Жанр: Проза: Разное Прочтений: 0 Посещений: 1636 Дата публикации: 4.1.2009
Коли я ненавиджу весь світ (може всесвіт, хто зна, як коли, «раз на раз не трапляється»), я виходжу на вулиця «охолонути» від сплеску (іноді не допомагає, хочеться пірнути в холодну криницю і не випірнути, та іноді нема можливості: самоубійство – всє діла...хоча пірнати це дуже забавно!). Отже виходжу охолонути, особливо під час дощу. Крапельна капелла і стук по заржавілому залізу...Гіпнотично. В такі моменти думаю про Велике. Таке ще буває, коли ти під наркотою або дуже під кайфом ( десь між хмарами придлизно на рівні сьомого неба, коли всьо пофігу і думаєш, шо маєш час ще про шось думати). Думати про Велике – це мистецтво. Я намагаюсь ним оволодіти та це не так просто. Нема часу на таку безглуздицю. Думки і все. Брєдні дощу. Та все ж це пахне геніальнистю, прекрасним. Стоїш, немов у тумані і відчуваєш пружні удари води, та від перенатягу (може перенапруження?) холодної шкіри то здається градом. Боляче. Вода тече по зціп’янілим грудам. Ось вона, мелодія дощу... Вона кличе бути наодинці. Я йду до неї, я вже наближаюсь, але наркотичне марево зашлакованого середовища загасає і я відчуваю холод, немов прокидаюсь від анастезії. Я отямилась. Мені холодно. Нещодавно я палала. Повинна з Ним розлучитися. Як з божевільним коханням – за ці секунди Він, Дощ, перетворився в частину серця (чомусь люди звуть її коханням), яку тепер потрібно відірвати, наче ампутувати хвору ногу(руку), яка може викликати зараження крові. В моему випадку зараження глузду. Справді, що на це скажуть психіатри? Тому – відірвати!
Жаль, що не вийшло наодинці. Образно, до сліз. Та я не плачу. Він вже зробив це за мене. Результат його (моїх?) почуттів – кумедні відзеркаюючі нічне небо калюжі, і чудернацькі пароутворення над ними.
Відчуваю емоційне спустошення. Ну нарешті! Все, повертаюсь назад, йду до тепла – змерзла – туди, де є світлі стіни і теплі батареї.
Ваше мнение: