Жанр: Проза: Фантастика Прочтений: 0 Посещений: 1773 Дата публикации: 11.7.2008
Наспраді дзеркало-це не просто предмет...
Бачила дивний сон. Він роївся у моїй голові і змушував глибоко очистити свої думки, мрії, загадував повторювати його суть протягом п’яти хвилин і очистити свою свідомість від невикористаної тривоги.
Він кривдив почуття симетрії і згасав у невагомості, розтаваючи від вечірнього подиху.
Я не вірила у існування потойбіччя дзеркала. Але у сні доторкнулась до справжності предмету, яким ми користуємося ще спокон віків.
Ніч... Темрява. Я сплю, поринувши у м’яку перину сонного смутку і безмежної радості. Сон огортає мене зсередини, не даючи зосередитись. Моя свідомість виключається і вмикається підсвідомість.
Переді мною образ дзеркала, обрамленого потойбічною красою величезної рами.
Десь далеко ухкає сова. Моторошно і водночас природно… Враз я підходжу до дзеркала і бачу себе. Потім моє відображення зникає і попереду вже інша картина: темний та густий ліс. Він дедалі ближче...
Червоні слова, що написані на дзеркалі, здаються помадними, але вони написані всього лиш... кров’ю.
Читаю...”Підійди ближче” . Підходжу і, забуваючи про страх, торкаюся дзеркала. Пливе якась в’язка речовина рожево - червоного кольору. То напевно джерело з чимось...
Та раптом вода перетворюється на океан і забирає мене всередину. Мені не боляче і навіть не лячно, ніби чиясь невидима рука дала мені 50 таблеток валеріанки.
Мені приємно купатися у цьому океані, плавати у його глибинах...
Вода стає теплішою, згодом льодяною і викидає мене на берег...
Він вкритий памороззю і холодом, ніби взимку. Та тут, здається, колись була весна, тому що бачу під ногами підсніжник, розтоптаний чиєюсь брудною ногою. Шкода топтати таку красу.
Стоп! Це неможливо... Тепло- морозний океан та підсніжник. Але головне те, що мене це не хвилює. Я спокійно реагую на зміну... Так, я сплю. І не хочу прокидатись. Цікавість бере гору і я йду вперед, сонно протираючи очі. Вона сиплеться з усіх боків.
Бачу голі від сліз дерева і заплакане жовте сонце, бачу людину, яка руйнує цей світ, бачу безмежне зло, що струїться з - під очей його. Чоловік повагом подивився на мене і в його жахливому погляді я побачила щось знайоме. Надто знайоме. Та хто це був – так і не дізналась. Його руки були червоними. Він тільки-но вбив оленя. Бридко дивитись на його запітніле обличчя, а ще гірше усвідомлювати, що на твоїх очах руйнується життя і згасає у очах оленя. Біль, безмежний біль за життям, що не вдалося мені врятувати. Секундою раніше це було б ще можливо. Мені не хочеться бути тут, не хочеться бачити цю потвору, яка спаплюжила чуже життя. Але якась невидима сила змушує мене поговорити з цим чоловіком і мені здається, що все на світі проникнуте цією силою. Я не піддаюся цій силі, а вона руйнує мене зсередини і нарешті бере гору. Ні, я не підійшла ближче до цієї жахливої людини…Лише запитала, куди йти, щоб знайти прісну воду, бо дуже хотілося пити.
Він сказав:
- До кінця тунелю і ліворуч...
Холодним, зжатим, невідаючим тепла, голосом, закричав він і голосно та зловіще засміявся. Його сміх мурахами поповз по спині. Хотілося обернутись, але в душу влилась якась неймовірно спокійна підсвідомість. Знову ця сила. Неможливо опиратись. І тут почав іти Дощ... Він зруйнує клітини мого серця, хльостаючи тіло бридким запахом чужого насильства та зла. Я відчула, що щось не так. Це був незвичний дощ, вкритий тисячами сліз та пофарбований у темно – коричневий колір. Спершу здавалось, що не дійду до тунелю...А потім були сльози і біль, ніби вкололи сильне снодійне і в той же момент різко дали понюхати нашатирю. Організм не встигає сприймати реальність, а очі капають додолу разом із гіркотою сліз. Щось вщипнуло моє серце. То був смуток. Тунель продовжував розгортатись. І ось далеко, здавалось за тисячу кілометрів, я побачила світло.
Перше, що спало на думку- бігти до того світла і розірвати його, щоб сонце світило яскравіше.
Воно все ближче... Так, я вже знаю, що це. Це фари машини... Ще одна махіна, бензопила і такий знайомий регіт...
Дерева падають від болю, а їхнє поодиноке листя жовтіє, не встигши зеленим долетіти до землі. Знову цей чоловік... Знову холод і відчуття провини.
Так, ось вона, вода!!! Зачерпую руками і п’ю! А потім кричу від болю. Вона отруйна... А я навіть на дійшла ліворуч...
В останньому погляді очей бачу червоне і світле сонце, яке коли небудь розвіє оте невгамовне зло, що посіялось навкруги...
І просинаюсь!!!!!!!!!