Libra - сайт литературного творчества молодёжи Libra - сайт литературного творчества молодёжи
сайт быстро дешево
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
Поиск:           
  Либра     Новинки     Поэзия     Проза     Авторы     Для авторов     Конкурс     Форум  
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
 Сталкер - Квiтневий полудень 
   
Жанр: Проза: Триллер
Статистика произведенияВсе произведения данного автораВсе рецензии на произведения автораВерсия для печати

Прочтений: 0  Посещений: 2269
Дата публикации: 26.4.2005



Квiтневий полудень

Сильно кульгаючи, повз мене пройшла гладка, вдягнена у темно-зелене жiнка, незручно перекладаючи величезну сумку у синьо-сiру клiтину з однiєї руки в iншу. Я сидiв на зробленiй з поперечно розташованих дерев'ях лавцi без спинки у невеличкому круглому парку. Вiн розташовувася на незначнiй вiдстанi вiд вулицi, де метушилися авта та рухалися мурашиними стежками перехожi. Вiд цiєї вулицi парк вiдмежовувався рядом кiоскiв (виготовлення ключiв, ремонт велосипедiв, преса, кiоск з талонами на проїзд у складi трамвайної зупинки з рекламою Кiт-Кет i, нарештi, кiоск з пивом та рiзними їстiвними дрiбницями), а також великим газоном з безладно розкиданими берiзками та вiхрастим ясенем. Власне парчок являв коло, по довжинi якого стояли лавки, розмежованi смiтниками. З чотирьох сторiн, мов вiсi оптичного прицiлу, його прошивали вузеньки, плиткою викладенi, стежки. Всерединi кола з лавок був широкий, також плитковий, майданчик, а зовсiм по центру розташовувався високий, опуклий квiтник.

Тiтка, зiтхаючи, прямо i якось незручно вмостилася на лавцi злiва вiд мене i одразу почала одночасно махати рукою комусь за моєю спиною та знiмати носком однiєї босонiжки п'ятку iншої. Дивилася вона примружено, вiд чого i без того короткий нiс її видавався зовсiм маленьким та зморщеним, а широкий рот став ще ширшим i прямим.

- Ой, - мовила вона, пробiгши швидким поглядом по менi, плитцi, якимсь розкiданим камiнчикам, i, зрештою, зупинившись на опуклому квiтнику, де щойно приземлилися два голуби i тепер вихожували, сiпаючи головою взад-вперед. - Ой, - бiльш виразно iз одночасним зiтханням повторила вона.

Сiра, цементна плитка, що вкривала дорiжку, якою вона пiдiйшла, ще не набула того матово-запиленого вiдтiнку, який спостерiгається влiтку. Поки що вона зберiгала свiй розведений сiрий, нiби напiвпрозорий, колiр, а мiсцями просто слiпуче виблискувала, вiдбиваючи весняне сонце. Взагалi всi кольори були ще яскравими, щойно вмитими, без блiдої вуалi спекотного липневого полудня. Квiтень цього року щедро дарував такi глянцевi днi, особливої дивностi яким надавали бутони майбутнiх квiточок та ще невиросле, нерозгорнуте навiть, листя.

  • Шо, Катерина, - запитав жiнку сухий та довгий чоловiк, що з'явився позаду неї. Поки вона намагалася розвернутися i подивитися на нього, чоловiк пiдiйшов, приязно обiйняв її за плечi i без помiтних зусиль переступив лавку.
  • Та, натерла ногу, - додому дiйти не в змозi, - вiдповiла вона, повертаючи до нього неусмiхнене обличчя. - Добре, хоч Толiка побачила.

Чоловiк сiв поруч з Катериною та мовчки кивнув головою.

  • Вiдпочинь трохи, - сказав вiн.
  • То я й сиджу тепер. Сходила на ринок до метро, а назад не можу йти i все. Ще торба ця.
  • Ну, Толiк допоможе. Добре, що вiн тут був.
  • Вiн, мабуть, щойно вийшов, може iшов куди, а я його вiдволiкаю, ну, нехай хоч торбу нести допоможе.
  • Он вiн iде, - махнув довжелезною, худою рукою чолов'яга кудись в бiк вулицi та кiоскiв. Я автоматично обернувся, у напрямцi, який вiн вказував, нiби звертався вiн до мене, але серед багатьох людей, що юрмилися там, не змiг розпiзнати, про кого саме мовилося.
  • А ти чого ж гуляєшь? - спитала тiтка Катерина. Розмовляла вона без посмiшки, примружено дивлячись на спiврозмовника.
  • Я тут у справi однiй iду, - стисло вiдповiв той, роздивляючись нiски своїх чобiт. - Ну, вiдпочивай, пiду я, - згодом сказав вiн, пiднявся та пiшов, тягнучи за собою ноги, - хода високих чоловiкiв.
  • Як там Свiтлана? - запитала навздогiн Катерина.

Чоловiк зупинився, повернувся до неї i, з якоюсь затримкою, нiби хотiв говорити багато, а потiм осiкся, вiдповiв:

  • Погано, - тодi знову повернувся i пiшов уздовж кола лавок до найближчої стежки.
  • Ясно, - вiдповiла йому у зсутулену спину Катерина всерозумiючим тоном.

Назустрiч чоловiковi у круглий майданчик ступив неспiшною ходою молодик з голеною головою та двома залисинами, що вiдрiзнялися вiд решти шкiри голови бiльшим блиском. У нього був широкий лоб, що якось перетiкав у короткий наморщений нiс, i прямий рот з вузьким пiдборiддям. Вiн поздоровкався з високим дядькою та пiдiйшов до Катерини. Вдягнений вiн був у джинсовий костюм з розстiбнутою курткою, що являла червону вицвiлу футболку i м'якi лiтнi чоботи.

  • Ну, шо, - спитав вiн, - кликала?
  • Ой, сину, так ногу натерла, що й додому не дiйду. Допоможи, може, хоч сумку донести.
  • Добре, - вiдповiв той i сiв поруч з нею на лавку. Неквапливо огледiвся.
  • А що ж це вони тобi натерли, як ти їх з того ще року носиш? - запитав вiн, позiхаючи й киваючи на босонiжки.
  • А я знаю, - знизала плечима Катерина. - Вони менi нiколи не терли, навiть як новi були, а тепер от iти не можу. Хоч би пластир якийсь, чи шо? - Вона ворушила пальцями голих стоп, витягнувши ноги з взуття.
  • Торбу я зараз пiднесу, - сказав Толiк. - Посиджу от трохи.
  • А ти йшов кудись?
  • Та нi. Щойно вийшов взагалi. Он дiд Iван.

У ледве помiтному, не розкритому ще, затiнку берез на однiй зi стежин, що вела до вулицi та кiоскiв, високий чолов'яга, який щойно сидiв з тiткою Катериною, розмовляв з сумним похилим дядькою з сiрим волоссям та просмаленими вусами. Той був невисокого зросту в звичайних брюках та свiтло-сiрiй жилетцi, вдягненiй пове¢ рх тонкого светра. Потиснувши високому руку, вiн пошкандибав навколо квiтника, зазираючи у кошики для смiття, що стояли мiж лавами. При ходi вiн виглядав набагато старшим та дряхлiшим.

  • Треба ще майонезу купити, - мовила тiтка Катерина.
  • Ну, то я куплю, - повiльно вiдповiв Толiк.
  • Так зходи зараз, а я на тебе почекаю, не з торбою ж iти.

Син зiтхнув i трохи роздратовано мовив:

  • Та зараз вже.
  • Я тобi грошi зараз дам.
  • Нащо менi?
  • На майонез. - Катерина почала копирсатися у своїй величезнiй сумцi, витягла звiдти гаманець, а з нього дiстала грошi.
  • I на пляшечку пивця, - додав Толiк, беручи одну з купюр.
  • Навiщо тобi?
  • Так: Хочеться. - I вiн, непоспiшаючи, пiшов до стежки, що вела до вулицi.
  • Тiльки купуй у крамницi на тому боцi, - крикнула йому услiд Катерина.

З iншого боку до Катерини пiдходив, завершуючи своє коло пошани старий у жилетцi. Обличчя його було смуглявим з тонкою сiточкою судин та глибокими темними зморшками.

  • Чого сидиш? - без привiтань запитав вiн.
  • Та от натерла ногу, - втретє повiла Катерина. - Добре, хоч Толiка побачила.
  • А то вiн до крамницi побiг?
  • Еге, майонезу треба купити. Там по двi гривнi, а в кiоску, тут, по два п'ятдесят i взагалi невiдомо який.

Дiд усiвся на лавi iз голосним кряхтiнням i деякий час мовчки дивився на квiтник, де шукали поживи голуби.

  • Добре б зараз по рюмашцi, - вирiшив вiн.
  • А пляшок нема, - додав вiн згодом. - Чи хтось збирає, чи взагалi їх ще мало, - першi днi лише як тепло.
  • Та тут i взимку пляшки є, - заперечила йому Катерина, -бажаючих мабуть багато розвелося.
  • Може й так. А ти з базару, чи?
  • Так. З базару. Вчора ходила, так сир був по сiм гривень найдорожчий, але я не взяла, там в мене ще було трохи. Сьогоднi думаю узяти, а вiн вiд семи п'ятидесяти i по вiсiм. Так я взяла триста грамiв. Люблю я його дуже. Он Юля обiцяє, що i м'ясо i сало подешевшають, а вони як були, так i ще дорожчi лише стали. Звiдки цi цiни беруться, як вони робляться. Нiчого я не розумiю.

Дiд кивав.

  • Он, Свiтланi миколаєвiй все погано, - сказала Катерина.
  • Я знаю. Вiн розповiдав щойно оце. А Толiк вихiдний сьогоднi?
  • Вихiдний. Вчора на змiнi був, зранку повернувся, поспав та, каже, щойно з дому вийшов.
  • Може ввечерi Семен вийде, - припустив дiд, - то ми з ним до гастроному по чарцi зайдемо, вип'ємо.
  • А де ж вiн зараз? Вийшов би, поки сонечко.
  • Дома, мабуть. Вiн вдень спить.
  • Я ранiше теж полюбляла, але ж не в такий час. Спати по обiдi добре, години в чотири. Втiм, зараз менi нi вдень, нi вночi не спиться.
  • От i менi теж, - зiтхнув дiд. - Лягу та й кручуся, кручуся, мов той вовчок, - все не засинаю. Лише пiд ранок можу заснути. I все сни якiсь, щоночi.

На квiтник прилетiло ще декiлька голубiв. Вони з плескотом сiли на землю. Один великий надутий самець, розтрiбушивши пiр'я, з гулюканням крутився, припадаючи головою до землi, навколо маленької темної самицi.

  • От нещодавно, - продовжував старий, - бачу сон, що заходжу я до гастроному, один, думаю грамiв п'ятдесят хильнути, i бачу, що на розливi стоїть моя стара, посмiхається, так, до мене. "Що, - каже, - скiльки тобi наливати?" А я мовчу, не знаю що й робити. I моторошно, так, прямо увi снi, страшно. "То, кажи вже швидше, вип'єшь i пора додому, - там я на тебе чекаю." I насниться ж таке. I завод ще часто сниться, - дiд Iван, поки говорив, сильно горбився i низько хилив голову.
  • А ти тут працював, на мотоциклетному?
  • А то! Шiстнадцять рокiв останнiх. I може ще б попрацював трохи, якби не змiнили старшого нашого, зав. цехом. Менi ще доречi снилося раз, що вiн, старший наш старий, заподiяв собi зле паяльником, ну, самогубство якесь таке, як саме я не зрозумiв, не пам'ятаю. I не по собi прямо, просинаюся - страшно. I без того сплю погано, а тут ще.

До кiнця фрази дiд горбився бiльше й бiльше, так, що, затихаючи, вiн був зовсiм маленьким та скрученим i дивився собi в ноги.

  • Он де пляшки, - раптом випрямився вiн, вказуючи на три порожнiх пляшки з-пiд пива, що тулилися бiля урни на протилежнiй частинi парку. - Пiду вiзьму.

Вiн повiльно пошкандибав по колу, а тiтка Катерина знову почала перекладати щось в своїй сумцi. З крамницi повертався Толiк, вимахуючи пакунком майонезу та пляшкою пива. Дiд Iван зупинився на пiвдорозi й, махнувши рукою на пляшки, повернувся до Катерини майже одночасно з Толiком.

  • То з-пiд "Класичного", - сказав вiн. - Вони по сiм копiйок. Тягати їх тяжко, а заробiтку з них мало. Пиво, саме, добре, а пляшки дешевi. От Толiк пиво у гарнiй пляшцi взяв.

Чоловiки посiдали. Толiк поставив пляшку на землю, вiддав матерi майонез, дiстав з внутрiшнього карману куртки складену газету i почав шелестiти, розгортаючи її. Iван дiстав пачку цигарок. Вiн пошарудiв нею, прислуховуючись до шовковисто-картоного звуку, а тодi вийняв одну, взяв у рота, сховав пачку i дiстав з iншого карману сiрники. Ними вiн теж пошарудiв, рухаючи коробок вправо-влiво, запалив один, але вiн одразу згас. Iван зломав його великим та вказiвним пальцями, цвiркнув наступним i швидко, затуляючись вiд вiтру, сховався в своїх долонях, де запалив, нарештi, цигарку. Толiк, тим часом, завзято боровся з полохливою газетою, що все не хотiла правильно складатися на весняному вiтерцi i здiйняла страшенний галас.

  • Добре на дворi, - зiтхнула Катерина, з'являючись iз своєї торби, де вона ховала майонез.

Голуб, що залицявся до маленької самицi, без усiляких попереджень покинув своє заняття i полетiв до розхристанного ясеня, що виблискував зовсiм ще маленькими листками. Через майданчик повiльно пройшла дiвчина з фотоапаратом на шиї. Вона прискiпливо роздивлялася маленькi паростки квiтiв на клумбi. Зрештою обiйшовши її всю, вона зупинилася бiля одного з найбiльших пуп'янкiв i стала наводити на нього об'єктив. Судячи з того, що вона робила це на витягнутих руках, аппарат був цифровий, з маленьким екранчиком.

  • Коли картоплю саджати їдете? - спитав дiд Iван, випускаючи сизий дим.
  • На травневi вже, мабуть, поїдемо, - вiдповiла Катерина.
  • А може ранiше? Весна он, бач, рання.
  • Та нi. Ранiше не вийде. За звичай, навпаки, ще пiзнiше садимо. Ще й мороз може бути.
  • Вже не буде, - впевнено заперечив Iван.
  • А у нас завжди так, - пояснила Катерина. - Тiльки-но все розквiтне, - приморозки. Скiльки разiв таке було! Толiк, - звернулася вона до сина, - як гадаєшь, сину, на травневi поїдемо?
  • Мамо, йди додому, - вiдповiв Толiк. Вiн щойно приборкав бунтiвну газету i тепер вiдкривав запальничкою пляшку, тримаючи поборену газету затисненою мiж колiнами.
  • Ну, i чого це ти мене додому вiдсилаєш, - образилася вона. - Чи я теж не хочу надворi посидiти? Iди додому, каже.

Толiк зробив великий ковток, поставив пляшку поруч з собою на лавку i почав читати газету. Iван повiльно курив. Катерина примружено роздивлялася дiвчину, що все фотографувала з рiзних сторiн блiдо-рожевий, в зелених лушпинках, бутон на довгiй нiжцi.

  • Через тиждень пенсiя, - заговорив дiд Iван, - куплю собi пляшку. Я як на сон вип'ю стопку, то хоч сни не бачу.
  • Купив би мамi морозива, - раптом пожвавiшала Катерина. - А то додому жене! Я ж тобi оце купила, - неприязно кивнула вона на золотаву, виблискуючу пляшку пива.

Толiк, нiби згадавши про неї, пiднiс пляшку до рота i зробив ще один ковток, смакуючи те, як пиво переливається з пляшки йому до рота.

  • Iди собi додому, я зараз торбу принесу.
  • А я теж посидiти хочу, - вiдказала вона i звернулася до Iвана, - бач, як вiн зi мною.

Той стиха кивав, засмоктуючи дим. Голуби повiльно розхожували по майже голому ще квiтнику, дiвчина йшла до вулицi, роздивляючись зробленi фото, непоспiшаючи ворушилося штрихове, на тлi чистого неба, гiлля берез, ледь прошите яскраво зеленими маленькими сережками та листям, млiв на досить теплому вже сонцi плиткою викладений майданчик. Лавки навпроти стояли поза часом, пустi, нiби їх i не було зовсiм.

Я все розмiрковував, як добре так сидiти, як смачно палить дiд Iван, мрiючи про чарочку горiлки, як добре мати вихiдний посеред тижня, сидiти на сонечку, читати, сперечатися через дрiбницi з матiр'ю. Цiкаво, звiдки вони з цим дiдом знають одне одного, мабуть що живуть тут десь поблизу, сусiди. Хоча яка, зрештою, моя справа. Я взагалi їх не знаю, просто сиджу собi, грiюся, дивлюся. Добре менi так, затишно...


Ваше мнение:
  • Добавить своё мнение
  • Обсудить на форуме


    2005-04-26 09:22:40 Серый Волк
    Пожаловаться администрации на комментарий
        Шматок життя... Життя - це i є щастя!

    2005-04-26 13:25:31 Richard
    Пожаловаться администрации на комментарий
        Интересно написано, казалось бы сюжету неоткуда взяться, и рассказать особо нет про что , однако всегда тебе удаётся всё обыграть так что всё это появляется. Мастерски! Но, к сожалению, ошибки в украинском присутствуют.

    2005-05-21 18:02:33 Ричард
    Пожаловаться администрации на комментарий
        Ну ошибочки... Как на меня, "примружено" - такого не знаю, "перехожi" - "пiшоходи" может будет лучше, хотя теряется немножко смысл, "напрямцi" - "напрямку", "зходи" - не уверен, потом лучше бы "Сьогоднi думала взяти" или "думаю увiзьму", "маленькими лисочками" - "маленьким листтям", кажеться лучше, "стиха" i "затихаючи" - не очень удачно звучит. А вообще тебя комментировать сложнее всех, ты уровнем выше...


    Комментарий:
    Ваше имя/ник:
    E-mail:
    Введите число на картинке:
     





    Украинская Баннерная Сеть


  •  Оценка 
       

    Гениально, шедевр
    Просто шедевр
    Очень хорошо
    Хорошо
    Нормально
    Терпимо
    Так себе
    Плохо
    Хуже не бывает
    Оказывается, бывает

    Номинировать данное произведение в классику Либры



    Подпишись на нашу рассылку от Subscribe.Ru
    Литературное творчество студентов.
     Партнеры сайта 
       

    {v_xap_link1} {v_xap_link2}


     Наша кнопка 
       

    Libra - литературное творчество молодёжи
    получить код

     Статистика 
       



    Яндекс цитирования

     Рекомендуем 
       

    {v_xap_link3} {v_xap_link4}








    Libra - сайт литературного творчества молодёжи
    Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом.
    Ответственность за содержание произведений несут их авторы.
    При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore     
    Администратор 
    Техническая поддержка