Жанр: Проза: О любви Прочтений: 0 Посещений: 2429 Дата публикации: 7.11.2006
Написано для тих, хто читав "Дневник влюбленной дурочки" і хотів дізнатись продовження...
Якщо ти, побачивши мій конверт, не викинув, не спалив його або ж просто не проігнорував, і ти читаєш це, тоді, напевно, здивувався. А може і ні. Пишу, щоб розставити всі крапки над „і”.
Тоді, як я побачила тебе в мені проснулось щось таке, що кричало мені зсередини: „Втікай!!”. Але я не зробила цього, бо втікати було нікуди. Не було дороги назад. Знаходячись з тобою, я почувала себе чужою самій собі... це була не я. Коли ж поруч з нами був ще хтось, я відчувала гордість і радість за те, що всі бачать мене разом з тобою, з ціллю, до якої я йшла. Але згадуючи все, перекручуючи в голові уривки твоїх фраз, сказаних ще до нашої зустрічі, я розумію, що попалась на твій гачок. Можливо, зараз все по-іншому, але я не можу стерти образу. Навіщо? Навіщо ти сказав мені, що спілкувався ще з кількома дівчатами, засипаючи мене компліментами і словами кохання. Як ти не плутав наші імена?! А згадай Віку. Я казала їй, що ми лише друзі, тоді ти цурався мене, боявся чогось. Твій обман розбив мені серце. Ні, навіть не серце, а твоє кохання до мене. Моє серце залишилось цілим і неушкодженим. І я продовжую жити, лише інколи переглядаючи фотографії. І твоє обличчя на знімках не викликає ніяких почуттів: ні відрази, ні жалю за втраченим, ні кохання, ні ненависті. З пам’яті стираються спогади про літо, залишаються лише найкращі миті: як ми з Крістіною бродили по воді, як ми з дівчатами під час дискотеки лежали на пляжі і дивились на зірки... І ніщо особливе не нагадує мені про тебе. А ні, неправда. КВН... і виграш нашої команди. До речі, я могла дивитись на все, але лише номери без твої в ній участі, я сміялась із усіх жартів, окрім твоїх. Всі казали, що ти прекрасно зіграв, а для мене ти був найгіршим актором в той вечір.
Через тебе я ненавиджу ім’я „Поліна”(ми так хотіли назвати свою дочку цим іменем), я більше не можу слухати „We are the champions”(вона ж нас зв\'язала). Я не можу чути про кохання, просто не вірю, бо пересвідчилась, що не можу кохати „нормальним” коханням. Я сліпо довіряюсь людині і не бачу нічого, окрім Нього, в Його словах я чую лише те, що потрібно мені. Ти відчув те, що б відчувала я, якби не кохала сліпо. Пам’ятаєш, як ти розпинався про свої почуття, а я тебе не чула, я була „на своїй хвилі” – дивилась телевізор або ж сиділа за комп’ютером і була зайнята всім, окрім тебе? Ти тоді сам сказав, що колись робив так само.
Жертва власної дурості. От хто я. І хай там говорять, що я подорослішала раніше за моїх однолітків, я все одно відчуваю себе наївною дитиною з широко розкритими очима, що дивляться на світ по-новому, бачачи лише велич людей. Тоді відчуваєш себе зовсім крихітною, не здатною ні на що. Я не хочу бути такою, не хочу, щоб через мене переступали і мною користувались.
Ваше мнение: