Libra - сайт литературного творчества молодёжи Libra - сайт литературного творчества молодёжи
сайт быстро дешево
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
Поиск:           
  Либра     Новинки     Поэзия     Проза     Авторы     Для авторов     Конкурс     Форум  
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
 Лія Ландра - Учительські записки: Смерть на Годинниковій вулиці 
   
Жанр: Проза: Детектив
Статистика произведенияВсе произведения данного автораВсе рецензии на произведения автораВерсия для печати

Прочтений: 0   Посещений: 32
Дата публикации: 2.4.2020

Слідчий Товтин геть невдоволений новою справою - злочин був чи ні, свідок є, а доказів жодних. Чи зможе вчителька з коробкою солодкого печива розібратися, що ж сталося на Годинниковій вулиці?

П’ятниця. За що люди люблять п’ятницю? за наступні два дні, коли можна розслабитись, за час, що дозволяє втекти від буденності і роботи. Ви не подумайте, я також люблю п’ятницю. Але не сьогодні. Наш юний душею директор бажає подвигів, а ми, звичайні чорнороби-вчителі, маємо зайнятися реалізацією. Сьогодні, в п’ятницю, нам сказали, що маємо ходити від квартири до квартири, а ще краще до спер-пупер підприємців і втюрити їм печенька, які вони мають купити, щоб гроші пішли на благодійність. Справа, звичайно, хороша, але оте ходіння асоціюється зі свідками Єгови, чесне слово. А ще й до всього осінь на дворі, погода геть кепська останні дні. А синоптик сказав, що буде ще гірше. Тому п’ятниця була геть нехорошою, а ще ці одвічні цокання годинників, які лунали із сусідньої вулиці ще більше дратували, аніж зазвичай. Я була на межі.
Субота. З самого ранку, як мантру, я собі повторювала, що все вийде і всі мене гарно приймуть, а ще й все розкуплять. Я вбралася в теплий плащ, замоталась в довжелезний шарф, свою гордість заховала далеко в капці, і пішла на свою сусідку-вулицю – Годинникову.
Якщо чесно, то ця вулиця не була найулюбленішою, як самі розумієте, через оте вічне тік-так. Та й забобони про годинник, як той, що рахує час і таке там, теж не прибавили їй шанувальників. Зате туристам було цікаво. Коротенька вулиця, яка помістила багатоповерхівку, майстерню годинників, продуктовий магазин, один приватний будинок, музей (звичайно, що там було все про годинники), кафе «Час» (як оригінально!) і невеликий скверик, який слугував за літній майданчик для відвідувачів кафе, якщо погода була теплою. І закінчувалась вона мостом, який уже показував дорогу до наступної вулиці. Скажете, звідки ж цокання? А на кожній, абсолютно кожній будівлі були годинники. І то не один. Старовинний, дивний, оригінальний… всякий. І всі вони тік-так, тік-так.
От я стояла на початку, згаданої вулиці, справа від мене продуктовий, приватний дім, скверик, кафе; зліва: невелика майстерня по ремонту годинників, потім магазин сувенірів, музей, досить довга двоповерхова будівля, яка займала значну частину землі, але музей знаходився лише на першому поверсі, і багатоповерхівка, якщо точно, то лише чотири поверхи там було.
Недалеко від мене стояло багато людей і дві машини поліції. Я здалеку впізнала сірий подовжений кардиган і чуприну, змащену гелем, щоб все ідеально лягло. Микола Товтин – слідчий і мій друг дитинства. Ми виросли на одній вулиці, коліна били, коли у футбол грали, навіть весілля мали. Але це вже інша історія. Я пам’ятаю, як він радів, коли нарешті отримав підвищення і не мусив носити форми. Він її не міг терпіти.
Біля нього стояв огрядний чоловік років п’ятдесяти із залисинами, які одразу кидалися в очі. Він дуже активно жестикулював, махав руками, вказуючи на дорогу, прямісінько перед магазином сувенірів. Микола, як завжди, спокійно на те все споглядав і не показував жодної емоції. Недалеко від них стояла білявка у джинсах і грубому в’язаному светрі, в руках тримала хусточку, очі в неї уже почервоніли не так від сліз, як від частого потирання. Людей зібралось досить, вони стояли далеко, але утворили коло навколо поліцейських машин.
Я замітила, що Микола кожного разу, як чоловік говорив, стискав губи і з лівого боку з’являлась ямка. А це означало, що він не задоволений почутим. Я стояла незворушно з пачкою печеня в руках, які стало,мов лід,від холодного вітру. Мені, як і всім було цікаво, що ж там сталось, але не наважувалась підійти і запитати.
Микола, мабуть відчув мою присутність, бо подивися прямо мені в очі. Він підняв руку і показав чоловікові, щоб той почекав, і попрямував до мене.
- Що ти тут робиш? – Микола часто забував, що існує щось таке, як тактовність.
- Тобі теж привіт. Я тут по роботі, хоча одразу і не скажеш. А ти?
Коля примружив очі і стиснув губи.
- Ой, зрозуміло, що тут теж по роботі. І що тут сталося?
Звичайно, він мені не сказав нічого. Коли Товтин працює, то слідчий він серйозний і ти йому не друг. Він строго наказав мені йти додому, повернувся до огрядного мужчини і за кілька хвилин уже поїхав з Годинникової вулиці.
Я ж додому не пішла, бо кляті печеня мусили бути продані, а отже треба бло з когось починати і моєю першою жертвою була білявка. Якщо плакала, отже щось трапилось і точно треба це горе заїсти печеньком. Я попрямувала за нею аж у сам кінець вулиці, в кафе «Час». Дзвінок на дверях задзвенів і мені не вдалось зайти непоміченою.
- Добрий день. Я Майя, працюю в школі. Тут недалеко. У нас проходить благодійна акція «Печенько на добро», кошти з якою підуть у місцевий сиротинець. Чи не хотіли б ви пачечку смачного печеня? – Я підняла пачку вверх і усміхнулась, впевнена це виглядало по-дурному.
Білявка сиділа незворушно, потім запросила мене сісти біля неї.
- Чому б ні? – На стіл поклала двісті гривень, які неакуратно витягла з кишені джинсів, і почала жувати перше шоколадне печеня.
- У вас щось сталося? Я бачила, як ви плакали на вулиці.
- Мій хлопець зник. – Відповідала вона дуже лаконічно.
- Мені дуже прикро. Сподіваюсь, що з ним все гаразд.
Вона потерла нервово пальці і сьорбнула холодного чаю, який явно стояв уже не одну годину.
- Старий Брик каже зовсім інше.
Пальці й далі нервово бігали по чашці і її очі були закриті, ніби щось заболіло.
- Це той мужчина, що так жваво махав руками?
- Ага. Неприємний тип. Він каже, що мій Данило мертвий. Що на нього авто вчора наїхало і він не ворушився. Якраз, коли йшов до мене. Ми ж мали зустрітися о 21.00.
Дівчина опустила голову на стійку і тихо схлипнула. Плечі почали трястися і вже почувся голосний плач. Я не знала, що зараз буде правильно зробити. Якось обійняти зовсім чужу людину дивно,хоча при таких обставинах, думаю, можна все. Обійняти я не наважилась, а от покласти руку на плече і сказати пару добрих слів можна було.
- Хай там як, але надія все є. Тіло ж не знайшли. Можливо, цьому пану Брику щось померещилось і він наплутав.
- Так, в нього старечий маразм почався! -- Вона рвонула з місця і почала нервово ходити по кафе, щобуло трішки лячно.
- Дівчино..
- Ілона. Мене звати Ілона. Дякую, що посиділи зі мною, але ми зараз відкриваємося, і мені ще треба тут прибратися.
Це було дуже ввічливе прохання піти і я не заперечувала. Двісті гривень я запхнула у кишеню плаща і підходила уже до виходу, як згадала про свою місію:
- Будьте добрі, скажіть вашому начальнику, що я ще прийду, бо,знаєте, печенька.
По дорозі назад я ще оглядала, де б можна було зайти і домовитися про продаж солодощів. Музей сьогодні зачинений, та й не надто він і перспективний, магазин сувенірів також не працював,хоча на вивісці писало, що працюють кожного дня. «Дивно» - подумала я просебе. Почав накрапати дощ і вітер ставав дужчим, і змусив мене повернутися плечима до магазину.
Будинок Брик був одразу навпроти сувенірної крамниці. Він не був надзвичайний, але охайний і завішаний багатьма годинниками, про які явно дбали. У вікні, що було збоку скверика, на першому поверсі метушився чоловік, він нервово порпався у паперах. Так виглядало, що він наводив там порядок. Раптом чоловік із залисинами підійшов до вікна, гнівно поглянув на мене і зачинив жалюзі, які аж підскочили під його важкими руками.
- Він дуже неприємний чоловік. Брррр…
Я ще раз поправила шарф і попрямувала у продуктовий, який звичайно працював і в суботу. Я з милою усмішкою промовила насупленій продавчині ті ж слова, що і в кафе, але результату не було. На моє щастя за прилавок зайшов і менеджер, дуже привітний молодий хлопчина, який із задоволенням погодився допомогти. А похмура жіночка років сорока й далі стояла біля вікна і розпаковувала нові і нові ящики із товаром. Коли я уже однією ногою була надворі, вона крикнула нелюдським голосом за мною:
- Тільки принесіть ті свої пакунки ввечері, десь о восьмій! Ще бракувало, щоб ви відлякали клієнтів!
«Нічого собі! Хто тут клієнтів відлякує?» -- подумала я і вкусивши себе за язик, просто зачинила скляні двері.
Вдома на мене чекали десятки солодких пакунків, на які я не могла дивитися. Мене починало нудити від них, ніби я не говорила про них, а їла цілими жменями. Та й цікавість мене з’їдала щодо цього дивного «був-небув» злочину. Тож я набрала номер Колі Товтина і напряму йому все сказала. Майже.
- Миколо Васильовичу, шановний, як ся маєте? Не сумуєте на роботі?
- Майя, якого милого ти дзвониш?
- Ми ж давно не бачились. І я це цілком серйозно говорю. Я скучила за нашими бесідами і хотіла б зустрітися поговорити. Дізнатися, що в тебе нового. Ми щось традиції наші забули!
Обурено, мов дитина, якій обіцяли щось смачненьке, а тепер кажуть, що уже спати пора. Він перед таким не встоїть, я ж то його добре знаю. Думаю, що і він знав, що погодиться, але ж як справжній мачо, не міг так одразу скласти зброї.
- Майя… У мене справи. І не одна.
- Завтра ж неділя.
- Ну добре. Але десь аж ввечері. Коли звільнюсь, то подзвоню. Така відповідь тебе влаштує?
- Так. Чекаю. – Поклала я телефон і аж переверталось в мене все в середині, бо я знала, як витягти з Товтина усю цікаву інформацію – моя фірмова лазанья і хороше червоне напівсолодке вино.
Цілий день пройшов, як завжди, справи простих людей, їсти зварити, щоб геть не схуднути і не здаватись на скелет, обтягнутий шкірою; прибрати в квартирі, що ой, як не любила в такі похмурі дні; написати звіт за цілий навчальний рік; підготувати список заходів на наступний навчальний рік; зібрати усі контрольні зошити, щоб здати заучу. І мільйон дрібних робочих справ, як завжди знайшлися, і так до самого вечора.
Восьма вечора уже була тут, як тут, і я прямувала з п’ятьма пакунками печенюшок до продуктового. Як обіцяв мені менеджер Адам, він візьме і більше, але почнемо з п’яти. Я уже казала, що погода була паскудна? Ліхтарі на вулиці мигали і бувало зовсім не було нічого видно. А ще й мряка летіла прямо в очі і те все одразу стало причиною мого катастрофічного падіння. Вірте чи ні, але я більше переживала за свій багаж, аніж за себе. Та міцна рука когось мене зловила і я уже твердо стояла на своїх двох.
- З вами все гаразд? – Молодий чоловік у спортивному костюмі похилив голову до моєї і прискіпливо оглядав мене. Він був на голову вищий і дуже худорлявий, а ще, я не одразу помітила, його волосся, зв’язане у невеликий хвостик на потилиці, розкрутилося і вітер ним махав у всі сторони. Не знаю чому, та була я впевнена, що переді мною програміст. Вони усі мають щось в собі таке, що одразу знаєш – перед тобою айтішник.
- Так, дякую. Словами не можу передати,як я вдячна. Ці пакунки дорожчі моєї вивихнутої ноги.
- То таки вивих?!
- Ні. Але безперечно був би вивих, якби не ви.
Менеджер Адам вийшов до нас із магазину, швидко забрав печиво і заплатив за них тисячу гривень. І поспішно пішов геть. Я й не дивуюся йому,при такій погоді тільки додому хочеться йти.
- Ви мене врятували. Я б вас кавою пригостила, але усе уже зачинено і дощ починається…
- Давайте завтра о другій ви мене пригостите кавою. Ось тут, у скверику, на лавочці що ближча до входу у кафе.
- Добре. Із задоволенням.
Молодик побіг із Годинникової вулиці і я теж пішла. Знаєте, чому я погодилася на цю зустріч? Ні, не тому, що він мені сподобався. Бо, чесно, то він не дуже. Чи то модно казати, що не мій типаж. Він був у спортивному костюмі, бігав по Годинниковій вулиці, ввечері. Можливо, вчора він теж тут був. І зможе сказати щось цікаве про загадковий злочин, який так мучить Миколу.
Неділя. Цього ранку я не спішила вилазити з ліжка. Мені хотілося поспати, чи то відіспатися за цілий робочий тиждень, а то й рік. Близько одинадцятої я зібралась за покупками для моєї лазаньї, а потім швиденько на Годинникову на зустріч з моїм рятівником.
Я мала в запасі ще п’ять хвилин до другої, а вже прямувала до скверика. Столиків не було, так як погода не дозволяла. На лавці, як і вчора домовлялись, сидів високий чоловік років двадцяти семи і його волосся знову було зібране у невеликий хвостик на потилиці. Побачивши мене, він піднявся і попрямував назустріч. Зупинився на розі біля кафе, де якраз Ілона виносила каву парі з чудернацькими рюкзаками на плечах.
Не можна було не помітити його роззявленого рота і погляду, чи то пак, як він втупився на неї. Звичайно, що сам мій рятівник цього не розумів, як по-дурному збоку він виглядав. І тут все було зрозуміло: він знав Ілону або не знав, але точно був небайдужий до дівчини. Я промовчала і привіталась, ніби нічого не помітила.
- Привіт, -- погляд хлопця був уже на мене. -- А ти пунктуальна.
- Привіт. Звичка.
Ми присіли на лавочку, в руках у знайомого уже була тепла кава.
- Мене Ігор звати.
- Мені дуже приємно. Але ж це я мала тебе пригостити кавою, а ти уже з нею. Якось незручно так.
- Думаю, ще знайдеться нагода. – Кінчики його губ трохи піднялися і це було схоже на усмішку.
- А ти завжди так пізно бігаєш? І в таку жахливу погоду теж?
- Так. Це уже, як частина мого життя. Не важливо, що там надворі, а біг – обов’язково.
- Заздрю. Якось пробувала, то не протрималась і місяця. – Ми засміялися і я вирішила, що пора згадати про аварію, яка тут мала місце.
- А ти чув, що тут трапилося? Ніби чоловіка авто збило.на
- Ні. А коли? І кого?
- Та в п’ятницю ввечері. А кого. Я не знаю точно. Але щось чула про Данила якогось говорили, на ту офіціантку, що щойно зовні була, теж згадували. Але що до чого, то не знаю.
- Про Ілону? – Від щирого здивування в нього аж брови піднялися. – Данило, кажеш.
- Ой, вибач, я ж навіть не представилась. Я -- Майя. Мабуть, думаєш, що якась цікавська пліткарка. Аби якусь новину обговорити. – Це було дуже невдале виправдання і взагалі тупе речення вийшло, але Ігор не помітив, бо брови були насуплені, а вдивлявся в одну точку на землі.
- Данило… Так звуть нового хлопця Ілони.
- То ви знайомі.
- Не зовсім. Донедавна ми були разом. Парою. Але потім раптом вона мене кинула. Звичайно, мені розповіли хороші люди, що Ілона проміняла мене на менеджера з хорошої компанії, в якого зарплатня явно більша, аніж у фрілансера програміста. Тобто, в мене.
- Мені прикро.
- Мені теж було. Але я це вже пережив. – Ігор сьорбнув гарячої кави і далі дивився на чорну землю під ногами.
«Пережив він. Кому ти брешеш. Кожна людина буде знати, що і до чого, досить тільки глянути тобі на неї» -- не змогла я втриматись від такого сарказму.
- Кохання – дивна штука. Не думаєш?
- Ти про Ілону? Що вона його кохала? Чомусь сумніваюся в цьому.
- Ти хочеш сказати, що вона була з ним заради грошей? – Останні слова було сказано пошепки. Сама не знаю чому, та якось так вийшло. І атмосфера була відповідна.
- Колись я б так не сказав. Але зараз саме така моя думка.
Звичайно, що можна вважати, що його слова через образу, яку ще й досі відчуває до Ілони, та не можна в цьому бути певним на сто відсотків. Хоча Микола був би схильний прислухатись до першої версії. Впевнена в цьому.
- А коли це все сталось?
- Та я й не знаю. Ввечері.
- Ну, я був тут о 20.00 і було тихо, як в моргу. І взагалі тут нічого не було: ні авто, ні слідів, щоб щось трапилося. Можна зробити висновок, що усе відбулося ближче до 21.00.
- Хтось тут в детектива бавиться. – Розсміялась я і легко штовхнула його плече.
- Це проста дедукція.
Ми так посиділи з хвилин двадцять, більше про Ілону і його зниклого хлопця, Ігор не згадував. Та все ж я ще вернулася до цієї, для айтішника, неприємної теми, коли уже збиралася йти додому.
- А ти не звертався в поліції, щоб розказати їм про… все?
- Ні. А навіщо? Я не маю нічого корисного, що їм розповісти. Нічого не бачив і не чув. Та й того Данила ні разу на очі не бачив. І якого біса мені лізти в це поліцейське лайно?
Ігор-рятівник підняв комірець свого чорного плаща і зник з Годинникової вулиці і з моїх очей, як здавалось, назавжди.
Час швидко минає, коли щось робиш. А коли пихкотиш на кухні, то він взагалі летить. Я й не помітила, як Микола стояв на порозі моєї квартири. На щастя, моя лазанья якраз охолоджувалась, а вино встигло «подихати».
Ми гарно повечеряли, слідчий розслаблений і веселий, розповів про свої робочі пригоди, а тоді глянув на мене і знову стиснув губи.
- А тепер говори. Я ж знаю, що ти готуєш цю лазанью для мене, тільки тоді, коли хочеш мене підкупити.
- Ти мене занадто добре знаєш. Тільки не злись і не починай мені тут лекції читати, як це завжди у всіх фільмах. Я сьогодні говорила з одним мужчиною, і він виявися колишнім хлопцем Ілони. Тої офіціантки з кафе «Час».
Микола широко розплющив очі і дивився на мене, ніби я говорю про людину, яку він в житті ніколи не зустрічав.
- Коля! Я про твою справу на Годинниковій!
- Ааа!!! Зараз-зараз. Ілона, так? Дівчина того Данила, який зник.
- Нарешті проснувся.
- Зараз я б мав тобі прочитати лекцію з назвою «Чого ти лізеш в такі справи?». Але не буду, бо ж марно. І що? Поговорила ти з ним. Щось цікаве сказав?
- Що Ілона була заради грошей з Данилом. І не кохала його. Що він нічого не бачив і не чув, хоча бігав того вечора по тій вулиці десь о 20.00.
- Чекай. Коли він там бігав? – Коля аж вирівнявся і випив ще раз з бокала.
- О восьмій вечора. Він казав, що завжди там о такій годині, бо в нього маршрут,і темп… і ще щось там… Я ж не слухала усі його пояснення щодо правил бігу.
- Дивно. – Мій дорогий друг мене ігнорував. Скільки разів я повторювала запитання, а він його не чув. Тільки сидів з тим келихом вина із стиснутими губами.
- Миколо! Я ж тут є. Міг би і поділитися думками.
- Дивно, бо свідок казав, що якраз о восьмій вечора і відбулась аварія. Хто ж тоді бреше? Петро Брик замкнув свій магазин сувенірів о 18.00, хоча завжди сидить до 20.00. Він казав, що погано почувався, з серцем проблеми вже давно мав. Прийшовши додому, випив таблетку, повечеряв і ліг подрімати. Він казав, що донька його дуже нервувала, бо так переживала за нього, що аж чашку розбила. Коли прокинувся, то глянув на свій годинник, що стоїть у спальні, а тоді підійшов до вікна і побачив, як авто збило людину. Світло тоді вимкнули на якийсь час, в них таке часто буває, тому марки авто він не бачив, а коли на мить ввімкнули ліхтарі, то на дорозі лежав чоловік, в якому він і впізнав Данила. Він його часто бачив, коли той приходив до дівчини.
- Можливо, його годинник був несправний?
- Ні. Він так стверджує, бо він лише цьому годиннику довіряє і завжди його змащує.
- Дивина. Стільки годинників навкруги, а він лише на один і той же дивиться.
- Завтра зранку поїду у фірму, де працював зниклий. Можливо, там щось розкажуть цікаве.
- Чудово. Я з тобою. – Микола не встиг запротестувати, бо я одразу все йому пояснила. – Мені знову мають дати пачки печива. Треба ж їх десь збути.
З великим натиском на останнє речення я примусила слідчого погодитись.
Понеділок. Зі школи я виходила уся в прозорих пачках, де і були шоколадні солодощі. Микола вже чекав на мене в своєму авто і нервово споглядав на мобільний.
- Привіт. Це все знову треба десь пороздавати. Ти мене слухаєш?
- Ага. Чую я тебе. З самого ранку мені набридає один колега, який розслідує пограбування ювеліра. Ніби в мене мало справ.
- А чого він хоче? В тебе ж своїх справ досить.
- Щось там про Анну Брик розпитував. І про подробиці пограбування їхнього будинку.
- Ти не казав, що їх обікрали.
- Ні? Бо все і одразу, як завжди. Не встигаю розібратись з одним, як з’являється вже щось інше.
До фірми перевезень приїхали швидко. Микола вийшов і попрямував у велику охайну будівлю, а я витягла одну пачку із заднього сидіння і теж пішла. На вході сиділа дівчина, дуже худа з чорним волоссям, підібраним доверху.
- Слухаю вас.
- Мене звати Майя, у нас проходить благодійна акція. Ці печенька…
- Прошу вийти. А то я викличу охорону.
От як приймають гостей у великих фірмах. Я хотіла уже заперечити, аж з-за рогу виглянула огрядна дівчина і покликала мене до себе.
- Ви вибачте їй, дівчина новенька і все робить за протоколом. – Дівчина сіла за простенький стіл і попила гарячого трунку з чашки. – Присідайте. А скільки коштує пачка?
- Це на благодійність, тому скільки дасте.
Вона потягнулася до сумочки, витягла сто гривень і взяла пачку з моїх рук. В коридорі почувся шум і огрядна дівчина вискочила з-за столу. Ми побачили, як два чоловіки зайшли у сусідній кабінет. Один з них – Микола, іншого ж я не знала.
- Бідолашний. Стільки всього звалилось на нього: найкращий друг зник, усі обов’язки, клієнти, договори – все на ньому. І ще авто в ремонті, бо в’їхав якийсь недотепа в п’ятницю. Тарас сам не свій ходить через Данила. Вони ж дружили. А в п’ятницю, якраз ввечері, коли уже з роботи йшли, то посварилися. Так шкода його. – І дівчина знову відкусила кусочок від печива в руці. Я і слова не могла вставити. Та й навіщо?
Я щиро подякувала за покупку від мене солодкого і пішла в авто, де уже чекав на мене Колька.
- Дістала щось за це? – Він кивнув в бік пачок, які лежали позаду.
- Так. – Я гордо помахала соточкою і засміялась. – А ще інформацію, яка тобі згодиться. Думаю. Данило і його оцей друг Тарас посварилися в п’ятницю і ще цікавіше те, що його авто в ремонті, бо, начебто, він мав невелику аварію.
- Про це він не згадав. Я перевірю. Поїду зараз в поближній бар, де Тарас Сулима був після роботи. І тоді і про авто попитаю.
Микола висадив мене недалеко від Годинникової і я пішла до сувенірного магазину. І в руках знову був пакунок з печивом, який мав з моїх рук зникнути. Петро Брик стояв за прилавком, недалеко ходила дівчина років двадцяти п’яти, синець на щоці був здалеку видно. Я почала, як завжди, бла бла бла… І не закінчила. Він мені дуже некультурно вказав на двері. Я вийшла, але за лікоть мене хтось схопив. Літня жіночка мило усміхалась до мене і дивилась таким добрим поглядом, що я мимоволі теж усміхнулась.
- А давайте я у вас їх візьму. – Літня пані кивнула на пакунок в моїх руках.
- Звичайно, якщо бажаєте.
- Ходімо до мене. Я тут недалеко живу, в кінці вулиці. І чаєм пригощу в мене такий смачний чай.
За хвилин десять ми уже сиділи у старої жіночки і попивали ароматний чай.
- Ви, любонько, не зліться на Петра. Він чоловік хороший. Колись був зовсім іншим. Як дружина його ще жива була, то він такий усміхнений ходив, любив їх з донькою над життя. А коли нещасна захворіла і померла, то і він, ніби помер. Доньку почав пильнувати, оберігати. Та так, що аж втікати з дому почала. Зв’язалась з бандюганом одним. Ой, скільки ж то було галасу. А вона все, що то кохання до гробу і втечуть разом, як тільки гроші матимуть. Було це років з три тому. З того часу і серце в Петра болить. Важко йому і все. Тому і непривітний такий.
- Та я не осуджую. Просто ж для дітей це все і робимо. – Не знала я, що тут сказати. Після такої історії аж голова заболіла.
Мені сподобалось розмовляти із старою пані, ще багато історій розказала. І насміялась я, що аж живіт заболів. Не хотілося йти, але ж треба було. З неохотою, але я вийшла надвір, де знову з’явився холодний вітер. Через дорогу Ілона підмітала сходи до кафе,тож я вирішила підійти. Після розмови з дівчиною у фірму, в мене мучило одне питання.
- Добрий день. Ви як?
- Добрий. Нормально. – Як завжди, лаконічно. Ілона не відволікалася,а далі поралася з сміттям, яке розкидав вітер.
- Відомо щось про вашого хлопця?
- Ні.
- А знаєте, я тут подумала, що в таку негоду, я б не виходила з дому, якби мала авто. А ваш коханий має авто?
- Звичайно, що мав. Але він полюбляв пройтися, коли щось на голові мав: поганий настрій, на роботі проблеми. Мабуть, тоді теж щось таке було, що пішки йшов. Даруйте, але я хочу відпочити, важкий день сьогодні.
Двері зачинились перед моїм носом і я не встигла завершити розмови, як належить. Коли я прийшла до своєї домівки, то була нереально виснажена. Думки про те, як позбутися усіх цих пакунків, боролися із спогадами кожної розмови, яку я сьогодні мала. Яку інформацію я могла звідти витягти, і чи я чогось не пропускаю. В мене було таке відчуття, що все, що сьогодні було сказане, є ключем до зникнення Данила Вужика.
Я заснула на софі, а коли прокинулась, то на мобільному було шість пропущених дзвінків від Миколи. Дощ падав, голова боліла і у двері стукали. Як зомбі, я попливла відчинити тому, хто так настирливо в них бив. Звичайно, це був Коля.
- Ти що робила? Я дзвонив до тебе разів десять.
- Шість. Всього лише шість. – Я не впізнала свого голосу. Моє тіло ще спало, а Микола зате був живчиком. Ніби йому мішок морозива дали. — Ти чого такий щасливий?
- Нарешті справу закрито. Тарас Сулима – вбивця.
Я не цілком зрозуміла, що він сказав і перепитала. Микола сів і почав розказувати, що він дізнався.
- Я поїхав до бару, куди Сулима пішов після роботи. Він справді там був, десь до години сьомої – сьомої тридцять. Бармен сказав, що до нього подзвонив якийсь Данило і він швидко вийшов. А він мені не сказав, що бачився із зниклим знову. Я походив і попитав у всіх магазинчиках, що поблизу до Годинникової, чи не бачили вони цих двох. І, бінго! Продавчиня квітів сказала, що Данило заходив до неї купити квіти для важливої події, а на нього в авто чекав Сулима.
Голову я підперла руками, очі примружила і уважно слухала все, що мені розповідали, бо не хотіла нічого пропустити. Навіть з болем голови, я знаходила неточності в усій цій історії. Та я не перебивала, хотіла дослухати до кінця.
- Це все було десь о пів на дев’яту. Вона точно знає, бо уже мала зачинятися, але він її так просив, що прийняла останнього клієнта. Тоді поїхав за авто в майстерню. Воно, звичайно, було як новеньке вже. Але майстер розказав, що були вм’ятини невеликів, нічого серйозного. Я застав Сулиму на роботі, розказав усе, що дізнався, і він сам признався. Казав, що випив в барі, але хотів усе вияснити з другом, тому сів за кермо. Вони поговорили і помирились, той підвіз Данила на Годинникову і замість рушити назад, він поїхав вперед, де якраз стояв Данило. Він впав. Тарас налякався і не вийшов з авто, а чкурнув звідти якнайшвидше. От і все. Нарешті!
Я, звичайно, не хотіла обламати ту нірвану, в якій зараз був мій колега-друг-слідчий, але ж я не винна, що треба було йому мізки прочистити.
- Знаходити помилки – це вже професійне скривлення, тому не злись на мене. Воно якось само виходить. А тепер слухай. Де тіло? Якщо він е вийшов з авто,а одразу від’їхав звідти, то що сталося з тілом? І навіщо говорити, де він був після роботи, якщо знає, що бармен чув, хто до нього дзвонив і розповість це тобі? Усе решта неважливо, бо відповіді нема на найважливіше питання – де тіло?
Якраз в цей момент, телефон Миколи задзвонив. Він підняв, посерйознішав і знову стиснув губи.
- Хотіла тіло? – Він дивився мені прямо в очі. – Маєш тіло. Щойно з річки витягли тіло Данила Вужика.
Я обіперлась на спинку софи, привідкрила рота і оніміла.
Вівторок. У відділку я була десь в обід. Там було спокійно, усі сиділи розслаблені, попиваючи каву і розказували анекдоти. Чекала на Миколу вже з хвилин двадцять, як не більше. І це чекання почало злити. Микола зайшов і сів за стіл, якби нічого.
- Якщо ти щодо справи на Годинниковій, то не зараз.
- Ні. Я хочу попросити про допомогу. Роздай своїм плеченька, будь ласка. Ти ж не хочеш, щоб мене висміяли перед всім колективом. Більше не буде, це вже останні.
- За годину-дві буду в тебе.
- Дякую. Ти найкращий!
За годину Микола й справді сидів у мене. Поки я пакувала коробки докупи, щоб не розлетілись, поки їх зноситимуть, слідчий розмовляв по телефону. Я розмови не чула, але тон був серйозний.
- Усе. Я вже все склеїла, вони точно не впадуть.
- Дякую, що привела мене до тями вчора. Ця справа мене бісить. Я б її закрив хоч зараз. Ти не думай, я теж бачу невідповідності, але мене так втішила новина, що хтось признався, що готовий був засадити невинну людину. За таке не похвалиш.
Микола завжди був відповідальним, він хотів справедливості і знаходити чесноти у людях, навіть найгірших. Щодо останнього, то він полишив цю справу,як почав працювати у поліції. Бо, як він сам казав, марна справа.
- Стоп! А чого невинну людину? Він наїхав на Данила і залишив його там, це ж злочин.
- Так, злочин. Але він його не вбив. Розтин показав, що він помер не від травм при аварії, хоча такі були. Але вони не були смертельними. Данило потонув.
- Та ну! От закрутилось! Напевно, він втратив свідомість від удару, а потім оговтався. Але чого його занесло аж в кінець вулиці? Там ж міст є, і річка є.
- Я зрозумів твій натяк. І так, саме в цій річці він і втопився. За останні дні випало стільки дощу, що вола сильно піднялася в річках, тому втопитися в них можна. І це причина, чому не одразу знайшли тіло. Уже аналізи були зроблені і це все в протоколі. А щодо твого запитання, то в кінці вулиці живе його дівчина, над кафе.
- Добре. То він оговтався і пішов до Ілони по допомогу, але від удару голова запаморочилась і він впав у річку.
Від такої теорії мені було смішно, бо звучало, якби чогось бракувало. Микола ж сидів і слухав, не заперечував мені цього разу.
- Можливо. Але час смерті десь перша-половина другої ночі.
- І щодо часу аварії.
- Навіщо старому Брику брехати? Я теж над цим думаю весь час. Треба поговорити з його донькою щодо Вадима Дороша, його підозрюють у нападі на ювеліра. А він колись зустрічався з Анною Брик. Колега думав, що він міг обікрасти їх задля грошей, щоб виїхати з міста, але на ту годину в нього алібі.
- На котру годину?
- На восьму. Я не казав? Петро збудився, побачив аварію, хотів зателефонувати в поліцію, але телефон зламався. Він збіг вниз, щоб покликати доньку, тоді побачив розгардіяш в кабінеті. Донька прибігла з синцем на обличчі і казала, що їх обікрали, а вона пробувала наздогнати злодія, але він утік. Потім поїхали на швидку, і лише зранку повідомили про все, що в них трапилося.
- Ти ж розумієш, що ані Петро Брик, ані Ігор, не брешуть? Стара пані з кінця вулиці, сказала, що Анна дуже кохала якогось бандита. А коли матимуть гроші, вони мали втекти.
- Здається, я розумію, до чого ти хилиш. То поїхали до Анни?
Від моєї квартири до Годинникової вулиці недалеко, а на авто взагалі п’ять хвилин. Микола пішов по пана Брика у його магазин, де була і донька Анна. Ми попрямували до будинку напроти. Анна сіла на крісло недалеко від вікна, господар дому вмостився в шкіряне крісло за важким дерев’яним столом. Я не наважилась зайти вглиб кімнати, стояла біля стіни при вході, а Микола займав все місце, що залишилось, хоча він стояв посередині кабінету.
- Анно, мене поросили вас розпитати про Вадима Дороша.
Анна сиділа незворушно, спокійна і впевнена в собі.
- Я нічого не знаю. Ми не бачились уже багато років.
- Анно! Ти справді нічого не знаєш про цього волоцюгу? – Строгим голосом і розлюченим в той же час, запитав батько Анни. Він сидів весь напружений.
- Можливо, вас обікрав саме він? – Микола не зупинявся.
- Ні! Я ж казала, що не бачила, хто це був.
- Вадим Дорош не має алібі на 21.00, коли вас обікрали. І його уже розшукують. Це лише питання часу, коли знайдуть. – Товтин поволі вів до основного, для чого тут прийшли.
- Але крадіжка була о 20.00. Я ж казав, що якраз тоді і збили… -- Брик піднявся з крісла, обперся об стіл і важко дихав.
- Якби не та аварія, то ви б допомогли своєму коханому і план спрацював. Може, давайте ви розкажіть, як все було. Ваш батько має право знати правду.
Анна сиділа незворушно. Очі вона опустила, руки стиснула в кулаки і тоді, як вулкан, вирвався шалений крик.
- Я тебе ненавиджу! Ти мені життя зіпсував! Ми з Вадіком уже могли бути щасливими, але ти! Ти! Усе було ідеально продумано. Батько мав повернутися додому приблизно о 20.00 і я мала йому сказати, що нас обікрали. Вадим в той час мав зустріч з куратором, тому алібі готове. Я б все підготувала швидше, а гроші потім йому передала і ми б виїхали звідси геть! Але ж ні! Ти мусив прийти швидше. Мало мене не застукав на гарячому. Коли ти приліг, я пішла до кімнати і перевела годину назад, щоб Вадим мав те кляте алібі. Батько довше години ніколи не спить по таблетках…
- А телефон?
- Я відключила, щоб батько одразу не подзвонив в поліцію. Я знала, що зможу його вмовити, щоб почекати. Особливо, якщо побачить, що мене вдарили. Так і було. Ми стояли у провулку біля скверика, як раптом хтось вийшов з-за рогу і дивися на нас. Ми зрозуміли, що він все чув! Як ми домовлялися, планували, як Вадік мене вдарив… Все. Він почав за ним бігти, але почувся голос батька, який верещав, щось про аварію і телефон. Вадим побіг в місто, а я вернулась додому.
- А той чоловік, що вас бачив?
- Він пошкандибав у сторону кафе.
- А, можливо, твій Вадік таки наздогнав його? І закінчив ваш план вбивством?
- Ні. Він пішов геть. Я сама бачила, як той чоловік добіг до кафе!
Микола швидко пішов до квартири Ілони, постукав в двері. Ілона відчинила, ззаду стояли валізи.
- Кудись зібрались пані Щирбо? – Товтин зайшов без запрошення. – Давайте зекономте мені час і сили. Розкажіть, як ви вбили свого хлопця.
Я була шокована, Ілона теж. Але на такі слова вона сіла і почала плакати.
- Я не вбивця! Я просто хотіла вибратися звідси. Мені так набридло все! Данило обіцяв мені, що ми одружимося і поїдемо за кордон. Що спадок діда забезпечить нам життя на вищому рівні! Я була така розлючена! Я думала, що він мені освідчиться того вечора. А він не прийшов. Десь по десятій я почула стукіт у вікно. Він кидав каміння. Я зійшла, Данило був в крові, мокрий. Я затягла його до себе. Він бурмотів про авто, про крадіжку. А потім всунув мені в руку папірець. Він, мабуть, думав, що помирає. Бо це був номер рахунку і пароль. І тут мене затьмарило. Я дала йому попити води із снодійним. Через цокання я часто не могла заснути і мала його вдосталь. Я не хотіла його вбивати! Але я була змучена. Я почекала до ночі, щоб ніхто не бачив мене. Він був таким важким! Я думала, що не зможу його знести вниз, але… дотягнула його тіло до моста і кинула в річку. Це не було легко. Коли вернулась, то сиділа ще півночі в шоці. Я не вірила, що це зробила. А потім подивилась, що це за рахунок. Виявилось, що це був наш спільний. Тому я могла вільно користуватися коштами. Він мені колись дав підписати якісь папери, але я не вникала, що це було. Я почала збирати речі, щоб все було готове до від’їзду. Скажете, що я могла його врятувати і ми б разом поїхали? Але це вже не було важливо. Розумієте? Я мала гроші, щоб почати все спочатку. Щоб залишити те багно і пожити, як людина. Я не погана. Я просто хотіла нормального життя.
Середа. Я знову сиділа в затишній квартирі старої пані, пила ароматний чай і смакувала печеньками, які вперше спробувала.
- А мені шкода дівчини. Бо що тут більше скажеш? Вона просто хотіла кращого життя і не вміла оцінити того, що має. Часто ми женемось за мрією, яка для нас згубна.
Ваше мнение:
  • Добавить своё мнение
  • Обсудить на форуме



    Комментарий:
    Ваше имя/ник:
    E-mail:
    Введите число на картинке:
     





    Украинская Баннерная Сеть


  •  Оценка 
       

    Гениально, шедевр
    Просто шедевр
    Очень хорошо
    Хорошо
    Нормально
    Терпимо
    Так себе
    Плохо
    Хуже не бывает
    Оказывается, бывает

    Номинировать данное произведение в классику Либры



    Подпишись на нашу рассылку от Subscribe.Ru
    Литературное творчество студентов.
     Партнеры сайта 
       

    {v_xap_link1} {v_xap_link2}


     Наша кнопка 
       

    Libra - литературное творчество молодёжи
    получить код

     Статистика 
       



    Яндекс цитирования

     Рекомендуем 
       

    {v_xap_link3} {v_xap_link4}








    Libra - сайт литературного творчества молодёжи
    Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом.
    Ответственность за содержание произведений несут их авторы.
    При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore     
    Администратор 
    Техническая поддержка