Libra - сайт литературного творчества молодёжи Libra - сайт литературного творчества молодёжи
сайт быстро дешево
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
Поиск:           
  Либра     Новинки     Поэзия     Проза     Авторы     Для авторов     Конкурс     Форум  
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
 Лана Чайка - Про миттєвість вічного 
   
Жанр: Проза: Философская
Статистика произведенияВсе произведения данного автораВсе рецензии на произведения автораВерсия для печати

Прочтений: 0  Посещений: 2362
Дата публикации: 5.3.2007



ВВ з любов`ю...
Весна... Ти починаєш життя своє, бо Сонце стає все лагіднішим, бо Тобі стає просто тісно в лоні милої матінки – бруньки, бо кортить Тобі побачити нарешті весь цей Світ, а він такий гарний! І Ти теж такий гарний, Ти просто неймовірно гарний, як все, що тільки народжується на світ, Ти захоплено радієш всьому, що Тебе оточує, і все оточуюче радіє Тобі, бо Ти теж є частиною цього неймовірного світу, чи не найгарнішою його частиною...
Літо... Ти насолоджуєшся життям, Ти вдихаєш його кожною клітинкою, Ти співаєш від захвату й тріпочеш всім своїм тільцем, балакаючи з веселим літнім Вітерцем... Хоча лагідне колись Сонечко стає все пекучішім, а цей Вітерець потроху опалює Тебе, припорошує липневим пилом – таке життя, говориш Ти собі... Зітхаєш і продовжуєш жити... Чекаєш на дощ, як на Божий дар, радієш зливі, потім знов знесилюєшся й тьмянієш під Сонцем, і так живеш... Ось яке воно – життя... І кожен день схожий на всі, що були до нього, і Ти починаєш питатися в самого себе: чому ж воно так? І навіщо Ти живеш? Задля чого? Ти питаєш про те в своїх друзів – таких саме листиків, як і ти, але вони самі не можуть знайти відповідь на це питання... Таке складне.... Таке просте... Ти питаєш про те Вітер, але в нього свої справи, і він сам не знає, чого хоче - не те що задля чого він живе... І сумний, зневірений в світі, в житті, ти починаєш в’янути...
Осінь... На неї чекають, вона - відповідь на всі питання... Вітер вже не грає безжурно з тобою, він теж відчуває біль... Бо час спливає так швидко, та чергове літо пролетіло, а він не встиг нічого... Він сумує, й від свого суму стає більш чутливим... і більш чуйним... І тільки зараз чує Твоє питання: так заради чого ж ми живемо? І розуміє, що не знає цього... А ще є Сонце... Воно знов ніжне, як навесні, і його лагідні промінчики пестять Тебе... Та Тобі так боляче, що ти не хочеш цього помічати... Тоді Сонечко посміхається Тобі й лагідно питається: „Чому ти журишся, маленький?” І Ти, схлипуючи, переповідаєш Сонечку свій біль, свій сум, а Воно слухає, слухає, й посміхається ніжно, і від цієї посмішки Тобі хочеться вмерти... А потім воно шепоче: „Дурнесенькій, чому ж ти не спитав цього раніше? Втім, Ти міг цього й не зрозуміти, а зараз Ти вже досить дорослий задля цього... Ти живеш, щоб жило Дерево... Розумієш, Ти – його клітинка, і якщо тебе не буде, воно вмре... І кожної весни вас народжується так багато – гарних, захоплених, ніжних... Ви дорослішаєте, а восени – вмираєте, щоб жило дерево...” „І я теж помру?” – жахаєшся Ти. „Так, рідний... Але тобі не буде боляче, ти просто заснеш... А ще я зараз зроблю Тобі дарунок – такий, який Ти схочеш. Ось чого Ти хочеш більш за все?” „Хочу... Ти замислюєшся, це ж так несподівано – отримати дарунок від самого Сонця! ...Хочу стати схожим на тебе!” І Сонце, посміхаючись, визолочує Тебе – маленький кленовий листочок, один з мільярда кленових листочків Землі, визолочує разом з усіма Твоїми братами й сестрами, бо кожен тепер хоче бути схожим на Сонечко, а воно не має права когось образити... А Ти дивишся на те, й дивуєшся тому до чого ж гарний він – цей Світ, і як це гарно – розуміти, що Ти – його частинка, частинка гарного, чи не найкраща частинка! Розуміти, навіщо ти живеш, розуміти, що Ти своїм життям даруєш життя іншому... Розуміти, що все це недаремно... І Сонце посміхається тобі, й посміхаються мільйони твоїх братів-сестер, маленьких Сонечок по всій Землі... І ці золоті промені посмішок, заплутані у вересневих павутинках, припорошені – ні, не пилом, - сріблястою осінньою росою, аромат свіжості й прохолоди, ранкового туману – все це настільки гарно, що жаль це покидати... „Це літо, знов літо повернулось” – шепоче Вітер – „це бабине літо, насолодись хоча б ним...” І Ти насолоджуєшся, і Вітер Тебе заколисує в Твоїм осіннім щасливім сні... І Ти віддаєшся у його затишні обійми – це тепла смерть, щаслива смерть, Він підхоплює Тебе й несе... кудись... вороття нема... і сліз нема... це – щастя...

Народження... Ти терпляче долаєш біль, Ти з усіх своїх маленьких сил протискуєшся на світ, Ти просто не можеш інакше, цей світ чекає на Тебе, він не дуже затишний, в маминому лоні було краще, але таке життя, і Тобі довелось покинути тепленьке мамине тіло й випасти з нього на світ білий, на світ, що так ріже Твої маленькі оченята, бідний малий, Ти заплющуєш їх та відчайдушно кричиш – від болю, від нервової перенапруги, від того, що Твого ніжного тільця торкаються чужі руки, від крику лікарів, від липкої маминої крові, від того, що мамі теж боляче й незатишно... Ви поки що зв’язані тілами, це ненадовго, так, на декілька хвилин... Але ви назавжди залишитесь зв’язані душами, цього зв’язку не подолати ніколи, навіть коли вам буде здаватися, що ви одне одного зненавиділи – ви будете єдиним цілим... І матінка нарешті пригортає Тебе, стомлена й щаслива, і Ти нарешті заспокоюєшся...
Дитинство... Ти такий малесенький, а світ такий великий, і кожного дня Ти відкриваєш щось нове... І кожен день переповнений здивуванням, насолодою відкриттів, жагою пізнання нового... Ти лише крихітка в цьому неймовірному й незбагненному світі, чи не найгарніша його частинка, в Тебе ще все попереду, Ти, звісно, не знаєш цього напевно, але відчуваєш це серцем... Життя починається, і воно прекрасне!
Юність... Ти вже не посміхаєшся так часто, як мав би, така вона – людська вдача, бо зараз Ти йдеш найгарнішим відрізком свого життєвого шляху, але зовсім не відчуваєш цього, бо пришла пора страждань, першого кохання, а воно як троянда: чим гарніша квітка, тим гостріші шипи... І щастя йде поруч із розчаруванням, і Тобі здається, що це кохання – назавжди, востаннє, до скінчення світу, що воно – найбільше, найгарніше й найболючіше з усіх кохань земних... І Тобі боляче, ти не хочеш жити, не розуміючи, що це і є життя...
Зрілість... Палаюче серце припорошено першим попелом мудрості... Ти вже не вважаєш своє кохання чимось надзвичайним, більше того, Ти вже знаєш напевно, що воно – не останнє, Ти починаєш ставитись до всього із певною часткою здорового чи не дуже цинізму, Ти трохи сумуєш, бо життя дещо втратило свої нещодавні яскраві барви, невже це старість крадькома огортає Тебе? Може, лише думки про старість – жорстоку, неминучу – лякають Тебе, і Ти навмисно вводиш самого себе в оману, Ти запевняєш себе, що це просто спокій нарешті прийшов в Твоє життя, і Ти правий, бо це і є спокій... Спокій, що вперто прямує до свого абсолюту, до вічного спокою – смерті...

Ваші очі зустрілись на мить, і ця мить була довшою і важливішою, ніж мільярди років, за які було створено Всесвіт... В цю мить Твоє серце зупинилось, щоб наступної секунди почати битися втричі скоріше... Її шкіра пахне персиком, Її очі вологі, немов липневі черешні під дощем, про губи Її Ти взагалі боїшся подумати, від своїх думок і бажань Ти втрачаєш розум, спокій, рівновагу, і цілий світ божеволіє разом з Тобою... Це – народження кохання...
У вас все вперше, і кожен день сповнений новими відкриттями... Ії губи соковиті й солодкі, і тепер кожної миті ти мрієш про Її поцілунок... Її волосся густе й довге, і Ти все віддав би за те, щоб занурити у нього своє обличчя... Ти квапиш час, Ти божеволієш від своїх мрій, Ти так хочеш вкрити поцілунками найінтимніші куточки Її довершеного тіла, мрієш злитися з Нею в єдине ціле, якомога скоріше, Ти так боїшся втратити Її, Ти боїшся вразити Її, Ти обожнюєш Її, і весь світ кохає разом з Тобою... Це – юність кохання...
Ви разом кожної миті, ви ділите нарівно все, щастя й біду, коли ви поруч – весь світ підкорюється вам, коли ви далеко – ви не відчуваєте відстані, бо давно вже живете життям одне одного, ви давно вже єдине ціле, душі ваші зрослись у несамовитому коханні тисячоліття тому, і ви з радістю йдете життям разом, бо разом можна подолати що завгодно, бо тепер ви знаєте, що нема смерті – є лише продовження вічного життя, просто сонячний зайчик, щаслива посмішка, срібний сміх цього продовження - ваш малий... Це – зрілість кохання...
Ви поруч, ви все ще поруч, хоча минуло вже багато часу, і запал кохання припорошив попіл звички... І Тобі здається, що Ти вже знаєш про Неї все, що Ти прочитав книгу Її серця до кінця, і знаєш в ній кожне слово, Тобі часом хочеться чогось нового, незнайомого, такого пекучо-солодкого, здається, з Нею так не було? Вона ж така рідна, така звичайна, Ти навіть не цілуєш Її в губи, коли приходиш з роботи... Ваша донька співає, дивлячись на себе в дзеркало, збирається на побачення, вона юна, гарна, а в дзеркалі Ти бачиш... Її губи... соковиті й солодкі... Її очі – черешні під дощем... Ти не розумієш нічого, Ти не розумієш, що це кохання, Ти просто підходиш до Неї й ніжно, несамовито, не маючи жодних сил стримати себе, цілуєш Її в губи... Це – вічність кохання...

Народжується й вмирає лист на дереві, продовжуючи неспинне життя Природи, народжується й вмирає людина, продовжуючи вічне життя безсмертної Душі, живе вічно любов, обертаючи до Тебе кожного разу нове з мільярдів своїх облич, невтомно трансформуючись, перевтілюючись, продовжуючи нескінченне життя Всесвіту...
Всі ми – лише краплини в безмежному океані Всесвіту... Всі ми – лише піщинки в безкраїй пустелі життя... І наші души – це лише часточки Великої Души Бога... Кожен проживає життя своє, не відчуваючи, що воно – лише компонент незбагненного круговороту життя природи, лише мить вічного життя Всесвіту... Наше життя - лише мить... Воно вічне, але ця вічність – мить... Будь – яка вічність – лише мить... Будь – яка мить – вічна...

Ваше мнение:
  • Добавить своё мнение
  • Обсудить на форуме


    2007-05-17 13:11:18 НечайМічурін
    Пожаловаться администрации на комментарий
        позитивчик


    Комментарий:
    Ваше имя/ник:
    E-mail:
    Введите число на картинке:
     





    Украинская Баннерная Сеть


  •  Оценка 
       

    Гениально, шедевр
    Просто шедевр
    Очень хорошо
    Хорошо
    Нормально
    Терпимо
    Так себе
    Плохо
    Хуже не бывает
    Оказывается, бывает

    Номинировать данное произведение в классику Либры



    Подпишись на нашу рассылку от Subscribe.Ru
    Литературное творчество студентов.
     Партнеры сайта 
       

    {v_xap_link1} {v_xap_link2}


     Наша кнопка 
       

    Libra - литературное творчество молодёжи
    получить код

     Статистика 
       



    Яндекс цитирования

     Рекомендуем 
       

    {v_xap_link3} {v_xap_link4}








    Libra - сайт литературного творчества молодёжи
    Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом.
    Ответственность за содержание произведений несут их авторы.
    При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore     
    Администратор 
    Техническая поддержка