Libra - сайт литературного творчества молодёжи Libra - сайт литературного творчества молодёжи
сайт быстро дешево
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
Поиск:           
  Либра     Новинки     Поэзия     Проза     Авторы     Для авторов     Конкурс     Форум  
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
 ГаляВуд (HolliWood) - Завжди... Уламок Дзеркала 
   
Жанр: Проза: Разное
Статистика произведенияВсе произведения данного автораВсе рецензии на произведения автораВерсия для печати

Прочтений: 0  Посещений: 4756
Дата публикации: 21.2.2007




У пам’ять про
Джонатана
Ґреґорі
Брендіса
(1976 – 2003)





Sometimes, when I pick up a magazine at a newsstand, I get a flash: that’s me there. It’s like a joke, but it’s not, because it’s really me on the cover, on the page… at least, a version of me.


Jonathan Brandis1
(an intimate Q&A)

1Інколи, коли я беру журнал в кіоску, мене осяює: це ж я там. Здається, це – жарт, але ні, бо це справді я на обкладинці, на сторінці... принаймні, версія мене. (Джонатан Брендіс; миттєві Питання й Відповіді)




І
Яскраве біле світло не дозволяло розплющити очей. Щоразу коли вона намагалась підняти повіки, вони автоматично опускались, не дозволяючи їй тим самим бачити, що діється навкруги. Рана на плечі пекла, гострий біль пронизував кожну її клітину. І тільки цей біль дозволяв їй вірити в те, що вона жива. Хоча, звідки їй було знати, чи після смерті відчувається біль?.. Чи взагалі можна що–небудь чути, бачити, відчувати, коли душа покидає тіло?.. І чи взагалі вона покидає тіло?!
Вона ще раз спробувала розплющити очі, але повіки опустилися, мов налиті свинцем. Вони пекли так само безжалісно, як і рана. Після кількох невдалих спроб побачити хоч щось, вона втратила ентузіазм і тепер спокійно лежала горілиць з заплющеними очима. Навкруг себе чула якісь голоси, безперервне ревіння сирен, чиїсь кроки і спів птахів.
Щоразу, пробігаючи доріжками у цьому парку, вона прислухалася до цього співу. Він заспокоював її. Вона бігла спокійно, часто з напівзаплющеними очима, і милувалася звуками, що долинали з-за зеленого листя різноманітних форм на гілках цих, здавалося, вічно молодих деревах.
Одного разу, коли вона, як завжди, пробігала парком, їй стало погано, і вона зупинилася біля найближчого дерева, щоб перепочити. Рука її торкнулася шорсткої кори, голова автоматично притулилася до цієї кори, а в ніздрі просочився гіркуватий запах. Їй відразу покращало. Якийсь час вона стояла біля дерева, притулена щокою до його міцного стовбура, шорсткої кори. Усім своїм єством відчувала його силу.
Дерево було вже досить старе, як сказав би перший-ліпший перехожий, але для неї це було абсурдом. Вона ніколи не наважилася б назвати його старим. Стільки сили і життя було в ньому! На хвильку їй здалося, що то вона – стара... Стара, як світ... І безсила, беззахисна, мов немовля, кинуте у смітник.
Вона здригнулася від такої думки і ще міцніше притисла щоку до дерева, а руками старалася охопити його широченний стовбур, аж поки відчула, як напружились усі її м’язи не в змозі досягнути бажаної мети.
„Воно живе”, - думала вона. – Живіше за мене, живіше за будь - кого з нас... і сильніше теж”.
Пригадавши цей випадок зі свого життя, вона й тепер хотіла встати, підійти до цього дерева й обійняти його... Знову відчути ту силу, те життя, той гіркуватий запах кори...
Вона спробувала поворухнутись, але руки були скуті за спиною. Біль у плечі посилився – наступ нудоти не дозволяв поворухнутися ще раз, і вона знову слухняно лягла на землю.
Прохолодна роса на траві ніжно пестила її тіло, що оголилося після нерівної боротьби з нападником, – й без того короткий чорний топ підстрибнув до рівня лопаток, так і залишившись у цій позиції після того, як вона впала на траву, отримавши удар якимось тупим предметом у потилицю.
„Хто це був?” – промайнуло в голові. – Чому я?”
Її думки перервав дотик сильної чоловічої руки.
- Вставай, - почула вона.
Наступна спроба розплющити очі провалилася. Вона відчувала сильну втому в усьому тілі. Єдине, що вона тепер хотіла, була гаряча ванна і спокійна ніч під теплою м’якою ковдрою.
- Вставай! – різкий, непривітний голос повторив свою команду.
- Не можу, - кволим голосом сказала вона, трохи підвівши голову й відразу опустивши її.
- Підніми її й посади в авто, - наказав дзвінкий жіночий голос.
Сталева рука взяла її за лікоть і підняла з такою легкістю, ніби її тіло важило не більше, як пір’їнка. Ледве зіп’явшись на ноги, вона відчула наступний приступ нудоти. Рука підтримала її за спину. М’язи боліли, голова ходила обертом, рана пекла. Руки її звільнили, та ненадовго – тепер вони були скуті спереду.
- Нахили голову вперед, - промовив її провідник.
Вона справді почувала себе сліпою: навколо неї – темінь, бо очі не розплющувались і не дозволяли проникнути сонячному світлу у її затуманену голову.
Вона виконала наказ, нахиливши голову. Її садили в авто. Як тільки вона сіла, закинула голову назад – їй стало краще. Дверцята зачинились.
- Нарешті ми її знайшли, - промовила жінка. Слова були трохи приглушені склом вікна дверцят автомобіля, але вона чітко зрозуміла, що її шукали, й тепер знайшли.
„Чому вони мене шукали?” – промайнуло в голові.
- Батьки хлопця будуть задоволені, - відповів її провідник.
- Шкода, що ми можемо зробити лише це – спіймати її і замкнути у камері, - злісний тон голосу жінки потривожив її. Вона випросталась і, нарешті, розплющила очі.
Вона сиділа у поліцейському авто, на задньому сидінні. Сонце яскраво світило, віяв легенький вітерець – це було зрозуміло, тільки поглянувши на синхронні коливання крон дерев, а ще – маячіння хусточки яскравого червоного кольору на тоненькій шиї жінки, що стояла з широкоплечим мужчиною перед автомобілем, спершись кругленькими пружними сідницями на капот. Мужчина стояв справа від неї, високий, широкоплечий, з довгими руками, на яких красувалися сталеві м’язи. Одягнений він був у форму на відміну від жінки, вбраної у яскравий червоний костюм. Губи у неї були нафарбовані червоною помадою, такою ж яскравою, як і її костюм та хусточка.
Уся місцевість цього величезного парку була обставлена поліцейськими автомобілями та їх власниками. Відвідувачі парку стояли групами на доріжках, тулячись одне до одного, широко пороззявлявши роти, дивлячись в одну сторону – на авто, де сиділа вона...
Враз вона відчула на собі погляди всіх тих випадкових глядачів, їхнє зацікавлення нею викликало у неї почуття зніяковілості, а потім – страху. Пригадавши злісний тон жінки у червоному, вона ще більше захвилювалась: „Що я тут роблю? Це якась помилка... За що мене заарештували?”
Нарешті чоловік відійшов від жінки в червоному, вона теж встала з капоту й попрямувала у напрямку дверцят з боку пасажира. Жінка відчинила їх, миттю сіла на м’яке сидіння, і дверцята зачинилися за довгоногою служителькою закону.
- Ми зараз поїдемо, ще трохи, - сказали її нафарбовані вуста.
- Чому я тут?
- А ти хіба не знаєш? – іронічна усмішка промайнула на обличчі жінки, але швидко зникла.
- Чому я тут? Поясніть, - невідомо за що заарештована, вона починала нервувати: руки її тряслися, голова боліла, тіло нило й здригалося, хоч вона не плакала, а в салоні було тепло, навіть жарко. Тремтячі руки вона поклала на спинку сидіння водія, але потім забрала їх звідти й примостила неслухняні пальці у себе на колінах, склавши їх у замок і трохи нахилившись уперед. Жінка у червоному не повертала голови, розмовляючи з нею, вона дивилась прямо поперед себе з маскою незворушної суворості й ненависті на обличчі. Її світле волосся м’якими хвильками лягало на плечі, а червона хусточка лише підкреслювала голубизну її очей. – Куди ви мене забираєте?
- Це ми тут для того, щоб задавати питання! – з такою самою незворушністю сказала блондинка, її очі виражали все, тільки не прихильність – тепер вона дивилася прямо на заарештовану з такою зневагою, що та, не витримавши погляду тих очей, опустила повіки. – А причина затримання і твої права були зачитані при арештуванні.
- Я нічого не пам’ятаю... нічого не розумію і нічого не пам’ятаю, - почувся виснажений голос з заднього сидіння.
Дверцята з боку водія відчинились, і на сидіння всівся той чоловік у формі й увімкнув радіо.
„… walking through life unnoticed, knowing that no one cares…”1 – прозвучало з радіоприймача.

1”Йдучи крізь життя непомітно, знаючи, що всім байдуже...” (Ben Moody & Anastasia “Everything burns”)

Жінка швидким рухом вимкнула радіо і сказала: „Тепер вона вдає ніби нічого не пам’ятає”. Чоловік тільки глянув на свою супутницю, потім – на заднє сидіння і повернув ключ. Двигун заревів й авто рушило з місця, минаючи інші автомобілі.
Вона дивилася вліво, споглядаючи крізь вікно на навколишню природу, що оточувала її... Ось воно, ось це дерево!!! Воно й досі тут: сильне й живе... На відміну від неї – слабкої й беззахисної, мов немовля, кинуте у смітник...


ІІ
Якесь потріскування, що долинало з місця прямо перед нею, примусило її прокинутися й розплющити очі, ще досі мов налиті свинцем. Вона сіла.
Навкруги було темно. Вона лише бачила, як на хвильку з’явився яскравий прямокутник світла, але одразу ж зник. Через десять хвилин все знову повторилося, а потім зникло потріскування, замовкли голоси.
Вона вдихнула сире повітря і знову лягла на шорстку тканину подушки. Спочатку вона могла витримати холод і не накривалася ковдрою, теж шорсткою на дотик і просоченою запахом поту, що був їй нестерпним. Але тепер вона потягнулася по цю ковдру й вкрила своє промерзле тіло. Лежала так кілька хвилин з заплющеними очима.
Коли її забрали з парку, вона думала, що то лише непорозуміння, її відпустять, і вона знову зможе насолоджуватись життям. Хоча... Якщо подумати, то хіба вона коли-небудь ним насолоджувалась? Так, вона жила, але життям не насолоджувалась. Після смерті найкращої подруги – Аліни вона так і не позбиралась. Лише твердо сказала собі жити краще, ніж до того.
Аліна – найкраща її подруга, весела оптимістка, завжди жила хвилиною, одним днем. „Саме так і потрібно жити”, - Аліна назвала її по імені, але його вона не пам’ятала. Вона побачила лише, як широко відкрився Алінин рот при вимові його. Зате добре пам’ятала її наступні слова: „Жити! А не існувати, так, як це ти робиш... Зовсім не насолоджуєшся життям... Тобі ж тільки шістнадцять! Радій життю! Пробуй все!”
Аліна слідувала своєму принципу, весело проводячи час на всіх вечірках, фліртуючи з усіма хлопцями підряд, - „пробуючи все”...
Одного ранку Аліну знайшли на шосе у покинутому джипі: руки її були розкинуті на спинці заднього сидіння, голова злегка відкинута назад, блакитні блискучі очі широко розплющені, губи, стиснуті, у якійсь дивній скарлюченій посмішці, більш схожій на гримасу. Вона пильно вдивлялась у своє відображення у дзеркальці заднього бачення, а в прекрасних її очах можна було зауважити страх.
Аліна померла від передозування наркотиками, а той, хто з нею був, накивав п’ятами з Аліниного джипу, котрого вона – щира душа – дозволяла водити кожному, хто лише їй сподобався.
Вона заплющила і розплющила очі. Скинула з себе ковдру. Тепер їй полегшало. Важкі спогади налинули на неї ні з сього, ні з того, і їй стало душно. У цій темноті, замкненій кімнаті, без ані одного промінчика світла...
„Де я?” – подумки спитала сама себе. – Чому я тут?”
Думки знову заклубочились у її голові. Так, Аліна залишила цей світ, залишила всіх, хто її любив. Чому? Заради чого?! Заради однієї маленької дози, яка навіки позбавила її можливості жити повним життям, насолоджуватись кожною його хвилиною...
Тоді, після похорону, вона залишилась на кладовищі, й на могилі подруги пообіцяла (ні, заприсяглася на все святе!), що ніколи її не забуде, але й не прислухається до її порад і житиме так, як підказуватиме розум.
У поліцейському авто розум підказував їй не опиратись. „Адже це лише помилка!” Спочатку її обприскали якоюсь водичкою, і під дією ультрафіолету на її чорному топику засвітилась фіолетово-салатова пляма. Її зразу ж сфотографували, зняли відбитки пальців. Весь цей час вона почувалась дивно й незручно.
„Чому ви мене затримали?” – раз у раз повторювала вона, але ніхто не звертав уваги на її обличчя, на якому маскою залягла невідомість. Усі виконували свою частину роботи: докази треба зібрати якнайшвидше.
- Ваше ім’я та прізвище, - почула вона, коли їй нарешті дозволили сісти. Але нічого не відповіла. У її голові закрутився весь навколишній світ, щось неприємне засіло у душі, а до горла підступила нудота. Далі фільм увірвався, вона лише відчула, як важко, але швидко, опустилися повіки, вона похитнулася...
Коли розплющила очі, лежала на світлих простирадлах, а біля неї сиділа жінка років сорока й щось поправляла, витягнувши вгору руку. Вона спробувала поворухнути рукою, що затерпла, але та виявилася скутою, у наручниках. Те ж з лівою; крім наручників, у ній виявилася голка від крапельниці.
- Ви мусите відпочивати, - сказала медсестра і вийшла з руками у кишенях.
Вона нічого не розуміла, але заплющила очі й спробувала заснути. У палаті знову почувся чийсь голос... ні, два голоси...
- Ви мусите виписати її за два дні, мінімум, за три, - сказав перший знайомий голос.
- Ви жартуєте! – це другий голос з нотками розпачу і жалю. Чи, може, то їй здалося? - Вона не виживе!
- Я сказав – мінімум три дні!
- У неї гарячка, її лихоманить; інфекція просочилась у кров, і тепер, без курсу лікування, мінімум тиждень, ваша арештантка, а моя пацієнтка, загине.
- Ми не можемо чекати так довго. Ви не розумієте, за цей час вона може втекти...
Вона почула притишене хихотіння лікаря.
- Якщо вона в такому стані втече, то я, - він задумався до чого б це порівняти її втечу. – Якщо вона втече, я кидаю цю роботу.
- Як хочете, - відповів поліцейський: вона пригадала голос того, що садив її у поліцейське авто й розпитував ім’я. То був він.
- Я лише хочу, - легкий притиск на слові „хочу”. – Я хочу, щоб ваша арештантка залишилася живою й відповіла на всі ваші запитання.
- Добре. Ви кажете тиждень?
- Так. Повинно вистачити.
Вона розплющила очі й побачила перед собою того, хто так боровся за її життя, - білий халат. Більше нічого розібрати вона не могла.
- О-о-о, ви прокидаєтесь, добре-добре, - з захватом сказав білий халат. До нього підійшов ще хтось (напевно, той широкоплечий поліцейський) і нагнувся над нею; вона розгледіла лише форму.
- Може, вдасться швидше... Краще швидше видужуй і не витрачай державних коштів на лікування.
- Прошу вийти. Ви й без того занадто довго у цьому приміщенні, - білий халат поспішив з формою до виходу, а тоді повернувся. – Видужуйте швидше заради себе, а не держкоштів... Завжди вони так, ці поліцейські: натрапляють на першого-ліпшого, вважають, що роблять послугу всьому світу... А в цей час справжні злочинці розгулюють на волі.
Білий халат нахилився, приклав руку до її чола.
- Дякую, - почув він. – Але що, коли я винна?
На це питання він не відповів, вона побачила лише, як його великі скельця в окулярах зайшли парою.
- Я не пам’ятаю, що зробила, а чого – ні. Тому питаю, - сказала вона спаленими від гарячки губами. – Ще раз дякую.
Білий халат подав їй склянку холодної води і вийшов.
Ніби допомагаючи поліцейським, вона видужала за чотири дні. Це вона зрозуміла зі слів білого халата.
- І чому ви так спішите видужувати? Чотири дні... Могли б побути на волі ще хоча б три, як мінімум, - казав він.
- Хіба це воля: бути прикутою до лікарняного ліжка?.. Краще вирішити все відразу і звільнитись назавжди, - усмішка промайнула на обличчі лікаря.
Вона ще раз вдихнула сире повітря тюремної камери. Навкруги її оточувала темрява. Набридло лежати горілиць, і вона сіла. Спробувала пригадати, за що все-таки її заарештували, але не змогла. Тоді встала з ліжка, намагаючись знайти двері. Її мучила спрага. Не пройшовши навіть трьох кроків, вона похитнулася і ледь не впала, вчасно притримавшись залізного перила ліжка. Вона присіла й заплющила очі. Навкруги темно хоч в око стрель, вона не бачила куди йти, а сируватий присмак повітря не дозволяв надовго насолоджуватись можливістю дихати.
Нарешті вона встала, набравшись сил, і пішла до дверей, які, як вона думала, були розміщені прямо перед нею – там, де ще недавно з’являвся прямокутник світла. Повільно просуваючись уперед, рукою впираючись у холодну, чимось порослу стіну, вона обійшла навкруг камери, так і не знайшовши дверей.
„Невже я у пастці без вікон і дверей?” – думала вона, знову сівши на ліжко. Вона притиснула спину до стіни, навіть тут порослої чимось вогким, м’яким і липким, зігнула ноги в колінах, обійняла їх руками, й поклала на них підборіддя, злегка повернувши його вліво – тоді рана справа на плечі не завдавала клопоту й без того виснаженому її тілу. Поза шкірою бігали мурашки при самій думці про те, що тут їй прийдеться залишитись довше того, скільки вимагає слідство, й того, скільки може витримати вона.
Вона не любила темряви, особливо, коли залишалася у темних невідомих місцях. Тоді вона завжди почувалася, мов у клітці, вийти з якої неможливо. У неї ніколи не було клаустрофобії, але інколи темінь лякала її мало не до смерті. От і тепер, сидячи у цій „калькуттській чорній ямі”, вона почувалася незручно; кожної миті на неї могла налинути хвиля страху й вилитися нападом істерики. Вона це відчувала. Відчувала, як ця хвилина наближається, страх підкрадається все ближче й ближче... Вона сильніше стисла коліна, зціпила зуби й заплющила очі. Тепер вона знову почувалася спокійною... Ймовірний напад ядухи через ці переживання й страхи відійшов.
„Мені потрібно звідси вибратись... якнайшвидше... на волю...” – промайнуло в голові, і вона відключилася.


ІІІ
Прокинулась вона від того, що хтось міцно тормосив її за плече. Розплющивши очі, вона найперше побачила його руку – сильну, мозолясту, покриту зморшками; на ній виднілися жили, набряклі чи то від важкої праці, чи то від умілого вдержування особливо буйних в’язнів.
Далі вона побачила підстаркуватого чоловіка, років шістдесяти, у формі. Волосся його вже посивіло, на чолі утворилася глибока зморшка і розділяла його на дві рівні частини. Рухи чоловіка були скоординовані й чіткі, у них відчувалася сила, й аж страшно було подумати, як виглядав цей тепер дідок у свої юні молодечі роки, і який страх мали відчувати перед ним його жертви – в’язні.
То був охоронець її камери. Більше нікого не бачила вона, коли нарешті прокинулась і вийшла з цим чоловіком з тісної задушливої комірчини.
Тут не було чути жодних звуків, окрім їх власних кроків. Здавалось, ніби час тут зупинився, і зупинився навіки... Від її камери до столика, де сидів охоронець, було десять-дванадцять кроків. Їй ці десять-дванадцять кроків здавалися вічністю, її мучила спрага, а в голові й досі тримався туман.
- Можна ковток води? – промовила вона ледь чутно. На руки їй знову вдягли наручники після виходу з камери, і тепер долоні лежали на колінах; охоронець дозволив їй сісти й подав склянку води. Вона випила її одним ковтком. – Дякую.
Він нічого не відповів, а лише усміхнувся; взяв її під лікоть і повів довгим напівосвітленим коридором.
Охоронець завів її у невелику кімнату, зняв наручники й вийшов. Вона сіла перед тим, як за чоловіком зачинилися важкі двері. Вона оглянулась довкола: навкруги була напівтемрява, лише декілька невеликих віконець, розташованих ледь не під самою стелею і прикритих горизонтальними жалюзі, дозволяли сонячному світлу проникати у цю нору. Відразу перед нею на стіні на рівні очей виднілося величезне дзеркало-вікно. „Венецьке скло”, - подумала вона. – Це кімната для прослуховування; може, тепер, нарешті, все виясниться – і я вийду звідси”.
Вона зловила себе на тому, що дивиться на своє відображення у дзеркалі навпроти, і не витримавши свого власного погляду, відвернула голову вправо. Підперши голову рукою, вона чекала на когось, хто от-от мав з’явитися, і, можливо, врятувати її від цього пекла.
Її думки перервав дзвінкий звук дверей, що відчинилися. У кімнату зайшло двоє: знайома їй жінка у червоному і незнайомий чоловік у недорогому, але вишуканому, сірому костюмі.
Вони сіли навпроти неї, нічого не кажучи. Жінка була насуплена, ще більш серйозна, ніж при першій їхній зустрічі. Чоловік був не набагато старший за жінку; шатен з проникливим поглядом, він пильно вдивлявся на ту, що сиділа навпроти нього.
Вона не могла дивитися на цих двох, а тому заплющила очі... Лише на хвильку, щоб розслабитись та підготуватись до того, що попереду. Усім тілом відчувала напруженість, розплющила очі, й здригнулась. Їй стало страшно через цю мовчанку, через відчуття невідомого, через те, що вона нічого не пам’ятала і не могла боротися, не знаючи, за що її обвинувачують.
- Ви й надалі твердите, що нічого не пам’ятаєте про той фатальний день? – нарешті обізвалася жінка.
- Так, я не знаю, про що ви говорите, - вона вирішила говорити правду, бо ж все-таки від цього залежить її звільнення. Старалась говорити спокійно, але голос інколи зривався, й вона замовкала, - так було й тепер.
Чоловік у сірому підвівся, пройшовся по кімнаті й зупинився біля дзеркала.
- Детектив Комаровський, - сказав він. – А це...
Він показав лівою рукою на жінку, і вона поспішила відрекомендуватись, так, ніби від цього залежало її життя, а вся ця справа спиралась лише на цій особі.
- Доктор Чилл, Барбара Чилл, - поспішно відрекомендувалась жінка. – Я – психолог з Чиказького університету, ми співпрацюємо з українською службою безпеки.
- Що я зробила, що для розслідування взяли психолога? – вона сіла, вирівнявшись і склавши руки на столі, мов учениця.
- Спочатку, будьте такі добрі й назвіться, - почав Комаровський, стоячи спиною до дзеркала, склавши руки у замок.
- Я не пам’ятаю! Чи це не зрозуміло?!
- Знову почалося! – іронічно сказала Чилл. - Я тебе розкусила!
- Перепрошую? – здивовано глянула заарештована.
Доктор Чилл збиралася вголос висловити все, що таїлося в її білявій голівці, але Комаровський зупинив її: „Почекайте, міс Чилл, все за порядком”.
Доктореса трохи заспокоїлась.
- Отже, ви не пам’ятаєте свого імені, прізвища чи будь-чого, що могло б нам допомогти встановити вашу особу?
- Саме так... Хоча, ні, я пригадала, що моя подруга Аліна померла.
- Померла? – брови міс Чилл підстрибнули.
- Так.
- Отже, Джейн Доу.
- Поясніть, міс Чилл, - Комаровський підійшов до доктореси й сів поряд. – Це якесь психологічне визначення.
- Джейн Доу – особа, дані якої не відомі. Так, як у мене, - тепер брови Комаровського посунули вгору, й обличчя його прибрало виразу цілковитого здивування. Очевидно, він не вдавав.
- А я думав, у вас амнезія, - нагадав детектив.
- Інколи, спогади знаходять мене самі, я просто пригадую дещо. Так, як тепер: я навчаю... навчалась... Якщо людину заарештовують, це означає, що вона навчається чи навчалась?
- Поки нема обвинувачення людина й досі навчається... ну, де б не навчалась. Тож, продовжуйте, - Комаровський зацікавився, і у неї з’явилась надія на звільнення: Я ж невинна!
- Я навчаюся...
- Щодо вас висунуто обвинувачення, - ці слова доктореси приголомшили Джейн.
- Що?! – вигукнула вона. – За що?!
У кімнату ввійшов охоронець – за вікном-дзеркалом хтось стояв. Джейн відчувала це, а коли ввійшов охоронець саме при тому, як вона вигукнула ці слова й встала з крісла, вона впевнилася, що за венецьким склом за ними спостерігають. Вона вже відчувала погляд тих очей, і, як їй здавалось, бачила крізь це огидне дзеркало того, хто знущається над нею, завдаючи стільки ударів по її психіці.
„Як вони знайшли мене, якщо не знають моїх даних?! Якщо я щось вчинила, як вони могли мене вирахувати, якщо не знають, хто я?!” – Джейн сіла на крісло, але охоронець залишився, й вона відчувала його погляд на своїй потилиці. Це був погляд людини, якій нецікаво стояти тут і пильнувати злочинців; ця людина воліла б їх ловити, вираховувати наступні їхні рухи й рятувати світ назовні, а не тут, у цих душних кімнатах, похмурих напівтемних приміщеннях. Незацікавлений байдужий погляд охоронця ще більше збивав її з правильного шляху, раціонального мислення. Вона обперла голову на руки, заплющила очі й хвильку так сиділа. Їй ніхто не заважав: „Хай пригадує...”
„Якщо вони знайшли мене без даних про мою особу, хтось мене підставив, і тепер Я мушу відбувати за того „когось” покарання й усі ці муки!”
Вона розплющила очі.
- Як ви мене знайшли без жодних даних? – несподівано випалила вона.
- Це було легко... – почала було Чилл, але їй знову завадив Комаровський.
- Це не важливо, - сказав він. – То де ви навчались?
- На англійській філології. Пам’ятаю, батьки були проти, але я переконала їх, що так буде краще і для мене, і...
- Добре, цього не треба, - нечемно перебив Комаровський. – Скажіть, де ви були сьомого травня цього року.
- Я не пам’ятаю.
- Далі те саме, - недовірливо вимовила Чилл.
- Чи пов’язували вас якісь стосунки з Олексієм Зайцевим?
- Хто це?
- Жертва.
Джейн підвела здивований погляд на детектива. Вона ще більше нервувала. Прізвище Зайцев нічого їй не говорило... Як це жертва? Її руки злегка тремтіли, вона поклала їх на коліна й вирівнялась; її психіка вже була на грані, а що буде далі?!
- Як це жертва? Його пограбували?
- Його вбили, - це приголомшило Джейн. Слова, вимовлені Комаровським, відібрали їй дар мови. Вона не могла цього зробити!!! Ні-ні!!! Аж ніяк!!! Це суперечить її правилам, світогляду! Вона, кінець кінцем, досить мирна істота! Як вона могла ВБИТИ людину?! Ні-ні, це неможливо!
- Я не вбивця!
- Спокійно.
- Це суперечить моїм правилам! Я б... Я б ніколи не вбила людини! – особливий наголос Джейн зробила на слові „вбила”, при цьому руки її знову опинилися на столі, долонями вниз, пальці – у напруженні. Вона виглядала, як розлючена кішка, готова кинутись на супротивника і вчепитися йому в горло тоненькими кігтями. Кігтики Джейн були нафарбовані лаком темного синьо-зеленого кольору; це були здорові, не занедбані, гарні нігті. – Ніколи!!! Чуєте?! Що б ви там не вигадали, я невинна! У вас немає доказів...
- Доказів у нас аж занадто багато, - зненацька Комаровський змінив тон голосу: зі спокійного та лагідного на серйозний (аж до болю) з нотками ненависті й тихої радості. Він вжалив у слабке місце: докази у них були, а вона вляпалась на добре. Йому подобалось споглядати на страждання своїх жертв: з лагідного непомітного створіння він на очах перевтілювався у безжалісного ката, що втішається муками ранених, але й досі живих.
- Ні!.. У вас не може бути жодних доказів, - тепер вона говорила збентежено, з явним страхом у голосі. Довгі пальці Джейн вп’ялися у темно-коричневе волосся, скуйовдили його, утворюючи артистичний нелад, а тоді долоні закрили обличчя – гарячі потоки сліз полились по щоках, швидко й неспокійно. Схлипуючи, вона продовжувала щось говорити, але не можна було розібрати її слів.
- Ми думаємо, це було так: ви познайомилися з жертвою у мотелі біля озера, де його пізніше вбили...
- Я не хочу цього чути! – сльози й далі текли по щоках.
- Вам прийдеться вислухати все до кінця, - тон голосу Комаровського залишався й надалі спокійним, серйозним, без емоцій. Сам детектив ніби насолоджувався тим, як він вимовляє те чи інше слово; він старався надати своєму тону чогось, що б ще більше налякало його жертву, але це було намарно: Джейн вже давно була налякана, тепер вона була близька до істерики, шоку, нервового зриву, - будь-чого, що можна лише вигадати, і що матиме сильніше значення за значення слова „страх”.
- Ви з ним заприязнилися. Ви мали б знатися, якщо віддалися йому...
- Я що?! – перервала Джейн палку промову міс Чилл, яка взяла на себе розповідь про пікантні обставини й саме вбивство.
- Ви з ним переспали. Це підтверджують тести ДНК, взяті у вас після обстеження у лікарні, й залишки вашого ДНК на тілі жертви.
- Але... Може, він...
- Ні, - усмішка задоволення прояснила обличчя доктореси. – Він не зґвалтував вас. Це теж підтверджено лікарем-гінекологом. Усе відбулося за обопільною згодою... Тож, їдемо далі. Дивлячись на вас, ми зробили висновок, що походите ви з досить забезпеченої родини. Це підтверджує відеокасета з дуже престижної крамниці, де ви придбали товари на суму близько шести тисяч гривень. Ви платили готівкою. На даний момент проводиться все можливе, щоб встановити вашу особу. Швидше за все, це вдасться нам за якийсь тиждень, мінімум.
- Ви вважаєте, що я – вбивця, бо виглядаю (чи, може, й у дійсності є) заможною? – Джейн заспокоювалась, але це не означало, що на душі їй полегшало від думки, що вона – вбивця.
- Ми вважаємо, що він щось дізнався про вас у тому мотелі чи побачив щось на озері, й ви змушені були його вбити після спроби (чи кількох спроб) шантажувати вас.
- Але ж я багата, за вашими ж словами, тож могла відкупитися!
- Олексій теж походив з багатої родини. На нашу думку, він не хотів від вас грошей...
- Не розумію вас, міс Чилл.
- Він хотів ВАС, а не ваші гроші.
- Здається, ви сказали, ніби я зробила це з ним за згодою. Якщо все так, як ви припускаєте, а все це стає ще більш заплутаним: я б ніколи не погодилась на шантаж, особливо такий, - говорячи це, Джейн злегка хитала головою вправо-вліво.
- А тому й убили його!
- А факт, що я з ним спала?!
- Не знаю, ми не знаємо, - виправилась доктореса. – може, це було перед тим, як він почав шантажувати вас, можливо й те, що ви були п’яні, а тому погодились...
- Це здогадки! Я не вбивала його!!! – руки Джейн знову затряслися. – Якщо ви впевнені у своїх фактах...
- Ми впевнені, що ви вбили його!!! – вибухнув Комаровський. – Думаєте, навіщо ви нам тут?! Якби ми знали причини, ви б давно вважалися підсудною, а не просто арештанткою! Є неясності, а тому ви тут, панночко Доу. Нам потрібне ваше зізнання!!!
Останні слова зовсім знесилили Джейн. Руки її кволо опустились вниз, зігнуті у ліктях, схрещені; пальці скарлючені, як у страшної статуї чи замальовки Горгони, а може, й самої Смерті... Очі її тупо вдивлялись у детектива та міс Чилл; вона бачила їх, але ніби не розуміла, що вони тут роблять; дві постаті сховалися за завісою туману... Тепер вона бачила лише дзеркало перед собою, й відчувала чийсь злобний ненависний погляд за ним... Вона бачила своє відображення, але не впізнавала себе.
- Де мій адвокат? Я хочу бачити свого адвоката! – сказала вона, коли туман перед очима розійшовся, й перед очима побачила дві постаті: жінку й чоловіка.


ІV
Охоронець з міцними жилавими руками провів її назад у камеру. Після допиту вона почувалась гірше, ніж тоді, коли лежала в лікарні з гарячкою, її лихоманило, і вона переживала за свою долю, що лежала в руках лікаря, разом з її крихітним життям.
Йдучи до камери вона намагалась пригадати хоч щось, що б допомогло їй виплутатись з цієї історії.
„Я не вбивця!” – крутилося в голові. Якщо не враховувати декількох мух та комарів, яких вона вбила у себе в кімнаті, вона не здатна на вбивство. При згадці про комарів їй пригадався детектив Комаровський. На мить вона згадала свою кімнату, в себе, дома...
Краєм ока побачила дзеркало справа від дверей, воно яскраво вирізнялося у її кімнаті дивовижною формою окантування яскравого червоного кольору. З обох боків дзеркала були прикріплені бра, які світили природним денним світлом. Блакитні чашечки ламп відбивали його, утворюючи красивий відтінок, що теплими м’якими променями просочувався у найглибші закамарки не лише її кімнати, а й душі. Це світло заспокоювало її, вона часто дивилась на тіні від нього, що утворювались на пофарбованих у зелений колір стінах і стелі, й полинала у мрії. Ліжко її було прикрите фіолетовими простирадлами світлого кольору, вона любила накриватись теплою пухкою ковдрою лютою зимою або ж легким покривалом влітку. Лежачи у ліжку, вона почувалась спокійною і захищеною від усього зла. Навкруг неї - все найкраще, але вона добре пам’ятає той неспокій, і якусь штучність та холод свого дому, сім’ї. Її не розуміли батьки, родичі, друзі; в неї ніколи не було нормального хлопця, з котрим вона могла б поговорити про свої бажання, страхи. Усі, з ким вона фліртувала, були просто дурнями, яких цікавили або її гроші, або тіло... Їм вона не могла відкрити серце, вилити свою душу. Незважаючи на всі вигоди, вона почувалась самотньою, відкинутою, не такою, як її друзі...
Охоронець злегка штовхнув її своїм ліктем вбік, від цього вона прокинулась, повернулась до реальності після спогадів.
- Всі звуть мене Ветеран, якщо вам що-небудь знадобиться, покличте, - сказав охоронець Джейн врівноваженим спокійним приємним голосом.
- Я не пам’ятаю свого імені, але міс Чилл охрестила мене ім’ям Джейн Доу, - тож можете так до мене звертатися.
- Добре, а тепер зайдіть у камеру.
- Ви могли б увімкнути електрику. Мені якось не по собі у темноті в камері. Я не звикла перебувати в таких місцях, - стомлено сказала Джейн.
- Тут дозволено вмикати світло тільки у визначений час... Розумієте, тут тримають особливо небезпечних злочинців.
- А мене теж вважають особливо небезпечною?
- Ні.
- Тоді чому я тут?.. А не у звичайній тюремній камері? – її чоло зморщилось.
- Бо ви вбили того хлопця, - двозначно відповів Ветеран.
Важка рука охоронця опустилась на її лікоть, і вона скорилась. Джейн зайшла у камеру. Електрика саме була ввімкнена, й вона змогла розгледіти свою камеру.
- Електрику ввімкнули на двадцять хвилин, тому поїжте, вмийтеся за цей час, а тоді лягайте у ліжко, - сказав Ветеран. – Вам не холодно?
- Ні, хоча ковдра не надто приємна, - Джейн сіла на ліжко, на якому вже стояла таця з їжею.
- Нічого не можу порадити на це... Хоча, постараюсь знайти для вас якесь додаткове покривало, - Ветеран усміхнувся.
- Ви дуже добрі, дякую, - Джейн простягнула руки, щоб її розкули. – Ви вірите, що я вбила того хлопця?
- Так довело розслідування, - зв’язка ключів затряслася у його дужих руках, не знайшовши потрібного ключа, Ветеран сховав її у кишеню, повернувся до свого столу, на якому валялися якісь папери, газета, чашка з міцною кавою і радіо, взяв звідти потрібний ключ і зняв з Джейн наручники.
- Розслідування може помилятись, - сказала Джейн.
- Ви теж можете помилятись, Джейн, - серйозно, навіть трохи похмуро, відповів охоронець.
- Я не вбивця, - вона відпила трохи чаю з чашки.
- Тут усі так кажуть... Але ви, Джейн, не така, як інші злочинці, що тут сидять. Це видно відразу, - Ветеран сховав наручники у кишеню „службового піджака” - куртки-вітрівки. – навіть якщо ви його вбили, це мало б статися випадково. Я не вірю, що ви вбили б когось з холодною кров’ю.
- Я не вірю, що вбила б будь-кого. Але вдячна вам хоча за ці слова потіхи.
Ветеран вийшов, але за хвильку повернувся, повідомляючи, що у цій камері немає дзеркала, як і в інших тут камерах; але якщо їй воно знадобиться, він може принести невелике.
- Не треба, дякую.
Охоронець поглянув на Джейн ще раз, тепер якось дивно, з підозрою. Він вийшов з камери і зачинив важкі двері.
Тепер Джейн сиділа у камері, тьмяно освітленій, і надалі холодній, сірій, неприємній. Вона з’їла скромну страву: Джейн не могла розібрати, що саме насипали їй у миску, але вона була голодна, а тому з’їла все. Теплий чай, без цукру, розігрів її і трохи збадьорив. Вона і надалі не могла отямитися від сказаних Комаровським і Чилл слів. Те, що вона – вбивця не давало їй спокою. Вона добре знала, що не зробила б ніколи чогось такого. Хто взагалі той Зайцев?!
Вона підвела погляд і оглянулась довкола. Тепер Джейн побачила свій тимчасовий (як вона надіялась) притулок. Вона зовсім не здивувалась, коли пригадала, що вона ледь не задихнулась у цій камері, - сама кімнатка була невелика, три на три... Було вогко, сиро і неприємно. Джейн поглянула на стіни. Те, що вона передбачувала, справдилось: на стінах синьо-зеленими плямами висіли шматки моху. Де-не-де мох ніби посивів, і від цієї своєї старості мало не відривався від самих стін, ледь втримуючись, щоб не відвалитись від холодної поверхні. Двері і справді знаходились навпроти її ліжка, але так добре входили у проріз стіни, що їх було майже неможливо відчути і побачити при світлі, не говорячи вже, у темноті.
Джейн встала, підійшла до дверей: саме там виднівся прямокутник, який тепер відчинився, впускаючи сюди трохи яскравіше світло. Ветеран попросив віддати піднос з посудом і повідомив, що електрику вимкнуть за десять хвилин. Джейн віддала піднос. Підійшла до невеличкого умивальника в лівому кутку камери, - воду тут теж подавали по графіку. Холодні краплі освіжили її. Вона відчула приплив енергії, сили. На хвильку забула про детектива, психолога, охоронця, - усіх й усе.
Їй пригадалася ванна у її власному домі. У ній Джейн завжди довго ніжилась, насолоджуючись теплою пахучою водою з морською сіллю та краплею улюблених парфумів „Kenzo”. Ніжна м’яка піна гелю для душу пестила її тіло, змиваючи все неприємне, що трапилось вдень... Ванна для неї була чимось надзвичайно важливим, - так, як для когось важливим є прийом потрібних ліків, знаючи, що без них настане кінець. Ванна для Джейн була чимось більш потрібним, ніж ліки для тіла, - це був обряд, наповнений особливою аурою, особливою атмосферою, особливим значенням. Відпочивало не лише її тіло – заспокоювалась душа. Приємний аромат свічок, розставлених навкруг, навіював спокій...
Двері відчинилися, й Ветеран увійшов, тримаючи в руці покривало. Джейн витерла обличчя рушником, який теж лежав на ліжку, й віддала його охоронцеві, взявши від нього натомість покривало.
- Дякую, - сказала вона.
- Прошу, це все, що я можу зробити. І ще... - він простягнув Джейн невеликий портативний ліхтарик.
- А вам це не зашкодить? – завагалась вона. – Я не хочу, щоб мене ще в чомусь обвинувачували.
- Я в таких літах, що мені нічого зробити не зможуть. Молоді не хочуть йти пильнувати в’язнів тут, - старий усміхнувся. – Це ж не кримінал – дати симпатичній арештантці ліхтарик.
- Ви дуже добрі, дякую, - вимкнули світло, і Ветеран вийшов.



