Libra - сайт литературного творчества молодёжи Libra - сайт литературного творчества молодёжи
сайт быстро дешево
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
Поиск:           
  Либра     Новинки     Поэзия     Проза     Авторы     Для авторов     Конкурс     Форум  
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
 Георгій Ухов - Весільні мандри „батька” 
   
Жанр: Проза: Рассказ
Статистика произведенияВсе произведения данного автораВсе рецензии на произведения автораВерсия для печати

Прочтений: 0   Посещений: 58
Дата публикации: 19.10.2017

Один эпиход "гражданской войны" начала 20-го века в Украине. Участники событий: махновцы, красные партизаны и простые селяне.

Сидимо ми з дідусем на призьбі в холоду акацій. Він палить люльку, а я заглядаю на люльку, „як сорока в кістку”. Мені теж кортить попробувати, але я розумію що це неможливо, бо уже від діда заробив лозини, коли без дозволу брав тютюн. Я зачаровано дивлюсь як дідусь Митро х насолодою смокче свою люльку і випускає клуби диму. Закінчивши палити він вибиває попіл з люльки об акацію і кладе її до кишені, розправив сиві, як два голуби на рушнику у мами, пишні вуса, підняв густі чорні брови, відкашлявся, було чути як десь глибинно в грудях „сопілки співають” від постійного паління. Окрім тютюну від дідуся постійно чути духмяний подих свіжого дерева. Це тому, що він працює в колгоспній майстерні по ремонту різного знаряддя. Діду Митру уже за шість десятків з гаком, але він ще був кремезної статури, загартований постійною селянською працею, голодоморами і немов той віковий дуб, що росте в нашому селі над кручею, загартований вітрами і сонцем, держить землю а гіллям підпирає небо...

Побачивши що кури на чолі з вогняно-червоним півнем йдуть через вулицю на город, дідусь погрозливо кричить: - киш, матері твоїй чортова ковінька, уже вечоріє, а вони ще на грядки йдуть, пора вже на сідало. Півень зупинився, погрозливо покричав, дідусь замахнувся на нього ціпком і він зі своїм курячим гуртом повернув у хвіртку на подвір’я до хати.

Я вже хотів діда просити, щоб він щось цікаве розповів, як тут дід Слива човгає вулицею повз нас, в постолах, в латаних перелатаних штанях і сорочці невизначеного кольору. З сивою чубатою головою, білою нечесаною бородою, зігнутий з ціпком він був схожий на казкового дідуся-лісовика. Порівнявшись з нами, він привітався помахом руки, мовчки почовгав далі маленькими кроками. Я знав, що йому за дев’яносто і що він йде до своєї дочки Христі, що б поїсти у неї бо жив він одиноко. Тільки пройшов дідусь, як через вулицю з грядок йде моя бабуся Мотря з цеберком в руках з огірками і помідорами. Вона невеличка, худорлява, зігнута, а від цього була ще меншою, запнута в біленьку хусточку. Я підбіг до неї попросив огірок і знову сів поруч з дідусем. Повечірньому про гугукала горлиця, починаючи свою вечірню пісню. Мама казали, що це горлиці зі своїми сумними піснями, це “сльози вдів”, що залишились після війни. Про себе я думаю що пора дідуся просити…

- Діду, ну розкажіть щось цікавого з свого життя...

Мій дідусь завжди не квапиться, він розправив в котре вуса, зняв бриля, пригладив руденьку чуприну, ну думаю і радію, - зараз розпочне про щось цікаве…

Десь край села в степу обізвався перепел, а тут поруч цвіркун нагадував, що вечоріє. Сонце було уже за хатою і великі тіні від акацій простягались через всю вулицю. А я настирливо прошу дідуся:
- Діду, ну розкажіть щось...?
Дідусь усміхається і додає:
- От потороча – і погладив мене по голівці, добавляє:
- такий малий, а такий допитливий…

Сьогодні, Гришко, я тобі розкажу, як я на стежку війни ступив не по своїй волі. Було це рівно тридцять років тому… По Україні йшла громадянська війна. До нашого села завітав сам батько Махно зі своїми хлопцями. До мене в хату, на постій, став махновець Микола. Такий собі чорнявий, вусатий козак з Гуляйполя. Він мені все нахвалювався з непідробною радістю:
- Їдемо ми з Батьком у Піщаний Город, там у нього наречена Галя – будемо женити… - ох і весілля буде – ох і гульнемо...
При цьому він по-козацьки підкручував вуса і приступав ногами, показуючи як він там танцювати буде. Він постійно був веселим і жартівливим, особливо він пестив мою меншеньку дочку чорняву Ганнусю, та все вчив її співати поро батька Махно:
«- Любо братці, любо,
Любо братці жить,
З нашим отаманом,
Не приходиться тужить… »

Він мені все хвалився, що в нього дома залишилась з жінкою маленька доненька, дуже схожа на нашу Ганнусю.

Якось вже на другий день пізно в вечорі, Микола приїхав конем добряче випивши, наспівував свою улюблену:
«Любо братці, любо, любо братці жить…» і з радістю доповів, що після завтра вони залишать наше село…

Наговорившись, Микола пішов відпочивати, а я ліг пізніше, та довго не міг заснути: то надривно гавкали десь далеченько собаки, потім віддалені постріли з рушниці, нарешті все стихло…

А вранці вістовий від батька Махна, їздив по хатах й загадував на збір коло церкви на майдані.

На сходку пішов я разом з сусідами, з Андріяном та Григорієм Логвиненками. По дорозі від них я дізнався що цю ніч в глухому провулку наші червоні з комбіду вбили двох захмілівших махновських вершників. В цю ж ніч контррозвідка батька схопила їх було семеро і стратила… Люди казали що їх порубали шаблями. За розмовами ми й підійшли до церкви. Майдан уже гудів від люду як вулик, здебільшого це було чоловіче населення села.

В центрі села стояла бричка з охороною батька Махна, але його ще не було. Хвилин через п’ятнадцять на бричку піднявся і сам отаман українського степу. Всі замовкли і дивились на нього як на святого. Я його бачив вперше і із цікавістю дивився на знаменитого отамана. Він був одягнутий в темний шкіряний піджак, в галіфе і начищених чоботях, обв’язаний хрест на хрест шкіряними пасками, а на широкому кушаку висіло два маузери з боків і шабля. Я стояв від брички далеченько і було видно, що він середнього зросту смуглявий з під смушевої папахи вибивалось темне довге волосся. Голос різкий, він підняв правицю, даючи всім зрозуміти, що батько буде говорити, почав гучно, рвучко відмахуючи рукою, мов шаблею:
- Мужики, бачить Бог, я не хотів крові, але ваші червоні цього захотіли…
За що моїх хлопців забили, які були добрі козаки?
Ще вам скажу, що не дадуть червоні землі. За цей рік як вони прийшли до влади скільки хліба вивезли з України і все везуть і везуть… працьовитого мужика придушать і з землі поженуть, запам’ятайте мої слова.

Ці слова останні мене сильно вразили, я же мав землю і душею й тілом приріс до неї, яке мають право мене прогнати з землі… Цю землю я одержав на свою велику сім’ю ще при Столипіні… А батько сказав що його мрія побудувати окремо від червоних селянську степову республіку вільного хлібороба, куди б приєдналась і наша волость. Після цих слів народ загудів, почулись вигуки: «Слава Батьку! Хвала! Хвала!» Але більшість відмовчувалась обмірковуючи останні слова отамана в том числі був і я. Я хотів би тієї власті, котра би не погнала би мене з землі.

Зібрання закінчилось і люд став покидати майдан. Я йшов до хати з тими ж сусідами, йшли, розмову вели, але про Махно – ані слова… Розмова все велась навколо жнив, хліб вже визрів і пора збирати. На завтра я планував їхати з жінкою і старшим сином на свій куш(?) під Григоровку. Так зі своїми думками я і зайшов в хату. І що ти думаєш я побачив: - матері твоїй, чортова ковінька – лайнувся дідусь. Мій постоялець Микола вже погосподарював в моїй хаті, поклав око на мої хромові чоботі і смушеву шапку, таку як тепер дід Слива носить, - ти її бачив. А Микола вже на підпитку, як чортяка по хаті носиться, та все витанцьовує в моїх чоботях. Раптом він зупинився, підкрутив вуса, а чорти так і бігають в його крих очах і влесливо каже:
- Ну Митро, не жалій, я в цих чоботях буду витанцьовувати в Батька на весіллі, так що велика честь твоїм чоботям і тобі теж…, ти вже не шкодуй за ними.
Не встиг я йому і слова мовити, а він продовжує, не даючи мені отямитися, але вже більш умеливо(?) прохаючи:
- Ти мужик хазяйновитий – ще заробиш… ще хотів би тебе просити коня мого Воронка, на твою сіру кобилу в яблуках…
Мене окропом ошпарили, не можу й слова мовити, а коли прийшов до тями… матері твоїй чортова ковінька, від обурення і гніву скипів бо по-своєму характеру я гарячкуватий і дуже любив своїх коней над усе – обурливо йому відповідаю:
- Микола, повір – вона з лошам і ти далеко на ній не наїздиш, бери у мене є ще двоє гнідих, бери любого…
Микола промовчав вагаючись, а потім каже:
- Добре Митро, я з тобою згоден, спасибі за чоботі й шапку, а коня я в Беж байраках поміняю, до Піщаного Броду ще далеко…, рано в ранці вирушаємо в дорогу.

Ніч пройшла в напруженому чеканні, думки мов бджоли роями гудуть і гудуть… Заснув я пізно і розбудив мене Микола, ще вдосвіта поїхав на збір. Як тільки прогуркотіли махновські брички, став збиратись і я в поле жнивувати.

Запряг коней, забрав жінку й старшого сина, а старшеньку Катрусю оставив дома доглядати менших дітей. Як завжди за возом біг наш песик Марсик і тільки на нього по селу нападуть пси, він вискакує на воза, тут він як говорять «на конях герой». Приїхали ще рано, сонце тільки-тільки зійшло, день був чудовий. Жита було чотири десятини, ми з сином почали косити, а Мотря в’язала снопи. Піднялося сонце, стало припікати і ми сіли поснідати. Після сніданку пройшов я дві гінки і зупинився, щоб косу поточити, коли бачу вершник скаче і в нашу сторону. Стою й чекаю… уже ближче впізнаю – це червоний партизан, як вони себе називали, - Никодим Горбенко.

Тільки він під’їхав, обличчя його перекосилось від гніву. І почав;- а мать-перемать…, там наших на кладовищі хоронять, а ти все багатієш. Давай бери коня й косу їдемо на кладовище, збираймось виступати проти Махна на Бежбайраки. А якщо ж не поїдеш, то я тебе тут і порішу…

Я знав який він дурний, а тому не став відмовлятися…, а про себе вилаявся:
- матері твоїй чортова ковінька, який з мене вояка, коли мене ще в 1914 році забракували і послали в обозні війська на Кавказ, тай пробув я там пів року – я глухуватий ще з дитинства, перехворів на вуха, та так і став недочувати. Випряг я гніденького, приладнав косу по-гайдамацькі і поскакали ми з Никодимом в село на південну окраїну, де хоронили червоних партизанів. Коли ми під’їхали, то вбитих вже похоронили і якраз давали салют з гвинтівок у повітря. Зібралось на цвинтарі сотні зо три «повстанців», які були схожі по озброєнню з гайдамаками Коліївщини, тільки в червоних партизан були гвинтівки і таких було десятка три, була й бричка з кулеметом. З відкілясь притягли кіньми кривеньку гармату, у неї були різні колеса, одне гарматне, а друге з підводи. Керував цім мужицьким ескадроном якийсь приїжджий, я його бачив вперше, худенький, невеличкого зросту в окулярах і в кашкеті з зіркою. Горбунко був у нього в помічниках. Нас вишукували по фронту в сторону Бежбайрак. Горбенко почав розтлумачувати хід наступу проти Махна:
Спочатку товариш Кондрат’єв, він показав на гармату, де возилась обслуга і керував ними з борідкою в окулярах, зробить три постріли з гармати, а потім я, він поправив на голові кучму і шаблю що висіла збоку, розверну бричку з кулеметом і на повнім галопі всі за мною, перша сотня, друга і третя…
Мене поставили в третю сотню, тому що я пізніше під’їхав.

Загуркотіла першим пострілом гармата, селянські коні з переляку почали ставати на диби, ми їх ледь стримували, прогуркотіло вдруге, а потім втретє.

Горбатенко розвертає бричку, піднімає шаблюку і кричить на все горло:
- За мною, вперед на Махна!
І вся селянська орда, піднімаючи хмари пилюки, виблискуючи косами, неслись по одеському шляху. Як тільки минули козацьку могилу, це на пів дороги на Бежбайраки, і порівнялися з Ревучою балкою, Горбатенко крикнув щоб перша сотня розгорнулась ланцюгом по фронту, а потім друга і третя. А на зустріч нам уже неслись добре озброєні, розмахуючи шаблями, махновці.

Повстанці почали відставати від брички, а Горбатенко повернув бричку вліво в сторону Янчини і кулеметним вогнем спробував відсікти махновців від селян. Десятка два махновців погналися за бричкою. Повстанці почали повертати коней назад до села. «Ескадрон» повстанців перетворився на некерований табун коней. Махновці швидко наздогнали нашу орду, бо в них коні були відбірні. Я на своєму гнідому гнав стільки скільки міг мій кінь. Десь вже за могилою мене догнав якийсь махновець і з моєї голови бриль як збрило, шабля просвистіла у мене біля вух, а я якраз порівнявся з копою жита в снопах і прямо з коня в цю копицю снопів так і пірнув, як ще дитинстві з греблі в ставок стрибав. Лежу під снопами матері твоїй чортова ковінька, як миша і не рухаюсь. Деякий час ще чув як повз мене неслись вершники, а потім все затихло…

Спека, в роті пересохло, а я сиджу і жду темряви, а коли сонце повернуло на вечір стало (?). Коли стало темніти, виліз з снопів і пішов балкою аж до самих берегів річки. А потім берегом лугами добрався до своєї хати, було вже десь опівночі. Мій кінь Каштан прибіг додому ще вдень, жінка й діти губилися в догадках, Мотря плакала, а діти мовчки сиділи на печі.

Коли я зайшов до в хату, то на мене дивились як на покійника, а я швидше до відра та пити воду. Отака мені в цей день ковінька на руку (?); і на жнивувався і «на воювався». Я все думаю, що тоді в полі махновець мене пожалів, бо бриля як вітром здуло, не міг же він промахнутись… А може то був мій постоялець Микола, одним словом пожалів…

А на другий день односельчани хоронили загиблих червоних партизан, вже без пострілів, а тихо мовчки. Дядьки теж мовчки засуджували червоних, бо це повстання з самого початку було приречене на поразку…

Отак Гришко мені прийшлось пережити цей день, погладив мене по голівці і додав:
- А все-таки Махно був правий, коли казав, що червоні землі вони вам не дадуть…, так воно пізніше й вийшло…
Ваше мнение:
  • Добавить своё мнение
  • Обсудить на форуме



    Комментарий:
    Ваше имя/ник:
    E-mail:
    Введите число на картинке:
     





    Украинская Баннерная Сеть


  •  Оценка 
       

    Гениально, шедевр
    Просто шедевр
    Очень хорошо
    Хорошо
    Нормально
    Терпимо
    Так себе
    Плохо
    Хуже не бывает
    Оказывается, бывает

    Номинировать данное произведение в классику Либры



    Подпишись на нашу рассылку от Subscribe.Ru
    Литературное творчество студентов.
     Партнеры сайта 
       

    {v_xap_link1} {v_xap_link2}


     Наша кнопка 
       

    Libra - литературное творчество молодёжи
    получить код

     Статистика 
       



    Яндекс цитирования

     Рекомендуем 
       

    {v_xap_link3} {v_xap_link4}








    Libra - сайт литературного творчества молодёжи
    Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом.
    Ответственность за содержание произведений несут их авторы.
    При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore     
    Администратор 
    Техническая поддержка