Жанр: Проза: О любви Прочтений: 0 Посещений: 2189 Дата публикации: 10.7.2008
А ви коли небудь мали нещасливе кохання? Тоді порадійте за героїню! Вона йогго переборола і Він досі з нею...
Проти вітру виднівся його тонкий силует. Пальці перебирали якусь знайому мелодію. Він сидів і грав на гітарі у сонячному парку. Пішов прогулятися, а виявилось, що втік від усіх. Сказав, що буде в 22.00 і залишалось ще багато часу, щоб побути на самоті. Вимкнув мобільний, навіть вимкнув плеєр і тихо почав наспівувати щось. Нікого не було поруч, щоб побачити його горе, поспівчувати, наблизити його єство до реальності. Він виливав увесь сум у музику і поступово сама собою вийшла пісня.
Дивно?
Але слова були написані для Неї. Хто вона?
Чи та чорнява, що колись зводила його з розуму, чи та, яку колись він без відворотно любив?
Але неминучою залишається істина. Вона його не любить. Тоді для чого це усе, для чого писати вірші, присвячувати їй пісню? Він і сам не розумів.
Лише тонко намагався виплакатись. Для хлопця –це останній варіант, але... Нікого не було поруч, йому стало так самотньо і він заплакав. Подивившись у повечорівши небо, знову заспівав мотив:
Ти поруч пройшла по моєму серці
Промінням чистим ясних глибин,
Забути тебе вже немає сенсу,
Є безліч на те нездійсненних причин.
Вже справді вечоріло. І небо вкрилося густими хмарами. Та було тепло, а руки самі автоматично знаходили струни і залунав приспів:
Коли побачу тебе знов,
Я знайду сили для прощання,
Моя утрачена любов
І нещасливе ти кохання.
Аж раптом він побачив силует і іскра пролетіла повз його очі, але згодом, опанувавши себе, він взяв свою самотність в рамки і нецікаво подивився услід дівчині. Так то була саме дівчина. Фігура наближалась і, здавалось, вона прямувала до нього. Дівчина, яка самотньо гуляла парком в 8 годин? Без друзів, без родичів, без друга?
Дивно? Але ж, ні. Бо він сам таким був.
- Може, це доля, - промайнуло в його голові, але тут же прийшло в фазу безнадійності...
Вона наближалась. І перше, що він помітив, то були занадто знайомі її великі сіро –зелені очі.
- Ой, привіт! , - сказала, і тихо примостилась біля нього.
- Слухай, 100 років не бачились, - впізнав він свою давню знайому
- А ти чого тут? А, знаю, натхнення ловиш?
- Та ні, - зніяковіло відповів, -я втік від усіх проблем, але це мені так тільки здається. Та це неважливо. Краще скажи, що ти робиш о такій порі САМА в парку?
- Я? Не повіриш, також тікаю від життя. Розкажи мені, чому тобі так... сумно...?, - відповіла.
- Хочеш, я тобі заспіваю? –запропонував
- Давай!
І його блакитні очі, надто блакитні, щоб у них не закохатись, ці очі жили в музиці і бачили кожний порух її зніяковіння.
Залунав останній куплет...
Тиша...
- Я справді тебе розумію, - здалеку прозвучав її голос.
Дуже гарна пісня, сумна, лірична, з рисами романтизму, - продовжила.
- Ти, напевно, музикант. І психолог...
- А ти здогадливий... Але я не психолог, я просто таке вже пережила. Віриш?
- І вперше за багато років щиро заглянула у його блакитні очі, іронією і натхненним щастям, народженим надією.
- А ти... Сама?
- В якому розумінні? – здивувалась
- Ну... У тебе немає... друга... близького...
Простіше, другої половинки?
- Уже немає. А в тебе? – і почервоніла, зайшовши у свої давні мрії.
- Також. Ні. А якщо подивитися на ситуацію з точки зору випадку, - продовжував він, то це все було не просто так.
- Що саме?, - десь глибоко у її серці палахкотіла надія...
- Цей вечір, ця зелена гітара, моя самотність, твоє співчуття...
І він взяв її за руку...
Мурашки від здійсненної мрії покотились по її спині.
Невже за чотири роки мук це нарешті сталось? Вона не встигла щось сказати, як він почав:
- Вибач мене...
- За що? – здивувалась...
- За те, що стільки часу не помічав тебе, не відчував стукіт твого серця...
- Зате тепер ти його чуєш?
- Так...
Їхні губи були так близько...Дівчина не вірила своєму щастю...
Вони до ночі гуляли вулицями весняного міста.
І наостанок, коли треба було прощатись, він сказав:
- Як добре, що я тебе знайшов. Не йди... Я так довго шукав тебе поміж іншими...
- Я маю йти... Дякую тобі за те, що ти здійснив мою давню мрію!
-Я подзвоню тобі і побажаю „ На добраніч”.
- Добре...
- А ще... Я сьогодні ж напишу нашу пісню. Заспіваємо її разом?
- Звичайно. Бувай...
- Це доля! – сказав, і попрощавшись, поспішив додому, від щастя ледь не забувши гітару...
А потім історія їхнього кохання перетворилася на казку.
Такий випадок і зелена гітара поєднали два серця, які і досі разом...
Ваше мнение: