Libra - сайт литературного творчества молодёжи Libra - сайт литературного творчества молодёжи
сайт быстро дешево
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
Поиск:           
  Либра     Новинки     Поэзия     Проза     Авторы     Для авторов     Конкурс     Форум  
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
 Марна Альфиева - Мені наснилося кохання 
   
Жанр: Проза: О любви
Статистика произведенияВсе произведения данного автораВсе рецензии на произведения автораВерсия для печати

Прочтений: 0   Посещений: 934
Дата публикации: 28.7.2010

Частина ХV

Десь о четвертій, після довгої подорожі визначними пам’ятками, ми сіли на лавочці у парку біля самого узбережжя. Тут я вже була, коли нам показували площу Нахімова після військового параду.
Максим купив мені морозиво, і моєму щастю не було меж.
–Здається, скоро піде дощ, – зауважила я, побачивши чорну хмару, що саме насувалася з узбережжя. Здійнявся шалений вітер і безжалісно тріпав мою юбку і волосся, що вибилося з коси. Мені це набридло, і я розпустила всю косу – все одно розпатлалася, як відьма.
–Нам час іти, – з жалем сказав Максим. Я лише кивнула і зістрибнула з лавки.
Але не встигли ми дістатися до автобусної зупинки, як небо, наче прострілене, розірвалося просто над нами. Зупинка була не вкритою, і Максим потягнув мене до першого ж автобуса.
–Сподіваюсь, ти точно знаєш, куди ми їдемо, – я безконтрольним жестом прибрала волосся з його очей. Автобус різко двинувся вбік, і моя рука затрималася на Максимовій щоці. Вона була мокрою і дуже ніжною.
–Так, я знаю, куди ми їдемо. Зараз ми відвідаємо мою квартиру. Сподіваюся, батько не поміняв замки в приступі шаленства.
–Ти хочеш зробити сюрприз батькам? Давай ти поїдеш один, а я доберуся до табору...
Максим насупився.
–І не думай про те, щоб покинути мене. По-перше, до табору автобус ходить дуже рідко, а по-друге, не цією вулицею. Ти заблукаєш, і мені доведеться шукати тебе.
–Якщо автобус ходить не цією вулицею, якого дідька ти потягнув мене на цю зупинку?
Максим зробив вигляд, що не помітив мого питання.
–А по-третє, ми з тобою вимокли, наче купалися в морі, а зараз вже не липень, і ми замерзнемо насмерть, доки доберемося до табору. А я, щойно перенісши жорстоку застуду, можу навіть померти, – додав Максим, хитро посміхнувшись.
Мені аж подих перехопило.
–Жорстока застуда? Ти ж у морі купався другого ж дня після того, як наковтався пігулок!
Максим ніяк не відповів, залишивши це висловлювання на моїй совісті.
Максим потягнув мене з автобусу на якійсь зупинці в Комишівці. Здається, саме так називається цей район. Під стіною дощу, за якою нічого не було видно вже на відстані п’яти метрів, ми забігли до якогось під’їзду. Тобто забігли після того, як Максим знайшов потрібний ключ і відчинив двері.
Вода текла з нас, наче по жолобах. Моє волосся промокло наскрізь, і я викрутила його, перш ніж зайти за Максимом до ліфта.
Ми піднялися на третій поверх. На щастя, Максимів батько не поміняв замки. Я вже трохи заспокоїлась, особливо коли Максим сказав мені, що батька вдома немає, бо він поїхав у відрядження.
Якби я вміла свистіти, неодмінно присвиснула б. У квартирі все буквально дихало великими грішми. В коридорі при бажанні можна було помістити мою хатку.
–Я багатий хлопець і перспективний жених, – жартома похвалився Максим, аби зняти раптом виниклу напругу.
Знявши мокрі туфлі, я пройшла за Максимом до кімнати. Вона була не дуже великою, і я майже одразу зрозуміла, що це вітальня. Максим, зневажливо поставившись до стільця, який напевно був антикварним, присунув його мені. Сам, як був, мокрий, бухнувся на диван (але після того, як сіла я).
–Зараз поставлю чай і принесу тобі щось перевдягтись, – кинув він мені і миттю скрився за дверима. Мені здається, що для Максима рух такий самий необхідний для життя, як серцебиття. Він і хвилини спокійно посидіти не може, і мені це подобається. Є надія, що, ставши чоловіком сімейним, Макс не проводитиме всі вечори на дивані, дивлячись футбол.
Максим, з тацею в руках, протопав до кімнати. Мені ледве серце не обірвалося, коли він опустив свою ношу просто на стіл, що виглядав наче в історичному фільмі.
–Розслабся, цей стіл і не таке бачив, – посміхнувся Макс і подав мені чашку. – Чайник скоро закипить. У сусідній кімнаті я поклав халат. Вхід до ванни з коридору. Будь-ласка, бери, що тобі треба, відчувай себе як вдома.
Я скористалася пропозицією і нашвидкуруч привела себе до ладу. Хвилин за двадцять я вирішила, що на мене тепер можна дивитись без жаху, і вийшла до вітальні. Халат, виданий Максимом, був трохи малий для мене. Макс, може, і тонув у ньому, але на моїх грудях він не сходився, і я весь час притримувала його рукою.
Максим увімкнув магнітофон. Я була вельми вдячна, що це був не “Раммштайн”. Я переконана, що музику, яка лунала з динаміків, можна було назвати класичною, але мені не вистачало шкільної музичної освіченості, аби визначити автора чи назву твору.
–Скоріше пий, бо чай охолоне. Тут холодно, наче у підвалі, зараз увімкну кондиціонер.
Я сіла в крісло і з задоволенням ковтнула чаю. Блаженне тепло розлилося по жилах, повертаючи мене до життя.
–М-м-м, чудово. Як ти знав, скільки цукру покласти?
Максим здивовано подивився на чашку в моїх руках, потім на цукор на таці.
–Я не знав. Просто поклав, як для себе. – Максим вирішив, що тема вичерпана, і подивився у вікно. Нічого не було видно, скло розмивали потоки води.
–Мені не подобаються ці нові вікна, – зауважив він. – Звукоізоляція, це, звичайно, річ непогана, але не тоді, коли йде дощ. Я люблю слухати його, а тепер можу лише бачити. – Мабуть, подумавши, що надто відкрив душу в незручну мить, Максим перейшов на іншу тему. – Залишається сподіватись, що до ночі він закінчиться. Інакше матимемо проблему...
Я кивнула. Ситуація була справді не дуже зручною: молода вчителька і привабливий юнак, одні в квартирі серед дощу. Я відчула, як в животі щось скрутилося у вузол, так буває, коли сидиш в автобусі, а той різко їде з гірки вниз.
–Ми не принесемо вчасно карту, і завтрашня прогулянка містом полетить під три чорти.
Чи треба казати, що про карту я хвилювалася менше за все. І взагалі лише Максим міг згадати про неї в такій драматичній ситуації.
Як навмисне, дощ продовжував лити, до того ж піднявся скажений вітер. Все скидалося на те, що найближчим часом нам не вибратися. Максим пробував зв’язатися з табором, але безрезультатно, там ніхто не підходив до апарата. Десь о восьмій вечора перестав працювати телефон. Ми були повністю відрізані від світу, і особисто мені це подобалося. Поряд з Максимом мені було так хороше, так затишно, що я подумки подякувала Богові за цей дощ і побажала, аби він лив до кінця тижня. Або місяця. А краще – решту мого життя.
Касета закінчилася, і Максим вимкнув магнітофон. Ми опинилися у блаженній тиші, яка переривалася лише глухим рокотанням грому. Аби розрадити мене, Максим показав мені інші кімнати. Як на мене, тут було просто неможливо жити. Все було якесь занадто гарне, витончене, антикварне.
Спальня його батьків була оформлена в якомусь єгипетському стилі: відповідні візерунки прикрашали стіни, стелю, меблі і все навкруги.
–Батько казав, що в цій кімнаті мати схожа на Клеопатру.
На мить на обличчі Максима виник такий вираз, що я не наважилась нічого сказати. Було видно, що цей спогад дорогий для його серця, і я оцінила, що він поділився ним зі мною. Однак це не завадило мені подумати, що сама я в такій кімнаті відчувала б себе наче в піраміді, причому не туристкою, а головним експонатом. Це по-перше. По-друге, я бачила профіль Клеопатри на книжній ілюстрації старовинної монети. Вона справила на мене неабияке враження. Якщо коротко, якби хтось порівняв мене з Клеопатрою, я б образилась.
Всюди на стінах висіли якісь пейзажі, натюрморти і навіть один портрет. Особа чоловіка, зображеного на ньому, здавалося, заповнювала собою весь кабінет. Він проникав у всі щілини, витісняючи самий дух свободи. Мені навіть стало важко дихати, коли я відчула на собі його погляд. Лише уважніше придивившись до картини, я помітила, що поряд з чоловіком зображена жінка. Вона була дуже гарною, але в її погляді відчувався смуток. Максим пояснив те, про що я сама вже здогадалася:
–Це мої батьки. Портрет написав один батьків приятель, незадовго до розлучення.
Кімната Максима разюче відрізнялася від інших в цій квартирі. Вона не була ні ультрасучасною, ні схожою на єгипетську спальню батьків. Вона, здавалося, взагалі не була витриманою в якомусь стилі.
Поки Максима не було, я встала роздивитись обстановку. Письмовий стіл, явно куплений ще для хлопчика, на столі комп’ютер, досить новий, з усякими прибамбасами. Поряд зі столом – книжкові полиці в ніші у стіні. Я помітила багато книжок з історії, авторів який повинна знати в силу свого фаху, але навряд чи ними зачитується сучасна молодь: Грушевський, Полонська-Василенко, Субтельний, Костомаров.
Я навмання взяла одну з них. Поля листків прикрашали літери А,І,Е,О. Я знала, що ці знаки в логіці означали згоду або заперечення твердження. Я просто знала значення цих символів. Максим ними користувався. Я згадала, що коли в школі проводився конкурс лицарів, Макс намалював моєму хлопцю щит з картону і зробив напис “Sapienti sat”. Моїх знань вистачило, аби зрозуміти, що це латина, і що десь я вже таке читала. Максим, посміхнувшись, переклав: “Розумний зрозуміє”. Ми довго сміялися над цим, але тоді в мене ще не виникло думки, що Максимові знання латини виходять за межі прислів’їв зі словника, хоча це також було досить нехарактерним для сучасного сімнадцятирічного хлопця. Тепер моя думка змінилася. Схоже, Максим серйозно займався вивченням принаймні кількох мов: на полицях стояли словники англійської, французької, польської мов.
Кімната була досить просторою, і доволі широке ліжко займало небагато місця. Всюди валялися якісь журнали, я помітила, як Максим елегантно заштовхнув ногою під стілець старий номер Плейбою. В принципі обстановка відбивала характер господаря, і мені це подобалося. Як і сам господар.
Екскурсія закінчилася, і ми сіли у вітальні. Я обрала крісло біля вікна, звідти було видно, як дощ крапає в калюжі і як небо спалахує блискавками. Максим зручно примостився напроти мене, розтягнувшись на диванчику м’якого кутка.
–Тобі не сподобалася квартира, – без будь-яких емоцій констатував він. – Мені тут теж не подобається. Раніше, коли в батька було менше грошей, все було інакше. А потім він зробив нам сюрприз: ми з мамою приїхали з Києва, а тут вже готовий ремонт і меблі інші. Вона навіть заплакала, коли з’ясувалося, що батько викинув старе трюмо.
–В тебе є брати чи сестри?
–Сестра. Вона вже заміжня і живе зі своїм чоловіком у Києві.
Мені здалося, що Максим якось надто сухо говорить про рідну сестру.
–Зять тобі не подобається?
Він трохи помовчав, ніби обдумуючи відповідь і боячись сказати щось зайве. Максим дивився вгору, а я на нього, милуючись, як гарно він виглядає зараз: ліниво, навіть трохи сонно, та все одно якось енергійно. Наче дикий звір, який навіть коли відпочиває, всім своїм видом каже: не підходь надто близько, я вже за мить можу кинутись на тебе.
–Батько видав її заміж за одного свого партнера. Вона хотіла ще зачекати, але батько наполіг, і рік тому вона переїхала до столиці. Таня ніколи не вміла казати “ні”. Вона завжди слухалася батьків, і випадок з заміжжям не був винятком. Тепер вона телефонує щодня, цікавиться, як справи. – Максим подивився мені в очі. – В Хрестинках я навіть поговорити з нею не можу. Іноді страшенно хочеться кинути все і поїхати до неї.
Дощ не вщухав.
–Схоже, це надовго. У вересні тут часто дощить. Я зараз повернуся.
Залишившись на самоті, я закрила очі і занурилася у світ мрій. За вікном шумів дощ, в кімнаті було тихо і сухо, від кондиціонеру віяло теплом. Вже вечоріло, і в кімнаті запанували сутінки. У напівсні я подумала, що такі вечори призначені для кохання. Моя уява, наче дикий вітер за вікном, вирвалася на волю. Поряд зі мною був мій чоловік. Він тихо підійшов до мене і ніжно охопив мене руками. Він нахилив свою голову до моєї і обережно поцілував моє волосся, зігрівши теплом свого дихання.
–Я кохаю тебе, – мелодійний голос Максима цього разу трохи зривався. Він прикрив мені рота рукою і здригнувся, коли я почала цілувати його пальці. – Можливо, я ніколи більше не наважуся сказати тобі це. Ти найгарніша жінка у світі, і я розумію, що ти безперечно можеш обрати собі кращого чоловіка, але ніхто крім мене не зможе так любити тебе, так піклуватися про тебе, кожну мить думати лише про тебе. Будь-ласка, дай мені хоч маленький шанс. Не відкидай мого кохання лише через...
–Це безнадійно, – прошепотіла я. “Але це єдине, чого я бажаю,” – додала подумки.
Максим не став нічого мені відповідати. Наблизивши своє обличчя до мого, він ніжно торкнувся вустами моїх губ і я забула про все на світі. Мало хто повірив би, що я, доросла двадцятитрирічна жінка, по-справжньому цілувалася вперше у житті. І цього варто було чекати двадцять три роки. Максимів цілунок був наче літній вітер вранці – легкий і теплий. Він надихав на щось вагоміше, до чого я поки що не була готова. І ще він давав надію.
Відірвавшись від моїх вуст, Максим подивився мені в очі. Дивився він довго, і мені здалося, що він побачив там щось таке, про що навіть я не здогадуюся. На його обличчі розцвіла задоволена посмішка.
–Не кажи нічого. Я вже знаю все, що треба.
Чари поцілунку розвіялися, і до мене повернулася моя колишня розсудливість.
–І що ж ти, цікаво, можеш знати? До твого відома, я, на відміну від тебе, цілувалася вже сотні разів!
Максим трохи збентежено подивився на мене, а потім його посмішка стала ще ширшою і ще задоволенішою. Він піднявся з колін і, весело засміявшись і піднявши вгору руки, що, мабуть, наказувало мені мовчати, вийшов з кімнати.
–Раденький, що дурненький! – кинула я йому услід, але він у відповідь зайнявся щасливим реготом.
Коли Максим повернувся, ми не стали говорити про те, що трапилося кілька хвилин тому. Я була вдячна йому за це, бо не могла знайти собі гідного виправдання.
Було вже досить пізно, але ми витратили ще приблизно годину, аби розробити завтрашній похід.
Максим приніс стару дорожню карту міста, і ми визначили найважливіші пам’ятки архітектури та історії, що діти мають відвідати. Ми багато сперечалися, бо я схилялася до таких місць, як міст закоханих, а Максим – до вічного вогню.
–Я одного лише не розумію, навіщо було сьогодні вештатися містом, коли ти все одно знаєш всі маршрути?
Максим хитро посміхнувся мені.
–Якби не пішли вештатися містом, то, по-перше, не провели б разом півдня. По-друге, ти не побачила б Севастополя, адже наші чортенята вимагають постійної уваги. Одного мене терпіти значно легше, правда? Ну, а по-третє, якби я просто склав маршрут у таборі, то не заманив би тебе до себе додому.
На мить я втратила здатність говорити, але потім знайшла слабке місце в поясненні.
–Вибач, Максиме, але навіть ти не можеш запланувати дощ.
Він лише знизав плечима.
–Так, але хто може відібрати в хлопця надію?
Врешті-решт ми дійшли спільної думки щодо походу дітей по Севастополю і, повністю задоволені собою, лягли спати. Максим поступився мені своїм ліжком, а сам пішов спати у вітальню на дивані.
Сон не йшов до мене. Я весь час думала про Макса і про те, що я лежу на його ліжку. В животі нило, було якось моторошно, а серце весело тремтіло від досі незнаних почуттів.
–Ти не спиш? – На порозі кімнати стояв Максим. Він був в якихось шортах і, хоча я не раз бачила його взагалі у плавках, цей його вигляд видався мені дуже інтимним і спокусливим.
–Не можу заснути, – я лягла на бік, підставивши руку під голову. На щастя, мої майка з трусами висохли, і тепер я була хоч чимось прикрита.
Максим підійшов до мене і сів поруч зі мною на край ліжка.
–От і я теж.
–Може, поміняймося? Тобі, мабуть, незручно там, а тут ти миттю заснеш, – занепокоїлася я. Про себе подумала, що і сама миттю засну, коли не думатиму, що ти спав на цих простирадлах, клав голову на цю подушку і вкривався цією ковдрою.
–Ні, не треба. Давай просто побалакаємо перед сном. Коли я був малим, то забирався у ліжко до сестри, і ми балакали про все на світі, аж поки не засинали. Цікаво, як там наші діти?
Не знаю, що зі мною сталося: може, у всьому був винен дощ, який відрізав нас від решти світу; може, поцілунок у вітальні, що, наче місточок, проліг над безоднею, яка нас роз’єднувала; може, те, як Максим сказав “наші діти” – просто і звично, якось природно, – щоб то не було, а я похлопала рукою поруч із собою, запрошуючи Макса лягти збоку від мене. Він радо погодився і, роздвинувши штори, вимкнув світло.
Ми проговорили майже до півночі, дивлячись, як по вікну стікають струмені води. Пальці наших рук дивним чином сплелися – ніхто з нас не помітив, як це так вийшло. Я відчувала тепло Максимової долоні у своїй руці і жар його почуття до мене у своєму серці.
Максим розповідав мені про різні міста, у яких він бував разом з батьками чи сам. Я по-доброму заздрила йому.
–Коли-небудь я хочу відсвяткувати День Незалежності у Києві, на майдані. Хочу на власні очі побачити фонтани і вогні великого міста.
Максим легко стис мою руку.
–Навесні ми поїдемо до Києва разом.
Мені було так легко вірити йому. Завтра я усвідомлю, що всього цього ніколи не може бути, але сьогодні, зараз, ми лежали поруч, і моя рука була в його руці, і нам належав увесь світ. Сьогодні все було можливе, і все було дозволене. Хтозна, до чого ми б дійшли, якби на нас не навалилася раптом жахлива втома, і ми, не розриваючи рук, не поснули.

Вранці, щойно зійшло сонце, ми були вже на ногах. Дощ вночі припинився, і день обіцяв бути теплим і сонячним. На нас чекали наші діти, і все в житті було чудово. Нашвидкуруч з’ївши яєчню, ми вирушили до табору. На мій подив, ні Степанида Карпівна, ні Катерина Павлівна ні слова не сказали про нашу відсутність вночі у таборі. Зате діти сипали дотепами, вганяючи нас у краску. На щастя, швидкий збір на екскурсію майже не залишив їм часу добити нас. За дві години ми вже їхали до міста.
–Щось негаразд? – запитав у мене Максим, побачивши, що я раптом засмутилася.
–Нічого. Просто збагнула, що загубила свою улюблену шпильку. Мабуть, десь у місті під час дощу. Звичайно, за нею не варто так сумувати, але вона мені дуже подобалася.
До нас підійшла Степанида Карпівна. Не дивлячись на те, що вона нічого не сказала мені одразу після нашого повернення, я відчувала, як її ставлення до мене все гіршає.
–Вишеслава, тебе кличе Катерина Павлівна.
В кінці неймовірно цікавої, але дуже стомлюючої екскурсії нас відвели на місцевий риночок сувенірів, де діти нарешті могли витратити гроші, які вже давно пропалювали їм кишені. Я купила дерев’яний гребінець і на цьому заспокоїлася.
Останні години були надзвичайно напруженими, і я помітила, що Максима немає поруч лише коли ми їхали назад у табір. Як завжди, коли його не було поряд, серце охопила туга, і навіть незнайомий краєвид за вікном став нецікавим.
За довгий день діти втомилися, але ввечері на них чекала ще якась вікторина з історії Севастополя. Завтрашній день планувалося провести на пляжі.

Мені не хотілося залишати Севастополь. Я закохалася у це місто і була певна, що коли-небудь обов’язково повернуся сюди, хоча навряд чи зі мною знов відбудеться стільки чудових подій.
Я вже лягала спати, а саме розчісувала волосся своїм найновішим придбанням, коли Максим нарешті повернувся.
–Привіт, – тихо сказав він і посміхнувся. Я мала намір зустріти його досить прохолодно, трохи ображена на те, що він так раптово залишив мене саму, але від його посмішки моє серце миттєво розтануло. – Ти певна, що хочеш спати? Діти вже полягали, ходімо на пляж. Зараз повний місяць, і на морі буде гарна доріжка. Після прогулянки міцніше спатимеш.
Радо погодившись, я поспішила за ним, тихенько закривши за собою двері, аби хтось з дітлахів не почув, що старших нема вдома.
На пляжі справді було дуже гарно, хоча і трохи прохолодно. Ночі були вже осінні, не дивлячись на те, що вдень температура сягала 30 градусів за Цельсієм. Макс розстелив ковдру, яку взяв з будинку, але цього йому показалося мало, і він зняв куртку спортивного костюму, яку завжди одягав увечері, і постелив на ковдру, запрошуючи мене сідати. Ми були майже біля кромки води, але хвилі, розбиваючись о берег, не досягали моїх ніг.
–Де ти був? – спитала я, не зумівши приховати тугу, яка міцно тримала мене у своїх обіймах аж до появи Максима.
–Скучила? – лукаво запитав він.
Я хотіла заперечити, але потім зрозуміла, що брехати нема жодного сенсу.
–Так, скучила.
Моє таке просте зізнання явно зробило Максима щасливішим.
–Дуже?
Я посміхнулася.
–Так, дуже. То де ти був?
–Шукав твою шпильку. Мені здалося, що я бачив її, коли ми вже були у мене вдома, і я повернувся туди, але не знайшов. А ще я купив тобі подарунок.
Він дістав з-під сорочки коробку, обтягнуту тканиною. В таких зазвичай лежать коштовності.
–Що це? – з декотрою підозрою запитала я.
–Відкрий і побачиш.
У коробочці на зеленому шовку лежали дві шпильки з дерева. Таких гарних я ще ніде не бачила. Довгі, на кінцях закручені спіраллю та гладенькі, наче їх шкіркою полірували. Вони, крім того, чудово пахли. Цей запах я не сплутаю ні з чим.
–Ялівець?
Максим кивнув. Він явно насолоджувався тим, що мені подобається його дарунок.
–Я заслужив поцілунок? – з надіє в голосі запитав він.
–Так. – І я ніжно чмокнула його в щоку. Максим посміхнувся і пригорнув мене до себе, зігріваючи своїм теплом.
Ви гадаєте, що я забула про те, що Максим – ще дитина? Чи думаєте, що я така собі розбещена дівуля, що зваблює хлопчиків? Можливо, у чомусь ви праві.
Але мені настільки набридло постійно слідкувати за своєю поведінкою, аби ніхто, борони Боже, не подумав про мене нічого лихого; постійно стримувати свої емоції, аби у всьому бути гарним прикладом для дітей, що я вирішила влаштувати собі маленькі канікули.
Максим подобався мені, подобався так, як жоден чоловік до нього. І я не мала в собі достатньо сил, аби відштовхнути його. Принаймні не зразу. І не тут, на узбережжі, яке часто снилося мені у чарівних снах. Ми ніколи не будемо разом, це факт, і я ніколи не переступлю межі дозволеного. Найбільше, що може бути між нами – легкий флірт і тривка дружба, як зі Славком. Але зараз мені хотілося забути, що наш роман приречений, і уявити себе дівчиною, в яку закохався красень-юнак, і яка... Так, можливо, відповідає йому взаємністю. Мріяти так мріяти.
–Про що ти думаєш? – Максимове запитання повернуло мене на землю.
–Про тебе. – Я подивилася йому в очі і, піддавшись пориву, додала: – Я взагалі останнім часом забагато про тебе думаю.
–Нам вже час повертатися. – Голос Максима був хриплим. Можливо, його схвилювали мої слова, хоча не можна сказати напевно.
Він накинув мені на плечі свою куртку і ми пішли до огорожі. Проходячи повз кущі ожини, яка росла обабіч доріжки, я зачепилася за неї. Макс визволив мій рукав.
–Мені здається, наше почуття схоже на ягоди цього куща: шалено солодке, але, щоб хоча б торкнутися одне одного, треба обдертися об колючки.

Останній день в Криму я провела на самоті, тобто без Макса. Йому зателефонувала сестра і повідомила, що мати захворіла і він має виїхати до Києва, бо сестра не може доглядати своїх дітей та ще й матір. Особисто мені це здалося дивним, але Макс віднісся до вищесказаного спокійно: зібрався, купив білет до Києва і поїхав того ж дня.
– Не сумуй без мене, – усміхаючись сказав він мені, прощаючись у дверей нашого будиночку. – Я скоро повернуся.
– Мабуть, завтра я не встигатиму вгору глянути, не те що сумувати. – На завтра в нас була запланована екскурсія до Херсонеса. – А ось у дорозі мені напевно буде нудно. Без тебе мені й поговорити нема з ким.
– Добре, що нагадала. – Макс повернувся до кімнати і відкрив тумбочку. – Я залишу тобі плеєр. Слухатимеш у дорозі. Ну, до побачення. І хай ваш потяг не зупиниться на півдорозі!

Потяг до Миколаєва вирушав ввечері, а прибути мав після опівночі. Повкладавши дітей, сама я лягла, та спати не збиралася. В напівтемряві мені було досить важко розібратися з плеєром, тим більше, що я взагалі не дуже тямлю у техніці. Там вже стояв диск, і коли я увімкнула його, з чудо-машини полилася приємна музика. Десь за півгодини музика обірвалася і голос Макса промовив: «Зараз ти не зможеш заборонити мені сказати це. Я кохаю тебе, Вишеслава». За той час, що лишався до Миколаєва, я, мабуть, затерла диск до дірок.

Ваше мнение:
  • Добавить своё мнение
  • Обсудить на форуме



    Комментарий:
    Ваше имя/ник:
    E-mail:
    Введите число на картинке:
     





    Украинская Баннерная Сеть


  •  Оценка 
       

    Гениально, шедевр
    Просто шедевр
    Очень хорошо
    Хорошо
    Нормально
    Терпимо
    Так себе
    Плохо
    Хуже не бывает
    Оказывается, бывает

    Номинировать данное произведение в классику Либры



    Подпишись на нашу рассылку от Subscribe.Ru
    Литературное творчество студентов.
     Партнеры сайта 
       

    {v_xap_link1} {v_xap_link2}


     Наша кнопка 
       

    Libra - литературное творчество молодёжи
    получить код

     Статистика 
       



    Яндекс цитирования

     Рекомендуем 
       

    {v_xap_link3} {v_xap_link4}








    Libra - сайт литературного творчества молодёжи
    Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом.
    Ответственность за содержание произведений несут их авторы.
    При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore     
    Администратор 
    Техническая поддержка