Жанр: Проза: Рассказ Прочтений: 0 Посещений: 1691 Дата публикации: 21.1.2009
Що я можу сказати про те чого не знаю : як і кожен, можу сказати дуже багато. Проте чи варто це робити? Якщо назвати себе аналітиком чи то, пак, політологом - і без кінця теревенити про склад речей, проводити паралелі між дуже важливими принципами, структурувати і аналізувати і так зрозумілі життєві засади, – насправді нічого у цьому не тямити…
Щоб хоч якось підтримувати своє існування, я обрав не дуже, м'яко кажучи, престижну професію кур»єра. В скрутний період життя саме цього не вистачало для повної зневаги до самого себе, а найголовніше - оточуючих. Так, саме еліту самоназваного, буржуазного прошарку покупців, клієнтів, замовників… Особисто до кожного – без претензій. Але в купі своїй, намагаючись приховати комплекс офісного працівника, навіть секретарі – мої побратими по моральному рабству – не відмовляли собі у насолоді взяти товар без грошей. Тобто замочити добрячого жарту типу «ну все, до побачення, грошей я вам не дам». І так кільканадцять разів на дню, мені їх навіть шкода, як вийшло так що вони жалюгідніші ніж я – не втямлю.
Що мене тримає у даній сфері? Важко сказати, можливо, той факт, що мимоволі стаєш не просто учасником, а й так би мовити, наглядачем. Ймовірно, я записав себе у пантеон богів – наглядачів, що в силу своїх здібностей можуть впевнено пояснити, що ж з нами коїться: з людьми, які не розуміють сенс свого маршруту, - адже у кожного свій маршрут.
Зранку - в одну сторону, а ввечері - в іншу. Лиш я заблукав у цих тенетах, для кожного я свій: то студент, який повертається з пар; то - продавець-консультант. Графік: два через два, то чому ж іще я в понеділок вдень в метро? Так само я і дизайнер, і менеджер з продажу консалтингового страхування…
Перемикаючи передачі, хвацько маневрую між торбами та тілами пасажирів, чим спричиняю, не те щоб хаос, мабуть, що роздратування. Найлютіші суперники – гонщики-ветерани, у них свій підхід. Мінімум швидкості, максимум люті на мою незаслужену молодість. Залишається лиш посміхнутись – мені точно далі їхати.
Собаченя подивилось на мої очі, глянуло на свої, відображені в калюжі – і сказало: «привіт брате». Та я ще по смітникам, вибачаюсь, по нашим вулицям провештаюсь з пів року і сам буду відповідати йому, тільки вже по-собачому.
А занесло мне в одну мальовничу промзону, де не зрозуміло який час, а ще страшніше: який вимір. Голівуд, чесно кажучи, «влітає» з кожним фільмом на шалені гроші, будуючи страхітливі декорації постапокаліптичної землі. В одній з цих індустріальних фортець, причаїлася моя спляча красуня, яка ніяк не дочекається на свого лицаря в брудних кедах.
Перше що я побачив, як то кажуть, - «обличчя цеглиною», яке композиційно гармонувало з купою ржавої арматури часів війни, мабуть, другої, а може й першої. І ось цей момент . Майже, дуель – я прислухався, в повітрі пролунало: «…а теперь сходьтесь…» Не відводячи погляду один від одного, ми повільно почали курсувати в зустрічному напрямку. Він ще не впевнений в мені, оглядається боїться помилитися. І чому? Крім мене, собаки та коричневого піску нікого не має. Метр за метром, крок за кроком відстань неминуче скорочується. Я дозволив йому смальнути першим. Сьогодні був не той день, коли соціальні канони спалюють на святому вогнищі. Він мене не зачепив, титанові пластини в моєму обладунку добре зробили свою справу. Прийшла й моя черга – моя відповідь, як же ж мені не порушити інтелектуальний баланс, як задовольнити очікування розумових харчів?
Чи можна сформулювати найбільш відповідний вираз тому вишуканому запитанню, яке він мені поставив…:
- …Ви кур'єр?...
Ну що тут скажеш?!
« Ні! В цьому богом забутому місці, з хтозна-яких невіданих причин і фатальних збігів, – я шукаю свою подружку з рудим чубчиком»
Відповів:
- …Так – це я… - ну мусив це сказати:
- Будьте певні, пане, це саме я на крилах обов'язку прибув у встановлене місце і чекаю наступних вказівок.
Після такої словесної бійки маю вести хоровод, але мовчу…чекаю.
- Ну показуй що приніс… - донеслось нарешті.
Звідки взялося це «ти»? Секунду тому було «ви», а тепер «ти».Я ж не гордий, проте образливо. Невже такий куций? Ні, це не причина, мабуть, на мені костюм рожевого кролика, котрий я забув зняти ще зі свята. Ображено мовчу. А він знову як причепа:
- Ну що?
Ні, я не рожевий кролик, а от він схожий. Але не на рожевого кроля, а на ховраха зі степу, і з похмілля. Так, саме на ховраха, бо вони нечемні, а рожеві русаки їм це пробачають, от вони за наш моральний рахунок і живуть. Бувало, зайдеш в автобус, а там ціла зграя русаків сидить тихенько так, а за кермом ховрах, в щоках заплітається і голосно гарчить на пасажирів, що ніяк не навчаться на ходу вистрибувати.
- Розумієте, тут така справа: ви у нас замовляли велику глиняну кружку з написом «Big boss», проте, через коливання валютних коридорів, вдалось дістати лише дві білі, у чорну смужку , панчішки. Не хвилюйтесь, обидві високої якості. Для зручності: розношені і обидві на ліву ногу - продовжив.
І ось з'явився час закурити. Він такого не чув, мабуть, зі школи, коли пояснював своїм батькам, що трапилось з їх оселею. Нарешті його розродило:
- Класний жарт, ти з усіма так? . Не втримався:
- Ні! Зазвичай я всім кажу правду, кажу чесно - панчішки не якісні, і під колір очей не пасують.
Тепер у нього два варіанти: або я божевільний ; або навпаки. Ще секунда і почнуться образи, я це відчуваю. Між жартом і образою - одна мить. Я дістав кружку і протягнув змерзлому ховрашку, і все закінчилось як завжди. Він почав кричати, ледь відійшовши від мене на три метри, я почав тікати. В наздогін мені полетіла чорна у смужку кружка з гарненьким, на мій погляд, дуже поетичним написом «Big boss» обухівської панчішно-рукавичної фабрики № 34»