V
Джейн лягла в ліжко, прикрившись чистим покривалом. Спробувала заснути, але тривоги й переживання дня не дозволяли їй цього. Їй не давала спокою думка про те, як вона тут опинилась. Помалу їй пригадувалася її сім’я...
Так, вона багата, навіть дуже. У її батька – власна фірма... Вона добре пам’ятає, який він завжди зайнятий підписанням угод з іноземними компаніями. Їх часто запрошували на поважні вечірки, фуршети, де вона до болю нудьгувала, не знаходячи собі місця. Матір вона пам’ятала, як вічну модницю, яку цікавили лише одяг, парфуми, зачіски та зустрічі з такими ж подругами. Так, вона любила свою дочку, дарувала все щонайкраще, піклувалася про неї.
Вчилася вона у „звичайній” школі зі „звичайними” школярами: батьки не хотіли обмежувати дитину, створюючи атмосферу самих лише фуршетів. „Вдома у тебе буде все найкраще, але ти маєш знати і звичайних людей, своїх однолітків”, - часто говорив їй батько.
Навчання у „звичайній” школі не означало звичайного життя. „Звичайна” школа виявилась не кращою, ніж дотеперішні її знайомства. У класі її знали, як дочку багатого бізнесмена, а тому вважали, що знайомство з нею пришвидшить їхню популярність і зменшить видатки їхніх гаманців при спільних зустрічах у кафе та на дискотеках. Крім того, вони вважали її просто наївною дурепою, котра страждає від того, що ніхто її не підвищує на п’єдесталі. Вона такою не була: ані наївною, ані дурепою, ані егоїсткою.
Звичайно, вона мріяла про когось, хто міг би її ощасливити, й у мріях це був принц у білих шатах і на білому коні, та це не була наївність, - то була неосяжна мрія. Щодо цієї своєї мрії, вона завжди була певна: шанси на її здійснення в її ситуації складали один до мільйона і це за сприятливих обставин.
Їй подобались брюнети з блакитними очима, хоча і це не було ознакою, - у її коханого має бути щось, що б відрізняло його від усіх інших, а водночас це мав бути товариський хлопець...
Вона знала, що той, кому вона віддасться має бути тим, єдиним, якому вона безмежно довірятиме; знатиме, що він не насміється з неї.
Пригадавши останнє, Джейн задумалась, ким доводився той вбитий їй, якщо вона з ним спала. Вона не могла зробити це просто так, з першим ліпшим. „Певно, я з ним була знайома до зустрічі у мотелі біля озера; можливо, він мені подобався, а тоді, коли ми зустрілися біля озера, все і сталося ”, - думала вона. – Але чому я нічого не пам’ятаю? Я ж не могла переспати з ним просто так... Я себе знаю”.
Головоломка була занадто важкою для неї. Вона не знала, як сталося те, що вона кохалась з незнайомцем; не знала, чи була хоч найменша можливість того, що це саме вона вбила його, а якщо так, то як; не знала, як вона взагалі опинилася в тому місці. ”Що то за мотель? Де знаходиться це озеро? Хто я?” – крутилось у голові. – „Може, я не знаю себе так добре, як думала?”
Будучи дівчиною шістнадцяти років, вона любила розгадувати головоломки, ребуси, кросворди... Це дозволяло їй пізнавати світ з трохи іншого боку; вона не заучувала правил, дат, назв, імен з підручника, щоб знати на відмінно, - їй це просто було цікаво, й запам’ятовувалось само собою. Але пізніше, у школі, коли приходилось щось вивчити, вона знала наперед визначення чи дату, й усі думали, що вона найбільша зубрилка у світі (а принаймні у їхній школі).
Вони ненавиділи її за те, що була багата і розумна. Щодо її краси всі були одноголосні – гроші не куплять вроди. Випадково вона почула, як однокласниці пліткували: „Навіть найдорожча у світі операція не зробить з неї красуню... А багатеньке життя вже відклало свій відбиток на її фігурі”, - і притишене хихотіння.
Так, вона була повненька, але після почутого взяла себе в руки й схудла. Звичайно, ніхто з однокласниць цього не помітив, і лише хлопці почали оглядатися за її спідничкою.
З хлопцями їй завжди дружба йшла краще, ніж з дівчатами. Чи то першим подобалася її „некраса”, чи то другі навмисне не підпускали її ближче, ніж того вимагали вони для своїх, звичайно, потреб.
Ця пристрасть до головоломок і шарад не вистигла й дотепер, коли вона стала студенткою англійської філології. В університеті їй не вдавалось все так, як того хотіла вона. У школі Джейн була відмінницею, а тут все змінилося. Вона не пасла задніх, але й не була найкращою на потоці. Це засмучувало батька, він не раз казав їй, що все зробить, у неї будуть хороші оцінки, й усі заздритимуть їй. Звичайно, багато її друзів саме так і навчалися, але для неї це було щось дивне: як вона може отримувати оцінки, яких не заслужила?! Такі заяви батька повторювались протягом усіх трьох років навчання в університеті; вона завжди відмовляла. Батько наполягав на своєму, а в неї не було сил боротися з цим чоловіком.
Одного разу батько викликав її до свого кабінету й категорично сказав:
- Я зроблю все, що від мене вимагається, щоб ти отримала диплом з відзнакою.
- Ти хочеш платити за моє навчання?! – у гніві вигукнула вона.
- Якщо прийдеться, - коротко відповів він.
- Я не хочу цього.
- Мене не цікавить, чого ти хочеш у даний час. У моєї дочки має бути диплом з відзнакою... Ти ж моя єдина спадкоємиця. Маєш вийти заміж за когось гідного себе, але я не дозволю йому керувати всім. Ти маєш знати справу.
- Я – філолог, не економіст.
- Саме тому я тебе покликав.
Їй це не сподобалось. Це вперше тон батька був суворим, аж надто. Він міг бути суворим з робітниками, прислугою, співробітниками у бізнесі, але не вдома, не з нею. З дочкою він був завжди в доброму гуморі, з лагідним словом, ніжним тоном голосу. Тепер це змінилось.
Вона не впізнавала його. Що з ним?
- Я не впізнаю тебе, тату, - вголос висловила вона свої думки. – Що з тобою?
- Я покликав тебе сюди, щоб повідомити: ти закінчиш четвертий курс своєї філології, а потім я куплю тобі диплом, і ти передчасно покинеш свою альма матір.
- Що?!!
- Саме так! Далі ти вступиш на економічний факультет, відділ маркетингу і менеджменту! А вже тут вчитимешся на повну силу, і спробуй лише не знати всього!!! Я сказав, що ти успадкуєш все, керуватимеш фірмою...
- Може, ти вже й чоловіка мені підібрав?!
- Якщо сама не подбаєш про гідну, наголошую, гідну кандидатуру, я завжди допоможу!! У декількох моїх колег є досить гідні представники...
- Я не піду з філології!
- Це вже вирішено!!!
- Я нічого не тямлю у бізнесі, хіба ти не розумієш?!
- Я сказав, усе вирішено. Як я бачу, ти не тямиш нічого й у своїй філології, дивлячись на твою успішність...
Це було занадто. Вона вийшла з кабінету батька, що знаходився на першому поверсі їхнього трьохповерхового будинку. Усю її трясло. Як він міг таке сказати?!! Новина її приголомшила. Батька вона не впізнавала. Чого він хоче добитися?!
- Принаймні я не якась там ідіотка, що вважає себе найкращою тільки через те, що викладачі не можуть відкрити рота, коли вона відповідає, - говорила вона вголос, коли йшла нагору, до себе у кімнату. – У нас в універі є такі...
Вона зробила паузу, щоб зачерпнути свіжого повітря.
- Я знаю те, що знаю, а більшого мені не потрібно. А від такої ідіотки з моєї групи я знаю, може, й більше. Хіба я винна, що в неї природний дар зманювати людей?! Ще в школі всі вважали мене огидною дурепою, в універі, я впевнена, ця думка не змінилась. Але мені наплювати!!!
Останні слова вона вигукнула так голосно, що озвалась луна. А по хвилині до неї спішив камердинер з її матір’ю.
- З вами все гаразд, панночко? - камердинер справді виглядав занепокоєно. Він завжди був добрий до неї.
- Доню, чому ти кричала? Ти ж знаєш...
- Так, я знаю, в цьому домі кричати не можна, бо тато працює! Але мені все одно!!! Мені наплювати, чи сьогодні приходить важливий клієнт, чи проста секретарка!!!
- Доцю, - жінка спробувала обійняти її, але дочка відсахнулась. – Заспокойся. Татові це не сподобається...
- А мені по барабану, чи йому це сподобається! – жінка попросила камердинера вийти й покликати її чоловіка. – А навіщо його кликати?!
- Доню, давай спокійно порозмовляємо... в бібліотеці.
- Ні, я йду в свою кімнату і прошу мене не турбувати, - вона хотіла ступити крок нагору, але її схопила чиясь рука - то був батько.
- Ти що тут витворюєш?!
- Пусти мене, - вона вирвала руку, але батько знову схопив її і потягнув униз, де знаходилась бібліотека. – Ходи, порозмовляємо ще раз. Я все тобі поясню.
Батько з матір’ю стояли на буковій підлозі бібліотеки, а вона сиділа на м’якому шкіряному сидінні дивану.
Вона завжди ним захоплювалась. Красивий, розумний, успішний. Її батько не був таким, як інші бізнесмени-багатії, що приходили до їхнього дому чи на зустрічі: огрядні чоловіки з пузами, що дорівнювали обсягу їхніх гаманців, та червоними товстими пиками. Такими були не всі, але більшість. Він завжди знаходив спільну мову з дочкою, і саме тепер вона не розуміла, що з ним трапилось, чому він змінився.
Мати стояла якийсь час, але потім сіла поряд з дочкою. Як завжди напахчена, гарно одягнена, з пречудовою короткою стрижкою, пофарбованою у колір „блонд”. Мати завжди виглядала на сто відсотків, з чудовим макіяжем, діловим костюмом.
З її батьком вони утворювали чудову пару, і коли разом вони з’являлись на вечірках та фуршетах, усі раділи, що в них гостює така пара, всі захоплювались їхнім виглядом, успішністю, багатством.
Близькі друзі, такі, як Аліна, завжди говорили їй, що вона – красуня, а однокласники (точніше, однокласниці) просто заздрять їй, і тому вигадують всі ці плітки, обмовляють її перед хлопцями.
Вона й сама бачила, що не є тим гидким каченям, про яке всі так говорять. І говорять погано. Після схуднення вона стала ще кращою. Звичайно, вголос ніхто не називав її страшилкою, а, навпаки, підкреслювали її красу, роблячи з неї ледь не прекрасну Афродіту чи міс Всесвіту. Джейн не знала, що насправді про неї думають навколишні. Одного разу вона вірила цим їхнім словам, іншого – вважала брехнею.
Часто вона почувалася, як щоденник, який купують дітям у школу на новий навчальний рік. Вибирають його перш за все, дивлячись на обкладинку, майже не зазираючи всередину. Головне для дитини – гарна обкладинка, а те, що буде всередині – успішні чи неуспішні оцінки-бали, добрі чи задовільні записи поведінки – ставиться на друге місце. Сидячи на уроці, учень раз у раз поглядає на обкладинку щоденника, забуваючи зовсім про тему уроку.
Те, як до неї ставились найближчі, вона могла порівняти хіба з такою подією, як вручення святкового подарунка. Красиво упакований презент завжди викликає усмішку, таку яскраву, як світло Сонця, незважаючи на те, що всередині. Коли упакування звичайне, нецікаве, не кольорове, одноманітне, дешеве, процес прийняття подарунка обмежується чемним „Дякую”. Джейн почувалася, як такий подарунок; інколи їй здавалось, що вона є поєднанням тих двох презентів. Відчувала, що вона – просто подарунок, не важливо який – багато чи бідно упакований, просто подарунок... Пачка, на яку лише дивляться зверху... І лише рідко хто заглядає всередину; таких вона не згадала.
І от тепер, коли вона сиділа в бібліотеці перед батьками, це відчуття повернулося. Вона – тільки подарунок, чиясь власність.
- Що трапилось? – спитала мати й поклала руку на її ліве плече.
- Я сказав їй про університет, - грізним голосом повідомив батько.
- Тобто, що ти їй сказав?
- Що вона довчиться цей рік і покине навчання.
- А диплом він мені купить, якщо я вже так сильно хочу мати освіту, тобто доказ, що я навчалась на філології!
- Саме так і буде! – спаленів батько. – І не кричи у цьому домі! З хвилини на хвилину приїде мій добрий знайомий, і я не хочу, щоб він чув твої верески! Ти закінчиш свою чортову науку на філфаці, поступиш на економічний і крапка!!!
- Але ж вона завжди мріяла про філологічну освіту! – це вперше матір протиставилась своєму чоловіку. До цього часу вона не пам’ятала, щоб між батьками були якісь суперечки.
- Ти тримаєш її сторону?! – батько присів, але зразу ж встав і пройшовся по кімнаті.
- Я не тримаю нічиєї сторони, але це наша дочка, єдина! І я хочу, щоб вона була щасливою.
- Вона буде щасливою, коли зробить так, як я кажу! А щодо її філології, то дивлячись на її успішність, вона не надто прикладається до цього, як вона твердить, улюбленого предмета!
- Це правда, доню?
- Ні!
- Я слідкую за твоєю успішністю і знаю все!!!
- Я не дурепа!
- Я цього не казав!
- Моя успішність не означає, що я не знаюсь на цьому, і я не хочу чути про економіку!
- Твоя успішність про все говорить! А якщо ти будеш такою впертою, я постараюсь про твій виїзд під наглядом.
- О-о-о! Тепер за мною всюди ходитиме всевидюче око?!
- Ти виїдеш з чоловіком, який подбає про тебе, і примусить від мого імені, а для твого добра, навчатись там, де тобі вигідно!
- А ти йому платитимеш зі спадку твоєї єдиної донечки, чи вистачатиме те, що я з ним спатиму?!!
Вона встала, бажаючи вийти, але батькова рука схопила її так само сильно, як на сходах, і посадила на місце.
- Не пащекуй до мене, чуєш?!
- Може, ти подумаєш про татову пропозицію. Якщо те, що він каже про твою успішність на філфаці, правда, - може, й справді краще закінчити все це й почати все спочатку?
- Він хоче планувати моє життя, а цього я не дозволю!
- Не кричи на матір!
- А ти не кричи на мене! І не навіюй мені міражу щасливого життя за кордоном з кимось таким, як ти!
Вона встала і вийшла. Всередині все переверталось, її нудило від усього почутого. Вона пішла у свою кімнату й зібрала свої речі...
Рана на плечі загоювалась швидко, тому тепер Джейн повернулась на правий бік і заплющила очі. „Хто я?” – думка вилась у мозку, мов гадюка, і саме з цією думкою вона заснула.


VI
Faber est suae quisque fortūnae.1

1Кожен є ковалем своєї долі. (Аппій Клавдій)
Високий дев’ятиповерховий будинок суду розташувався паралельно в’язниці на іншому кінці вулиці. Їх розділяло безліч інших будинків, але їхній взаємозв’язок тримався на тоненькій невидимій, але дуже міцній, ниточці. Саме тут, у приміщенні суду, проходили судові засідання, під час яких вирішувались мільйони доль. Саме тут прокурор видавав ордери на арешт, тим самим приговорюючи когось на життя у в’язниці.
Приміщення в’язниці відрізнялось від приміщення суду своєю скромністю. Тут лише голі облуплені стіни, де-не-де видно цеглу, теж облуплену. Будинок суду виглядав, мов п’ятизірковий готель, де всіх запрошували на цікаве шоу. В’язниця була будинком непримітним, але таким, з якого якнайшвидше хотілося вибратись. Навіть звичайні перехожі обминали це місце, переживаючи про те, аби часом не потрапити всередину, просто проходячи мимо.
Скромність в’язниці, страх перед нею та ще багато невияснених причин відштовхували від себе перехожих, туристів, мешканців міста.
Гарно прибрана оселя суддів, прокурорів й адвокатів приворожувала, тягнула до свого пишного приміщення тисячі людей: мешканців, туристів, перехожих... Саме тут „проживали” адвокати, й саме один із них йде тепер довгим коридором, відійшовши від огрядного чоловіка з кейсом, назустріч новій справі...
Себастіан Ковалевський саме ступив на першу сходинку в пишному приміщенні суду, щоб вибратися на другий поверх, де працював його батько, коли почув на своєму правому плечі дотик, легкий і невимушений. Він оглянувся, то була Аня – студентка з його курсу, яка колись проходила практику з ним у суді. Вони обоє навчались на юридичному, обоє спеціалізувались на кримінальному праві, а тепер обоє працювали тут. Аня – як помічник прокурора, він – як адвокат, котрий захищав тих, кого вона з прокурором обвинувачувала.
Аня була красивою білявкою, зеленоока, приваблива в усіх відношеннях, привітна, усміхнена, успішна.
Себастіан – теж блондин, з блакитними очима, міцною статурою, розумний та привітний. Його успіху не позаздриш: і на роботі, й у приватному житті йому щастило.
Аня та Себастіан зустрічались з третього курсу університету, це тривало й досі. Усі були впевнені, що незабаром вони одружаться, і щиро бажали цього. Ця пара викликала усмішки, захоплення і подив у навколишніх. Світ любив їх, а їм це подобалось.
От і тепер Аня поклала свою тендітну ручку на плече Севастіана, підійшла ще ближче й швидким рухом поцілувала його в щоку.
- Привіт, пане адвокат, - як завжди усміхнена, вона стояла у всій своїй красі. – Як справи?
- Привіт, Аню, - якось серйозніше, ніж завжди, відповів він. – Усе нормально. Як завжди, купа роботи.
- Ти до батька?
- Так. А ти звідки знаєш?
- Здогадалась. Я чула тобі мають дати справу Джейн Доу.
- Кого?
- Ну, тієї, що вбила Зайцева. Його батьки – шишки, тому їй не врятуватись.
- Ти сказала Джейн Доу? Вона – іноземка?
- Ні, це так її охрестила психолог, Барбара Чилл. Хіба ти не чув про цю справу?! А Барбару часто видно тут, у суді. Вона приїхала на практику зі Штатів. Саме з допомогою Барбари ту вбивцю знайшли.
- Та дівчина справді винна?
- Про помилку й мови бути не бути. На ній була його ДНК. Вона його просто на просто зарізала: розпорола йому живіт! Уявляєш, перед вбивством вона з ним кохалась! Жахіття!
- А може, то була самооборона?
- Ти вважаєш прокурора некомпетентним, а криміналістів, лікарів та поліцію – ідіотами?! Вона – вбивця, ще й до того холоднокровна! Чому ти завжди перечиш мені?
- Я не перечу тобі, просто треба впевнитись… Ми так і будемо тут стояти, - спробував змінити тему Себастіан. – Я мушу йти до батька, а вже й без того спізнююсь.
- Звичайно, йди; я почекаю тут на подругу, - поспішаючи промовила Аня. – Але благаю тебе, коханий, будь обережний. Якщо тобі дадуть справу Доу, відмовся. Я знаю, що та дівчина досить заможна, щоб оплатити адвоката, власного, повір мені, державний їй не потрібен.
- Тоді чому цю справу мають дати мені?
- Вона каже, що нічого не пам’ятає. Її обличчя тепер усюди, а тому рано чи пізно ми взнаємо, хто вона.
- А чому не взнали дотепер?
- Казали, це може зашкодити слідству. Її шукали три місяці, й тільки недавно, якихось три дні тому, знайшли.
- Добре, дякую за інформацію.
- Побачимось на зібранні, - вона усміхнулась однією з тих загадкових жіночих усмішок й відійшла вбік, де виднілися двері виходу, злегка махаючи рукою на прощання.
Зібрання! Справді, це ж сьогодні! Він зовсім забув за те кляте зібрання, якого так чекала Аня. Це ж вона організувала його – вечір зустрічі з усіма їхніми однокурсниками. Це вже другий рік, як вони закінчили гризти граніт науки.
Він поспішив, пришвидшуючи ходу, й хвилин через п’ять вже стояв перед дверима кабінету свого батька, видатного судді – Антона Микитовича Ковалевського. Себастіан завжди відчував пошану до батька, схилявся перед його розумом, навіть трохи боявся його.
Їм не завжди велося так добре, як тепер. Ще якихось сім років тому вони були звичайною середньостатичною родиною з прибутками трохи вище середнього рівня. Батько – юрист, спеціалізувався на адміністративному праві, тільки три роки тому був призначений суддею, і лише тепер прибутки сім’ї збільшились. Збільшилася і повага інших, з’явились нові друзі, які до того не зауважували їх.
Син пішов у сліди свого батька. Йому завжди подобалась ця професія і її призначення – допомагати нужденним, невинним. Його робота була сенсом його життя, всім найважливішим у ньому. І навіть поява Ані – милої студентки права – не змінила його мотто: „Робота понад усе”.
Аня не знала, чи було в Себастіана інше кохання до її появи, чи взагалі він зустрічався з дівчатами серйозно, чи задля розваги. Він не любив, коли його розпитували про минуле, а сама вона боялася питати про життя Себастіана в його батька. Антон Микитович лякав її своєю суворістю, серйозністю, самим виглядом. Це був дужий міцний чоловік з такими ж, як у сина, блакитними очима, світлим волоссям, яке тепер покрилось сивиною, і звабливою усмішкою.
Себастіан постукав у двері, а коли почув батькове „можна”, зайшов усередину. Кабінет був шикарний, як і все приміщення суду. Щоразу коли він заходив у кабінет батька, відчував невимовну радість, величезне захоплення красою його оформлення, великою кількістю книжок... Усе це навіювало атмосферу затишку, спокою, заохочення до праці. Батько сам оформляв цей інтер’єр, у всьому відчувалась його сильна непохитна рука, його смак, він сам.
- Ти спізнився, - батько сидів за письмовим столом і переглядав якісь документи. – Сідай.
- Вибач, - Себастіан сів навпроти батька у м’яке крісло. – Ти хотів мене бачити?
- Якщо ти тут, то певно, що так, - у судді завжди було особливе почуття гумору.
- Це щодо справи Джейн Доу?
- Дуже добре, що ти перший заговорив про це, - суддя відклав документи й надалі розмовляв із сином, дивлячись йому в вічі.
- То мені дають цю справу?
- Хочуть дати. Вважай, вона твоя. Але...
- Але що?
- Я хочу, щоб ти відмовився.
- Але чому? З того, що я чув, - дуже цікава справа.
- Для прокурора, не для тебе.
- Тобто?
- Справа гучна, Зайцев – син відомого бізнесмена, крім того, політика. Вона приречена, а тобі це зіпсує кар’єру. Ти її не визволиш.
- А якщо вона невинна?
- Сину, всі докази проти неї! Сама вона нічого не пам’ятає або вдає, що не пам’ятає. Вона винна на всі сто відсотків.
Себастіан замовк, ще раз оглянув кабінет, подивився на батькове суворе обличчя. „Певно, та нещасна навіть не здогадується, що на неї чекає: суд, зневага, в’язниця й пожиттєве ув’язнення без можливості подати апеляцію”, - промайнуло в голові у молодого юриста.
- Ця справа добра для Ані, для неї – це прорив. Я знаю, тут про неї усі дуже високої думки; я певен, цю справу доручать саме їй, - порушив мовчанку Антон Ковалевський. – До речі, як вона, твоя Аня?
- Я щойно її бачив... Це вона повідомила про Джейн Доу.
- Дуже гарна дівчина, - щирою широкою усмішкою проясніло обличчя старого судді. – А ти її часом не занедбуєш?
- Що ти маєш на увазі, тату? – Себастіан зморщив чоло.
- Ну, ви ходите разом на танці, у кіно і все таке?..
- Сьогодні ми маємо разом побувати на зустрічі випускників з університету, - наступні слова були нерішучі: „А потім я попрошу її розійтися зі мною”.
- А це чому?! Я розумію, може ти не хочеш поки що женитися, але навіщо поривати стосунки так несподівано?! У тебе є інша? – голос батька був тривожним.
- Ні, тату. Нікого в мене немає. А щодо Ані... Мені потрібен відпочинок. Її всюди забагато. Як тільки подумаю, що вона буде моєю дружиною, мені щось підступає до горлянки...
- Так у всіх. Це означає, що ти її любиш, просто не хочеш псувати того, що є, шлюбом... Але не переживай, якщо між вами все окей тепер, потім може бути тільки краще, - усміхаючись, говорив суддя; йому завжди імпонувало те, що син не криється зі своїми почуттями, і вони завжди можуть вільно розмовляти на такі інтимні теми.
- Але вона мені набридла. Завжди однакова... Я не знаю, як це пояснити. Ти знаєш, мені завжди подобався інший тип дівчат. Таких, як...
- Знаю-знаю. Саме через це я забороняю, - суддя на хвильку задумався, чи добре він підібрав слова. – Я не хотів би, щоб ти брав справу Джейн Доу.
- Якщо мені її офіційно подадуть, я не відмовлюсь. Вибач, тату, якщо розчарую тебе цього разу, але я візьмусь за це. Може, це звучить банально... наївно, але я вибрав цю професію, щоб захищати людей, не дивлячись на те, чи справа принесе мені успіх, чи буде як чорна пляма у моїй кар’єрі.
Якийсь час вони обоє мовчали, поринувши кожен у свої думки.
- Я так і знав. Занадто добре знаю тебе, - сказав Ковалевський-старший, порушуючи мовчанку. – Я хотів тобі заощадити страждань, часу і мороки... Я бачив недавно по телику Джейн, це стара наша знайома, твоя знайома...
Вийшовши з кабінету батька, Себастіан не міг заспокоїтись. Що мали означати останні його слова? Ким була та знайома, що тепер вбила Зайцева, й іменувалась Джейн Доу?
Він не любив головоломок такого типу. Не любив, коли хтось маніпулює його життям, приховуючи важливу інформацію. „Якщо то моя знайома, я з подвійною силою кинуся допомагати їй”, - думав він, ідучи вулицею до сумної будівлі – приміщення в’язниці.
Ветеран відчинив двері камери. На Джейн впало кілька променів тьмяного світла. Вона лежала горілиць на твердому ліжку, склавши руки на грудях. Здавалось, що то лежить тіло мертвої казкової царівни – Білосніжки. Це була її улюблена казка: тільки в ній, глянувши у дзеркало, можна було побачити людську душу, дізнатися усі таємниці... Вона хотіла б мати таке чарівне дзеркало тепер, щоб дізнатися, хто вона, за що вона тут.
- До вас прийшли, - сказав охоронець і підійшов ближче.
- Хто? – вона сіла. – Вони вже знають, хто я?
- Не знаю... На вас чекає адвокат.
- Ходімо.
Першими його зустріли детектив Комаровський з міс Чилл. Вони подали йому копії усіх документів, пов’язаних зі справою. Боятися чи приховувати їм було нічого – справа була ясна, як день: підозрювана винна. Бракувало тільки мотиву, що трохи затруднювало роботу і примушувало поліцейських нервувати.
- Тобто вона могла і не вбити цього хлопця... Таке можливо? – спитав Себастіан.
- Ні, вбивця – вона. Пам’ять до неї поволі повертається, і ми впевнені, що рано чи пізно вона скаже, що послужило причиною вбивства, - пояснив Комаровський. – Якщо ви не проти, ми стоятимемо за венецьким склом...
- Я проти! Звичайно, що я проти. У вас було досить часу для розслідування. І зустрітися з нею я хочу в кімнаті для відвідувачів, а не для прослуховувань. Хочу бути певен, що ніхто не стоятиме за склом-дзеркалом.
- Добре, вибачте, ми надіялись на вашу співпрацю. Ми знаємо, що Джейн винна, і ви могли б допомогти. Вибачте, що ми говоримо про це так прямо, але...
- Так, звичайно, але на вас тиснуть. Я вже сказав – я проти. Це остаточно, - Ковалевський вийшов.
Йдучи напівтемним коридором, Джейн переживала. Вона не знала кого побачить перед собою цього разу. Вона не була впевнена чи витримає наступну зливу запитань. Вона боялась, врешті-решт, що знову розплачеться, тепер перед адвокатом, і він теж вважатиме її винною, забувши про те, що його робота полягає в тому, щоб захищати людей. Перед дверима кімнати для відвідувачів Ветеран звільнив її руки від наручників, і вона зайшла всередину.
Це приміщення відрізнялось від попереднього: тут не було дзеркала-вікна, що навіювало на неї страх, не було тої гнітючої атмосфери, що панувала у кімнаті для прослуховувань. Тут стояло декілька столиків з кріслами; за одним з таких столів сидів білявий невисокий мужчина і переглядав документи. Він сидів спиною до дверей, але коли охоронець відчинив їх, адвокат повернувся. Ветеран провів Джейн, і вона сіла навпроти свого збавителя.
Ваше мнение:
  • Добавить своё мнение
  • Обсудить на форуме


    2007-02-21 23:18:02 сумирэ
    Пожаловаться администрации на комментарий
        а коли буде далі????

    2007-02-26 17:47:12 ГаляВуд
    Пожаловаться администрации на комментарий
        Дякую за перший коментар:))

    Сорі, але продовження не буде.
    Так вже я собі спланувала:)

    2007-02-26 17:51:26 ГаляВуд
    Пожаловаться администрации на комментарий
        Сорі ще раз, щойнр зауважила, що текст написано не до кінця:(((

    Зараз внесу продовження:))

    2007-02-28 10:25:09 Andromeda
    Пожаловаться администрации на комментарий
        Щойно дочитала 1-шу частину. Прийшла за продовженням.

    2007-06-04 18:57:21 ani
    Пожаловаться администрации на комментарий
        Бегу читать далее.

    2007-06-07 18:03:26 Ganna
    Пожаловаться администрации на комментарий
        Поки читала то ме могла відірватися. Коли я дійшла до останньої сторінки я не сумувала, бо знала - продовження є! :)
    Це дуже гарний твір, цікавий динамічний сюжет, яскраво передані емоційні переживання героїні, все сприймається дуже особисто, повний ефект присутності.
    Дуже талановито

    2009-03-31 18:23:00 hi
    Пожаловаться администрации на комментарий
        Nice To Meet You.
    (glory_1900@yhaoo.co.uk)
    How are you doing in life, I Want to introduce my self to you before i could go further, am a lady blessing by name From the Continent of africa(Senegal) i came accross your profile which real spoke nfine of you so i decided to drop a note to let you know that i am intrested in you for friendship. Please i will like you to email me back in my email address so that i can send you my photos.(glory_1900@yhaoo.co.uk) This is my email i am waiting to get a reply from you. THANKS.
    blessing


    Комментарий:
    Ваше имя/ник:
    E-mail:
    Введите число на картинке:
     





    Украинская Баннерная Сеть


  •  Оценка 
       

    Гениально, шедевр
    Просто шедевр
    Очень хорошо
    Хорошо
    Нормально
    Терпимо
    Так себе
    Плохо
    Хуже не бывает
    Оказывается, бывает

    Номинировать данное произведение в классику Либры



    Подпишись на нашу рассылку от Subscribe.Ru
    Литературное творчество студентов.
     Партнеры сайта 
       

    {v_xap_link1} {v_xap_link2}


     Наша кнопка 
       

    Libra - литературное творчество молодёжи
    получить код

     Статистика 
       



    Яндекс цитирования

     Рекомендуем 
       

    {v_xap_link3} {v_xap_link4}








    Libra - сайт литературного творчества молодёжи
    Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом.
    Ответственность за содержание произведений несут их авторы.
    При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore     
    Администратор 
    Техническая поддержка