Жанр: Проза: Философская Прочтений: 0 Посещений: 2015 Дата публикации: 8.11.2007
Ну вот, как бы, мое сочиненьеце... Из-под пера прямо, так сказать.
Да.
Оно такое...печальное.
И, ма, совсем не поддерживает хорошое настоение, царившее сдесь.
Ну, Триня пришла и, как всегда, дров наломала.
Прастите.
Ток не ругайте плиззззз...
Питають
Людина – це звучить гордо.
М. Горький.
Інколи мене питають чи пробувала я наркотики.
І я кажу: так.
В мене вдома є фанерка. Чорний відбиток руки на білому фоні. Я її люблю.
« Я сподіваюся, ти не забудеш, кому ця рука належить. Не звертай уваги, що «рука виглядає якось зловісно». Просто пам’ятай...
Пе ес: буде погано (а тобі точно, як і мені, буває погано) доторкнись до фанерки (ідіотське слово) і ти відчуєш мою підтримку... а, в біса, не хотів цим завершувати, та все ж: «Це та рука, на яку ти можеш покластися..!»
Інколи щось втрачаєш. Інколи щось губиш. А інколи щось губиться. В нього стають мутні очі. І чорні кола навколо. Окуляри. Замість рожевих.
І хто занає, що краще.
Виписка з інтернет-сайту www.alis6.ru/vint_vint.htm
...Вінт – це така штучка....
Така штучка...
Карочє, у тих, хто тільки-но почав вживати цей продукт, реально є два виходи.
Не вживати більше НІКОЛИ.
Продовжувати вживати, але усвідомити, що це – кінець. Це повільне, розтягнуте у часі самогубство.
Вінт – це світ, куди ти переселяєшся зі всіма своїми пожитками – будь вони матерільні чи духовні. Він не тримає, але по добрій волі ти сам звідти не підеш. Він забагато дає. Але і забирає – все.
«Зрозумій, Людина – ось що головне, ось що я можу сказати про себе з гордістю. Я завжди з моєю зовнішстю, ідіотизмом, оточенням, паранойєю...завжди залишався Людиною. Відверто і по-справжньому.»
Інколи я йому дзвонила.
Слухала тремтячий голос.
Слухала окуляри замість рожевих.
Слухала порожній погляд.
Навіщо я те робила?
-Слухай, впусти, а... Будь ласка.
-Навіщо?
-Ну на п’ять хвилин. Я тільки вмажу...
-...
-Ну, будь ласка... розумієш...мені просто більше йти...немає куди.
«Просто хочу, щоб ти мене запам’ятала таким, яким я є, хочеться залишити в твоїй пам’яті частинку себе, хочеться одного: щоб ти пам’ятала, що тобі колись було добре зі мною...»
Я стояла і... чорт, немає слів, щоб розказати про ту порожнечу. Вона – все. Найсильніше чуття. Коли я зрозуміла, що правда... Я стояла і дивилася у його звужені зіниці і...знаєш що? Нічого. Порожнеча.
А потім я стояла, дивилася у вікно і знаєш що? - НІЧОГО. Порожнеча. Страшна порожнеча...
Інколи я сиділа і тримала ту фанерку.
Інколи я сиділа і плакала.
Навіщо я те робила...
Я прийшла тоді попрощатися. Та запізно.
Та, він, нажаль, вже пішов.
Зусіма своїми пожитками. Духовними. А матеріальні...та в біса їх.
Інколи мене питають чи пробувала я нароктики.
І я кажу: так.
Ваше мнение: