Жанр: Проза: Рассказ Прочтений: 0 Посещений: 728 Дата публикации: 11.9.2011
Приємний літній день. Пташички співають за вікном, на небі ні хмаринки. А найголовніше, що до мне прийшла муза, для того, щоб написати ще один «chef-d'œuvre». Я риюся у шафі, щоб знайти свій улюблений зелененький записничок. Після цього очами шукаю свою улюблену ручку.
Все, я готовий. Як не дивно, але в цей раз зовсім нічого не продумував заздалегідь, як в старі-добрі часи. Зазвичай, почав з того, що в других описується десь у середині…
Але ось дивина. Таке почуття, ніби в кімнаті є ще хтось. Я відклав ручку та закрив записничок. Перевірив кожну кімнату та впевнився в тому, що в квартирі я один – знову почав творити.
Але й не пройшло хвилин десяти, як чиясь рука опустилася мені на ліве плече. Серце стало битися зі швидкістю, приблизно, 120 ударів в хвилину, по спині потік піт. Те, що я бачив кілька десятків разів у поганеньких трилерах відбувалося зі мною.
- Ну чого це ти? Повернись, ти ж давненько хотів з кимось поговорити.
Пролунав зовсім незнайомий мені голос.
- Чого ти чекаєш? – знову пролунав він.
Все таки, я вирішив повернутись і «О, Боже!», переді мною стояв азіат, років 50, явно нижче мене. Менше всього я чекав побачити монголоїда, який чудово розмовляє українською і, при цьому, кладе свою руку на моє ліве плече.
- Хто Ви? – тремтючим голосом запитав я.
Зрозуміло, мені б хотілося направити його, як можна, подалі, але так робиться лише тоді, коли розповідаєш поганеньку історію своїм знайомим.
- Я? – запитав чоловік.
- …
- Називай мене Харукі М.
*Що за Харукі М.? Стоп…*
- Мура…
- Гей-гей. Тихіше, я ж сказав «Харукі М.» - перебив мене чоловік.
Тоді я оглянув його з голови до ніг.
Він був у стоптаних тенісних тапочках, в звичайних білих шортах та у футболці того ж кольору.
- А тепер ближче до справи. Ти ж хочеш написати цікаве оповідання, так? – спитав Харукі М.
- Ну, так, - відповів я трохи вагаючись.
Тут, зненацька, роздався дзвінок у двері. Я здивувався. Хто це може бути? Сусіди, батьки? Але ні тих, ні інших я не дуже й то і чекав. Вставши зі стільця вже збирався йти і відчинити двері, як мене зупинив Харукі.
- Сиди, я відчиню.
Мені залишались тільки мовчки погодитись.
Через хвилину я почув якесь буркотіння. Одразу, за мить, переді мною з’явилась двухметрова горила. Що в біса тут коїться? Як горила сюди потрапила?! Добре, вона могла, спокійно, дістатися до будинку і залишитися непоміченою. Але, як не крути, вона повинна була, якось, потрапити на перший поверх, пройти біля бабусь, які сидять і зі спокійною душею і чистою совістю щось обговорюють, на когось намовляють… До того ж, хоча й конс’єржи (хто дав цім людям, які тільки й те роблять, що точать ляси цілий день, таку поважну назву?!) частенько пропускають найголовніше, але вони не могли не помітити величезного примата…
Стоп! Чому я про це думаю, це зовсім не реально, плід дурної фантазії. Знову чути буркотіння.
- Це Горі-сан, він мій давній знайомий, може чимось допоможе, - сказав Харукі М.
Я знову мовчки кивнув. Що ще залишається робити у такій ситуації?
Вони обоє сіли на диван і Харукі почав:
- В тебе є шось випити?
- Чай, кава, ніби, спрайт ще є.
- «Cutty Surk»
Із здивованими очима я дивлюсь на пана М.
- Хіба не пам’єтаєш? Це віскі є кожному моєму романі…
- Ем…Вибачаюсь.
- Гей, зовсім забув сказати для чого тут Горі-сан.
- …
- Ну, він критик, в той же час, такий-собі, «маркетолог» книжкової справи.
- Що?! Як? Це ж примат!
- Ну й, що з того? А якщо він не один? Сотні таких як він створюють моду, тенденції.
- Тобто?
- Знаєш різницю між модною та сучасною літературою?
- Ну…
- З одного боку, це синоніми. Адже Муракамі, Бігбідер, Вишнєвскій – вони й модні і сучасні. Але з іншого боку, Достоєвський теж може бути «модним». Зрозуміло, що у вузьких колах, дуже вузьких. Але факт залишається фактом.
«Хо-хо-хо» проіржав Горі-сан. Він підізвав Харукі і прошепотів йому щось на вухо.
- Банани є?
- Так.
- Неси.
- Раніше письменник, щоб написати щось гарне повинен мав мати, обов’язково, талант та вміння його застосувати. Зараз все змінилось. Талант не потрібен, але потрібна більщ важливіша деталь – стежити, аналізувати, бути у «шановних» місцях, прислуховуватись до «шановних» людей. Робити головним героєм персонажа, якого кожен впізнає в собі. Такого собі інтелігента-одинака, який не залежить від оточуючого життя, «зливається» з жінками на право і на ліво і просто «робить свою роботу». Зрозуміло?
- Ні. Так, що ж робити?
- Ти справді не зрозумів?
- Ну, як сказати…
- Тоді, як писав Ремарк, «спі, жрі і лежі с женщіной». Не забивай голову маячнею. Горі-сан, пішли.
Ваше мнение: