|
    Прочтений: 0 Посещений: 1099 Дата публикации: 28.7.2010 Частина ХІІІ Ранок наступив, як на мене, надто рано, вибачте за каламбур. Я пізно заснула і спала загалом не більше двох годин. На світанку ми були десь поблизу станції Джанкой, їхати залишалося, за моїми розрахунками, біля трьох годин. Максима вже не було, мабуть, давно прокинувся і, звичайно, вже перевірив, чи все гаразд у дітей. –А ваш чоловік вже встав і пішов кудись, – повідомила мені сусідка, зовсім молода дівчина. Ввечері її тут не було, мабуть, сіла вже десь у Криму. –Він не мій чоловік, – хриплим зі сну голосом поправила її я. – Ми просто працюємо разом і зараз їдемо по роботі. –А-а, – тільки і сказала дівчина. Коли вона зайшла у вагон, ця дивна панянка спала, а поряд з нею сидів той чоловік і тримав її за руку. “Знаємо ми таку роботу”, – подумала вона. Я вийшла до туалету. По дорозі мені зустрівся Максим, він виходив від дітей, що їхали зі Степанидою Карпівною. –Добрий ранок, – бадьоро привітався він. –Добрий, якщо не жартуєш. Як діти? –Сплять, наче янголята. А ти як? Виспалася? –На диво. Спати зовсім не хочеться, не дивлячись на те, що відчуваю себе так, наче по мені хтось проїхався шинами “Росава”. –Скоро ми будемо на місці. Ти побачиш, це місто варте того, щоб проїхати безліч кілометрів без сну і відпочинку. –Сподіваюсь. А ти звідки знаєш? –Я народився і виріс там, – спокійно, але з посмішкою, що видавала його бажання вразити мене, відповів він. І це йому вдалося. Я ніколи і подумати не могла, що Максим народився не там, де я сама. Смішно? Він ніколи не розповідав нічого такого, що могло б навести мене на думку, що він не тутешній. Скоро ми прибули до Сімферополя. Мене вразив новий, відремонтований вокзал. Він дуже відрізнявся від миколаївського, і треба визнати, значно вигравав. Діти нізащо не хотіли спокійно стояти поряд зі мною, і мені доводилося постійно перераховувати їх, аби не загубити когось. Максим, на відміну від мене, здавалося, зовсім не переймався кількістю своїх вихованців; він лише іноді окликав когось з них своїм низьким грудним голосом, примушуючи поводитись більш стримано. Нарешті Степанида Карпівна повернулася з квитками на електричку, і ми почали садовити дітей до вагону, одночасно зайвий раз перераховуючи їх. Нещасні пасажири електрички з жахом дивилися, як до салону, гомінливо та весело, влилися з півсотні дітей. Мені було їх трохи шкода, адже нам їхати до самого кінця. Потяг тронувся. Якби ще півроку тому мене запитали, де я хочу жити, я без всякого сумніву, сказала б, що мрію прожити все життя і померти в Миколаєві. Мені подобаються безкраї поля моєї малої Батьківщини, Степової України. Мене геть не дратує тутешній клімат, що багатьом не до вподоби: влітку від спеки плавиться асфальт, а взимку кожне випадіння снігу – стихійне лихо. Стихійним лихом є також, до речі, дощ. Коли б він не пішов, це завжди є неприємним сюрпризом для міської адміністрації. Півміста залишається без телефонного зв’язку, аж поки колодязі не висохнуть. В приміських районах пропадає електрика, а разом з нею, крім телефонного зв’язку, і вода. Та не дивлячись на всі ці негаразди, я люблю своє місто. Мені подобається бути його частиною, і я пишаюся, що живу поряд з корабелами. Після тієї осінньої подорожі я зрозуміла, що в світі є ще одне місце, де я хотіла б жити. Це Севастополь. З Сімферополя ми виїхали десь о дев’ятій, і попереду в нас було близько двох годин невпинного швидкого руху по мальовничих місцях. Природа Кримського півострова завжди зачаровувала мене. В дитинстві я їздила разом з батьками до Ялти, бувала в Алупці та Алушті. Ми відвідували палаци та парки, ходили на море та підіймалися на Ай-Петрі. Якось так сталося, що я жодного разу не була в Севастополі. Мені, дівчинці, чомусь здавалося, що всі історичні пам’ятки його пов’язані з ІІ Світовою війною, а я не люблю цей період історії і ніколи не любила. Про що це я? А, так. Мені дуже сподобалося південне узбережжя Криму з його екзотичними для степовика рослинами, горами та морем. Але я не мріяла про те, щоб залишитись там назавжди. Я не могла уявити себе в цій казці, де температура мінус п’ять градусів призводить до гибелі пальм, що ростуть просто неба. Південне узбережжя, оповите романтикою палаців і синього моря, назавжди залишиться в моїй свідомості як найкраще місце для літнього відпочинку, але не більше. Електричка проносилася на великій швидкості, і я жалкувала, що не встигаю роздивитися поля і виноградники в долинах, лісисті пагорби і маленькі річки. Діти, трохи втомлені величезною кількістю вражень, притихли. Напроти мене Максим розповідав кільком дітлахам, які обсіли його з усіх боків, історію місць, що ставали перед нашим зором. Він безвідмовно пояснював все, про що діти його питали. Я милувалася ним. Він здавався чарівником, що переносить своїх слухачів просто у кримські легенди, в інший, зовсім не схожий на наш світ. Не дивлячись на те, що Максим спілкувався з дітьми, мені здавалося, що всі його історії призначені для мене. Іноді я ловила на собі його погляд, але він відразу відводив очі. Між нами більше не було того, що виникло у Хрестинках, я знищила це назавжди. Коли-не-коли я сама питала в нього щось, і Максим, начебто не згадуючи про образу, вчинену мною, охоче проводив зі мною лікнеп. Від Максима я дізналася багато речей, які, можливо, ніколи не знадобляться мені, але я так само ніколи не дізналася б про них де інде. Наприклад, що станція “Самохвалово” називається так на честь героя війни, а не тому, що мешканці цього селища багато хваляться. Максим просто заразив мене своєю любов’ю до цих місць. Здавалося, він знав усе про кожну скільки-небудь важливу пам’ятку. Здавалося, ці пам’ятки оживають під впливом його слів. Здавалося, він – невід’ємна частина цих місць, як ліс або ріка. Об одинадцятій ми прибули до Севастополя. Місто відразу захопило мене, я наче потрапила у вир. Всюди кудись поспішали люди, і було видно, що вони не відпочивають, а невтомно працюють на благо Батьківщини. Ніде не було чутно української мови, і я здивувалася, згадавши, що Максим чудово володіє нею. –Я вивчив українську мову по програмах новин, – просто пояснив він, ніби це так легко. Я посміхнулася йому. –Ненавиджу новини. Я вивчила мову завдяки телесеріалам. – Це була щира правда. Спочатку мені було дуже важко сприймати репліки героїв, але одного разу я не змогла згадати, якою мовою дивилася фільм. Тоді я зрозуміла, що знаю українську. Яких-небудь півгодини, і ми вже були в таборі. Два п’ятиповерхових корпуси були закриті, і нас поселили в маленьких, наче казкових, дерев’яних будиночках. Вони були двоповерхові, в кожному – по чотири кімнати, розраховані на чотирьох і на двох дітей. Перед нами поставили задачу розмістити дітей якомога компактніше, аби зайняти поменше будинків, які вже були підготовлені до зимування. Це було нелегким випробуванням організаторських здібностей Степаниди Карпівни. Дуже важко розселити різних за статтю і віком дітей, особливо коли між ними є ще і особисті уподобання. Мене залишили слідкувати за школярами, аби не розгромили табір, а Степанида Карпівна та Катерина Павлівна виловлювали дітлахів по кілька чоловік і заносили їх речі до кімнат. Ми поспішали, бо діти вже давно нормально не годувалися і, мабуть, втомилися. Наших з Максимом дітей, наймолодших, розміщували останніми. На тридцять чоловік залишилися чотири будинки. Як я не перетасовувала дітей, мені ніяк не вдавалося розмістити їх так, щоб всім було зручно. Нарешті у справу втрутилася Катерина Павлівна, припинивши мої тортури. На жаль, навіть їй не вдалося врахувати всі нюанси. –Ви з Максимом Сергійовичем, – при дітях ми завжди називали одне одного лише на ім’я та по батькові, незалежно від віку вчителя, – оселитесь на другому поверсі, – безапеляційно заявила стара. Поглянувши на годинника, я не наважилася заперечувати, мені було шкода своїх діточок. Максим стояв наче пам’ятник, всім своїм виглядом удаючи, що йому геть все одно, де спати. Ну і біс із ним. За півгодини ми повели дітей до їдальні, що була розташована в центрі табору, на першому поверсі одного з корпусів. До неї крізь дерева вела стежка, вкрита старим корінням, що висунулося з землі в пошуках вологи. Воно було дуже схоже на сходинки. Я не могла не оцінити продуманість організації літнього відпочинку дітей. Тут все наче чекало на маленьких бешкетників, та без них табір виглядав покинутим, і мені було його шкода, наче живу істоту. Десь о четвертій вечора ми, слідом за нашим господарем, Сергієм Михайловичем, спустилися до моря гарною алеєю з ожини. Було лише п’яте вересня, і погода стояла літня, тому море залишалося ще теплим і виглядало ласкавим. Коли я побачила пляж, він здався мені наче знайомим. Прозоре лазурове море плескалося і билося о гальку, по якій ходили туди-сюди великі морські чайки. Діти вдосталь нахлюпалися у воді, після чого ми їх ще раз нагодували і розвели по кімнатах. Чортенята поснули, ледве їх голови торкнулися подушок. Ми, вчителі, зібралися у альтанці надворі аби обговорити завтрашні плани. Завтра, тобто у вівторок, ми мали дивитися репетицію параду військових кораблів до якогось там морського свята, а після цього планувалася оглядова екскурсія по Севастополю. Дельфінарій та панораму вирішили залишити на інший день. Після “засідання” у альтанці всі були вільні і розійшлися хто куди. Мені зовсім не хотілося залишатися наодинці з Максимом в тісній кімнаті серед теплої вересневої ночі. Я не знала, як вести себе з ним, і воліла зустрічатися якомога менше. Недалеко від їдальні я бачила алею з кипарисів, які дуже полюбляю з дитинства. Мені до вподоби їх стрункість та зелень, а запах просто зводить з розуму. Вочевидь, доріжки тут не прибирали з останньої літньої зміни, що закінчилася тижні три тому, бо вони вже встигли покритися тоненькою ковдрою з гілок і листя, занесеного вітром. Я ступала наче по м’якому килиму. Вже спустилися сутінки, ясний теплий день поступився зоряній темряві. Я здавалася собі царівною в зачарованому саду. Раптом чийсь голос примусив мене прийти до тями. Не бажаючи, щоб мене помітили і почали запитувати, чого я тут вештаюсь серед ночі, я зійшла зі стежки і причаїлася між кипарисами. Місяць вже зійшов, і його світло заливало один бік алеї. Я стала до іншого, залишаючись у тіні і удаючи з себе велику кипарисову шишку. Недалеко від мене розмовляли двоє чоловіків. Голоси були приглушені, співрозмовники явно не хотіли, аби їх почули. Звичайно, вони не очікували, що комусь прийде в голову гуляти тут серед ночі, та ще й так тихо, як я, та все одно вони прийняли певні міри перестороги. Все скидалося на те, що чоловіки нікуди не поспішають, а це було мені зовсім не зручно – адже я думала, що вони підуть собі, а я тихенько поблукаю тут ще. Я вже вирішила піти звідси непоміченою, коли почула щось дивне. – … до того ж, як я розумію, наші інтереси співпадають. Ваші колишні спроби не призвели до потрібного нам обом результату, тож пропоную діяти разом. Врешті-решт, кожен з нас отримає те, що хоче. – Перший голос, незважаючи на ввічливий тон, явно звик наказувати, принаймні пропозиція діяти разом прозвучала як наказ. Схоже, чоловік і гадки не мав, що співрозмовник може відмовитися. – Я згоден, але тут, ви самі розумієте, не все залежить від мене. Таку раптову зміну важко не помітити, тож це може викликати підозри. Потрібно більше часу. – Другий чоловік, схоже, не мав нічого проти зверхності першого. Мабуть, це був якийсь найманець. – Часу в мене немає, хоча ви маєте рацію: треба все робити поступово. Тому починати треба негайно. – Моя поява в Севастополі викличе певні підозри, тож мусимо дочекатися повернення. – Я почекаю. Зі свого боку обіцяю усунути… певні перешкоди на вашому шляху. За кілька тижнів я сам спробую позбутися її… Чоловіки вдвох пройшли кілька кроків, а там, схоже, попрощалися. Один пішов у невідомому напрямку, а інший проскочив просто повз мене, на щастя, не помітивши величезну кипарисову шишку, тобто мене. Я ледве-ледве стримувала себе, аби не побігти звідсіля. Стояла вже глибока ніч, і надворі здійнявся доволі сильний вітер. Я, одягнена лише у тонку сукню і кофту, вкрилася мурашками. Про що говорили ті чоловіки? І хто вони були? Голоси були мені незнайомі. Що мав на увазі перший чоловік, коли сказав, що «усуне перешкоди» та «позбудеться її»? Можливо, він просто збирався до косметолога видалити бородавку, а може, і це, зважаючи на таємничість, було більш вірогідним, збирається зробити якусь капость. Тремтячи від страху і більше того від холоду, я піднялася до своєї кімнати. Раптом мені спало на думку, що ключ від кімнати був у мене, значить, Максим не зміг туди потрапити. Я зайшла і увімкнула світло. Макса не було, що й не дивно. Мабуть, пішов до хлопців. Заспокоївшись, я лягла спати, але сон не йшов до мене. Що за розмову чула я на алеї у темряві? Але чим більше я про це думала, тим більше заплутувалася. Врешті-решт втома перемогла, і я заснула. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Марна Альфиева - Мені наснилося кохання
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |