Libra - сайт литературного творчества молодёжи Libra - сайт литературного творчества молодёжи
сайт быстро дешево
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
Поиск:           
  Либра     Новинки     Поэзия     Проза     Авторы     Для авторов     Конкурс     Форум  
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
 911 - Неочікуваний Гість 
   
Жанр: Проза: Рассказ
Статистика произведенияВсе произведения данного автораВсе рецензии на произведения автораВерсия для печати

Прочтений: 0   Посещений: 399
Дата публикации: 9.12.2014

-

Замість передмови:
- Куди їдете?
- В Волноваху. Мнє надо в банк.
- Куди їдете?
- Тожє в Волноваху. В пенсіонний фонд.
- Куди їдете?
- В Волноваху. Надо дєнєг с карточкі снять.
- Куди їдете?
- Дружина з дитиною виїхали. Хочу провідати, поздоровити малу із Днем народження.
- … Бажаю вам доброї дороги.

Спочатку жителі містечка почули гуркіт техніки, що стрімко наближалася до околиць. Вже згодом можна було розгледіти темні плями БТР, БМП та кількох «Уралів», що впевнено різали білосніжне поле в потрібному напрямку. Холодне зимове повітря одразу заповнила напруга: тиша змінилася ревінням двигунів. На вулицях містечка нікого не лишилося. Люд розбігся по домівках не озираючись: не знали, хто наближається, та чого чекати від прибульців.
Машини рухалися швидко, першими в місто потрапили кілька БМП. Бійці, зіскочивши з броні, одразу розгорнулися в кілька колон по п’ять-десять чоловіків та розбіглися в різних напрямках.
«З Богом, хлопці», - Павло вів свою роту на нову передову. Вже котру передову за останні півроку. Доводилося збирати всі сили, щоб не відводити очі під поглядами з обвітрених, втомлених облич своїх воїнів. Сидів на броні одного з понівечених шрапнеллю БМП та проводжав своїх підлеглих, побратимів, що вже перевіряли двори прилеглого спального району. А потім дививсь на ще один БМП, що повів за собою два «Урали» з пораненими до місцевої лікарні.
- Що з відсталими? – пара на морозі так і валила з його рота. На бороді з’явився іній. Один з хлопців доповів командиру:
- Один «Урал» став в десяти кілометрах звідси. Його «беха» лишилася прикривати.
- З ними зв'язок є? Стабільний? – злізаючи з броні, ховаючи автомат за спину.
- Так. Доки що все гаразд.
- Добре. Контролюй ситуацію та тримай напоготові ще пару.
- Слухаюсь!
Павло добре знав це містечко, бо народився і виріс тут. Сказав би, що додому повернувся, та не лишилося тут нікого з рідних. Домівки також не лишилося. Одразу впізнав п’ятиповерхівки, а далі пам'ять домалювала двори та вулиці, котрими колись, малечею, бігав, немов скажений.
Хлопцям встиг розповісти що і де робить. Ті, в свою чергу, метушилися, намагаючись до ночі встигнути знайти тепло та безпечний куток. Техніка пішла далі до відвалів місцевого кар’єру, ховатися за ними, ще кілка «Уралів» поїхали до місцевих продовольчих складів. Павло став біля знаку на в’їзді в місто та витягнув з під бронежилету свою балаклаву. Трохи зітхнув та зупинив проїжджаючий повз нього грузовик. Водій пригальмував, а командир швидко скочив на сходинку та махнув їхати далі.
Здіймаючи білу куряву вулицею, вони проїхали пів міста, доки Павло не побачив першу знайому людину. Одразу постукав у вікно, нервово замахав. «Хоч би не втік! Такий збіг обставин!».
Та чоловік, що йшов обабіч дороги, зберігав спокій до останнього. Чув, що машина зупинилася, та не побіг, намагаючись не провокувати. Але й не зупинився, коли один з бійців, що вистрибнув з теплої кабіни допомогти Павлу, крикнув йому стояти на місці. Крокував далі, хоч і повільно, доки коротка суха автоматна черга в повітря не змусила його завмерти. Двоє в балаклавах, схопивши його під руки, повели до кузову. Хтось з них опустили шапку чоловіку з лоба на очі, а кілька пар рук швидко перетягнули полоненого через борт.
Вантажівка попрямувала до місцевого відділку міліції, де Павло наказав кільком хлопцям довідатися про стан справ в місті та знайти йому вільний кабінет. За кілька хвилин в невеличке темне приміщення втягли полоненого чоловіка, слідом зайшов командир.
- Сиди мовчки й не рипайся, - людину кинули на стілець в куток. Один з воїнів передав Павлу речі, що встигли відібрати в чоловіка, обшукавши ще в кузові «Уралу». Небагато: паспорт, сигарети, запальничка, зв’язка ключів та телефон. Відкрив паспорт та перегорнув кілька сторінок: «Дмитренко Андрій Вікторович… Одружений. От, дідько.»
Розташувався за столом проти Андрія Вікторовича та розблокував його телефон. Двері в приміщення про всяк випадок зачинять не стали. Було чутно розмову в коридорі:
- Скільки затриманих зараз в камерах дільниці?
- Та не багато.
- За що потрапили?
- Та хто за що…
- Не такай мені. Кажи конкретно.
Павло знайшов в «галереї» останні фото та впізнав на них Юлю. Щось трішечки скрутило під серцем. Не біль, напевне. Скоріше відчуття холоду та самотності. «Ось же вона, зовсім поруч. Іди і бери. Чого ти сидиш?» Ні, так і остався на своєму місці, знов і знов гортаючи одне фото за другим. Півгодини не міг звести з неї очей.
Пам'ять – дивна річ. Павло довго був впевнений, що все забудеться. Достатньо буде лиш змінити оточення, забити чимось голову та перевантажити м’язи. Та її очі не стерлися. Кров та біль, які оточували його постійно останні півроку, не змогли витіснити з його серця її посмішки. Він, нібито й на ногах інколи не міг стояти, і вуха від залпів або вибухів закладало на півдня. Та все одно, лише торкався головою скрученої в подушку ковдри, або чиєїсь теплої куртки, як одразу чув Юлин голос. Щось одразу пригадувалося, таке тепле, спокійне, давнє і майже забуте. Тим і грівся останні місяці. Спогадом.
Знайшов на телефоні Андрія Вікторовича окрему папку з відео та запустив перше. Приміщення наповнив жіночий сміх. Юля тікала від свого чоловіка десь у міському парку, а той її таки наздогнав та встиг закарбувати їх поцілунок.
Павло побачив здивовані очі стоячого в дверях воїна, потім поглянув на тремтячі коліна Андрія Вікторовича. «Боїться за неї».
Раптом телефон в руці Павла задзвонив. «Кохана, привіт», - хотів сказати, але мовчки зняв слухавку та почув знайомий голос:
- Алло! Алло! Ти де? Ти мене чуєш?! – мовчав, прислухався, намагаючись щось пригадати. Вийшов в коридор та віддав слухавку підлеглому.
- Скажи, що з полоненим все гаразд.
- З полоненим все гаразд, - доповів хлопець та закінчив розмову. Віддав назад телефон.
Павло повернувся до Андрія та вклав апарат йому в руку.
- Пробач, що так вийшло, - прошепотів командир. - Бережи її.
- Павло? Це ти? – промовив чоловік. Бліде від страху обличчя виглядало з під зимової шапки. Не дочекався відповіді, бо друг дитинства вже пішов геть. Почув десь з далеку його голосні впевнені доручення:
- Все гаразд, не чіпайте його. Нормальний парубок, можна відпустить.
Хтось вже доповідав Павлу про початок наступу ворога, коли Андрія виводили крізь коридор. Краєм вуха встиг вловити, що рота не лишає місто, лишень перегруповується на його околицях, намагаючись не наражати на зайву небезпеку містян.

Неначе п’яний крокував додому. Голова йшла кругом від пережитого переляку. А коли ввійшов до квартири, ноги заніміли. Сповз по стінці, дивлячись як дружина біжить його підійняти. Її перелякані очі не відриваючись дивилися на його бліде чоло. Теплі руки обійняли, допомогли роздягнутися. Юля нічого не спитала у Андрія – ще встигнуть побалакати. Головне - була поруч. Дивився, як ставила страви на стіл.
Андрій сів вечеряти разом з нею, та нічого не лізло до рота. Блимав на тарілку, крутив в руці виделку. Юля, щоб якось приборкати мовчання, заповнити чимось тишу, ввімкнула невеличкий телевізор, що висів біля кухонних шафок.
Разом подивилися репортаж про те, як бійці якогось батальйону після ротації повернулися додому. Показували дівчинку, яка посміхаючись обіймала тата. Потім кореспондент спитала малу, чи сумувала та за батьком. А та взяла й зненацька розревлася. Щирі дитячі сльози котилися по щоках, а тато дівчинки разом з кореспонденткою дивувалися – чого це вона?
У Андрія теж підтупни до очей сльози: пригадав, що в Павла вже немає батьків. Дому немає – хтось із «доброзичливих» сусідів спалив, дізнавшись, що той пішов воювати. А що Павлу було робити, коли кохана його кинула?
Якось в рядок все стало Андрієві. Вийшов геть із кухні та зачинився в спальні – тихесенько прийти до тями, щоб Юля не чула.
- Що сьогодні трапилось? – пізніше спитала.
Він промовчав, відмахнувся. А потім ніби питаючи сказав:
- В Павла ж не лишилося родичів? Та й друзів у нього небагато було? Куди ж він повернеться, якщо повернеться? Хто його зустріне, як в нього окрім війни зараз нічогісінько немає?

08-09.12.2014 р.
Ваше мнение:
  • Добавить своё мнение
  • Обсудить на форуме



    Комментарий:
    Ваше имя/ник:
    E-mail:
    Введите число на картинке:
     





    Украинская Баннерная Сеть


  •  Оценка 
       

    Гениально, шедевр
    Просто шедевр
    Очень хорошо
    Хорошо
    Нормально
    Терпимо
    Так себе
    Плохо
    Хуже не бывает
    Оказывается, бывает

    Номинировать данное произведение в классику Либры



    Подпишись на нашу рассылку от Subscribe.Ru
    Литературное творчество студентов.
     Партнеры сайта 
       

    {v_xap_link1} {v_xap_link2}


     Наша кнопка 
       

    Libra - литературное творчество молодёжи
    получить код

     Статистика 
       



    Яндекс цитирования

     Рекомендуем 
       

    {v_xap_link3} {v_xap_link4}








    Libra - сайт литературного творчества молодёжи
    Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом.
    Ответственность за содержание произведений несут их авторы.
    При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore     
    Администратор 
    Техническая поддержка