Жанр: Проза: О любви Прочтений: 0 Посещений: 1972 Дата публикации: 13.4.2007
Чиркаються об мене спогади.
Чиї вони? Твої чи мої? Не знаю.
Можливо більше мої. Бо ти у нас сильний, вольовий, розмірений, виважений. Ідеш тільки вперед, а все слабе лишаєш позаду. Вибираєш лише найкраще для себе, і хто тут щось скаже? Ніхто! Це називають здоровим егоїзмом. Кожен так хотів би робити. Завжди впевнений, що Бог на твоїй стороні. Завжди прораховуючий і лишаючий запасні варіанти.
А я. А я сама винна, що не вберегла себе від твоїх розрахунків, ставши їхньою частиною, ще одною невідомою, яку ти викинув, бо не зміг взнати її значення. Можливо це все моя маячня. І чим далі, тим більше непевного буде у тих спогадах. Це ж ти крокуєш сміливо вперед, а я намагаюсь викинути із розуму, душі і серця пам’ять про той біль, прибираю сміття і виношу все старе, що ще смердить. Нелегка робота. Неприємна робота. Можливо тому, що я слаба і не вміла у свій час скласти рівняння, щоб розрахувати свої сили.
Але. Час іде. На угноєній землі починають рости квіти. Недуже їм це вдається поки що, бо гноївка трохи рідка. Але. Час іде.
Лише часом чиркаються об мене спогади. Чиї вони? Твої чи мої? Не знаю. Можливо більше мої. Але чому ти не можеш спокійно мені подивитись у очі, витримати мій погляд чи щиро посміхнутись? Що заважає тобі бути по-справжньому спокійним зі мною? Зрештою, це вже не суттєво. Все стає несуттєвим, коли зустрічаєш щось справжнє і чисте. Щось таке, що не піддається прорахункам, лукавству і зважуванню. Щось таке, що називається любов.
Ваше мнение: