Libra - сайт литературного творчества молодёжи Libra - сайт литературного творчества молодёжи
сайт быстро дешево
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
Поиск:           
  Либра     Новинки     Поэзия     Проза     Авторы     Для авторов     Конкурс     Форум  
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
 Bodello - Найважливіше 
   
Жанр: Проза: Фантастика
Статистика произведенияВсе произведения данного автораВсе рецензии на произведения автораВерсия для печати

Прочтений: 0   Посещений: 668
Дата публикации: 31.3.2012



ВСТУП
Уявіть собі на мить нашу планету такою,котрою її подарував нам Бог.Її безкінечні поля,блакитні й прозорі річки та озера,незаймані й зелені ліси,засніжені,високі,прекрасні гори,повітря там таке свіже й чисте,що зробивши подих,відчуваэш,ніби твій організм "заправився",ніби ти можеш усе...
Але,на превеликий жаль,дорогий читачу,нам доведеться покинути ці райські місця,тому що наша розповідь буде проходити не у таких умовах.
О ні,наша розповідь буде проходити у довкіллі,геть не схожому на це.Довкіллі,зміненому людиною й часом...Нема лісів,э пустелі,нема прозорих річок і озер,э болота й забруднені води,повітря не додаэ сил,а вбиваэ...Ви спитаэте,а куди ж це все поділося?Невже через свій розвиток ми так попсували нашу планету?І що ми скажемо нашим дітям та онукам,який спадок їм полишимо?Та ні,справа не лише в екології та техногенному способі розвитку нашого суспільства.
Війна...Мабуть,як тільки наші ще мавпоподібні предки змогли підняти у руки камені та палиці,як тільки навчились робити примітивну зброю,мабуть уже тоді ми почали воювати один з одним...Причини?Причин повно,влада,землі,помста,ресурси,релігія,мова...Ато і просто банальна злість,те,що "сидить" у кожному з нас,бажання гнобити,відбирати...Приклади можна побачити усюди,ще у ранньому віці це проявляэться у деяких осіб,в школах,спільнотах,у буденності...І дайте такій особі владу,можливість впливати на свідомість інших людей...
Тож свою роль у занапаскудженні нашої неньки Землі зіграла війна,і далеко не останню.Як співав Тупак Шакур "У них э гроші на війну,та немаэ грошей на нас".Мабуть цим усе і сказано...У той час коли в Африці голодували діти,більш розвинуті країни витрачали шалені гроші і ресурси на вдосконалення зброї задля світового визнання та страху.
Але за все,що ми робимо,нас чекаэ чи то винагорода,чи то кара.Так було і цього разу.Тепер немаэ звичного для нас світу.Немаэ міст,немаэ інтернету та телебачення,немаэ нічого...Э лише безкінечні пустелі,в котрих вируэ беззаконня,та купки людей,чи то шукачів пригод,чи то бандитів,чи то поселенців,що шукають більш-менш сприятливі місця для проживання.Звісно,що люди почали відбудовувати декотрі міста,будувати якісь селища,але це усе лише віддалено нагадувало цивілізацію.
Але поки э світла квітка на темному полі,допоки у людей і буде віра в світле майбутнэ,якщо не для себе,то хоча б для дітей.І в декотрих людях ще залишились такі давно забуті поняття як любов,доброта,чесність та бажання саморозвитку.Поняття,заради котрих слід жити.Жити і знати,що ти правильно розпоряджаэшся часом,котрий тобі відведений.
Розділ 1
АДАМ
Сьогодні рівно 10-ий рік після Великого Вибуху.Було,як завжди,дуже жарко.Приблизно +30 градусів за Цельсіэм.
По піскам ішли двоэ.Чоловік та жінка,обидва молоді,не старше 30 років.Чоловік був худорлявий,короткострижений,брюнет.Він був одягнений у білу,подерту та брудну футболку й джинси.На ногах були сандалі,на голові бейсболка,на очах темні окуляри.З-за поюсу джинсів виднівся ржавий ніж.На плечах він ніс рюкзак із барахлом.Жінка нічого не несла,але було видно,що вона виснажена.Під очима у неї були велетенські темні круги.Вбрана вона була майже так само,як і чоловік,теж у джинси та сандалі.Тільки замість футболки у неї була червона сорочка.Довге,каштанове волосся було заплетене у косу,що спадала аж до низу її попереку.
-То кажеш ти почув це по-радіо,-спитала жінка.
-Так,голос казав,що там,на сході будуэться місто,в котрому пануэ мораль та закон.Там э чиста вода,харч та постіль,-відповів чоловік.
-У мене погане передчуття,-мовила жінка,-А що як це якась пастка?Від когось,на зразок "пустельників".Вони ж захопили багато радіовишок.
-А що ти пропонуэш,Маріэ?,-сумно спитав чоловік,-Це хоч якась надія.Поки живе вона,живемо і ми.
-Ніщо не схилить твоэї стійкості,Діма,-мовила, посміхаючись Марія.
-Ще перед вінцем я давав тобі клятву,люба,що ніколи не полишу тебе і завжди піклуватимусь за тебе.Я не знаю,що там буде зі мною,але обіцяю,з тобою все буде добре.Я зроблю все,щоб ти знайшла те місце,котрі шукають всі,та знаходять лише одиниці.
-Ми разом його знайдемо,-посміхнулась Марія,обняла Дмитра за плече та ніжно поцілувала.
-Диви,бо зараз упаду,-мовив Дмитро і вони обидва засміялись.
Тут Дмитро задумався,і згадав,що вони вперше засміялися за останні дні три.Це було сумно.Треба йому почастіше веселити Марійку.З цими думками Дмитро озирнувся по-колу.Аж тут його зір прикувала до себе невеличка будівля вдалечінь.
-Люба,ану витягни з мого рюкзака бінокля,будь-ласка.
Марія слухняно дістала бінокля з-за спини Дмитра та подала йому.Підвівши очі до бінокля Дмитро побачив бензоколонку.Ніяких слідів життя там не було.
-Пішли обережно туди,скоро почне темніти,а вночі тут так холодно,що можна дуба врізати.Якщо хоч щось там помітиш,одразу кажи мені,-мовив Дмитро та рушив у напрямку бензоколонки,одною рукою притримуючи рюкзак,а другою все ще тримаючи бінокля.
-Добре,-сказала Марія та пішла за ним,уважно вдивляючись вперед.
За метрів 50 до бензоколонки вони зупинились та сховались за кущами.Дмитро ще раз пильно розглядував місцевість у бінокля.Марія тихенько сиділа поряд.
-Ніби нікого,-мовив Дмитро,переводячи погляд на Марію,-Ти посидь тут,а я сходжу перевірю.
-Будь обережний.
Дмитро зняв рюкзака,витяг ножа та навшпиньки пішов до бензоколонки.
Починало сутеніти,піднявся вітер,десь завив койот.Дмитро,минувши заправку,підійшов до дверей будівлі з кассою.Обережно привідчинив двері,кинув оком по-приміщенню.По-підлозі катався пух та пил.Усюди лежали побиті пляшки,пусті пачки з-під сигарет та всяке сміття.Він повністю відкрив двері та зайшов.Підійшов до касси,у ній та на підлозі лежали купи довоэнних грошей.Він підняв одну пачку та сунув у кишеню,буде чим розпалювати вогонь.Більше нічого цінного він не знайшов.Тут двері відчинились і Дмитро злякано озирнувся.Та то була Марія,винувато посміхаючись,вона сказала:
-Це всього лише я.
-Нерви у мене ні в біса,-сказав Дмитро та посміхнувся.
Вони почали ходити по-приміщенню,досліджуючи його.Дмитро знайшов замкнені,броньовані двері.Мабуть там э щось цінне,та двері були міцними і плечем йому не вдалось їх вибити.Він почав длупатися у замку ножем,та лезо не проходило у замочну скважину.Підійшла Марія й мовила:
-У тій кімнаті э якийсь дивний ящик,на ньому висить замок,а посередина пробита невеличка дірка.Мені здаэться,що там щось рухаэться,щось живе.
-Пішли подивимось,-мовив Дмитро та полишив свою безнадійну справу.
Вони пройшли у паралельну кімнату,там колись лежав різний товар,адже у кімнаті було багато поличок та пустих морозильних камер.Біля одніэї з дерев\'яних полиць,лежав ящик,про котрий казала Марія.Дмитро припідняв його та поклав назад:
-Важкенький,-сказав він.
-Там ніби щось рухаэться та шкребеться,чуэш?,-спитала Марія.
Вони замовкли,прислухаючись.Дійсно,по-звукам було схоже,що там э щось живе.
-Чим би відкрити замок?,-спитав,ніби сам у себе Дмитро.
Обидва оглянулися навколо.На підлозі лежав відколовшийся від стіни,шмат бетону.Дмитро підняв його та вдарив по-замку.Щось у ящику почало шкребтися сильніше.Дмитро бив і бив,він і сам не знав навіщо,йому найбільше хотілося дізнатися,що ж у тому ящику,в той момент.І зрештою,замок зламався.Він обережно відклав його у сторону та відкрив металічну кришку ящика.
Дмитро,не повірив власним очам.У ящику лежало,замотане у ганчір\'я немовля.Рот у дитини був замотаний скотчем.Воно зацікавлено переводило погляд з Марії на Дмитра та простягало до них крихітні руки.У Марії потекла сльоза.Вона глянула на Дмитра та сказала:
-Яка тварюка могла так вчинити?
-Не знаю і не хочу знати,-відповів Дмитро.
Марія витягла немовля з ящику та поклала на підлогу.Вона простягла руку до скотчу,але Дмитро взяв її за руку та сказав:
-Я надіюсь,ти не збираэшся його визволяти й брати з собою?
-Ти жартуэш?,-спитала Марія,здивовано дивлячись на Дмитра,-Пропонуэш залишити його тут?
-Я знаю,що це звучить дико,але послухай,-нервово говорив Дмитро,-Його хтось тут закрив,залишивши дірку для дихання,отже хтось за ним і повернеться...
-А що як не повернеться?,-перебила Марія,-І взагалі,звідки ти знаэш які саме люди його тут полишили?Я сумніваюся,що любляча мати так учинила би зі своэю дитиною.
-Нехай,але у будь-якому випадку,що ми можемо запропонувати йому?Нам самим,не вистачаэ їжі,а йому потрібне дитяче харчування,нормальний,здоровий сон і...і...і безліч інших речей.
Марія понурила голову.
-Він буде затримувати нас у дорозі та зменшить наші шанси на виживання...,-продовжував Дмитро та Марія перебила його.
-Ти лишень послухай себе,-гірко посміхнулась Марія,-Не за таку людину я виходила заміж.Що ми можемо дати йому? Життя.Не багато,ні мало.А він дасть нам стимул,стимул не здаватися.
Дмитро хотів було щось сказати,та Марія продовжила:
-У будь-якому випадку я не полишу його тут,краще я помру із ним,ніж буду "виживати" без нього.Батько завжди казав мені,при будь-яких умовах залишайся людиною.Ти зі мною?,-спитала Марія дивлячись в очі Дмитрові.
Дмитро посміхнувся,взяв її за руку та мовив:
-Я завжди з тобою,ти це знаэш,-сказав він та поцілував її у лоба.
Він піднявся та задумливо глянув у вікно.
-Це хлопчик,-весело сказала Марія,-Давай назвемо його Адамом,я знаю,що це банально,але...
Та далі Дмитро не слухав.Він побачив дві вогняні кулі,то були фари,скоріш за все мотоциклів,що розрізали нічну пітьму.
-Лайно,-сказав Дмитро.
-Ти чого,-спитала здивована Марія.
-У нас гості.Може його батьки,не знаю,я не хочу ризикувати.
-Тікаймо,-сказала Марія,підняла малого на руки та вже збиралася іти до дверей,але Дмитро взяв її за лікоть та сказав:
-Вони дуже близько,побачать,як ми вигодимо,шукай щось на зразок викрутки.
-Але навіщо?
-Просто роби як я кажу!,-гукнув Дмитро та рушив до зачинених броньованих дверей.
Він знов почав колупатися ножем у замку,озираючись в пошуках чогось кориснішого,за ніж.Рев двигунів був уже дуже близько.Дмитрові стало страшно,так страшно йому не було давненько.Найбільше за все на світі він зараз хотів відчинити ці двері.Аж тут Марія підбігла із малюком та простягла йому свої дрібні ножиці.Він схопив їх,сунув у скважину,і в цей момент у нього в голові пролунало дві думки,як же він не згадав про її ножиці та ура.Замок піддався і у цей момент рев моторів заглох.Дмитро відчинив двері,похапцем закинув туди рюкзака,взяв малого із Маріэю та зачинив двері.У приміщенні було темно.Він витягнув невеличкого ліхтаря та освітив кімнату.В очах у нього була радість.Це була складова,тут було повно усякої живності,консерви,питво,чіпси...
Аж тут двері відчинились і почулися кроки.Дмитро миттю потушив ліхтаря та хотів було сказати Марії,щоб притримала малому рота,а потім згадав,що він у нього і так все ще заклеэний скотчем.
-Беремо малого й валимо до босса,-сказав перший голос,чоловічий,суворий голос.
-Як же добре ми грабанули тих бродячих торговців,сьогодні гуляэмо,-засміявся другий голос,теж чоловічий,сильно прокурений.
Дмитро почав подумки молитися Богу.Вони прийшли за пацаном,а його там нема.Хоч би вони не почали вибивати ці двері,хоч би цей малий не був для них дуже важливим,хоч би вони пішли своэю дорогою...Дмитро підніс вказівного пальця до губ,а Марія ствердно кивнула.Він знав,що вона і так розуміэ у якій вони зараз небезпеці,але чомусь усе одно так зробив.
Кроки пішли у кімнату з ящиком.Одразу ж почулася нецензурна лайка,що супроводжувалася прокляттями.
-Якесь падло забрало пацана.Клавдій нас уб\'э,-мовив,ледве не плачучи перший голос.
-Чого це нас?Це ти запропонував залишити його у ящику!Я ж казав,що краще узяти його з собою.До того ж байдуже,живим чи мертвим ми б його довезли!А тепер усе...,-сказав прокурений голос.
-Треба його пошукати,-сказав перший голос.
-Де?,-глузливо запитав другий,-Може його узагалі забрала друга банда, а нас усього двоэ.Та й навіть якщо його забрав якийсь мандрівник,то де його зараз шукати?Може його вже взагалі з\'їли,часи зараз суворі...
-То що робити?
-Їхати до босса,получити по-шиям та святкувати вдале взяття торговців.Він нас не вб\'э,адже ми усе одно прийдемо зі здобиччю.
-Тільки ж не кажи,що то була моя ідея,з ящиком,скажи,що наша,удвох легше буде віддуватися.
-Та куди я дінуся,ти хоч і дурко,але мій брат.Але з тебе пляшка.
Почувся сміх та кроки.Потім на секунду була пауза і хтось спробував відчинити двері,в якій знаходилися наші герої,та йому звичайно не вдалося.
-Пішли,вони і у минулий раз були закриті,-сказав прокурений голос.
-Може вибити замок кулею?
Тут у Дмитра шалено забилося серце.
-Не будь йолопом,у моэму револьвері три кулі і в твоїй рушниці лише пару куль залишилось,а нам ще через усю пустелю пертися.
-Ну як скажеш.
Почулися кроки та звук відчинюваних дверей.Дмитро полегшено видихнув та вмикнув ліхтарика.
-Як ти казав,хтось по-нього повернеться?,-перекривила його Марійка.
-Давай не будемо про це,-сказав Дмитро,-Посидимо тут на всякий випадок до ранку.Це ж "піщаники" були.Чула,вони називали ім\'я босса,Клавдій.
-Дай Бог нам більше не зустріти їх на своэму шляху,-сказала Марія та зняла скотч з рота малого.
Дмитро злякався за такий необдуманий вчинок дружини,адже немовля могло б заплакати,а ті хлопці навряд чи далеко встигли від\'їхати,але на диво хлопчик не виронив ані звука.Дмитро взяв з полички консервовану кукурудзу та сказав:
-Ну що,повечеряэмо?
-Це справжнісіньке Эльдорадо,-посміхнулась Марія.
Вона поклала малого на підлогу,взяла банку кукурудзи і собі,а Дмитро поставив ліхтаря посередині кімнати,всі сіли колом коло ліхтаря.Це було схоже на справжню сімейну вечерю.
-Як думаэш,скільки йому?,-спитав Дмитро,дивлячись на малого.
Марія рукою привідкрила рота,зубів там не було.
-У мене знань про дітей не більше,ніж у тебе.Але молочних зубів у нього нема.Мабуть рік,чи менше.
-Чим же нам його годувати?,-спитав Дмитро.
-Поки що я дам попити йому води.А потім спробую годувати його грудьми.
-Та ти у нас справжнісінька мати,-всміхнувся Дмитро.
-А ти батько,-відповіла посмішкою Марія,поючи малюка водою з-під пляшки.
-Ти казала,що хочеш назвати його Адамом?
-Так,якщо ти не проти.
Дмитро доїв свою кукурудзу,відклав у сторону бляшанку та сказав:
-А ти щасливчик,Адаме.Надобраніч,кохана.
-Надобраніч, милий.
Так вони й поснули у кладовій при світлі ліхтаря.Хотіли знайти де переночувати,а знайшли повноцінну сім\'ю.
Розділ 2
СИЛА ВІРИ
Святмісто.Одне з небагатьох міст,котре можна назвати цивілізованим.Главою міста був першосвященник Петро,котрий жив у Білому Соборі,що стояв посеред міста.На верхівці Собору розміщувався велетенський,золотий хрест,що виднівся здалеку,за межами міста.Він символізував релігію та культуру міста.
Саме по-цьому місту йшов Рамода.Люди розтупалися,даючи дорогу його величній постаті,а він лише зверхньо посміхався.Рамода був одягнений у дорожний,чорний костюм,що супроводжувався довгим плащем,заляпаним знизу брудом.У цьому костюмі не було жарко удень та холодно увечері.На очах у нього були темні окуляри.Самому йому було років 40,він мав лису голову,але дуже гарну,чорну,густу бороду.Він був невеликого зросту,але доволі коренастий.У "минулому" житті Рамода був звичайнісіньким вантажником,але після Великого Вибуху він ніби опинився у своїй стихії.Він став найманцем,але яким,його ім\'я та вигляд знали всі,від старих до малих.На нього рівнялися,про нього розказували розповіді та травили байки.А зараз у його послугах був зацікавлений сам першосвященник Петро,глава міста.
Містом цим заправляла церква.Але "райським містечком" його не назвеш.Повсюди сиділи бідняки,просячи милостиню,стояли торговці й шарлатани,що пропонували ліки від невідомих,нових та жахливих хвороб.Тут стояв такий сморід,що Рамода часто від нього кривлявся,можливо,люди,що жили тут,уже звикли до нього,та Рамода його ледь терпів.То-тут то там їздили повозки зі знатними людьми,серед котрих було багато священників.Та найжахливішим було те,що повозки ці були запряжені не кіньми,не віслюками,а людьми,рабами,котрі погрузли у боргах та нищиті і самі себе продали.
Минувши усе це видовище,Рамода опинився біля Собору.Це була дійсно велична споруда,чудо архітектури.Висічений із білого каменю,високий,прекрасний собор із золотим хрестом на верхівці,що відблискував на Сонці.Біля воріт собору стояло двоэ охоронців,вбраних у пурпурні туніки та озброэних рушницями.Сам собор був оточений зеленими садами,що поливалися лише чистою водою кожен день.Першосвященник приховував,де він бере чисту,прісну воду,але в нього було її повно і він продавав її за шалені гроші.
Минувши ворота,Рамода почав підійматися крутими довгими сходами нагору,адже келія першосвященника була на самій верхівці.По-дорозі Рамода наслухався церковних пісень та надивився ікон.
І ось нарешті він підійшов до келії,котра була прикрита пурпурною,тонесенькою,напівпрозорою тюллю.Біля неї сидів Борха,чоловік іспанського походження,товстий,короткострижений і сивий.Борха потягував цигарку,прищуючи при цьому праве око.Він був вірним "псом" першосвященника,саме Борха прийняв неабияку участь у становленні Петра на його сьогоднішню посаду.Всі знали,що руки Борхи по-лікоть у крові.Сам він хвастався,що забрав більше життів,ніж будь-яка смертоносна хвороба.Зараз же Борха займав посаду особистого тілоохоронця першосвященника,і хоча йому було вже за 50,око його було й досі гострим,а рука твердою,щоб добре користуватись револьвером.
-Ти ще й досі живий?,-спитав потягуюючи цигарку,Борха.
-Як бачиш,-ніби між іншим відповів Рамода.
-Зброю та дорожну сумку залиш у мене.Не те щоб я тобі не довіряв...
-Робота така,-договорив за Борху Рамода,та зняв з плеча сумку,а з-за поясу витягнув старенького ТТ та передав його Борсі.
-Краще старенький ТТ,ніж дзюдо і карате,-кинув Борха та потушив цигарку об попільничку,-Не розумію чого тебе вважають таким крутим,як на мене,нічого ти не вартий.
-Твою циганську дупу я нашпигую свинцем швидше, ніж ти застібнеш ширіньку,-голосно сказав Рамода,так,що це почула пара монахів,стоявших неподалік,ті регочучи і ховаючи лиця,видалилися.
-Я іспанець,а не циган,-лише сказав Борха,а потім мовчки вказав рукою на тюль.
Рамода пройшов у келію і опинився в довгому коридорі,вистеленому килимом.Він пройшов по-килиму і опинився в просторій кімнаті з вікнами на місто.Посеред кімнати стояв письмовий стіл з купою паперу на ньому,збоку було новеньке,гарне ложе,саме на ньому лежав та дивився на стелю першосвященник.
-З Борхою проблем не було?,-спитав Петро,все ще дивлячись на стелю,-Він тебе недолюблюэ,не знаю чого.
-Я помітив,-мовив Рамода та підійшов до вікна.
Панорама з вікна була ще та.Було видно усе Святмісто,та безкрайні піски його земель.На мить Рамода був вражений цим видом та навіть привідкрив рота.
-Гарне в мене місто?,-спитав Петро,піднімаючись з ложа та посміхаючись.
-Високо ти забрався,-сказав вражений Рамода.
-Так я ближче бо Бога,-сказав Петро і підійшов до вікна,ставши поряд із Рамодою.
Сонце осяяло лице першосвященника.На його майже лисій голові заблищав піт.Глава Святміста був низького зросту,вдягнений у чорну рясу,пухкий,зі звисаючими,як у хом\'яка, щоками.
-То чим пов\'язаний такою честю?,-спитав Рамода,відійшовши від вікна.
Петро теж відійшов від вікна та сів за письмовий стіл.Взяв звідти носовичка та потер спітнілу голову,потім вказав на стілець навпроти столу й мовив:
-Сідай,ми з тобою інтелігентні люди,бесіда буде довгою.
-Дякую,-сказав Рамода й сів.
-Ти віриш у Бога?,-спитав Петро,почухуючи ніс.
-Відверто кажучи ні.
-Я теж.Але,якою силою,на твою думку наділена віруюча людина?
Рамода почухав підборіддя,посміхнувся й мовив:
-Щось у нас тут намічаэться філософська розмова...
Першосвященник засміявся:
-Нехай і філософська.Ти чув вираз:"Віра моя-щит мій"?
-Чув.
-Наше місто побудоване на вірі.Люди вірять,що Святмісто знаходиться під пильним оком нашого Господа.Саме завдяки вірі тут живе так багато людей.
-Так,-продовжив,трохи почекавши Петро,-наше місто далеке від ідеалу,навіть від норми.Але безсумнівно найкраще місто післявоэнного періоду.І що найголовніше-ми розвиваэмося.
-До чого ти ведеш?,-спитав Рамода.
-Хочеш одразу до справи?,-посміхнувся першосвященник.
Рамода ствердно кивнув.
-Ти чув про народ,що поселився на болотах?
-Це ті,що називають себе послідовниками Мокош?
-Так.Вірячи чуткам усі вони схожі на гуманоїдів.У них велетенські голови і дистрофічне тіло.Вони вважають Мокош своїм божеством.Кажуть,що саме вона зробила їх такими.
-У їх божества э пол,-іронічно спитав Рамода.
-Вони завжди кажуть "вона",говорячи про Мокош.
-Звідки тобі це все відомо?З ними,наскільки мені відомо,ще ніхто не контактував.
-Ми дійдемо до цього,-відмахнувся першосвященник й продовжив,-Тож ця Мокош зробила їх тіла дуже вразливими,але їх розумові здібності значно виросли.Вони можуть силою думки зрушувати з місця предмети,причиняти головний біль,а їхні гуру можуть навіть убивати думкою...
-Це все байки,-перебив Рамода.
-Ні,не байки,-посміхнувся Петро,-Але кажуть,що вона приймаэ до своїх лав лише обраних,не усіх.Мокош безтілесна,адже вона Бог.Зараз дуже багато людей покидають моэ місто у пошуках кращої долі.Їм не вистачаэ терпіння.Великі діла не робляться швидко.
-То чим я можу допомогти?,-спитав стомлено Рамода.
-Далеко не усі знають про послідовників Мокош.Декотрі вважають це міфом.Я хочу навчитися тому,що вміють вони.Нехай моя голова розбухне від знань,а тіло стане немічним,але я зможу явити чудо людям.Я скажу їм,що цей дар дав мені Господь,щоб довести,що він обрав мене мессіэю.І повірячи у мене,люди знову будуть робити,що я їм скажу.Вони будуть іти сотнями,тисячами до мого міста.І разом ми відбудуэмо усю велич людської цивілізації.
-Сильно сказав,-буркнув Рамода,-Так що...
-Пішли зі мною,-перебив його Петро і встав з-за столу,-І ти зрозуміэш,що потрібно від тебе.
Рамода теж піднявся і рушив через тюль за першосвященником.Побачивши їх,піднявся Борха й спитав:
-Ідемо до в\'язниці?
-У соборі і в\'язниця э?,-спитав Рамода,-Як це мило.
-У нас э все,-посміхнувся Петро,-Можеш віддати нашому другу його зброю й речі,Борха.
Борха мовчки віддав речі Рамоді.Потім вони ішли довгими коридорами,рушаючи то вліво то вправо.Це був справжній лабіринт,і Рамода дорогу назад навряд би знайшов.Аж тут вони опинились перед металічними,заржавілими двірьми.Борха постукав у них кулаком.
Двері відчинились і на порозі з\'явилась постать старезного,бородатого дідугана.На поясі у нього висіла зв\'язка ключів.
-Відчини п\'яту камеру,-звелів Петро.
Дід витягнув ключі та повільно рушив до п\'ятої камери.Всі троэ рушили за ним.Рамода кидав погляди на інші камери,в них сиділи худощаві і зневірені жінки й чоловіки,вони навіть не підняли своїх голів.Це були живі мерці.І хоча Рамода геть не був чутливим чоловіком,але при їх виді у нього сжалося серце.
-Хто вони?,-спитав Рамода.
-Не звертай уваги,-мовив першосвященник,-Вони забагато знають.
При цих словах Борха потворно посміхнувся.
І ось вони дійшли до п\'ятої камери,старий відчинив двері і відступив,даючи пройти.Всі троэ увійшли у камеру.
У ній,прикований до кандалів сидів послідовник Мокош.Це була лиса дистрофічна людина з великою,розбухшою головою.Одягнений він був у одну лише набедрену пов\'язку.Його голова була туго обв\'язана резиновою ниттю.
-А нащо ви обв\'язали його голову?,-спитав Рамода.
-Він дуже сильний послідовник.Убив одного з наших думкою.Ця нехитра резинка обезброюэ його,-відповів Борха.
-А як ви його спіймали?,-спитав Рамода.
-Він ходив по-болоту у пошуках якоїсь трави,котру вони їдять,забув її назву,-сказав Петро.
-А вам не здаэться,що це дуже жорстоко по-відношенню до нього?,-спитав Рамода.
При цих словах послідовник підняв свою голову та глянув в очі Рамоді.Від цього погляду Рамоді стало ніяково і він відчув дивне,ні з чим не порівняне відчуття,ніби по-його мозку пробігають якісь імпульси,ніби у його голові э щось живе.
Борха голосно зареготав та сказав:
-Здаэться ти йому сподобався.
Послідовник опустив голову і відчуття пройшло.
-Нічого жорстокого,-сказав першосвященник,-Ми його поїмо і кормимо.Після невеличкої розмови він погодився відвести нас до одного зі своїх храмів,там де Мокош приймаэ новачків.
-Розмови?,-спитав Рамода,-Щось він не виглядаэ дуже балакучим.
-Якщо хочеш Борха може розв\'язати йому язика,-сказав Петро.
-Ні,не треба,-швидко відповів Рамода.
-Яке добре серце,-саркастично сказав Борха,посміхаючись.
-Я пропоную тобі піти у той храм з нами.У цьому і заключаэтьмя те,нащо я тебе покликав,-сказав Петро,-Він казав,що охорона храму невелика,там усього двоэ послідовників при вході.Вони не озброэні.
-Але ти міг би узяти якогось звичайного вишибалу,чи одного зі своїх людей,чого саме мене?,-спитав Рамода.
-Бо в тебе э розум,-відповів Петро,-Він може знадобитися нам у храмі.Можливо наш друг бреше,і охорони там значно більше,тоді нам знадобиться твій бойовий досвід.Можливо у храмі будуть якісь пастки,тоді нам знадобиться твій розум та відчуття небезпеки.А можливо по-дорозі туди чи назад ми зустрінемо якусь потвору,породжену радіаціэю та зміною навколишнього середовища,і знову знадобишся ти.Я начуваний про тебе,Рамода,про твій подвиг із Колоссом.
-А винагорода?,-спитав Рамода.
Першосвященник взяв його за плече та вивів із камери.Усі троэ вийшли із в\'язниці і Петро відповів:
-Я чув,що ти збираэшся на пенсію.Так ось,я пропоную тобі найкращу хатину у нашому місті та пожиттэвий запас прісної,чистої води.Буде добре і тобі і мені,адже ти будеш хорошою рекламою нашого міста.Святмісто-вибір Рамоди.Звучить.
Першосвященник засміявся.
-Винагорода просто чудесна.Але щось забагато як для такої роботи,-відповів Рамода.
-Винагорода заслужена,-спокійно сказав Петро,-Ти приймеш неабияку участь у становленні моэї імперії.Після того як Мокош подаруэ мені свій дар,я знищу усіх її послідовників.Зітру з лиця землі будь-який слід їхнього існування.Буду радий якщо ти допоможеш мені і у цьому та впишеш своэ славне ім\'я у нову історію людства,але це вже твій вибір.
-Що ж,я згоден.А щодо вписування свого імені,я ще подумаю,-сказав Рамода.
-Чудесно,-посміхнувся першосвященник.
Першосвященник і Борха викликали у Рамоди різку антипатію.Таке ж саме відчуття викликало у нього і саме місто.І він збирався не погоджуватись на завдання.Але пожиттэвий запас прісної і чистої води...чорт,чиста вода зараз найдорожча і найрідкісніша річ на Землі.І нарешті можна виходити на пенсію,не ризикуючи більше життям.Що ж поробиш,працедавець не завжди може подобатись,але умови,умови хороші.

Ваше мнение:
  • Добавить своё мнение
  • Обсудить на форуме



    Комментарий:
    Ваше имя/ник:
    E-mail:
    Введите число на картинке:
     





    Украинская Баннерная Сеть


  •  Оценка 
       

    Гениально, шедевр
    Просто шедевр
    Очень хорошо
    Хорошо
    Нормально
    Терпимо
    Так себе
    Плохо
    Хуже не бывает
    Оказывается, бывает

    Номинировать данное произведение в классику Либры



    Подпишись на нашу рассылку от Subscribe.Ru
    Литературное творчество студентов.
     Партнеры сайта 
       

    {v_xap_link1} {v_xap_link2}


     Наша кнопка 
       

    Libra - литературное творчество молодёжи
    получить код

     Статистика 
       



    Яндекс цитирования

     Рекомендуем 
       

    {v_xap_link3} {v_xap_link4}








    Libra - сайт литературного творчества молодёжи
    Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом.
    Ответственность за содержание произведений несут их авторы.
    При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore     
    Администратор 
    Техническая поддержка