Жанр: Проза: Статья Прочтений: 0 Посещений: 2600 Дата публикации: 28.5.2007
Рожеве марево дитинства… квітучі вишні, аромат вічності, перчі зеленіючі листочки каштанів таємничо зазирають у класне віконце, та вже не до нас, зхожена і до болю рідна стежка в’ється і в’ється без кінця і краю, ведучи за собою вже дорослих юнаків та дівчат. Нам здавалось, що це не скінчиться ніколи, а зараз із солодкою ностальгією згадуємо ми веселий передзвін першого дзвоника, довгі уроки, очікування великої перерви, докучливий ранковий будильник, заморені і добрі очі вчителів… Ми вважали, що дитинство, веселе і безтурботне, шкільні роки, як це блакитне небо над головою – бездонні, не вірячи мамам і татам, ми безтурботно швидко росли і насолоджувались життям і тільки зараз, в останні тижні яскравого травня, ми розуміємо який швидкоплинний час, як незворотньо, не озираючись уже семимильними кроками мчить від нас наше дитинство. Що ж зробить? Як повернути його хоть на мить, як нам зараз зловить найщасливіші хвилини життя, не давши пролетіти їм повз нас? Куди іде ця неймовірно прекрасна пора? Хто її веде за собою? Невже ця руденька дівчинка з 1-В класу, точнісінько як ми поспішає рости, неохайно виганяючи тим самим наші останні дні дружного і веселого дитинства за поріг школи? Навіщо і чому ця рідна парта з кожним днем стає все меншою і меншою, навіщо на карті світу вже так мало незнайомих місць, навіщо в підручнику з історії вже так мало невивчених дат, а з мови всього декілька творів чекають своєї завершальної череди? Куди плинуть плинуть дорогі нам хвилини? Ми їх згадуватимемо все життя… Дивлячись на останній дзвоник рудої дівчинки з колишнього 1-В, а згодом і своїх дітей…
Ваше мнение: