Жанр: Проза: О любви Прочтений: 0 Посещений: 1023 Дата публикации: 10.1.2010
Інколи краще залишатись романтичним спогадом, аніж стати звичкою. Але де проходить ця межа? Хто її прокладає…
Вимальовує подихом на склі.
Вирізає кригою в серці кордон, куди не може ступити щастя. Бо прірва.
Безодня ділить душу на два світи – тут, де все так чудово, хороше, спокійно. І там. Де самотньо, прозоро, холодно.
Там – теж непогано. Проте тут – краще, бо не сам. Не наодинці із вічністю. Бо є з ким поділитися всесвітом та відчути його думки.
Підслухати музику.
Вкрасти тишком поцілунок долі.
Коли у твоїх долонях ховається сонечко, а дотиком ти можеш запалити зірку в очах навпроти, то починаєш розуміти, що ти є частиною чогось великого. Величного. Цілого. Тендітні пальці торкаються твоєї щоки, оксамитом пробігають по скроні.
І ось два подихи зливаються в один, розчиняючи серця у райдужній багатоголосій мелодії. Світ навколо щезає, бо немає його.
Вас немає в ньому.
Ви один в одному.
І це змушує голову паморочитись. Наче від молодого вина теплого осіннього вечора.
Обійми міцнішають.
Пальці куйовдять волосся.
Губи пестять.
Серця вириваються назовні і немає їх.
Є лише музика.
І подих.
І полум’я почуттів.
Всепоглинаючий спокій.
А далі наступає момент, коли ти не віриш, що все відбувається тут.
І насправді.
І з тобою.
Здригаєшся від жаху, що все це може скінчитись.
Що ти можеш мимоволі завдати болю іншій людині.
Що ти не знаєш, що ж там, за обрієм. І чи варто іти далі. Ти зупиняєшся. Робиш крок убік. Цілуєш долоні щасливих очей навпроти. І йдеш. Щоб не повернутись.
Інколи відчуваєш, як сльоза скочується пухнастими віями і протягом падає тобі за комір. Крижинка ковзає шкірою у самісіньке серце і ріже його навпіл. Якусь частинку ти залишив у глибині погляду тої, з ким ділив цю мить.
Жив цю мить.
Хто залишився тут.
А ти вже там.
Ідеш стежкою самоти і роздумів, нанизуючи на нитку зорі чужих очей, щоб сплести з них місток в невідомість.
Ваше мнение: