Libra - сайт литературного творчества молодёжи Libra - сайт литературного творчества молодёжи
сайт быстро дешево
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
Поиск:           
  Либра     Новинки     Поэзия     Проза     Авторы     Для авторов     Конкурс     Форум  
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
 ГаляВуд (HolliWood) - Люкрейн 
   
Жанр: Проза: Юмор
Статистика произведенияВсе произведения данного автораВсе рецензии на произведения автораВерсия для печати

Прочтений: 0  Посещений: 2435
Дата публикации: 22.12.2007

НА ОСНОВІ "ЧУХРАЇНЦІВ" ОСТАПА ВИШНІ.



НА ОСНОВІ "ЧУХРАЇНЦІВ" ОСТАПА ВИШНІ.





ПЕРЕДМОВА
„Люкреїнці”, як ми знаємо, це дивацький нарід, що жив у чудернацькій країні „Люкрейн”.
В цій моїй науковій праці ми спробуємо, за виконаними матеріалами, зазнайомити з характеристикою вищеназваної дивної країни.


РОЗДІЛ І
Люкрейн – країна-наступник знаної на ввесь Божий світ країни Чукрен. Як ми знаємо, країну Чукрен залила стихія разом з Атлантидою. Та не всіх чухраїнців, як про те свідчать матеріали, знайдені при розкопках гробниці першого люкреїнського царя Мародера-амфібіора, та стихія зачепила; декільком із них вдалось уникнути мокрої смерті. Та й заснували вони у пам’ять про своїх побратимів нову ще більшу країну Люкрейн.
Країна Люкрейн (назву засновники змінили, не бажаючи наврочити новій Батьківщині долі старої) розлягалася на чималім просторі від біблійської річки Сону до біблійської річки Дяну, теж названих так, як і попередні водні потоки. Дуже вже любили свою країну чухраїнці! Біля річки Дяну простягалося пасмо так званих Кирпатих гір. Це — на заході...
Південь країни “Люкрейн” обмивало море з водою синього кольору. Синім те море зробилося дуже давно, ще тоді, коли найбільша в світі катаклізма — бог одділив океани від землі. Тоді те море хотіло зробитися океаном — надулося, посиніло, та так синім на ввесь свій вік і залишилося.
В Синє море текла найулюбленіша люкреїнцями річка Дмитро. А на південному заході була велика річка Дсітро. Од цих річок і люкреїнці прибрали назв: Наддмитрянців і Наддсітрянців. Наддмитрянці — це ті, що жили над річкою Дмитром, а Наддсітрянці — над Дсітром.
Наддмитрянців у той час їхній сучасний світ називали ще Сітлюкреїнцями, а Наддсітрянців – Светлюкреїнцями. Перші отримали свою заслужену кличку від того, що завжди сиділи тихо, мов мишенята під піччю, і не вимагали нічого більшого, ніж ті крихти, що їм кидали вельможні пани-депутати. Так-так, вже тоді було те препаскудне слово – ДЕПУТАТ.
Тож, жили собі Сітлюкрейнці тихо-тихенько, скоса поглядаючи на Светлюкреїнців, які у свою чергу отримали свою назву від того, що аж до кривавого поту відстоювали права люкреїнців на власну мову, культуру, економіку і т. д. Сітлюкреїнці злобно називали Светлюкреїнців Пандерівцями, вважаючи, що останні примусять їх (Сітлюкреїнців) їсти імпортне помаранчеве листя або ж взувати гамериканські валянки.
Існувала у Люкрейні ще одна адміністративна одиниця – Мавпомовна Республіка Крім. Мавпомовною вона була через те, що не могла вирішити, з ким їй бути, і коли доходило до якого діла Крімчани те й робили, що мавпували і Сітлюкреїнців, і Светлюкреїнців.
Люкреїнців було чимало і щось понад сорок сім мільйонів,— хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть і скільки їх. А тому вважали, що нація люкреїнців налічує п’ятдесят два мільйони... Й улюбленим гаслом стало „Ти не один... Нас п’ятдесят два мільйони”.
А як запитають було їх:
- Якої ви, лорди, нації?
Вони, почухавшись, одповідають:
- Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні.
“Люкрейн” була країна хліборобська. На ланах її на широких росли незнані тепер хліба: книші, паляниці, перепічки...
А найбільше люкреїнці, як і їхні предки чухраїнці, любили на вгородах соняшники.
- Хороша,— казали вони,— рослина. Як зацвіте-зацвіте-зацвіте.
А потім як і схилить і стоїть перед тобою, як навколюшках... Так ніби він — ти, а ти — ніби пан. Уперто покірлива рослина. Хороша рослина.


РОЗДІЛ II
Мали люкреїнці цілих аж п\'ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були для них характерні, що, коли б котрийсь із них загубився в мільйоновій юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед люкреїнців, вгадає: це — люкреїнець.
І ніколи не помилиться...
Його (люкреїнця) постать, його рухи, вираз, сказать би, всього його корпуса — все це так і випирає оті п\'ять голівних рис його симпатичної вдачі.
Риси ці, як на ту старовинну термінологію (бо успадкувались ще від прабатьків-чухраїнців), звалися так:
1. Якби ж знаття?
2. Забув.
3. Спізнивсь.
4. Якось то воно буде!
5. Я так і знав.
До цих прадавніх і вже добре вжитих в люкреїнцевий величезний, мов баняк, мізок рис додавались ще дві. Ті, що набулись за останні п’ятнадцять років незалежності Люкрейн, і вже стали традиційними:
1. За Картуза було лучше.
2. Моя твоя нє панімаєт.
Розглянемо поодинці всі ці сім характерних для люкреїнця рис.
Нагадаємо тільки, що розкопані матеріали сильно потерпіли од тисячолітньої давнини, а декотрі з них й понадривані так, ніби на цигарки, хоч матеріали ті ні на книжки з сільського господарства, ні на газети не подібні.
Одну з книжок, писану віршами, викопано разом із глечиком.
Академіки кажуть, що, очевидно, люкреїнці накривали глечики з молоком поезією: настільки в них була розвинена вже тоді культура.
Книжка дуже попсована, вся в сметані. Сметана та взялася струпом. Хімічний дослід того струпа виявив, що то — крейда. Як догадуються вчені, сметану ту було накрито книжкою біля якогось великого міста.
Отже, дуже тяжко працювати над тими матеріалами. Через те характеристика кожної національної люкреїнської риси може бути не зовсім повна.
Ми зарані просимо нам те дарувати. Не ми в тому винні, а тисячоліття.
Вивчати науково кожну окрему рису ми, за браком часу й місця, навряд чи зможемо.
Доведеться обмежитись наведенням для кожної з них наочних прикладів: так, ми гадаємо, буде й швидше, й для широкого загалу зрозуміліше.

Якби ж знаття
Найхарактерніша для люкреїнців риса. Риса-мати. Без неї люкреїнець, а риса ця без люкреїнця — не риса.
Повстала ця риса в люкреїнців от з якого приводу. Вшивав один із них хату. Зліз аж до бовдура і посунувся. Сунеться й кричить:
- Жінко! Жінко! Соломи! Соломи! Соломи!..
Геп!
- Не треба...
Це, значить, кричав люкреїнець жінці, щоб вона, доки він гепне, соломи на те місце, де він гепне, підіслала. Не встигла жінка цього зробити. Тоді виходить: “Не треба”.
І от після цього й укоренилася глибоко ця риса в люкреїнцеву вдачу. Як тільки яка притичина, зразу:
- Якби ж знаття, де впадеш,— соломки б підіслав.
Або:
- Якби знаття, що в кума пиття...
І так в кожнім випадку життя люкреїнського цивілізованого.
От будують люкреїнці яку-небудь будівлю громадську. Збудували. А вона взяла і упала. І зразу:
- Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували.
Є серед матеріалів характерний запис, як попервах люкреїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно... А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів) та як зчепились полемізувати... Полемізували-полемізували, аж дивляться — у всіх кров тече... Тоді повставали й стогнуть:
- Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би.
Сильно тоді в них культура затрималася... Та й не дивно: з попроваленими головами не дуже культурне життя налагодиш...
Вирішили якось вони театр організувати. Запросили спеціальну людину. Бігали, говорили; обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Підвела їх та людина: не організувала театра, а зовсім навпаки.
Тоді почухались.
- Якби ж знаття...
І почали знову.
І не було жоднісінького люкреїнця без отого знаменитого:
- Якби ж знаття...

Якось-то воно буде. Я так і знав.
З цією головною рисою тісно з\'єднані четверта й п\'ята риси в люкреїнців, а саме: “якось-то воно буде” та “я так і знав”.
Коли люкреїнці було починають якусь роботу, хоч би в якій галузі їхнього життя та робота виникла, і коли хто-небудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливіший зауважив:
- А чи так ви робите?
Люкреїнець обов\'язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже:
- Та. Якось-то вже буде!
І починає робити...
Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді:
- Я так і знав!
- Що ви знали?
- Та що отак буде!
- Так навіщо ж ви робили?
- Якби ж знаття...
- Так ви ж кажете, що знали?
- Так я думав, що якось-то воно буде!
- Один індійський мудрець, коли йому про це тоді розповідали, сказав:
- Дивне якесь perpetuum mobile.

Забув. Спізнивсь.
Друга риса — “забув” і третя — “спізнивсь” характерні так само риси для люкреїнців, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують...
- Чому ви цього не зробили?
- І-і-і-ти! Забув! Дивись?!
- Або:
- Чого ж ви не прийшли?
- Та засидівсь, глянув, дивлюсь — спізнивсь! Так я й той... облишив. Якось-то, сам собі подумав, воно буде.

За Картуза було лучше.
Картуз – то була величезна країна, котра об’єднувала всі дружні народи після затоплення Атлантиди та ближніх країн. Всі у Картузі жили дружно і щасливо. Але потім в один препаскудний момент Картуз розірвався, і майже всі дружні народи розповзлись у різні сторони. Злосливі язики кажуть, що то Пандерівці, які вже тоді почали свою діяльність, винні в тому, що Картуз розірвався. Існує легенда, що один з Пандерівців взяв довжелезного ножа й уночі розрізав головний вузол великого Картуза.
Великий вождь Салін добре беркицьнувся, а його наступники не могли зрівнятися з незрівнянним, а тому нації розлізлись у різні боки, вирішили самі встати на ноги. Декому це навіть вдавалось.
Люкрейн була одною з таких посткартузівських країн. Небагато води втекло з того часу, а в Люкрейні люди не почувались людьми. Все їм не так. От і додали вони, на додачу до попередніх, добре закарбованих рис, ще одну. Як виправдання, чи то втіху самим собі, почали люкреїнці, як молитву, промовляти чарівне: „За Картуза було лучше”. Так, саме лучше... Але це вже пояснення до іншої риси люкреїнця.
Були у Люкрейну й сусіди. Такі ж, як і він загублені у здогадках, як розвинутись, країночки: РП (розшифровувалась, як Річ Посткачковська), правовита наступниця Картуза – Русьсія, і її перша і найбільша послідовниця на чолі з вічним президентом (ой, перепрошую, Президентом) Лікаренком – Чорнорусьсія.

Моя твоя нє панімаєт.
Коли розірвався Картуз, що мов біблійна Вавилонська вежа, об’єднував усі народи, усі розповзлись. Колись, за Картуза, була одна прекрасна мова, і всі нею розмовляли. Кажуть, що Пандерівці на зло таваріщю Саліну розробили власний правопис і використовували його для друкування книг, при розмові і т. д. Та найгірше було те, що вони називали цей свій власний правопис МОВОЮ. Уявляєте, МО-ВО-Ю?!! Це в той час, коли панувала єдина великокартузівська мова! Пандерівці назвали свій правопис люкрейнівською мовою, а картузівські писаки вважали її тільки лише і виключно наріччям великокартузівської мови і старались стерти з лиця тогочасної землі.
Всі ті непорозуміння не могли не позначитись на й без того замученому люкрейнівському народові. Вже в часи Картуза були такі, що розмовляли тільки лише і виключно люкрейнівською мовою (чи наріччям, як хто вважає), а були й такі, котрі змішували обидва поняття таких споріднених звуків і говорили теж змішано.
Отож, вже тоді люди плутались у здогадках, як говорити. А тепер і поготів усе поплуталось. Усі почали говорити так, як вміли. Офіційно це називалось демонократією. На кожному кроці можна було зустріти людей, що розмовляли на різних (офіційно визнано, що картузівська мова – мова іноземна) мовах. Коли хто випадково не догнав, про що йдеться, кидав зрозуміле всім і кожному: „Моя твоя нє панімаєт”.
От зустрічаються, наприклад, на вулиці приїжджий Сітлюкреїнець чи Светлюкреїнець, і починається розмова.
- Доброго дня.
- Здрастє.
- Як пройти на вулицю таку-то?
- Ідітє вправо, патом влєво, а тоді прямуйтє проста.
- Дуже дякую.
- Нє за што.
Інколи траплялись випадки змішування чи переплутування слів, правил граматики чи вимови обох мов і виходило щось зовсім нове, нікому не зрозуміле або ж зрозуміле всім, та неправильне граматично, і називалось це ніжно скурвиком, і офіційно дозволено було, і ще й гроші на цьому непогані заробляли. А як чого не второпав – гайда за улюблене „Моя твоя нє панімаєт”, і по проблемі. Й усе це завдяки тій демонократії, яка виправдовувала все і вся, і яку впихали всюди, де тільки можна було.

ІСТИННО ДИВНИЙ НАРОД!!!


РОЗДІЛ III
Що сталося з дивною країною Люкрейном невідомо нікому. На розкопках гробниці Мародера-амфібіона про це нічого не було знайдено. Але зберігаються легенди та перекази.
Одні кажуть, що через любов до демонології усіх мешканців країни було спалено на величезному вогнищі, полум’я котрого сягало неба, коли в ньому горіло п’ятдесят два мільйони люкреїнців. Інші вважають, що Люкрейн затопила ще одна хвиля мокрої стихії, і нема нікого, хто б пережив таку трагедію.
Але є ще й інші.
І вони вважають, що люкреїнці прилітають до нас з інших планет і шукають з нами контакту. Дехто каже, що то їхні душі просять спасіння.
Але є й такі шаленці, що вважають, що люкреїнці живуть серед нас. Найсміливіші наважуються сказати, що то ми – люкреїнці.
Сміх, та й годі! Ми – люкреїнці...
Не дивно, що таких закривають у психушках або ж вивозять на пустир...
Ми – ЛЮКРЕЇНЦІ. Пх...

ПІСЛЯМОВА
Читав я оці всі матеріали, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився і зітхнув важко, а з зітханням тим само по собі вилетіло:
- Нічого. Якось-то воно буде. Тьху!



Ваше мнение:
  • Добавить своё мнение
  • Обсудить на форуме



    Комментарий:
    Ваше имя/ник:
    E-mail:
    Введите число на картинке:
     





    Украинская Баннерная Сеть


  •  Оценка 
       

    Гениально, шедевр
    Просто шедевр
    Очень хорошо
    Хорошо
    Нормально
    Терпимо
    Так себе
    Плохо
    Хуже не бывает
    Оказывается, бывает

    Номинировать данное произведение в классику Либры



    Подпишись на нашу рассылку от Subscribe.Ru
    Литературное творчество студентов.
     Партнеры сайта 
       

    {v_xap_link1} {v_xap_link2}


     Наша кнопка 
       

    Libra - литературное творчество молодёжи
    получить код

     Статистика 
       



    Яндекс цитирования

     Рекомендуем 
       

    {v_xap_link3} {v_xap_link4}








    Libra - сайт литературного творчества молодёжи
    Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом.
    Ответственность за содержание произведений несут их авторы.
    При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore     
    Администратор 
    Техническая поддержка