Libra - сайт литературного творчества молодёжи Libra - сайт литературного творчества молодёжи
сайт быстро дешево
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
Поиск:           
  Либра     Новинки     Поэзия     Проза     Авторы     Для авторов     Конкурс     Форум  
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
 Марна Альфиева - Мені наснилося кохання 
   
Жанр: Проза: О любви
Статистика произведенияВсе произведения данного автораВсе рецензии на произведения автораВерсия для печати

Прочтений: 0   Посещений: 972
Дата публикации: 26.7.2010

Частина ІХ

Наступного ранку мене розбудив лай Вовка.
Накинувши халат, я вийшла надвір. За воротами стояв міліціонер, Андрій Кузьмич. Мене з ним якось познайомив Максим. Його син вчився в шостому класі, і його оцінки не задовольняли нікого, крім нього самого.
–Добрий ранок, Вишеслава Петрівна!
Я, намагаючись не тремтіти від ранкового холоду, вийшла до нього, цикнувши на Вовка.
–Добрий, Андрій Кузьмич. Що це ви вже на ногах з божого рання?
Слуга закону якось зніяковів. Спочатку я подумала, що це через мій не дуже солідний вигляд, але, як виявилось, я помилялась.
–Я це… Вишеслава Петрівна, ви це… Розумієте, я в справі…
–Та кажіть вже, Андрій Кузьмич! Щось трапилося?
–Так, трапилося… Ви це… не брали огорожу з церковного кладовища?
Моя нижня щелепа впала так низько, що трохи ногу не віддавила. Мабуть, я все ще сплю. Та навіть уві сні я не збиралася брехати пану міліціонеру.
–Ні, не брала, а що трапилось?
Андрій Кузьмич якось значно повеселішав. Мабуть, зрадів, що це не я сперла огорожу.
–Хтось вночі зняв усю огорожу, залишився лише клаптик напроти входу до церкви. Там він був закріплений за бетонні стовпчики. Вранці батюшка прибіг до мене, ось я і прийшов…
Якомога швидше я попрощалася з Андрієм Кузьмичем. Запитувати, чому він перш за все прийшов до мене, шкільної вчительки, я не стала. Зранку таких речей краще не запитувати. Хтозна, що тобі можуть відповісти.
Заснути я вже не могла, тому нагодувала Вовка з Сонею вчорашньою кашею і пішла до хати перевдягтись.
Я саме одягала кофту, коли почула якийсь грюкіт. Це що таке? Вовк не гавкав.
Грюкіт доносився з-за хати. Я тихесенько підійшла до дверей, що вели в прохід за хатою.
Вони були відчинені. Від картини, що я побачила, в мене дух захопило. Максим, голий до пояса, рубав дрова. Я не могла відвести очей. Він був таким гарним! Золотиста шкіра натягувалася від напруги м’язів, що наче перекатувалися з кожним рухом Максима. Я раптом згадала, що забула причесатися. І відразу після цієї думки в моєму мозку промайнула згадка про вік Максима.
Ні, треба взяти себе в руки.
Я все ще вирішувала непросту моральну проблему, чи можна мені милуватися Максимом, коли він обернувся до мене.
–Добрий ранок! – Вивів мене зі ступору хлопець. Схоже, я підходила зовсім не так тихо, як гадала.
–Ти так гадаєш? – замислено перепитала я.
Максим посміхнувся і поклав сокиру на землю.
–Що, не з тієї ноги встала? Чи щось трапилось? – Насторожився він.
Я позіхнула, намагаючись не роззявати рота.
–Та нічого особливого. Тільки на світанку приходив Андрій Кузьмич, запитував, чи не брала я огорожі з церковного кладовища. “Все страньше і страньше”, як казала Аліса з казки.
Максим засміявся.
–Що, правда? – Спочатку не повірив він.
–Щира правда. А ти?..
Максим підняв покинуту сокиру, переклав її в куток і рівнесенько поскладав нарубані дрова.
–Вибач, не хотів тебе будити… Зазвичай ти не прокидалася.
Я не дуже здивувалася. І справді, адже не Мавка лісова мені дрова постачає.
–То ти вирішив стати тимурівцем? – з посмішкою запитала я. Він сором’язливо посміхнувся у відповідь. – Гадаю, якщо я запрошу тебе на чай в такий час, то про мене все село базікатиме?
–Можеш бути впевненою в цьому, – засміявся Максим.
Я зітхнула.
–Після візиту Андрія Кузьмича мене вже нічим не проймеш. Ходімо, вип’ємо чайку, в мене і печиво є. – Я спробувала поставити його на те місце, де йому і треба бути – місце дитини. Але, кинувши погляд на його груди, зрозуміла, що мені навряд чи вдасться ставитись до нього як до хлопчика. – І одягни сорочку, застудишся! – Або мене з розуму зведеш.
Ми сиділи за столом в хаті і пили чай, обговорюючи візит міліціонера. Максим намагався заспокоїти мене, та міг би цього і не робити. За останні дванадцять годин стільки всього трапилося, що мій мозок увімкнув аварійне гальмування. Я тепер була спокійна, наче слон.
–Не звертай уваги на Андрія Кузьмича. Напевно, йому хтось доніс, як ти грозилася знести огорожу, от він і приперся зрання.
–Угу. Ти їж печиво, Максим, не соромся. – Я підсунула до нього пакет. – А цікаво, хто ж це зробив? І навіщо? Тут є над чим поміркувати.
–Та все дуже просто. Якісь «металісти» здали його на металобрухт. Добре хоча б пам’ятники не покривдили.
–Не думаю, – відсьорбнувши чаю, зауважила я.
Раптом двері відчинилися (і знову ж таки Вовк мене підвів, не попередив).
–Вишеслава, можна до тебе? – пролунав з-за порогу голос Марії Степанівни.
–Можна, – флегматично запросила я, кинувши погляд на Максима. Він так і не одягнув сорочку, сказав, що йому жарко після рубання дров.
Марія Степанівна увійшла, одразу зорієнтувавшись, що голос мій долетів з кухні. Увійшовши, вона миттєво оцінила ситуацію. Я, не дуже акуратно вдягнена і зовсім не зачесана, а Максим напівроздягнений. Сидимо і п’ємо чай. З печивом.
–О, я, здається, заважаю… – Вона кинула на мене швидкий і, як мені здалося, недобрий погляд. Пліткарки перемиють мені всі кісточки.
Я спокійно подивилась їй просто в очі.
–Добрий ранок! – А не пішли б ви!.. Не в тому я гуморі, щоб турбуватися про ваш душевний спокій.
Здається, ми порозумілися, і тітка Марія, перевівши погляд з мене на чайник, залишила ситуацію без коментарів.
–Я бачу, ти таки послухала мене і поскаржилась Андрюші. От і добре, хай ті мерзотники знають…
Що саме мають знати мерзотники, залишилось невідомим, бо тема розмови не була мені дуже цікавою.
–Ні, Андрій Кузьмич приходив з іншої справи… – Я кинула оком на Максима, шукаючи підтримки.
–Ми з Андрієм Кузьмичем прийшли у справах його сина, аби порадитись з Вишеславою Петрівною щодо методів його перевиховування. Тобто, перевиховування сина Андрія Кузьмича. А ви як гадаєте, Марія Степанівно, що краще, залишити хлопчика на другий рік чи перетягти до сьомого класу? Ми от з Вишеславою Петрівною розійшлися в поглядах.
Тітка Марія, здавалося, була геть спантеличена такою різкою зміною теми розмови.
–Я… Звідки мені знати?
Я вийшла з-за столу, аби дістати Маріїн глечик.
Коли я його принесла, тітки Марії вже не було.
–І куди поділася моя дорогенька сусідка? Ти її з печивом з’їв?
Максим посміхнувся.
–В ній стільки отрути, що її можна вважати не їстівною. Терпіти не можу цих старих пліткарок. Вони тебе зі світу зживуть ще до початку учбового року.
–Сподіваюся, ти був ввічливим.
–Вона просто забула, що їй мають зателефонувати з іншого міста. Ніколи не чув, щоб в Марії був хтось зі знайомих за межами села.
Я поставила глек на стіл, щоб був під рукою.
–А цей хлопчик… Ну, син Андрія Кузьмича, він насправді так погано вчиться?
Максим усміхнувся.
–Як тобі сказати? Він може вчитись дуже добре, але не хоче. Розумієш, діти знають, що скоріше за все залишаться в цьому селі до кінця життя, а тут більше потрібна фізична сила, ніж ґрунтовні знання. Одного разу тітка Степанида – я вже знала, що його тітка викладає математику, а директор – фізику – дала дітям диференційоване завдання. Ну, хто зробить шість завдань – тому шість балів, хто дванадцять – тому дванадцять балів. Павлик абсолютно правильно вирішив шість завдань за дуже короткий час і відклав ручку. Коли вона спитала, чому він не пише далі, він здивувався: “А хіба цього недостатньо на шість?”
Я засміялась, уявивши стару вчительку, коли вона це почула.
–Але ж він не залишиться на другий рік?
–Ні, Павло в нас стабільно йде зі своїми шістьма балами з класу в клас.
Максим глянув на годинника.
–Ого! Якщо не поквапишся, то спізнишся на роботу!
–І мені цього не вибачать?
–Ні, це дуже серйозне порушення, особливо влітку, – усміхнувся Максим, зробивши страшне обличчя.
Я рухом голови відкинула волосся на спину, як дівчата в рекламі шампунів.
–Не боюся. Ти не видаси мене, бо хто ж тоді вчитиме дітей історії?
Максим зітхнув.
–Що правда, то правда. Але я поскаржуся тітці, і вона повставляє тобі в розклад якомога більше “вікон”, знатимеш, як з начальством сперечатися.
–Це ти начальство? Ти просто нахаба!
–Ні, я племінник директора і завуча школи. – І Максим показав мені язика. Краще б він цього не робив, бо в мене в животі щось так закрутилось, що я трохи не зігнулася навпіл. Я натягнуто засміялась і пішла до спальні перевдягатися. Коли я повернулася, Максим вже чекав мене біля дверей, поправляючи сорочку.
–Як, ти підеш на роботу без краватки? – З удаваним жахом запитала я.
–Я вчитель, а не самогубець. Сьогодні синоптики обіцяли тридцять п’ять в тіні.

Наступного дня мені нарешті мали підключити газ. Я прокинулась рано вранці, з задоволенням вслухуючись в стук сокири за будинком. Максим вже тут.
Я швиденько вмилася, зачесалася і в халаті вийшла на двір. Сонечко яскраво світило в очі, а повітря було таким чистим, що здавалося, ніби дихаєш не тільки легенями, а й шкірою. Було ще прохолодно, та я не стала повертатися за кофтою. Треба закалятись.
Весело махаючи хвостиком, до мене підбіг Вовк.
–Можеш не прикладатися до ніг, я і так тебе нагодую… – Я нахилилася і почухала собаку за вухом. Вовк застиг на мить, а потім знову почав стрибати навколо мене. Один стрибок був найбільш вдалим – Вовку вдалося лизнути мене в губи.
–Тьху на тебе! – Я старанно витерла рота. – Це вже нахабство з твого боку. До твого відома, мені подобаються біляві хлопці, а не такі чорти, як ти! І не лізь цілуватися, а то отримаєш ляпасу!
Я піднялася і побачила поряд себе Максима. Він стояв і нахабно посміхався. Знов без сорочки.
–Здається, в мене немає шансів поцілувати тебе? Я, хоч і не чорнявий, але до білявого мені далеко!
Я посміхнулась. Тут він попав в точку.
–Привіт! Ти серйозно взяв шефство над моєю пічкою?
Максим перекинув сорочку через плече.
–Дуже чай люблю, та й від печива б не відмовився…
–Бач, який! Ну добре, заходь. Посидь поки що на кухні, а я за варенням збігаю. Здається, я бачила його в погребі.
Я спустилася в погріб, захопивши перед тим гасничку і сірники в кухні.
Цього разу лампа горіла трошки яскравіше, я навіть змогла відрізнити консерви. Взявши банки три, я пішла нагору, кинувши погляд на старий мотлох в ящиках. В більш яскравому світлі все здавалося іншим. Погріб наче збільшився в розмірах, ящиків було зовсім не так багато, як мені здалося першого разу, і лежали вони якось рівніше. Треба буде якось спуститися і розібрати цей мотлох, напевно тут можна знайти купу корисних речей.
Я востаннє кинула погляд на погріб і, схопивши банки і гасницю, піднялася нагору, до світла і тепла. Я залишила в кухні лампу і дві банки, а сама з третьою пішла до хати.
Максим вже заварив чай і терпляче чекав мене.
–Знайшла абрикосове. Треба буде навести порядок в погребі.
Максим взяв банку.
–А що там, безлад? – запитав він, відкриваючи варення. – Дивно, Пульхерія була дуже акуратною жінкою, в неї кожна річ своє місце знала.
Я знизала плечима.
–Може, коли вона захворіла, то не хотіла витрачати сили на розкладання того мотлоху. Або складала там те, що викинути шкода і носити вже не можна.
Максим придвинув до мене чашку.
–Пий скоріше, бо скоро вже на роботу.
Я засміялась.
–Ти справжній тиран. А сам не боїшся запізнитись?
Максим підняв вказівний палець:
–Запам’ятай: племінник начальства не запізнюється, а затримується. – Він весело посміхнувся і підморгнув мені.
–Я давно вже хотіла запитати тебе, як так сталося, що ти близько познайомився з Пульхерією? Ти ж не місцевий?
На обличчя Максима набіг смуток.
–Я приїздив сюди кожного літа з тих пір, як мої батьки вирішили, що я достатньо самостійний, аби не обтяжувати тітку з дядьком. Коли я приїхав сюди, я майже відразу помітив, що до Пульхерії тут особливе ставлення. Діти не віталися з нею, і мене це зацікавило. Я вирішив познайомитися з нею і дізнатися, в чому річ. Зайшов одного разу, вона запросила мене вдруге, так я став приходити сюди більш-менш регулярно. Розумієш, Пульхерія була дуже одинокою, ніхто до неї не заходив, навіть не віталися. І все тільки тому, що вона жила сама майже все життя. А діти… Їм ще змалечку матері казали, що як не будуть слухатися, їх забере стара Пульхерія.
Я невесело помішувала чай, аби скоріше охолов.
–Сподіваюсь, мною дітей не лякатимуть, бо це значно ускладнило б педагогічний процес.
Максим допив чай, а я ще і не починала.
–Дякую. А ти завжди так “швидко” їси?
–Вранці мені не хочеться їсти. Мій шлунок ще спить міцним сном.
Я із превеликим задоволенням не перевдягалася б, а так в халаті і пішла. Він у мене досить пристойний, трикотажний. Але я все-таки примусила себе одягти футболку зі своєю улюбленою білою юбкою. Брудної роботи більше, здається, не було.
За п’ятнадцять хвилин я вже сиділа за столом в своєму кабінеті, вивчаючи документацію дітей. Як я і гадала, діти були різні на зріст, а парти в кабінеті однакові. Я встала і пішла до Максима. Поки що він займав кабінет поряд з моїм, але це було тимчасово. Скоро мала приїхати нова вчителька інформатики, і той кабінет віддадуть їй. Максимові доведеться перебратись до мене, бо мій кабінет був найбільшим у школі.
–Можна до вас, Максиме Сергійовичу? – Запитала я, постукавши.
–Заходьте, Вишеслава Петрівна. – Він посміхнувся мені, відклавши якийсь документ. – Щось трапилось?
–Мені потрібні інші парти, ті, що є – для більш рослих дітей. І ще мені потрібна лінійка Флерова, аби виміряти кожну парту, бо бірок на них нема.
Максим іронічно усміхнувся.
–А місяця з неба тобі не треба? Дай Бог, щоб узагалі парт вистачило.
Максим в черговий раз здивував мене. Все скидалося на те, що він знає, про що я його питаю. Ну скажіть, хто з дорослих людей, що не мають педагогічної освіти, знають, що таке лінійка Флерова? Але захоплення всебічністю знань Максима не завадило мені образитись на нього. Треба сказати, що ображаюсь я дуже легко, особливо коли ображають мене задарма.
–Сама знайду, і можеш завтра не приходити – мені сьогодні підключать газ. Дякую за допомогу!
Я розвернулася і пішла геть. Зрозуміло, з надією, що він кинеться за мною.
Не кинувся.
Ну і пішов під три чорти.
Звичайно, ці селяни, які вважали Пульхерію справжньою відьмою, не подадуть на мене в суд через сколіоз в їхніх дітей, але я сама собі цього не вибачу. Діти – це святе.
Я безцільно йшла по коридору школи, коли мені зустрівся Ілля Петрович. Він саме зачиняв комору.
–Ілля Петрович? Добридень! – Привернула я до себе увагу. – Чи не підкажете ви мені, де тут стоять зайві парти? Вони ж є в школі?
–Доброго здоров’ячка! Є-то вони є, а дозвіл директора в вас є?
Не люблю брехати. І не розумію брехні в дрібницях. Але коли дуже-дуже потрібно, та ще й на добру справу, я можу бути дуже переконливою.
–Звичайно, Максим щойно запитався в Павла Степановича, і він дозволив взяти все, що мені потрібно. А потрібна мені лінійка Флерова і парти різних номерів. А також стільці. І якнайскоріше.
Зайві парти і стільці зберігалися в коморі на вулиці. Деякі були навіть пронумеровані, а решту прийдеться виміряти звичайним сантиметром, бо завітної лінійки не знайшлося.
–Красно дякую, – подякувала я Іллі Петровичу, після чого він залишив мене наодинці з партами.
За годину я вже обрала потрібний інвентар. Залишалося лише перенести десять парт нагору, до кабінету, і десять парт вниз, до комори. Як це зробити самій, я не знала.
Стояв спекотний літній день. Знайти зараз кого-небудь у допомогу нереально. Господи, ну що ж робити?
Я вже ладна була попросити допомоги в Максима (хоча це було і нелегке рішення), та раптом Господь зглянувся на мене.
В кроках двадцяти від комори йшли в мій бік чотири здоровенних амбала. Судячи з дитячих фізіономій трьох з них, вони запросто можуть виявитися моїми майбутніми учнями. Яке щастя!
Я миттю схопила одну парту і почала витягати її на світ божий, заходячи то з одного боку, то з іншого. Подивимось, чи добре виховані хлопчаки.
Я просунула парту вже на кілька метрів, коли хлопці підійшли до мене. Тобто, не зовсім на мене, вони йшли в своїх справах, просто єдину стежку зайняла я своєю партою.
–Бог в поміч! – Сміючись, “привітали” вони мене.
–Казали боги, щоб ви помогли! – не замислюючись випалила я.
Хлопці засміялись.
–Ач, які! Ну то вже ні!
І ці нахаби обійшли парту і почимчикували далі, усміхаючись. Ну ні, не для того я перла цю парту!
–Звичайно, я так і подумала, що не можна вас просити. Адже ви ще зовсім діти, треба погукати когось старшого і сильнішого. Бо надірветесь, а мені потім відповідати…
Схоже, з хлопців лише один оцінив мій хід, але відзначив це самою лише посмішкою. Мабуть він головний серед своїх приятелів, бо коли він повернувся до мене, інші зробили те ж саме.
–Ви, мабуть, нова вчителька? Вишеслава Петрівна?
Я залишила парту в спокої і випрямилася.
–Так, я вчителька. А ви…
–Я Василь, – представився розумник, – а це Петро, Колька і Сашко. Вони випускники, а я закінчив дев’ять класів. Звичайно, ми вам допоможемо. Правда, хлопці?
Хлопці дружньо закивали.
–Так, звісно. Нам і не таку роботу доручали!
–Ми в тому році ремонт в школі робили!
Я зробила вигляд, що маю сумнів щодо їх здібностей, а в душі зраділа. Попалися, голуби мої!
–Ну, якщо ви впевнені, що це вам не важко…
Та хлопці вже схопили дві парти і потягли до школи.
–Просто і не знаю, що б я без вас робила! – За півгодини цілком щиро зауважила я. – Красно дякую за допомогу!
Хлопці посміхнулись і пішли собі геть.
–Побачимось якось! – З посмішкою сказав Василь.
Я зачинила комору і притулилася спиною до дверей.
–Дякую, Господи! – Ото правда, кожну справу треба починати з ім’ям Господа. Мені на пам’ять прийшла одна телепередача з проповіддю. “Якщо вам чогось не вистачає – попросить в Господа нашого, і отримаєте. Скажіть: Господи, я хочу новий телевізор! І Він дасть вам телевізор!” Може, справді попросити?
І я пішла до класу, перекидаючи ключі з однієї руки до іншої.
В кабінеті просто у проході стояли принесені парти. Та це нічого, тут я вже їх розставлю. Все одно з початком учбового року їх прийдеться переставляти не один раз.
Я сіла за стіл і почала на папері розсаджувати дітей. Мало хто розуміє, як це складно. Адже треба врахувати і зріст дітей, і їх зір, і стать, а потім ще і особисті уподобання.
–Так значить, я запитав в дядька Павла дозвіл перетаскувати парти? – запитав з порога Максим. Він явно все ще був не в дусі.
–Угу, – відповіла я, не відриваючись від свого малюнка. – Відсутність заборони особисто я розцінюю як пасивний дозвіл.
Максим якось важко сів на край парти.
–Яка ж ти вперта! Могла б хоч мене на допомогу покликати, чи Іллю Петровича.
–Ілля Петрович вже старенький, а ти, – тут я нарешті підняла на нього очі, – просто невихований грубіян. І злізь з парти. Для сидіння є стільці.
Максим слухняно зліз з парти і підійшов до мене.
–Гей, ну що я такого сказав?
Я обернулася до нього.
–Річ не в тім, що ти сказав, а в тім, як ти це сказав. Ти насміхався наді мною. Можливо, я не знайома з практикою роботи в школі, але я точно знаю, що треба для навчального процесу. А з тебе вчитель, як з мене…
–Хто? – Тихо запитав Максим.
–Балерина!
Максим засміявся.
–Ну вибач мені, просто дещо мене роздратувало вранці.
–Що? – Запитала я досить мирним тоном. Не люблю довго дутися.
–Прийшов наказ починати учбовий рік п’ятнадцятого липня. Це катастрофа.
–Що, правда?
–Щира правда. Не знаю, що і робити. Липень – самі жнива, всі в полі.
Так, дійсно новина поганенька. Роботи і так через край, а тут ще це.
–А з якого це дива?
–А щоб зекономити паливо взимку. Зроблять зимові канікули на цілий місяць.
Ну, з новими силами до нових рекордів.
–Не хвилюйся. Якось то воно буде.
–Звісно… – В голосі Максима не було оптимізму, який мені завжди в ньому подобався. – Ти встигнеш все підготувати до занять? Дуже шкода, що все так вийшло. – Максим подивився на парти. – Ти ж не сама їх тягала?
Я посміхнулася йому.
–Звичайно, що ні. Мені допомогли майбутні учні. Старшокласники.
Максим дуже здивувався.
–Ти ба, які чемні!
Я насупилась, згадавши, як він відреагував на мій запит.
–Так, не те, що дехто…
–Гей, мені здавалося, що ми все владнали, хіба ні?
Що я можу сказати? Ну злопам’ятна я, така вже уродилася.
–Так, звісно, – пробурмотіла я.
Максим кивнув.
–То хто ж в нас такий ввічливий? Чи це ваш секрет?
–Чому ж? Це були Петро, Микола і Саша, а з ними хлопець, що раніше зі школи пішов, – Василь.
Максим щиро здивувався.
–Матір Божа, невже в лісі жодної тварини не залишилося? Хлопці часом не захворіли?
Максим збентежив мене своєю неприхованою неприязню до цих хлопчаків.
–Хіба в вас не всі учні так добре виховані? – Дала я йому шанс викрутитися з цієї неприємної ситуації. Вчитель ніколи не повинен погано відкликатися про своїх учнів. Та Максим і не подумав змінити тон.
–Яким чином ти примусила їх допомогти? Вони ж, як би тобі сказати? Якщо висловлюватися дуже м’яко, ці хлопці “складні”. Кажеш, з ними був Василь? – Я кивнула, а Максим, здається, ані трохи не сумнівався. – Цей взагалі… Слів немає, самі лише вирази. Його ледве дотягли до дев’ятого класу. Як прийшов з армії, тиняється селом, живе з матір’ю… До речі, з твоєю дорогою сусідкою, Марією Степанівною.
–То ми сусіди? Чому ж я досі не бачила його?
Максим знизав плечима.
–Та хто його зна? Я теж його нечасто бачу, він по вечорах заходить до місцевого бару, а вдень, мабуть, спить.
Я замислилась.
–Дивно. Мені вони здалися звичайнісінькими юнаками, а ти описуєш їх наче банду якусь.
–До банди їм ще далеко, але нізащо не повірив би, що вони комусь допомогли з доброї волі, якби не ти казала. Не тимурівці вони.
–Ну, я трохи підштовхнула їх до цієї думки, але вогнепальною зброєю не загрожувала.
–Дивно. – Максим похитав головою. – Та годі про це. Піду, мені доручили повідомити решту вчителів. Менше тижня залишилося.
Максим пішов, а я продовжила “розсаджувати” дітей за парти, викинувши з голови і Василя, і його команду.
О третій я зібрала речі, зачинила кабінет (всі парти вже стояли наче солдати) і подалася додому. Газовики мають приїхати о пів на четверту, я встигну.
І наче мало мені було неприємностей, так ще по дорозі додому мені зустрівся Макар Данилович, священик. Звісна річ, з претензіями щодо огорожі.
–То куди ж ви її поділи? – Просто запитав мене Макар Данилович після короткого обміну привітаннями.
–На горище підняла. Власноруч, – не витримала я. Що я, кран підйомний? Ну як я могла зняти всю огорожу, та ще і заховати її десь?
–Ви ці жарти покиньте! – Від гніву бідолашний почервонів, наче рак. – Ми все одно знайдемо, от проведемо обшук…
–Якщо особистий, то запросіть жінку-міліціонера. А зараз вибачте, я маю йти.
–Особистий? Не при собі вона, чи що? – Пробурмотів собі під носа Макар Данилович, та я почула. Нічого, хай подумає, йому це буде корисно.

Ваше мнение:
  • Добавить своё мнение
  • Обсудить на форуме



    Комментарий:
    Ваше имя/ник:
    E-mail:
    Введите число на картинке:
     





    Украинская Баннерная Сеть


  •  Оценка 
       

    Гениально, шедевр
    Просто шедевр
    Очень хорошо
    Хорошо
    Нормально
    Терпимо
    Так себе
    Плохо
    Хуже не бывает
    Оказывается, бывает

    Номинировать данное произведение в классику Либры



    Подпишись на нашу рассылку от Subscribe.Ru
    Литературное творчество студентов.
     Партнеры сайта 
       

    {v_xap_link1} {v_xap_link2}


     Наша кнопка 
       

    Libra - литературное творчество молодёжи
    получить код

     Статистика 
       



    Яндекс цитирования

     Рекомендуем 
       

    {v_xap_link3} {v_xap_link4}








    Libra - сайт литературного творчества молодёжи
    Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом.
    Ответственность за содержание произведений несут их авторы.
    При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore     
    Администратор 
    Техническая поддержка