаю, що в селі так вже чітко дотримуватимуться інструкцій.
Максим здавався дещо спантеличеним.
–Мені не збиралися доручати класне керівництво, ще ніс не доріс, як сказав дядько. Але тобі, мабуть, дадуть п’ятий. У сьомому теж немає класного керівника, але вони тебе живцем з’їдять. Директор напевно вирішить, що тобі краще взяти молодих і зелених.
В душу мені закралося неприємне відчуття, що краще ні про що не запитувати, бо інакше мені скажуть щиру правду. Я не розуміла, з якої причини можуть не дати класне керівництво одному випускнику педуніверситету, натомість давши його іншому.
–Чому тобі не давали клас? Скільки в тебе років стажу?
Максим подивився мені в очі своїм питливим поглядом.
–В мене нема стажу, Вишеслава. Директор школи – мій дядько, і тільки тому мене взяли вчителем-організатором. Це ж майже як вожатий в таборі, а я одного разу був ним.
“Коли я його побачила, то подумала, ти ходиш в театр зі своїми учнями”, – чомусь згадала я мамині слова. У шлунку стало холодно.
–Тобто в тебе незакінчена вища освіта? Здається, після третього курсу проходять практику в таборі?
О Господи, це вже не один, а два роки різниці!
Максим, не відводячи погляд своїх шоколадних очей, похитав головою. Йому явно не хотілося казати це, але він хотів бути чесним зі мною
–Цього літа я закінчив школу. Мені сімнадцять. Я поступив на юрфак і вчитимусь заочно...

Ваше мнение:
  • Добавить своё мнение
  • Обсудить на форуме


    2010-07-22 15:45:22 куц
    Пожаловаться администрации на комментарий
        бред


    Комментарий:
    Ваше имя/ник:
    E-mail:
    Введите число на картинке:
     





    Украинская Баннерная Сеть


  •  Оценка 
       

    Гениально, шедевр
    Просто шедевр
    Очень хорошо
    Хорошо
    Нормально
    Терпимо
    Так себе
    Плохо
    Хуже не бывает
    Оказывается, бывает

    Номинировать данное произведение в классику Либры



    Подпишись на нашу рассылку от Subscribe.Ru
    Литературное творчество студентов.
     Партнеры сайта 
       

    {v_xap_link1} {v_xap_link2}


     Наша кнопка 
       

    Libra - литературное творчество молодёжи
    получить код

     Статистика 
       



    Яндекс цитирования

     Рекомендуем 
       

    {v_xap_link3} {v_xap_link4}








    Libra - сайт литературного творчества молодёжи
    Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом.
    Ответственность за содержание произведений несут их авторы.
    При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore     
    Администратор 
    Техническая поддержка