Жанр: Проза: О любви Прочтений: 0 Посещений: 1067 Дата публикации: 27.10.2009
***
ВОНА
Я вперше побачила його, коли намагалася втекти від своїх переживань в компанії друзів. Хотіла в алкоголі втопити тугу, а втопилась в його очах…Він пив «Малібу» з молоком. Найніжніший напій на світі. Це досі викликає у мене посмішку. А він досі викликає сльози. Я так і не зрозуміла, чого він зник. Я так і не сказала, що кохаю. Давно тривожить думка: як я могла все втратити? Я ж була готова прийняти його повністю, взяти і ніколи не відпустити…
Ні образи, ні злості…Лише нестерпна печаль. Іноді серце настільки передає кожну її нотку, що я не можу вільно дихати. Тільки він міг боротися з приступами мого страху. Я йому про це казала, не знаю, чи вірив. Не хочеться вірити, що йому було байдуже. Адже йому не було. Я так і не запитала, що він бачить в мені. А він так і не сказав.
У кожному своєму русі я відчувала біль, у кожній пісні я чула страждання. Я не могла дихати, ходити, не думаючи про нього. Знаєте, велику роль відіграє те, про що думає людина, коли прокидається. Я кожного ранку прокидалася з його ім’ям. І досі прокидаюся, але вже не так страшно його втратити. Я нарешті зрозуміла, що вже втратила.
Ідеалу не існує. А мені і не треба. Всі грішні…і я також. Але мені все вибачать, бо я кохала. Так безмежно, як могла. Він не навчив мене, як треба. А я навіть не просила.
Ідеалу не існує. А мені і не треба. Я на своє минуле молюся. Щодня. Плачу і молюся.
ВІН
Я вперше побачив її,коли вона була вся мокра від дощу і сліз. Вона була прекрасна. Вона завжди була прекрасна, щоб вона не робила. Я їй казав про це, коли лише міг, але,мабуть, все таки мало. Замало було таких моментів, замало було її…Я досі не знаю, що вона про мене думає, як ставиться до мого раптового зникнення. Я занадто довго тривожив її серце…або я тільки надіюсь, що тривожив. Не хотів образити, не зміг любити… Десь за стінами цього будинку, десь на інших дорогах, в іншому житті я досі з нею. Я досі чую її запах…знаєте, вона пахла, як східні солодощі…неважливо, які парфуми, неважливо. Як солодощі…
Мокра від дощу і сліз. Все так банально: спільні знайомі, спільні інтереси…Я не хотів її тоді пригорнути і дати можливість поплакати на плечі. Я над усе жадав слухати її, дивитись на неї. Як я любив слухати її! Пристрасна, емоційна, вона враз могла одним поглядом показати мені біль, що завжди крився глибоко в її серці. Я так цього і не зрозумів. Я так мало зробив, щоб осягнути. Навіть не запитав. Вона б все одно не відповіла, їй було б страшно, їй часто було страшно. Якийсь незрозумілий страх інколи наче брав її в полон. Вона казала, що тільки я так швидко можу допомогти їй звільнитися від нього. Я вірив.
Не зміг кохати. Чому? Занадто прекрасна, занадто ідеальна. Кажете, ідеалів не існує? А я знайшов. Тепер на нього молюся. Щодня. Плачу і молюся.
Ваше мнение: