Жанр: Лирика: Философская Прочтений: 0 Посещений: 1903 Дата публикации: 27.3.2006
Моя рідна природо, мої жовті поля
Серце все ж відчуває, що моя це земля.
Ті зелені гаї, Дніпра схили блакитні,
Синє небо в хмарках: все мені тут привітне!
Ті потоптані стежки, діброви зелені
Україно моя, завжди в серці ти в мене!
І згадаю дитинство-босоніж по калюжах,
Як прокинусь схід сонця й півнів всіх розбуджу.
Зранку гляну на небо, ще темне з зірками,
І почую, як місяць розмовляє з вітрами.
Під вікном лиш дерева, що віття тримають
Та по-трошку плоди до землі опускають.
Вже по-іншому. Вітер в лице. Вечоріє.
І цей подих весни раптом душу зігріє.
Небо стало темнішим, а зірки-яскравіші
Я люблю часом сісти й почитати їм вірші,
Бо лише рідний край мене так зрозуміє
І хороші думки про майбутнє навіє.
Та з природою я по житті нерозлучна,
Я без неї, як пісня пуста і беззвучна.
І, без сумніву, знаю, що природа й людина –
Це зв'язок невід’ємний, одна це частина.
Ваше мнение: